Література до опрацювання розділу

1. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4 т. / Г.В.Лейбниц. – М.: Мысль, 1982. – Т.1. – 636 с. – (Философское наследие).

2. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4 т. / Г.В.Лейбниц. – М.: Мысль, 1984. – Т.3. – 734 с. – (Философское наследие).

3. Лейбниц Г.В. Сочинения в 4 т. / Г.В.Лейбниц. – М.: Мысль, 1985. – Т.4. -– (Философское наследие).

4. Подручный М.В. Лейбниц / М.В.Подручный // История философии. Энциклопедия. – Минск, 2002. – С.546-548.

5. Лещинская И.И. Монадология / И.И.Лещинская // История философии. Энциклопедия. – Минск, 2002. – С.638-640.

6. Грицанов А.А.Новые опыты о человеческом разуме / А.А.Грицанов // История философии. Энциклопедия. – Минск, 2002. – С.716-718.

БЛЕЗ ПАСКАЛЬ

 (1623-1662)

Біографічна довідка

Видатний французький фізик, математик і філософ. Ще в юні роки проявляв рідкісні розумові здібності (у 12 років він написав трактат про звук). Винайдення першої обчислювальної машини, гідростатика як наука, одиниця тиску – це лише найважливіші здобутки Паскаля. Проте, напружена розумова діяльність у ранньому віці таки підірвала здоров’я Паскаля («мученик науки» – так іноді його називають).

З часом Паскаль, пройшовши через успішний досвід природодослідника, повертається до релігіїї. У релігійному плані поділяв погляди і принципи янсенізму - течії католицької церкви, що виступала з проповідями стриманості, моральної чистоти, визнання слабкості людини.

В житті Паскаля, згідно його свідченню, відбуваються надзвичайна подія – містичне осяяння в ніч з 23 нам 24 листопада 1654 року. Після цього філософ замислив написати велику працю під умовною назвою "Апологія (захист) християнства". Підготовчі фрагменти цієї праці і складають відомі "Думки" Паскаля. Деякі положення "Думок" набули характеру поширених афоризмів, наприклад, порівняння людини з мислячим очеретом.

Фрагменти ТВОРІВ

 

Думки

7. Чим розумніша людина, тим більше своєрідного знаходить вона у кожному, з ким спілкується. Для людини пересічної всі люди на одне обличчя.

9. Якщо бажаєте сперечатись не навмання і переконати співбесідника, перш за все з'ясуйте собі, а якої сторони підходить він до предмету суперечки, бо цю сторону він зазвичай бачить правильно. Визнайте його правоту і тут же покажіть, що підійшовши з іншої сторони, він буде не правий. Ваш співбесідник охоче погодиться з вами - адже він не припустив ніякої помилки, просто чогось не роздивився, а люди гніваються не тоді, коли не все бачать, а коли допускають помилку: можливо, це пояснюється тим, що людина за самою своєю природою не здатна побачити предмет з усіх сторін і в той же час за самою своєю природою якщо вже бачить, то бачить вірно, бо свідчення наших відчуттів незаперечні.

10. Докази, до яких людина доходить сама, зазвичай переконують її більше, ніж ті, що прийшли до голови іншим.

19. Тільки закінчуючи задуманий твір, ми з'ясовуємо собі, з чого нам слід було його починати. Пізнаймо самих себе: хай при цьому ми не осягнемо істини, зате наведемо порядок у власному житті, а це для нас найсуттєвіша справа. Якщо я не знаю основ моральності, наука про оточуючий світ не принесе мені втіхи в тяжкі хвилини життя, а ось основи моральності втішають і при незнанні науки про предмети зовнішнього світу.

72. Хай людина віддасться спогляданню природи в усій її неосяжній величі, хай відверне погляди від нікчемних предметів, що її оточують. Хай погляне на сліпучий світоч, що осяює Всесвіт як негасимий смолоскип, хай усвідомить, що Земля - всього лише точка у порівнянні з величезною орбітою, яку описує це світило, нехай вражається думкою, що і сама ця величезна орбіта - не більше ніж непримітна рисочка порівняно з орбітами інших світил, що пливуть небосхилом.

І, оскільки кругозір наш цим обмежений, хай уява летить за межі видимого: вона стомиться, так і не вичерпавши природи. Весь видимий світ - лише ледве помітний штрих в неосяжному лоні природи. Людській думці не під силу охопити її. Скільки би ми не розсували межі наших просторових уявлень, все одно в порівнянні з сущим ми народжуємо лише атоми. Всесвіт - це сфера, що не має меж, центр її усюди, периферія - ніде. І найвеличніший з проявів всемогутності божої полягає в тому, що перед цією думкою в розгубленості зупиняється наша уява.

А потім людина хай знову подумає про себе і порівняє своє єство з усім сущим; хай відчує, як вона загублена в цьому глухому куті Всесвіту, і, визираючи з хижі, відведеної їй під житло, – я маю на увазі видимий світ – хай зрозуміє, чого варта наша Земля з усіма її державами й містами і, нарешті, чого варта вона сама. Людина у нескінченності – що вона значить?

А щоби перед нею постало не менше диво, хай вона вдивиться в одну з найменших серед відомих людям істот. Хай вдивиться у маленьке тільце кліща та ще менші члени цього тільця, хай уявить собі його ніжки з усіма суглобами, з усіма жилами, кров, що струмить цими жилами, соки, що її складають, краплі цих соків, бульбашки газу в цих краплях... Можливо, вона вирішить, що меншої величини у природі не існує, а я хочу, щоби вона зазирнула ще в одну прірву. Хочу намалювати їй не тільки видимий Всесвіт, але й нескінченність мислимої природи у стислих межах атому. Хай людина уявляє собі незчисленні Всесвіти у цьому атомі, у кожному – свій небосхил, свої планети, своя Земля, ще й ті ж співвідношення, що у видимому світі, і на цій Землі – свої тварини і, нарешті, свої кліщі, яких, знову-таки, можна ділити, не знаючи відпочинку і терміну, поки не закрутиться голова від другого дива, такого ж разючого у своїй мализні, як перше – у своїй величезності. Бо як же не бути враженим тим, що наше тіло, таке непримітне у Всесвіті, водночас, всупереч оцій своїй непримітності на лоні сущого, являє собою колос, цілий світ, точніше, все суще у порівнянні із небуттям, яке не осягнути ніякій уяві!

Хто замислиться над цим, той здригнеться, уявивши собі, що матеріальна оболонка, в яку його вмістила природа, утримується на межі двох безодень – безодні нескінченності і безодні небуття, він сповниться трепету перед подібним дивом; і видається мені, що допитливість його зміниться на здивування і він віддасть перевагу німотному спогляданню порівняно із самонадійним дослідженням.

Бо що таке людина у Всесвіті? – Небуття у порівнянні з нескінченністю, все суще у порівнянні з небуттям, середнє між всім і нічим. Вона не в силах навіть наблизитись до розуміння цих крайнощів – кінця світобудови та його початку, неприступних, схованих від людського погляду непроникною таємницею, і рівно не здатна осягнути небуття, з якого виникла, і нескінченності, в якій вона розчиняється.

Вона вловлює лише видимість явищ, бо не здатна пізнати ані їх початку, ані кінця. Все виникає із небуття і мчить у нескінченність. Хто охопить поглядом настільки неосяжний шлях? Це диво може осягнути лише його Творець. І більше ніхто.

Люди не замислюються над цими нескінченностями, зухвало беруться за дослідження природи, ніби вони хоч наскільки розмірні із нею. Як не здивуватись, коли в самовпевненості, безмежній, як предмет їх досліджень, вони розраховують осягнути початки сущого, а потім – усе суще?...

Ми простодушно вважаємо, що нам легше проникнути до центру світобудови, ніж охопити її в цілому...

Ми в усьому обмежені, і становище між двох крайнощів визначило і наші здібності. Наші чуття не сприймають нічого надмірного: занадто голосний звук нас приголомшує, занадто великі чи малі відстані перешкоджають зорові, занадто довгі чи короткі судження – розумінню, занадто безсумнівні істини заводять у безвихідь (я знав людей, які так і не збагнули, що якщо від нуля відняти чотири, в результаті отримаємо нуль)... Занадто юний і занадто похилий вік тримають розум у кайданах, так само як і занадто великі або малі пізнання. Словом, крайнощі нібито не існують для нас, а ми – для них; або вони від нас вислизають, або ми від них. Так, навколо нас немає нічого непорушного, така наша природна доля, і разом з тим вона суперечить усім нашим схильностям: ми прагнемо сталого, прагнемо отримати нарешті твердий ґрунт і спорудити на ньому вежу, що сягає вершиною у нескінченність, але закладений нами фундамент дає щілину, земля розступається, а в провалі – безодня.

Не будемо ж гнатися за впевненістю і сталістю. Мінлива видимість буде завжди вводити в оману наш розум: кінцеве ні в чому не знайде міцної опори між двох нескінченностей, що його оточують, лишаючись недосяжними для розуміння.

Хто твердо засвоїть це, той, я гадаю, раз і назавжди зречеться спроб перейти межі, накреслені самою природою. Середина, яка надана нам у долю, однаково віддалена від обох крайнощів, так яке має значення, знає людина трохи більше або менше? Якщо більше – її кругозір трохи ширший, але чи не так само нескінченно віддалений від мети, а термін її життя – від вічності, щоб десяток років складав для неї відмінність?

Якщо б людина почала з вивчення себе самої, вона зрозуміла б, що їй не надано вийти за власні межі. Чи є мислимим, щоб частина пізнала ціле? – Але, можливо, є надія пізнати хоча б ті частини цілого, з якими вона розмірна? Але у світі все так переплетено та взаємопов'язано, що пізнання однієї частини без іншої і без усього в цілому здається мені неможливим...

Наша немічність проникнути в сутність речей доповнюється їх однорідністю, між тим як у нас сполучаються субстанції неоднорідні, протилежні – душа і тіло... Так що в усьому, що нас оточує, ми бачимо водночас і дух, і тіло,... здавалося б, це сполучення нам більше ніж зрозуміло. Проте воно-то і є найбільш незрозумілим. Людина - найбільш незбагненне для себе створіння природи, бо їй важко усвідомити, що таке матеріальне тіло, ще важче - що таке дух, і вже зовсім незрозуміло, як матеріальне тіло може поєднуватись із духом.

81. Нашому розумові притаманно вірити, а волі бажати; і якщо вони не мають предметів, гідних віри і бажання, вони прагнуть недостойних.

97. Що може бути більш важливим у житті людини, ніж вибір фаху, а між тим його вирішує випадок. Каменярами, вояками, покрівельниками люди стають тому, що так повелося.

100. Більша або менша огида до правди притаманна, здається, всім без винятку, бо невід'ємна від себелюбства. І як це прикро, що ті, чиї прямі обов'язки полягають в тому, щоб умовляти найближчих, вивертаються, вдаються до всіляких викрутасів та хитрувань, аби нікого не образити. Вони марно намагаються применшити недоліки, прикидаються, нібито вибачають їх, догану чергують із похвалою, невтомно запевняють у своїй приязні та повазі.

Тому якщо людині хочеться схилити нас до себе, вона не стане робити послугу, нам неприємну, і буде поводитись із нами так, як ми самі того бажаємо: приховає від нас правду, бо ми її ненавидимо, почне улещувати, бо ми прагнемо лестощів; обдурить, бо ми любимо облуду.

Ось і виходить, що з кожним кроком по шляху світського успіху ми на той же крок віддаляємось від правди, оскільки, чим корисніша людям наша прихильність і не безпечніша неприязнь, тим більше вони страхаються нас зачепити... І виходить, що наше життя - нескінченна ілюзія: ми тільки і робимо, що брешемо і улещуємо один одного. В очі нам кажуть зовсім не те, що поза очі. Людські стосунки ґрунтуються на взаємній облуді, і як мало лишилося б дружб, якби кожний раптом довідався, що кажуть друзі за його спиною, хоча саме тоді вони є щирими і безпристрасними.

108. Хай людині не несе користі брехня - це ще не означає, що вона каже правду: брешуть просто заради брехні.

109. За самою своєю природою ми є нещасними завжди і за всіх обставин, бо коли бажання змальовують нам ідеал щастя, вони сполучають наші теперішні обставини із задоволеннями, що для нас зараз недосяжні. Але ось ми дістали ці задоволення, а щастя не додалося, оскільки змінились обставини, а з ними - і наші бажання.

126. Опис людини: залежність, прагнення незалежності, різноманітність потреб.

127. Стан людини: несталість, туга, тривога.

129. Сутність людського єства в русі. Повний спокій означає смерть.

131. Туга. - Найнестерпнішим для людини є спокій, який не порушується ані пристрастями, ані справами, ані розвагами, ані заняттями. Тоді вона почуває свою ницість, покинутість, недосконалість, залежність, безсилля, порожнечу. З глибини її душі одразу виповзають безпросвітна туга, сум, гіркота, озлоблення, відчай.

135.  У битві нас приваблює сама боротьба, а не її переможний кінець: ми любимо дивитись на бої тварин - але не на переможця, який шматує жертву. Чого, здавалося б, нам очікувати, як не перемоги? Однак, варто лише її дочекатися - і ми вже наїлися донесхочу. Такий же стан справ із будь якою грою, і з пошуками істини. Ми любимо стежити за зіткненням несхожих думок, але ось обміркувати знайдену істину - ні вже, краще облиште!

Вона приносить нам задоволення лише тоді, коли у нашій присутності народжується в суперечках. І з пристрастями те ж саме: ми жадібно стежимо за їх протиборством, але ось одна одержала верх - і яке це грубе видовище! Нас хвилює не сутність явищ, а лише пошуки сутності. Тому нам так не до вподоби ті сцени у комедіях, де задоволення не приправлено тривогою, нещастя - надією, де тільки і є, що вульгарна спокусливість або безжалісна жорстокість.

136.  Нас втішає будь-яка дрібниця, тому що будь-яка дрібниця нас засмучує.

139. Я неодноразово міркував про те, скільки неспокою, небезпек, незгод накликають на себе люди, живучи при дворі або змагаючись на війні, про вічні чвари, несамовитість, зухвалі, а інколи і злочинні задуми тощо - і прийшов до висновку, що головна біда людини - в її нездатності до одомашнення... Але потім я глибше вникнув у цю тяжку людську особливість, мені схотілося дістатися причини, що перебуває в її основі, і така причина, дійсно, знайшлася, і дуже серйозна: вона вкорінена у вихідному бідуванні нашого становища, у крихкості, смертності і такій ницості людини, що варто лише задуматись над цим - і вже ніщо не здатне нас втішити.

 Ось чому люди так цінують ігри та базікання, так намагаються, потрапити на війну або зайняти високу посаду. Не в тому справа, що вони розраховують знайти в цьому щастя, що вірують, ніби у картярському виграші або зацькованому зайці і справді приховане справжнє блаженство: їм не потрібні ані той виграш, ані цей заєць. Ми шукаємо не того мирного і лінивого існування, яке залишає скільки завгодно дозвілля для думок про нашу гірку долю, не військових небезпек і посадових обтяжень, але хвилювань, що нас розважають і відвертають від болісних роздумів.

Ось чому люди так люблять шум і рух, ось чому їм так не до витримування ув'язнення і так незрозумілі радощі самотності.

Тому, заперечуючи докір - навіщо, мовляв, вони стрімголов женуться за зайцем, хоча він їм абсолютно не потрібний - мисливці повинні були б сказати, що просто шукають складної і захоплюючої справи, яка відволікала би їх від думок про себе, вигадують приємне, захоплююче заняття, щоб пірнути у нього з головою. Настільки зрозумілим запереченням вони б привели своїх супротивників у безвихідь. Але воно не приходить мисливцям до голови, тому що вони не розбираються в собі, їм невтямки, що їхня головна мета - саме полювання, а не здобич.

Люди уявляють, що знайдуть спокій, якщо досягнуть якоїсь посади, забуваючи, яка ненажерлива їх жадібність, і щиросердно вірять, що лише до цього спокою і прагнуть, хоча в дійсності шукають одних лише тривог.

Підсвідоме почуття штовхає їх до гонитви за світськими розвагами і заняттями, і відбувається це тому, що вони безперервно відчувають гіркоту свого буття. А інше підсвідоме почуття - спадок, що лишився нам від нашої первісної, непорочної вдачі - підказує, що щастя не в життєвому вирі, а в спокої. Зіткнення настільки суперечливих почуттів породжує в людях неясне підсвідоме бажання шукати бурі в ім'я спокою, так само як і надію, що, після подолання ще якихось складностей, вони отримають нарешті щастя, яке вічно вислизає, і прокладуть шлях до душевного заспокоєння.

Так минає все життя людини. Ми долаємо перепони, щоб досягти спокою, але, ледве впоравшись із ними, починаємо відчувати обтяження цим спокоєм, бо, маючи дозвілля, потрапляємо під владу думок про біди, що вже скоїлись або мають скоїтись. Якби ми навіть були захищені від будь-якої біди, млосна туга, одвічно вкорінена в людське серце, проникла би назовні і наситила б отрутою наш розум.

Людина до такої міри нещасна, що сповнюється тугою навіть без усякої причини, просто внаслідок свого особливого становища в світі, і до такої міри метушлива, що, скільки би не було у неї найґрунтовніших причин для туги, здатна втішитися такою дрібницею, як гра у більярд або м'яч.

143....На (людину) звалюється стільки справ і обов'язків, що від сходу до заходу сонця вона у метушні та турботах. Є значно кращий засіб зробити людину нещасною: заберіть у неї ці турботи, і вона почне думати, що вона таке, звідки прийшла, куди прямує - ось чому їй необхідно з головою зануритись у справи, відвернувшись від думок.

146. Людина, безумовно, створена для того, щоб мислити: в цьому і головна її гідність, і головна справа життя, а головний обов'язок в тому, щоб мислити гідно. І розпочати їй слід з міркувань про себе саму, про свого творця і свій кінець.

Але про що думають люди? Зовсім не про це, а про те, щоб танцювати, дренькати на лютні, співати пісні, складати вірші, грати у кільце тощо...

172. Ми ніколи не живемо теперішнім, все тільки прагнемо майбутнього та підганяємо його, ніби воно запізнюється, або викликаємо минуле і намагаємось його повернути, ніби воно пішло занадто рано. Ми таки нерозважливі, що блукаємо в часі, який нам не належить, нехтуючи тим одним-єдиним, яке нам надано, і такі марнотні, що мріємо про те, що зникло, забуваючи про одне-єдине, яке існує. А справа в тому, що теперішнє майже завжди обтяжливе. Коли воно засмучує нас, ми намагаємось заплющити на нього очі, а коли тішить - сумуємо, що воно вислизає...  

Порийтеся у своїх думках, і ви знайдете в них лише минуле і майбутнє. Про теперішнє ми майже не думаємо, а якщо і думаємо, то в надії, що воно підкаже нам, як слід більш розумно влаштувати майбутнє. Ми ніколи не обмежуємо себе сьогоденням: теперішнє і минуле - лише засоби, одна єдина мета - майбутнє. Отже, виходить, що ми ніколи не живемо, а лише маємо намір жити і, покладаючись на щастя, так ніколи його і не здобуваємо.

198. Чутливість людини до дрібниць і нечутливість до суттєвого - яке страшне перекручення.

203. Щоб пристрасті не згубили нас, будемо вести себе так, ніби нам суджений лише тиждень життя. Коли я розмірковую про скороминущість мого існування, зануреного у вічність, котра була до мене і перебуде після, і про мізерність простору, який я не тільки займаю, а й бачу, простору, розчиненого в неосяжній нескінченності відстаней, про які не відаю і які не відають про мене - я трепечу від страху і запитую себе, - чому я тут, а не там, бо немає причини для мене бути тут, а не там, немає причини бути зараз, а не потім, або колись. Чий наказ, чий промисел призначив мені цей час і це місце?

Мене жахає вічна німотність цих просторів.

211. До чого ж безглузді наші бажання знайти підпору в собі подібних! Такі ж нікчемні, такі ж безсилі, як ми, вони самі не допоможуть: в смертну свою годину людина самотня. Отже, і жити їй слід так, ніби вона єдина на світі. Але чи стане вона тоді зводити для себе розкішні палаці, тощо? Ні, вона відразу заглибиться у пошуки істини. А не зробить цього, - що ж, значить, людська слава для неї дорожча за істину.

229. Ось що я бачу і що мене бентежить. І куди б я не подивився, мене всюди оточує темрява. Все, що демонструється природою, породжує лише сумнів і тривогу. Якби я не бачив у ній нічого, відзначеного поміткою блаженства, я б ствердився у зневір'ї, якби на всьому бачив знак творця, заспокоївся би, сповнений вірою. Але я бачу занадто багато для того, щоб заперечувати, занадто мало, щоб сповнитись упевненості, і серце моє тужить. Скільки разів я повторював: якщо природа створена богом, хай вона незаперечно підтвердить його буття, а якщо підтвердження її оманливі, хай їх не буде зовсім, хай вона переконає мене в усьому або у всьому розчарує, щоб мені знати, чого дотримуватись. Але я як і раніше не розумію, що я таке і що повинен робити, не відаю ані свого становища, ані обов'язку. Серце прагне зрозуміти, де він - шлях до справжнього блага, і, в ім'я вічності, я здатний на будь-які жертви.

237. Незбагненно, що бог є, незбагненно, що його немає; що у нас є душа, що її немає, що світ створений, що він нестворений, що первородний гріх існує, що він не існує і т. ін.

340. Велич людини - у її здатності мислити. Людина всього лише очерет, найслабше із створінь природи, але вона - очерет мислячий, щоб її знищити, зовсім не треба всього Всесвіту: досить віяння повітря, краплі води. Але хай навіть її знищить Всесвіт, людина все одно перевищує його, бо усвідомлює, що розлучається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює.

Отже, вся наша гідність - у здатності мислити. Тільки думка підносить нас, а не простір і час, у котрих ми - ніщо. Спробуємо ж мислити гідно: в цьому основа моральності.

380. Нерівність неминуча, це очевидно, але варто лише її визнати - і ось вже розчинені двері не тільки для сильної влади, але й для нестерпної тиранії.

Людському розумові слід надати хоча б трохи свободи, але це розчиняє двері для найбільш мерзотної розбещеності: "Що ж, обмежте цю свободу". - "В природі не існує меж: закон намагається їх встановити, але розум не бажає із ними миритися".

412. Міжусобиця розуму і пристрасті в людині. Якби у неї був тільки розум... Або тільки пристрасті...

418. Людина не повинна рівняти себе з тваринами, ані з янголами, не повинна і перебувати у незнанні щодо подвійності своєї природи. Хай знає, яка вона у дійсності.

895. З якою легкістю та самозадоволенням лиходіє людина, коли вона вірить, що творить благодіяння!

 

Про мистецтво переконувати

Всім відомо, що існує два шляхи, дві основні здібності душі сприймати думки: розсудок та воля. Розсудкова здібність є більш природною, оскільки ніколи не варто погоджуватись ні з чим, окрім доведених істин. Проте частіше апелюють до волі, незважаючи на її протиприродність у питаннях істини, бо все, що досяжне через неї для людини, майже завжди викликає довіру не за рахунок доведення, але завдяки привадливості. Такий шлях є дивним, не гівдним людини, а тому усі відкидають його, гордовито вважаючи, що їх розукм та серце віддані предметам більш гідним. Не стану тут вести мову про боженственні істини, бо ж вони є нескінченно вищими від природного, тому їх я не маю наміру підпорядкувати мистецтву переконання. Лише Бог може розташовувати їх в душі так, як забажає. Мені відомо, що згядно Його волі ці істини повинні проникати із серця у розум, а не навпаки… Саме тому святі, доторкуючись до божественних речей, не дотримуються максими, звичайної для людського порядку речей: «пізнати, щоби полюбити», але, навпаки, шукають любові раніше, ніж пізнання та проголошуючи, що істина досягається лише через милосердя… Отже, Бог втсановив надприродний порядок, зовсім протилежний тому, що призначений для людини відносно природного стану речей. Люди ж спотворили його, ставлячись до світського так, як слід було би ставитись лише до священного, оскільки на ділі людина майже завжди вірить у те, у що їй подобається вірити…

Таким чином, мова йде лише про істини, що доступні розумінню; саме для них, як я вже відзначив, розум та серце слугують дверима на шляху до душі. Проте, розум тут застосовується не так вже й часто: здебільшого істини проникають у душу через згоду нестійкої та нерозумної волі, що не підкорюється доведенням розуму.

Кожна з цих двох здібностей володіє своїми принцпами та рушійними силами власних дій. Принципи та рушійні сили розуму суть природні та загальноприйняті істини та аксіоми… Принципи ж та рушійні сили волі суть природні бажання на зразок того, що всі бажають бути щасливими… Вони є настільки потужними, що, воложіючи властивістю подобатись, можуть приводити у дію нашу волю так, ніби утворюють її істинне щастя, навіть тоді, коли їх сутність вела би нас до загибелі.

У сутності, мистецтвом переконувати я називаю мистецтво проведення методично суворих доведень відповідно до трьох вимог: ясно визначати терміни, що ними користуються; у ході доведення завжди виходити із очевидних принципів та аксіом; постійно здійснювати операцію заміщення кожного предмету, включеного у міркування, його визначенням.

Засади цього методу є доволі очевидними. І справді, марно було би щось стверджувати та доводити, не визначивши смутні терміни. Доведенню також необхідно мають передувати очевидні принципи, адже на непевному фундаменті будівлю не зведеш. Нарешті, розгортаючи міркування, слід періодично заміщувати те, що визначається, прийнятим визначенням щоби уникати багатозначності термінів. Після сказаного, стає ясним, що, дотримуючись такого методу, можна досягати безсумнівних переконань та безумовного їх визнання.

 

Уважно опрацюйте наведені фрагменти із „Думок” Б.Паскаля, звертаючи увагу на їх провідну тематику та тональність: всі вони обертаються навколо питань сутності та життєвої долі людини. Зверніть увагу на  принципову новизну багатьох тверджень філософа та його загалом дещо іронічну оцінку реалій людського повсякденного життя. Подумайте над тим, що можна було би взяти в якості вихідних уявлень Б.Паскаля про людину, яким чином філософ формулює основне життєве завдання людини – мислити гідно. Зверніть також увагу й на те, як філософ окреслює пізнавальні можливості людини, спробуйте дати їх самостійне тлумачення.

Працююючи над міркуваннями Паскаля щодо життєвої долі та становища людини у світі, спробуйте прояснити, якими саме твердженнями він постає попереждником екзистенціальної філософії, які його твердження дуже близкі останній.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Яким змальовує Б.Паскаль становище людини в світі? Як подає її відношення до начал буття?

2. Якими, згідно філософу, постають пізнавальні можливості людини? Чи здатна вона пізнати остаточні, абсолютні істини?

3. Як можна охарактеризувати так зване „серединне” становище людини щодо можливостей пізнання? Якою мірою можна погодитись у цьому питанні із Б.Паскалем?

4. В чому вбачає Б.Паскаль переваги людини над усіма явищами природи? Як він характеризує ці переваги?

5. Спробуйте пояснити, чому Б.Паскаль вважає гідне мислення засадою людської моральності?

6. Що, згідно філософу, жене людину до пригод та небезпек? Чому людина легковажить своїми життєвими завданнями?

7. Виділіть та охарактеризуйте ті основні, за Б.Паскалем, почуття, що супроводжують людське життя. Зверніть увагу на те, що у ХІХ – ХХ ст. ці почуття набули значення екзистенційних. Поясніть, чому?

8. Які вимоги висуває Паскаль до процедур доведення та переконання? Чи відповідають вони, на Ваш погляд, позиції раціоналізму? Чи співпадають вони із відомими вимогами Декарта до методу істинного пізнання?