Так говорив Заратустра  

1 розділ

1. „Я вчу вас про надлюдину, людина є дещо, що повинно перевершити. Що ви зробили, щоб її перевершити?

Всі істоти до цього часу створювали що-небудь вище за себе; а ви хочете бути відливом цієї великої хвилі і швидше повернутись до стану тварини, чим перевершити людину?

Що таке мавпа по відношенню до людини? – Сміховисько чи болісна ганьба. І тим же повинна бути людина для надлюдини: сміховиськом чи болісною ганьбою.

Ви здійснили шлях від хробака до людини, але багато у вас ще лишилось від хробака. Колись ви були мавпою, і навіть тепер ще людина більше мавпа, ніж будь-яка з мавп.

Навіть мудріший серед вас - це тільки розлад чи суміш рослини і привиду. Але чи хіба велю вам стати привидом чи рослиною? 

Дивіться, я вчу вас про надлюдину!

Надлюдина – сенс землі. Хай же ваша воля говорить: хай буде надлюдина сенсом землі!

Я закликаю вас, брати мої, залишайтеся вірними землі і не вірте тим, хто говорить вам про надземні надії! Вони отруювачі, все одно, знають вони чи ні....

Воістину людина – це брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати нечистим.   

Дивіться, я вчу вас про надлюдину: вона – це море, де може потонути ваша велика презирливість.

 В чому полягає те саме високе, що ви можете пережити? Це – час великого презирства. Час, ваше щастя стає для вас огидним, так само як ваш розум і ваша доброчесність.

Час, коли ви говорите „ В чому полягає моє щастя! Воно – бідність і бруд і жалюгідне задоволення собою. Моє щастя повинно було б виправдовувати саме існування!” 

Час, коли ви говорите: „ В чому полягає мій розум! Чи досягає він знання, як лев своєї поживи? Він – бідність і бруд і жалюгідне задоволення собою!” Час коли ви говорите: „В чому полягає моя доброчесність! Вона ще не змусила мене божеволіти. Як змучився я від доброти моєї і зла мого. Все це бідність і бруд і жалюгідне задоволення собою!”

Час коли ви говорите: „В чому полягає моя справедливість! Я не бачу, щоб я був пломінь і жар. А справедливий – це пломінь і жарина!”...

2. „Заратустра ж дивився на людей і дивувався. Потім він так говорив:

Людина – це канат, натягнутий між твариною і надлюдиною, – канат над прірвою.

Небезпечне проходження, небезпечно бути в дорозі, небезпечний погляд, звернений назад, небезпечний жах і зупинка.

В людині важливо те, що вона місток, а не ціль: в людині можна любити тільки те, що вона перехід і загибель.

Я люблю тих, хто не вміє жити по-іншому, як щоб загинути, бо вони йдуть по мосту.

Я люблю великих зненависників, бо вони великі шанувальники і стріли туги по-іншому берегу.

Я люблю тих, хто шукає за зірками основи, щоб загинути і стати жертвою – а приносить себе в жертву землі, щоб в майбутньому земля стала землею надлюдини.

Я люблю того, хто живе для пізнання і хто хоче пізнавати для того, щоб коли-небудь жила надлюдина. Бо ж вона хоче своєї загибелі.

Я люблю того, хто працює і вигадує, щоб побудувати помешкання для надлюдини і приготувати до її приходу землю, тварин і рослин: бо ж так хоче вона своєї загибелі.

Я люблю того, хто любить свою доброчесність: бо доброчесність є воля до загибелі і стріла туги.

Я люблю того, хто не береже для себе ні краплі духу, але хоче бути цілком духом своєї доброчесності: бо так, подібно духу, проходить він по мосту.

Я люблю того, хто зі своєї доброчесності робить свою тугу і свою напасть: бо так хоче він заради своєї доброчесності ще жити і не жити більше.

Я люблю того, хто не хоче мати занадто багато доброчесностей. Одна доброчесність є більше доброчесність, чим дві, бо вона в більшій мірі є той вузол, на якому тримається напасть....

Я люблю того, чия душа переповнена, так що він забуває самого себе і всі речі перебувають в ньому: так стають всі речі його загибеллю.

 Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем: так голова його є тільки утробою серця, а серце його вабить до загибелі....

Дивіться, я провісник блискавки і тяжка крапля з хмари; але ця блискавка називається надлюдиною....

Жахливим є людське існування і до того ж завжди втрачає сенс: скоморох може стати її долею.

Я хочу вчити людей смислу їх буття: той смисл є надлюдиною, блискавка з темної хмари, що зветься людиною....

Промінь зійшов на мене, не до людей повинен говорити Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастухом і собакою стада.....

Подивись на добрих і праведних! Кого ненавидять вони більше за все? Того, хто розбиває їх скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця – але це і є творящий.

„Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність – це я. Воістину „я хочу” не повинно більше існувати!” Так говорить дракон.

Брати мої, для чого потрібен лев в людському дусі? Чому не задовольняє смердючий звір...?..

Створювати нові цінності – цього не може ще лев; але створити собі свободу, для нового творення – це може сила лева.

Завоювати собі свободу і священне Ні навіть перед обов’язком – для цього, брати мої, треба стати левом.

Завоювати собі право для нових цінностей – це найстрашніше завоювання для духу витривалого і шанобливого...”

3. „ Новій волі вчу я людей: йти тією дорогою, якою сліпо йшла людина і хвалити її, і не ухилятись від неї більше в бік, подібно хворим і вмираючим!...

До зневажливих до тіла хочу я сказати своє слово. Не переучуватися і переучувати повинні вони мене, але тільки проститися зі своїм власним тілом, і таким чином стати німими.

„Я тіло і душа” – так говорить дитина. І чому не говорити як діти?

Але той хто пробудився і знає, говорить: я – тіло, тільки тіло і нічого більше; а душа є тільки словом для чогось в тілі.

Тіло – це великий розум, множинність з однією свідомістю, війна і мир, стадо і пастир.

Знаряддям свого тіла є також твій маленький розум, брате мій; ти „звеш” духом це маленьке знаряддя, цю іграшку твого великого розуму.

Я говориш ти і пишаєшся цим словом. Але більше нього – в що не хочеш ти вірити – тіло твоє з його великим розумом: воно не говорить Я, але робить Я.

Що відчуває почуття і що пізнає розум – ніколи немає в собі своєї мети. Але почуття і ум хотіли переконати тебе, що вони мета всіх речей: такі марнославні вони.

Знаряддям та іграшкою є почуття і розум: за ними лежить ще Само. Само шукає також очами почуттів, воно прислуховується також до вух духа.

Само завжди прислуховується і шукає: воно порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Воно панує і є навіть паном над Я.

За твоїми думками та почуттями, брате мій, стоїть більш могутніший повелитель, невідомий мудрець, – він називається Само. В твоєму тілі він живе; він є твоїм тілом.

Більше розуму в твоєму тілі, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, для чого треба твоєму тілу твоя вища мудрість?...

 

3 розділ

4. „О брати мої! В кому перебуває найбільша небезпека для всього людського майбутнього? Чи не в добрих чи праведних? – Чи не в тих хто говорить і в серці відчуває: „Ми знаємо вже, що добре і що праведно, ми досягнули цього, горе тим, хто тут ще не шукає!”

І якої б шкоди не нанесли злі, – шкода добрих – сама шкідлива шкода!

І якої б шкоди не заподіяли наклепники на світ – шкода добрих – сама шкідлива шкода.

О мої брати, в серці добрих і праведних споглядав той, хто тоді говорив: „Це – фарисеї.” Але його не зрозуміли.

Самі добрі і праведні не повинні були розуміти його; їх дух в полоні у їх чистої совісті. Нерозумність добрих незбагненно розумна.

Але істина; добрі повинні бути фарисеями, – їм немає іншого вибору!

Добрі повинні розпинати того, хто знаходить собі свою власну доброчесність! Це – істина!

Другим же, хто відкрив їх країну, серце і землю добрих і праведних, – був той, хто тоді запитував: „ Кого ненавидять вони більше за все?”

Творящого ненавидять вони більше за все: того, хто розбиває скрижалі і старі цінності, руйнівника – кого називають вони злочинцем.

Бо добрі – не можуть творити: вони завжди початок кінця – вони розпинають того, хто пише нові цінності на нових скрижалях, вони приносять собі в жертву майбутнє – вони розпинають все людське майбутнє!

Добрі – були завжди початком кінця.

 

5. «Державою я називаю, де всі разом п’ють отруту, хороші і дурні; державою, де всі втрачають самих себе, добрі і дурні; державою, де повільне самогубство всіх називається «життям».

«Вмерли всі Боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина».

 

4 розділ

6. «Бог помер: тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина. До надлюдини лежить моє серце, вона для мене перше і єдине, ─ а не людина: не ближня, не найбідніша, не найбільш стражденна, не найкраща.

О брати мої, якщо можу я щось любити в людині, так це тільки те, що вона - перехід і загибель. І навіть у вас є багато того, що пробуджує в мене любов і надію».

«Людина зла» ─ так говорили мені всі мудреці. Як би ж це і сьогодні було              правдою! Бо зло є кращою силою людини. Людина повинна стати ще кращою і злішою ─ так вчу я. Саме зло потрібне для блага надлюдини. Будьте тут особливо обережні, о вищі люди! Бо немає для мене нічого більш       дорогоцінного і більш рідкісного, ніж правдивість.

Чи не належить це „сьогодні” натовпу? Але натовп не знає, що велике, що мале, що пряме і правдиве: натовп криводушний по невинності, він бреше завжди....

Не будьте доброчесні вище своїх зусиль! І не вимагайте від себе нічого неможливого!

Ходіть слідами, якими вже ходила доброчесність батьків ваших!...

Бо страх ─ спадкове, основне почуття людини: страхом пояснюється все, спадковий гріх і спадкова доброчесність. Із страху виросла і моя доброчесність, вона називається: наука».

«Людина - місток а не мета»...

«Тільки один вид людської моралі, окрім якого і до якого і після якого можливі багато інших, перш за все вищі моралі».

 

До генеалогії моралі

2 розділ

1. «По той бік добра і зла»… Це ще не означає ─ «по той бік доброго і поганого…

…Піднести ідеал ─ ідеал, «святого Бога» і перед лицем його бути відчутно впевненим у своїй абсолютній негідності. О ця безумна жалюгідна людина.

2.... Ця нова вимога: нам необхідна критика моральних цінностей, сама цінність цих цінностей новина бути поставлена під сумнів, – а для цього необхідне знання умов і обставин, з яких вони виникли, серед яких вони виросли, серед яких вони розвивались і змінювались (мораль як наслідок, як симптом, як маска, як тартюфство, як хвороба, як непорозуміння; але також і мораль як причина, як зілля, як стимул, як перешкода, як отрута), – знання, яке було відсутнє до цього часу і в якому навіть не було потреби. Цінність цих „Цінностей” приймали за даність, за факт за дещо проблематично недоторкане, до цього часу ані краплі не сумнівались в тому, щоб оцінювати „ доброго” за більш високими ставками, ніж „ злого”, більш високими в сенсі всього сприятливого, корисного, плідного з точки зору людини взагалі (включаючи і майбутнє людини)...”

3. „Я не можу затамувати на цьому місці подиху і останньої миті надії. Чого ж саме мені так нестерпно тут? З чим я так не в змозі впоратися поодинці, що душить мене і доводить до знесилення? Погане повітря! Те що до мене наближається дещо невдале; те, що я змушений нюхати потрухи невдалої душі... Чого тільки не винесеш з нестатку, злиднів, негоди, хвороби, незгод, ізоляції? В дійсності, з усім цим вдається впоратися, якщо ти народжений для підземного і ратного існування; все знову і знову виходиш у світ, знову переживаєш золотий час перемоги – і тоді стоїш там, першородний, непохитний, напружений, що приготувався до нового, до більш тяжкого, більш далекого, немовби лук, який лише сильніше натягується будь-якою потребою. Але час від часу дайте ж мені – припустивши, що існують небесні відчуття, по ту сторону добра і зла, поглянути, лише один раз поглянути на що-небудь досконале, до кінця довершене, щасливе, могутнє, торжествуюче, в чому було б ще чого боятися!

На якусь людину, яка виправдовує людину, на остаточний і спокутний щасливий випадок людини, заради якої можна було б зберегти віру в людину!”...

       

4. „Бо такі справи: пониження і нівелювання європейської людини приховує в собі надзвичайно велику небезпеку, бо ж видовище це стомлює... Нині ми не бачимо нічого, що хотіло б вирости; ми передчуваємо, що це буде спускатись все нижче і нижче в більш рідке, більш доброзичливе, більш тямуще, більш затишне, більш посереднє, більш байдуже, більш китайське, більш християнське – людину, без будь-якого сумніву робиться все „краще”...

Тут і криється рок Європи – разом зі страхом перед людиною ми втратили і любов до неї, повагу до неї, надію на неї, навіть волю до неї. Вид людини віднині стомлює – що ж таке сьогодні нігілізм, якщо не це?... Ми стомилися від людини...”.

5. „Чи хоче хто-небудь подивитьсь вниз і вдивитись у секрет, як на землі фабрикують ідеали? У кого вистачить духа на це?... Ну, так що ж! Тут відкритий вид на цю темну майстерню. Почекайте ще хвилинку, пан перелюб і зірвиголова: Ваші очі повинні спочатку звикнути до цього фальшивого, перетвореного світла... Так! Достатньо! Говоріть тепер! Що відбувається там, внизу? Розповідайте, що Ви бачите, людина небезпечної цікавості, – тепер я той, хто буде вас слухати. –

– „ Я нічого не бачу, але я тим більше чую. Це вкрадливе, підступне, ледь помітне шепотіння і шушукання в усіх кутах і закутках. Мені здається, що тут брешуть; кожний звук липне від підсолодженої ніжності. Слабкість належить перебрехати на заслугу, це безперечно – з цим все так, як Ви говорили.” –  

– Далі!

– „безсилля, яке не віддячує, – на „доброту”; боязку підлоту на „покірність”; підкорення тим, кого ненавидять, – на „покірність” (саме тому, про кого вони говорять, що він приписує цю покірність – вони мають його Богом). Невинність слабкого, саме боягузтво, якого у неї вдосталь, її же братство, її неминуча доля бути завжди в очікуванні, отримує тут надзвичайно ладне найменування – „терпіння”, вона настільки ж ладно зветься доброчесністю; невміння помститися за себе називається небажанням помститися, може бути навіть прощенням („бо вони не знають, що творять, – тільки ми знаємо, що вони творять!”). Говорять також „ про любов до ворогів своїх” і потіють при цьому” –

– Далі!

– Вони вбогі, нема ніякого сумніву, всі ці шептуни і підпільні фальшивомонетники, не дивлячись на те, що їм тепло сидіти напочіпки один біля одного, – але вони говорять мені, що їх убогість є знаком Божого обрання і відзнаки, що б’ють якраз тих собак, яких більше всього люблять; ця вбогість може стати...”

6. „ Я закінчую питаннями, це очевидно. „Чи зводиться тут по суті ідеал чи         руйнується?” – так, може статися, спитають мене... Але чи достатньо ви питали самих себе, як дорого обходилось на землі зведення будь-якого ідеалу? Скільки дійсності повинно було бути облуджено і незрозуміло заради чого, скільки освячено брехні..? Щоб можна було звести святиню, треба знищити святиню: це закон – покажіть мені випадок, де він не був би виконаний!... Ми теперішні люди, ми є послідовниками цілих тисячоліть вивісекції совісті і жорсткого поводження з тваринами в самих собі: в цьому наш тривалий досвід, можливо, наша творчість, в будь-якому випадку витончення, розбещеність смаку. Дуже довго дивилась людина «дурним оком» на свої природні схильності, поки нарешті вони не поріднились в ньому з «дурною совістю». Сама по собі можлива була і зворотна спроба – але в кого вистачить для цього сил? – саме, поріднити з нечистою совістю неприродні нахили, всі ці прагнення до потойбічного, протиприродного, протитваринного, коротше кажучи, колишні ідеали, що є в сукупності життєво ворожими і світонаклепницькими. До кого звернутись нині з такими надіями і вимогами?... Це означало б – підбурити проти себе саме добрих людей; до того ж, як і належить важких на підйом, тих що примирились, пихатих, екзальтованих, стомлених... Що може бути більш образливим, більш відразливим, ніж виявити дещо від суворості і рівня висоти, з яким підходиш до самого себе. І навпаки – наскільки застережливо, наскільки приязно до нас ставились би всі, варто лише нам вчинити як всі і як всі        «сподіватись на вдачу»!... Для цієї мети знадобились би іншого роду уми, ніж це можна було би припустити в нашу епоху: уми, скріплені війнами і перемогами і, такі, що зазнають навіть потребу в підкоренні, авантюрі, небезпеці, болі; знадобилась би звичка до гострого розрідженого повітря, до зимових вилазок, до льоду і гір в будь-якому розумінні, знадобилась би свого роду витончена злість, надзвичайно і гранично у свідоме себе пустування пізнання, що належить до великого здоров’я, знадобилось би, коротко і досить гірко говорячи, найбільше здоров’я!.. Чи можливе воно сьогодні?.. Але одного разу, в час більш сильний ніж ця трухлява, сучасність, що сумнівається в собі, вона – таки прийде, людина – рятівник, людина великої любові і презирства, дух чия суттєва сила вічно гонить її з будь – якої сторонності і потойбічності чия, самотність хибно витлумачується людьми, немов би вона є втечею від дійсності, тоді як вона є лише зануренням, захороненням, зануренням у дійсність, щоб при виході в світ вона принесла б зі собою спокуту прокляття, накладеного на неї минулим ідеалом. Це людина майбутнього, яка врятує нас як від ідеалу минулого, так від того, що повинно було виникнути з нього, від великої огидливості, від волі до „Ніщо”, від нігілізму, цей бій полудневого часу і великого рішення, який заново звільняє волю, повертає землі її мету, а людині її надію, цей антихрист і антинігіліст, переможець Бога і Ніщо – він таки прийде одного разу...”

 

По той бік добра і зла

1. «Вся мораль є не чим іншим, як смілива і тривала фальсифікація, завдяки якій можна насолоджуватись спогляданням душі....

 Хіба саме моралізування не аморальне...

 Подолання моралі у звичному розумінні навіть самопридушення моралі...

 Перш за все, готовність до значної відповідальності, величність царського погляду, почуття своєї віддаленості від натовпу, його обов’язків і чеснот, прихильна охорона і захист того, чого не розуміють і на що зводять наклепи, чи то бог, чи то диявол, схильність і звичка до великої справедливості, мистецтво повеління, широта волі, заспокійливе око, яке рідко дивується, рідко спрямовує свій погляд, рідко любить…»

…З презирством клеймують людину боязку, малодушну, дріб’язкову, яка думає про користь, а також недовірливу, з поглядом з-під лоба, що принижується ─ собачу породу людей, що терплять дурну поведінку,…всі аристократи глибоко переконані в брехливості простого люду... 

Для людей сильних, незалежних, підготовлених і призначених до повеління, які втілюють в собі розум і мистецтво пануючої раси, релігія є лише засобом для того, щоб подолати опір, щоб панувати: вона служить путами, що пов’язують (єднають) господаря з підданими, вона передає в його руки їх совість,… вона деякою мірою виправдовує все буденне, все негідне, всю напівтваринну нікчемність їх душі. Релігія і релігійне значення життя опромінює світлом сонця таких завжди пригнічених людей і робить їх терплячими до самих себе; вона діє як епікурейська філософія на страждаючих вищого рангу, укріплюючи, надаючи витонченості, немов би використовуючи страждання, нарешті, навіть засвоюючи і виправдовуючи його».

2. «Як би високо не оцінювали цю ощадну і бережливу турботу, яка до цього часу майже завжди оточувала всі типи людей, включаючи і вищий, найбільш стражденний тип, все одно в загальному балансі попередні і отже суверенні релігії є головними причинами, що утримують тип «людина» на більш нижчому ступені; вони зберегли досить багато з того, що повинно було загинути».

 

                                                        5 розділ

3. «… Незвична обмеженість людського розвитку, його повільність, виснажливість, постійне повернення назад і обернення на місці ─ все це залежить від того, що стадний інстинкт покори передається через спадковості досить успішно і на шкоду мистецтву повеління… З іншого боку, стадна людина в Європі набирає тепер такого вигляду, немов би вона єдино дозволена порода людини, і прославляє як істинно людські доброчесності ті свої якості, які роблять її спокійною, толерантною і корисною стаду; отже дух спільності, доброзичливості, шанобливості, старанності, помірності, скромності, поблажливості, шанобливості. Там же, де вважають неможливим обійтись без вождів і баранів-передовиків, роблять нині спробу за спробою замінити керівників сукупністю розумних стадних людей; такого походження, наприклад, всі представницькі заклади».

Великий незалежний дух, бажання залишитися поодиноким, великий розум здаються вже небезпечними; все, що підносить окрему особу над стадом і може заподіяти страх ближньому, називається віднині злим; помірний, скромний, пристосовницький, знебарвлений образ мислителя, посередність прагнень отримують моральне значення і прославляються.

Навпаки, нині, коли в Європі одна лише стадна тварина досягає пошани і вшановує всіх, коли «рівність прав» легко може обернутись рівністю у безправності, тобто загальним ворожим ставленням до всього рідкісного, владного, привілейованого, до вищої людини, до вищої душі, до вищого обов’язку, до вищої відповідальності, до творчого надміру могутності і владності, – нині до складу поняття «велич» входять знатність, бажання жити для себе, властивість бути відмінним від інших, самостійність, необхідність жити на свій страх і ризик;… «найбільш великий той, хто може бути найбільш самотнім, найбільш скритним, найбільш несхожим на всіх, ─ людина, що стоїть по ту сторону добра і зла, пан своїх доброчесностей, володар надзвичайного запасу волі; от що повинно називатись величчю...»

«Майже все, що ми називаємо вищою культурою, ґрунтується на одухотворенні і поглибленні жорстокості, – таке моє положення;…»

 

Розділ 9

2. «Аристократія… повинна бути втіленою волею до влади, вона буде прагнути рости, підсилюватись, привласнювати, буде прагнути мати перевагу, ─ і все це не в силу якихось моральних чи аморальних принципів, а в силу того, що вона живе і що живе її воля до влади....

…(Створювати цінності – це істотне право панів).

Людина, це різноманітна, неправдива, штучна і непрозора тварина, страшна іншим тваринам більше хитрістю і розсудливістю, ніж силою, винайшла чисту совість для того, щоб насолоджуватись своєю душею, як чимось простим; і вся мораль є не чим іншим, як сміливою і тривалою фальсифікацією, завдяки якій загалом можна насолоджуватись спогляданням душі. З цієї точки зору поняття «мистецтво» містить в собі, можливо, набагато більше, ніж зазвичай думають».

 

Людське надто людське

Розділ 3

1. «Добре і погане означають протягом певного часу те ж, що вельможність і  нікчемність, пан і раб. Навпаки, ворога не вважають дурним: він здатний до помсти. Троянці і греки у Гомера однак добрі. Не той хто чинить нам шкоду, а тільки той хто викликає зневагу, вважається дурним…»