Енциклопедія філософських наук

6. Філософування без системи не може містити в собі нічого наукового. Окрім того, що це філософування саме по собі виражає скоріше суб’єктивний умонастрій, воно також постає випадковим за своїм змістом. Будь-який зміст отримує виправдання лише як момент цілого, поза яким він постає як необґрунтоване припущення або суб’єктивне переконання. Істинною формою, в якій існує істина, може бути лише її наукова система […]. Внутрішня необхідність того, щоб знання постало наукою, полягає в природі самого знання, проте задовільне пояснення цьому дається лише у викладенні самої філософії.

7. Філософія позбавлена тієї переваги, яку мають інші науки. Вона не може виходити з думки, що її предмети безпосередньо визнаються уявленням і що її метод пізнання заздалегідь визначається щодо вихідного пункту і подальшого розвитку. Щоправда, вона вивчає ті ж предмети, що і релігія. Філософія і релігія мають своїм предметом істину, а саме істину у вищому значенні цього слова, – в тому значенні, що Бог, і тільки він один, є істиною. Крім того, обидві займаються сферою скінченого, природою і людським духом та її відношенням один до одного і до Бога як істини.

8. Філософію можна попередньо визначити взагалі як мислене розглядання предметів. Але якщо вірно – а це, певна річ, вірно, - що людина відрізняється від тварин мисленням, то все людське є таким тільки тому, що вона породжена мисленням. Оскільки, проте, філософія є особливим способом мислення, таким способом мислення, завдяки якому воно стає пізнанням, і до того ж пізнанням у поняттях, то філософське мислення відрізняється від того мислення, яке є діяльним у всьому людському і надає всьому людському його людськсті, будучи в той же час тотожним з ним, тому що в собі існує тільки одне мислення. Ця відмінність пов’язана з тим, що зміст людської свідомості, підставою якого є мислення, виявляється спочатку не у формі думки, а у формі почуття, споглядання, уявлення – у формах, які треба відрізняти від мислення як форми.

9. Філософія повинна передусім довести нашій буденній свідомості, що існує потреба у власне філософському способі пізнання або навіть повинна пробудити таку потребу. […] З іншого боку, так само важливо, щоб філософія зрозуміла, що її зміст є не чим іншим, як той зміст, який первісно породжений і тепер ще породжується у сфері живого духа, утворюючи світ, зовнішній і внутрішній світ свідомості, інакше кажучи, що її змістом є дійсність. Найближче усвідомлення цього змісту ми називаємо досвідом. […] Через те, що філософія лише за формою відрізняється від інших видів усвідомлення цього змісту, необхідно, щоб вона узгоджувалась з дійсністю та досвідом.    

10. Потребу у філософії можна […] визначити так: дух, котрий як такий, що відчуває і споглядає, має своїм предметом чуттєве; як такий, що має уяву – образи; як такий, що має волю - цілі і т. ін., на протилежність цим формам […] або просто на відміну від них, [він] задовольняє також свою вищу внутрішню сутність, мислення, і робить останнє свої предметом. Таким чином, він приходить до самого себе […], тому що його принцип, його чисту, позбавлену домішок самість становить мислення.

11. Розуміння випадкового характеру послідовності філософських вчень створює уявлення, що між їх принципами […] існують лише відмінності. Проте здійснює цю працю тисячоліть єдиний живий дух […]. Історія філософії доводить, що, по-перше, уявна відмінність між різними філософськими вченнями являє собою лише ту ж саму єдину філософію на різних ступенях її розвитку; по-друге, що особливі принципи, які перебувають в основі тих чи інших окремих вчень, постають лише відгалуженнями деякого цілого. Останнє ж за часом філософське вчення повинно внаслідок цього містити в собі принципи всіх попередніх […] і бути найбільш розвинутим, багатим і конкретним [за змістом – ред..].

12. Як неможливо дати попереднє загальне уявлення про філософію, тому що лише цілісність науки є зображенням ідеї, так само її поділ на окремі частини може бути зрозумілим лише із цього зображення ідеї; цей поділ, як і те загальне уявлення про філософію, з якого він має бути почерпнутим, являє собою деяке визначення наперед. Але ідея виявляє себе як простота самототожнього мислення і водночас як діяльність, яка полягає в тому, що мислення протиставляє себе собі самому для того, щоб бути для себе, і в цьому іншому бути все ж лише у себе самого. Отже, наука розпадається на такі три частини:

І. Логіка – наука про ідею в собі і для себе.

ІІ. Філософія природи як наука про ідею в її інобутті.

ІІІ. Філософія духа як ідея, що повертається до самої себе із свого інобуття.

13. Логіка є наукою про чисту ідею, тобто про ідею в абстрактній стихії мислення. […] Логіка є наукою про мислення, його визначення і закони, але мислення як таке становить лише всезагальну визначеність, або стихію, де ідея проявляється як логічна ідея. Ідея - це мислення – не як формальне мислення, а як тотальність її власних визначень і законів, які вона сама собі дає, а не має або знаходить в собі заздалегідь.

14. Оскільки мислення – як діяльне – застосовується стосовно предметів – як міркування про щось, – остільки всезагальне як продукт його діяльності має значення суті справи, суттєвого, внутрішнього, істинного.

[…] Чуттєве - це якесь одиничне, таке, що зникає, а те, що є в ньому постійним, ми пізнаємо через міркування. Природа показує нам безконечну множину одиничних образів і явищ; ми відчуваємо потребу внести єдність у цю різноманітність; тому ми порівнюємо одне з одним явища і прагнемо пізнати всезагальне кожного з них. Індивіди народжуються і гинуть, але рід перебуває в них, повертається знов у всіх індивідах, і він осягається лише міркуванням. До цього належать також закони (наприклад, закони руху світил). […] Це всезагальне неможливо осягнути зовнішніми почуттями, і воно визнається суттєвим та істинним. […] Це всезагальне не існує зовнішньо як всезагальне; рід як такий не може бути сприйнятим, закони руху небесних тіл не накреслені на небі. Отже, всезагального ми не чуємо і не бачимо, воно існує лише для духа.

15. Оскільки дух за своєю сутністю є свідомістю, то це знання себе самого є основним визначенням його в його дійсності. Отже, найвище завдання логіки – очистити категорії, що діють лише інстинктивно – як поклики, що осмислюються духом як розпорошені, тобто як мінливі та переплутані, як такі, що дають йому розпорошену та сумнівну дійсність, – очистити їх і таким очищенням звести дух за допомогою впорядкованих категорій до свободи та істини.

16. Ми розглянемо тепер різні погляди на відношення мислення до об’єктивності; цей розгляд буде вступом, що пояснює значення, яке надається тут логіці, і погляд, з якого вона тут трактується.

 

 Метафізика

17. Першим відношенням думки до об’єктивності є наївний спосіб мислення, який, не усвідомлюючи ще протилежності мислення в самому собі, містить віру, що через розмірковування пізнається істина і що вона виявляє перед свідомістю те, чим об’єкти є насправді. В цій вірі мислення приступає прямо до предметів, репродукує із себе зміст відчуттів і споглядань як зміст думки і задовольняється цим змістом, вбачаючи в ньому істину. Всі початкові стадії філософії, всі науки і навіть повсякденна діяльність і рух свідомості живуть у цій вірі.

18.Таким філософським вченням в його найбільш визначеній та найближчій нам (за часом) формі була колишня метафізика – та метафізика, яка існувала у нас до кантівської філософії. Проте ця метафізика - це щось минуле з погляду історії філософії, сама ж по собі вона, загалом кажучи, завжди і повсюди існує як чисто розсудковий погляд на предмети розуму [...]. Передумовою старої метафізики була взагалі передумова наївної віри, згідно з якою мислення осягає речі, як вони існують в собі [...]. 

19. Якщо ми [...] кинемо ще раз погляд на спосіб міркування колишньої метафізики, то ми переконаємося, що останній полягав в тому, що вона осягала предмети розуму в абстрактних, скінчених визначеннях розсудку і робила своїм принципом абстрактну тотожність [...]. Замість того, щоб досягти конкретної тотожності, ця метафізика застрявала в абстрактній; але її позитивною стороною було усвідомлення, що лише думка є сутністю сущого. Матеріал для цієї метафізики надали попередні філософи, а саме схоластики.                       У спекулятивній філософії розсудок є, правда, моментом, але це момент, на якому не зупиняються. Платон і тим більше Арістотель не є такими метафізиками, хоча часто думають інакше.

Друге відношення думки до об ’ єктивності

Емпіризм

20. Потреба, з одного боку, в конкретному змісті на противагу абстрактним теоріям розсудку […] і потреба, з другого боку, у міцній опорі, яка би виключала можливість все доводити […]методом скінчених визначень, спричинили емпіризм, який, замість того, щоб шукати істинне у самих думках, хоче здобувати його з досвіду, зовнішньої та внутрішньої даності.

[...] Від емпіризму виходить заклик: кидайте обертатися в пустих абстракціях, дивіться відкритими очима, осягайте людину і природу, якими вони є перед вами тут, використовуйте теперішній момент. Не можна заперечувати, що в цьому заклику міститься правомірно суттєвий момент. “Тут”, теперішнє, поцейбічне повинно замінити собою пусту потойбічність, павутину та туманні образи абстрактного розсудку.

21. Послідовне проведення емпіризму (оскільки він обмежується з боку змісту скінченим) заперечує взагалі надчуттєве або принаймні його пізнаванність та визначеність і залишає за мисленням лише абстракцію, формальну всезагальність і тотожність. Основна помилка наукового емпіризму полягає завжди в тому, що він, користуючись метафізичними категоріями – матерія, сила, одне, множинне, всезагальність, безконечність і т.ін. [...] не знає при цьому, що він сам містить в собі метафізику [...].

22. [...] Згідно з поглядом емпіриків, якраз сприйняття є формою осягнення зовнішнього світу, і в цьому полягає недолік емпіризму. Сприйняття як таке завжди є чимось одиничним та скороминущим; проте, пізнання не зупиняється на ньому, а в сприйнятому одиничному воно відшукує всезагальне [...], і це являє собою перехід від простого сприйняття до досвіду. В досвіді емпіризм використовує переважно форму аналізу. [...] Аналіз виходить із конкретного, і володіння цим матеріалом надає йому значної переваги перед абстрактним мисленням колишньої метафізики. Аналіз установлює відмінності, і це дуже важливо; але ці відмінності самі в свою чергу являють собою лише абстрактні визначення, тобто думки. Через те, що ці думки визнаються тим, що предмети суть в собі, то перед нами знов передумова колишньої метафізики, яка стверджує: істинне речей перебуває саме в мисленні.

23. Стосовно принципу емпіризму було справедливо зауважено, що в тому, що ми називаємо досвідом […] містяться два елементи: один елемент – це сам по собі роз’єднаний, безконечно різноманітний матеріал, а інший – форма, визначення всезагальності та необхідності.

24. Критична філософія має те спільне з емпіризмом, що вона подібно до нього вважає досвід єдиною основою пізнання. Проте, за пізнанням вона визнає право не на істину, а лише на пізнання явищ.

Вихідним пунктом для неї є передусім розрізнювання елементів, які ми відкриваємо, аналізуючи досвід; розрізнювання між чуттєвим матеріалом та його всезагальним відношенням. [...] Критична філософія приділяє особливу увагу факту, що в тому, що ми називаємо досвідом, ми виявляємо всезагальність і необхідність як такі ж суттєві визначення. А через те, що всезагальність і необхідність не мають свого джерела в емпіричному як такому, вони належать до спонтанності мислення, або, інакше кажучи, вони даються a PRIORI. Визначення мислення або поняття розсудку утворюють об'єктивність досвідного пізнання. Вони містять в собі взагалі відношення, і тому через них утворюються загальні синтетичні судження a PRIORI.

25. Мислення колишньої метафізики [...] визнавало свої визначення просто чимось наперед даним, деяким a PRIORI, яке рефлексія не піддавала самостійному випробуванню. Критична філософія, навпаки, ставить собі задачу дослідити, якою мірою норми мислення здатні взагалі давати нам знання істини. Точніше, критична філософія вимагала, щоб, раніше ніж розпочинати пізнання, ми дослідили здатність пізнання. Тут, безперечно, бере початок вірна думка, що ми повинні зробити предметом пізнання самі ж форми мислення. Але тут же прокрадається помилкова думка, що ми повинні пізнавати до того, як розпочнемо пізнання, що ми не повинні увійти у воду раніше, ніж навчимось плавати. Безперечно, не слід користуватися формами мислення, не дослідивши їх, але саме це дослідження - це вже пізнання.

26. З точки зору колишньої метафізики вважалось, що якщо пізнання впадає у суперечності, то це лише випадкова помилка […]. Навпаки, за Кантом, мислення за самою своєю природою впадає в суперечності (антиномії), коли воно хоче пізнати безконечне.

С.Третє відношення думки до об ’єктивності.

Безпосереднє знання

27. Що це безпосереднє знання знає – так це те, що безконечне, бог, те, що є в нашому уявленні, також і існує, що в свідомості безпосередньо та нерозривно з цим уявленням пов’язана достовірність його буття. […] Філософія безпосереднього знання у своїй абстракції заходить так далеко, що, згідно з нею, не тільки з думкою про бога, але також у спогляданні з уявленням про моє тіло і зовнішні речі нерозривно пов’язане визначення їх існування. Якщо філософське вчення прагне довести таку єдність, тобто прагне показати, що за самою своєю природою думка, або суб’єктивність, нерозривно пов’язана з буттям, або суб’єктивністю, то […] філософія у кожному разі повинна бути дуже задоволеною, коли стверджують та показують, що її положення є також фактами свідомості, отже, узгоджуються з досвідом. Різниця між твердженням безпосереднього знання і філософією зводиться тільки до того, що безпосереднє знання приписує собі виняткове становище, протиставляє себе філософствуванню.

28. Точка зору безпосереднього знання не задовольняється вказівкою на те, що опосередковане знання, яке беруть ізольованим, не може дати істини. Своєрідність цього погляду полягає в тому, що безпосереднє знання, яке беруть тільки ізольованим, з виключенням опосередкування, має своїм змістом істину. […] Точка зору безпосереднього знання відвертає від себе розгляд природи предмета, тобто поняття, тому що такий розгляд веде до опосередкування і навіть до пізнання. […] Вся друга частина логіки, вчення про сутність, є дослідженням істотного, такого, яке покладає себе як єдність безпосередності та опосередкування.

29. […] Безпосередність знання не тільки не виключає його опосередкування, але навіть, навпаки, вони так поєднуються одне з одним, що безпосереднє знання являє собою саме продукт і результат опосередкованого знання. […] Ми, таким чином, показали, що фактично неправильне твердження, що існує безпосереднє знання – знання без опосередкування іншим або в собі самому самим собою. […] Про факт такого пізнання, рух якого вперед не є ані односторонньою безпосередністю, ані одностороннім опосередкуванням, свідчить сама логіка і вся філософія.

Подальше визначення логіки та її поділ

30. Логічне за своєю формою має три сторони:

   a) абстрактну, або розсудкову

   b) діалектичну, або заперечно-розумову

   g) спекулятивну, або позитивно-розумову.

Всі ці сторони не складають трьох частин логіки, а є моментами кожного логічно реального, тобто кожного поняття або всього істинного взагалі.

a) 31. Діяльність розсудку полягає взагалі в тому, щоб подавати змістові форми всезагальності; правда, всезагальне, що покладає розсудок, є деяким абстрактно всезагальним, яке як таке фіксується на противагу особливому... Мислення як розсудок не йде далі незмінної визначеності і її відмінності від інших визначеностей; таку обмежену абстракцію це мислення вважає такою, що має самостійне існування. […] Розсудок - це взагалі суттєвий момент освіти. Освічена людина не задовольняється туманним і невизначеним, а схоплює предмети в їх чіткій визначеності; неосвічена ж, навпаки, невпевнено хитається туди й назад... […] Розсудкові визначення, зрозуміло, не є остаточним результатом, а, навпаки, скінченими, говорячи більш точно, мають такий характер, що доведені до крайнощів перетворюються на свою протилежність; юнацтву властиво блукати в абстракціях, але людина, навчена життєвим досвідом, навпаки, не віддається абстрактному або-або, а тримається конкретного.

b) 32. Рефлексія є передусім рухом думки, що виходить за межі ізольованої визначеності і приводить її у відношення і зв’язок до інших визначеностей так, що визначеності хоча і покладаються в певному зв’язку, але зберігають свою попередню ізольовану значущість. Діалектика ж є, навпаки, іманентним переходом одного визначення в інше, в якому виявляється, що ці визначення розсудку односторонні і обмежені, тобто містять заперечення самих себе. Сутність всього скінченого полягає в тому, що воно само себе знімає. Отже, діалектика є рушійною душею кожного наукового розвитку думки і являє собою єдиний принцип, що вносить у зміст науки іманентний зв’язок і необхідність […]. Діалектика […] ставить собі за мету розглядати речі в собі і для себе, тобто згідно з їх власною природою, виявляючи при цьому скінченність односторонніх визначень розсудку.

g) 33. Діалектичне […] виступає, особливо в наукових поняттях, як скептицизм, де результатом діалектики є чисте заперечення. […] Ми не повинні розглядати скептицизм як вчення, згідно з яким у всьому слід сумніватися; скептицизм, навпаки, цілком упевнений в своєму твердженні, тобто в неістотності всього скінченого.[…] Скептицизм є небезпечним лише для скінченого, абстрактно-розсудкового мислення, і лише воно не може встояти проти нього; філософія ж, навпаки, містить в собі скептицизм як момент, а саме як діалектичне. Але філософія не зупиняється на чистому заперечному результаті діалектики, як це відбувається із скептицизмом. Останній помилково розуміє цей результат, беручи його лише як чисте, тобто абстрактне, заперечення, тому що заперечне, яке утворюється як результат діалектики, саме тому, що воно являє собою результат, є водночас і позитивним, тому що містить в собі як зняте те, з чого воно походить, і не існує без останнього. Але це вже становить основне визначення третьої форми логічного, а саме спекулятивної, або позитивно-розумової форми.

34. Спекулятивне, або позитивно-розумове, осягає єдність визначень в їх протилежності, те стверджувальне, що міститься в їх розв’язуванні та переході.

Примітка.

1) Діалектика приводить до позитивного результату, тому що вона має визначений зміст або, інакше кажучи, через те, що її результат є справді - не пусте, абстрактне ніщо, а заперечення певних визначеностей, що містяться в результаті, власне тому, що він - не безпосереднє ніщо, а результат.

2) Це розумне, хоча і воно є чимось мисленим і до того ж абстрактним, є водночас і конкретним, тому що воно є не простою, формальною єдністю, але єдністю розрізнених визначень. Філософії взагалі зовсім нема що робити з голими абстракціями або формальними думками, вона приділяє увагу лише конкретним думкам.

3) В спекулятивній логіці міститься чисто розсудкова логіка, і першу можна відразу перетворити на останню; для цього треба тільки викинути з неї діалектичне і розумове, і вона перетвориться в те, чим є звичайна логіка.

35.... Спекулятивне є взагалі не що інше, як розумове (а саме позитивно розумове), оскільки воно мислиться. [...] Щодо спекулятивного мислення ми повинні ще зауважити, що під цим виразом слід розуміти те ж саме, що раніше стосовно релігійної свідомості і його змісту називалось містичним. Коли в наш час говорять про містику, то, як правило, вживають це слово у розумінні таємничого і незрозумілого. В залежності від здобутої освіти та напряму думок одні розглядають це таємниче і незрозуміле як дещо справжнє та істинне, інші вбачають в ньому марновірство та оману. Передусім ми повинні зауважити, що містичне, безперечно, є чимось таємничим, але воно таким є лише для розсудку, і це просто тому, що принципом розсудку є абстрактна тотожність, а принципом містичного (як синоніма спекулятивного мислення) – конкретна єдність тих визначень, які розсудок визначає істинними лише в їх відокремленості та протипоставленні. [...] Отже, все розумове ми повинні разом з тим назвати містичним, говорячи цим лише те, що воно виходить за межі розсудку, а зовсім не те, що воно мусить розглядатися взагалі як незбагненне і недоступне мисленню.

36. Логіка розпадається на три частини

I. Вчення про буття

II. Вчення про сутність.

III. Вчення про поняття та ідею.

Додаток. Зазначений тут поділ логіки... слід розглядати лише як визначення наперед, а її здійснення, або доказ, можна отримати лише з детального розгляду самої думки, тому що довести означає у філософії показати, як предмет через самого себе і з самого себе робить себе тим, чим він є. Відношення, в якому перебувають один до одному названі тут три головні ступені думки, або логічної ідеї, треба взагалі розуміти так, що лише поняття є істиною і, говорячи більш точно, лише воно є істиною буття і сутності...

Наука логіки

37.... Передусім логіку треба було б ділити на логіку поняття як буття і поняття як поняття, або... на об’єктивну та суб’єктивну логіку. [...] Об’єктивна логіка безпосередньо посідає місце онтології – тієї частини... метафізики, яка повинна була дослідити природу ens (сущого) взагалі; “ens” охоплює як буття, так і сутність... Але тоді об’єктивна логіка охоплює й інші частини метафізики, оскільки метафізика прагнула осягнути через чисті форми думки, особливі субстрати,... душу, світ, бога, – і остільки визначення мислення утворюють суть її способу розглядання. Але логіка розглядає ці форми без зв’язку із зазначеними субстратами,... розглядає їх природу та цінність, узяті самі по собі. Згадана метафізика не зробила цього і їй докоряли, що вона користувалась цими формами поза критикою, поза попереднім дослідженням їх здатності бути, за Кантом, визначеннями речі в собі, або, вірніше, розумного. – Об’єктивна логіка є тому справжня їх критика, критика, що розглядає їх не відповідно до абстрактної форми апріорності, протиставляючи її апостеріорному, а їх самих в їх особливому змісті.

Логіка,... хоча і розпадається взагалі на об’єктивну і суб’єктивну логіку, все ж має... такі три частини:

I. Логіку буття

II. Логіку сутності

III. Логіку поняття.

 

Уважно перечитайте ті фрагменти, що характеризують співвідношення субстанції і суб’єкта, абсолютну ідею, вихідні принципи діалектики Гегеля, зокрема принцип системності. Зверніть увагу на нове розуміння субстанції, суб’єкта, діалектики порівняно з попереднім розвитком філософії. Спробуйте визначити, які саме суттєві риси знання вимагають його систематизації?

Чому вимога системності знання є дуже важливою не тільки для філософії, а й для сучасної науки?

Спробуйте на основі фрагментів 7 –11 прокоментувати особливості розуміння Гегелем філософії та пояснити, що є спільного і відмінного між філософією та наукою, філософією та релігією, філософією та буденною свідомістю. Як ви вважаєте, чим можна виправдати гегелівське розуміння історії філософії? Що в ньому вимагає певних корекцій? Що залишається поза увагою прибічників такого розуміння? Завдяки чому історія філософії не переходить у музейні реліквії?

Зверніть увагу на трактування Гегелем структури філософського вчення. Чи залишається актуальним таке трактування в сучасній філософії?

Уважно перечитайте фрагменти, де йдеться про три відношення думки до об’єктивності, проаналізуйте їх задля того, щоби з’ясувати:         а) основні недоліки докантівської метафізики і виправданість її критики Гегелем; б) позитивні риси та недоліки емпіризму та критичної філософії Канта; в) проблему співвідношення безпосереднього та опосередкованого знання. Спробуйте виділити у міркуваннях Гегеля те цінне, з чим ви ще не зустрічались у міркуваннях попередніх філософів. Порівняйте вчення про розсудок та розум Канта і Гегеля. Наскільки, на Вашу думку, переосмислення Гегелем розсудку та розуму є виправданим? Чи применшував Гегель роль та значення розсудку та формальної (розсудкової) логіки в пізнанні? Зверніть увагу на трактування Гегелем співвідношення спекулятивної (діалектичної) та розсудкової (традиційної) логіки. Чи можна побачити в міркуваннях Г.Гегеля прагнення подати логіку як першу та провідну філософську дисципліну? Чи згідні ви з таким визначенням завдань логіки? Де і як можна використовувати логіку протиріч? Виділіть явно привабливі моменти логіки Гегеля, а також її обмеження.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Яка основна причина того, що Ґеґель вважав за необхідність “зрозуміти та виявити істинне не тільки як субстанцію, але так само і як суб`єкт”?

2. В чому полягає принципова зміна у розумінні Ґеґелем субстанції, суб`єкта порівняно з попереднім розвитком філософії?

3. Чому Ґеґель вбачав у системі єдино можливу форму викладу істини у філософії? Чи стосується ця особливість будь-якого знання?

4. Які найперші риси філософського мислення виділяє Ґеґель?

5. У чому полягає особливість розуміння Ґеґелем співвідношення філософії і історії філософії?

6. Які стадіїї свого розвитку, за Ґеґелем, проходить абсолютна ідея7 що є внутрішнім джерелом її розвитку?

7. Чому аналіз різних поглядів на відношення мислення до об`єктивності передує у Ґеґеля поясненню значення, яке він надає логіці?

8. Які позитивні і обмежені моменти Ґеґель вбачає у метафізиці, емпіризмі, критичній філософії, філософії безпосереднього знання?

9. В чому, за Ґеґелем, полягає специфіка розсудкової та заперечно-розумової сторони логічного?

10. Що таке спекулятивна (діалектична) логіка Ґеґеля? Якими є її головні особливості?

11. Чи є, за Ґеґелем, несумісними спекулятивна (діалектична) і розсудкова (звичайна) логіка?

12. Якими є погляди Ґеґеля на співвідношення логіки і метафізики?