Література до опрацювання розділу

1. Лютер М. Избранные произведения / Мартин Лютер; [пер. с нем. Ю.Голубкин]. – СПб.: Фонд Лютеранского Наследия, 1994. – 431 с.

2. Основи християнської віри (Малий Катехізис доктора Мартіна Лютера з коментарями доктора Едварда Кейслера / [пер. з англ. Т.Коковський]. – Минск, 1997. – 355 с.

3. Книга Согласия (Вероисповедание и учение лютеранской церкви) / [пер. с англ. К.Комаров]. – СПб.: Фонд Лютеранского Наследия, 1996. – 674 с.

4. Грицанов А.А. Лютер, Людер / А.А.Грицанов // Новейший философский Словарь. – Минск, 2003.

ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ

Філософія Нового часу – це історична епоха розвитку європейської філософії від межі ХVI / ХVII ст. до першої третини ХІХ ст. В цей час філософія розвивалась в контексті бурхливих соціально-культурних змін: утворювались національні держави, центр економічної та культурної діяльності пересунувся у міста, виникло та поступово запанувало промислове виробництво, що трималося на новітніх технічних винаходах. Ф.н.ч. також набуває характеру національної та регіональної, вона розвивається у діалозі із численними новими науками, сама зазнає внутрішньої диференціації та супроводжується прагненнями розробити всеохопні філософські системи. В межах ф.н.ч. виділилося кілька напрямів, відмінних у своїх предметних спрямуваннях: методологія (яка була покликана розробляти надійні методи пізнання), гносеологія (що опікувалась вивченням структури пізнання та складових знання), онтологія (робила наголос на аналізі світобудови), соціальна філософія (приділяла увагу осмисленню процесів суспільного життя) та антропологія (зосереджувалась на питанні про природу і можливості людини). В цей історичний період з'являються і назви деяких філософських наук, проблематика яких існувала і раніше, але вони не усвідомлювались в своїй окремішності; це онтологія, антропологія, естетика, філософія історії, філософія релігії, історія філософії. В розвитку ф.н.ч. проглядались схрещення певних альтернативних підходів, наприклад, у методології це були емпіризм (Бекон, Юм) та раціоналізм (Декарт, Спіноза), у гносеології – нативізм (визнання наявності в людини вроджених ідей – Декарт, Мальбранш) та концепція “чистої дошки“ (в розумі немає вроджених ідей – Локк, Гоббс), сенсуалізм (визнання вирішальної ролі чуттєвих вражень у пізнанні) та спіритуалізм (пізнання є проявом дії духу – Мальбранш) та ін. У соціальній філософії домінували ідеї Просвітництва із наполяганням на вирішальній ролі суспільства у формуванні людини, із ідеями природного права та договірного походження держави (теорія суспільної угоди); із оригінальним баченням людини та її життєвої долі виступив Паскаль. Вищою формою розвитку ф.н.ч. була німецька класична філософія.

ФРЕНСІС БЕКОН

(1561 – 1626)

 

Біографічна довідка

Видатний англійський філософ, засновник емпіричної філософії Нового часу. Народився в Лондоні в аристократичній родині, отримав блискучу освіту в Кембріджі в Триниті-коледжі. Вже у юнацькому віці перебуває два роки в складі дипломатичної місії у Парижі (1677 – 1679 рр.). Повернувшись до Англії, займається переважно філософією та юриспруденцією. У 1593 році обирається у палату общин британського парламенту, де він здобуває славу видатного оратора. У 1597 році вийшов перша праця Ф.Бекона «Досвіди та настанови», присвячена морально-етичним питанням. У 1608 році Ф.Бекон отримує посаду вищого юридичного консультанта короля, у 1617 році він стає хоронителем великої королівської печатки, а у 1618 році – лорда-канцлера та пера Англії (друга людина у державі, після короля). У 1621 році парламент Англії притягнув Ф.Бекона до судової відповідальності за хабарництво та непомірні витрати казни. На цьому завершилась його політична кар’єра. В подальшому він крок за кроком видавав праці, що мали реалізувати його намір «Великого відновлення наук». Серед них до найбільш відомих належать «Новий Органон» (1620), «Про гідність та примноження наук» (1623), «Нова Атлантида» (1624 р. Не завершена).

З ім’ям Ф.Бекона однозначно асоціюється поворот європейської філософії до активного діалогу із наукою, до опрацювання ефективних засобів та форм наукового пізнання, із наполяганням на тому, що лише опора на факти може забезпечити успішний розвиток науки.

 

Фрагменти творів

Новий органон

Передмова

Наш метод є настільки ж простим у висловлюваннях, наскільки складним на ділі. Бо він полягає в тому, що ми встановлюємо ступені достовірності, розглядаючи чуття в його власних межах і у більшості випадків відкидаємо ту роботу розуму, що йде за чуттям, а потім відкриваємо та прокладаємо розуму новий і достовірний шлях від самих сприйняттів чуття. Поза сумнівом, це розуміли й ті, хто надавав такого ж значення діалектиці. Звідси ясно, чому вони шукали допомого розуму, ставлячись із підозрою до вродженого та довільного руху ума. Але занадто пізно застосовувати цей засіб, коли справа вже загублена: після того, як ум вже перебуває у полоні звичками повсякденного життя, хибними чутками та вченнями, коли він оточений хибними ідолами. Тому мистецтво діалектики, що запізно було поставлене на захист розуму, не допомагає йому, а, скоріше, привело до зміцнення заблуджень, ніж до відкриття істини. Залишається єдине спасіння у тому, щоби уся робота розуму була розпочата наново і щоби розум вже ніяким чином не був залишеним самий по собі, але щоби він був постійно керованим і справа його здійснювалась ніби механічно.

Книга перша

I. Ні гола рука, ні залишений на себе самого розум не мають великої сили. Справа здійснюється знаряддями та допоміжними засобами, що розуму потрібні не менше, ніж руці. І як знаряддя руки дають або спрямовують її рухи, так і розумові знаряддя надають розуму вказівки чи застереження.

III. Знання та могутність людини співпадають, бо незнання причин ускладнює дію. Природа перемагається лише підкоренням їй…

XIV. Силогізми складаються із речень, речення – із слів, а слова суть знаки понять. Тому, якщо самі поняття, постаючи основою всього знання, є плутаними та непродумано виведені із речей, то немає нічого надійного в тому, що на них збудовано. Тому єдина надія – це істинна індукція.

XVI. Поняття, не відірвані від спостережень, такі як «людина», «собака», «голуб», а також безпосередніх відчуттів – «жар», «холод», «біле», «чорне» – не обманюють нас явно, але і вони завжди стають непевними через текучість матерії та змішування речей. Всі ж інші поняття, якими люди досі користуються, суть ухиляння від істини, належним методом не вивільнені від речей та не виведені з них.

XIX. Існує та може існувати два шляхи розшукування та відкриття істини. Один зноситься від відчуттів та часткових явищ до найбільш загальних аксіом та, йдучи від цих засад з їх непохитною істинністю, обговорює та відкриває середні аксіоми. Цим шляхом користуються зараз. Інший же шлях: виводить аксіоми із відчуттів та часткових явищ, сходячи безперервно та поступово, поки не досягне найбільш загальних аксіом. Цей шлях є істинним, проте – не випробуваним.

XXVI. Пізнання, яке ми звичайно застосовуємо при вивченні природи, ми, для цілей навчання, називати передбаченням природи, тому що воно є поспішним та незрілим. Пізнання ж, яке ми належним чином виводимо із речей, ми будемо називати тлумаченням природи.

ХXIX. Користування передбаченням та діалектикою є доречним у науках, що засновані на гадці та поглядах, адже їх справа полягає у тому, щоби досягти згоди, а не знання речей.

ХХХІ. Марно очікувати великого доповнення в знаннях від введення та щеплення нового до старого. Повинно бути здійснене доскональне оновлення до самих останніх засад, якщо ми не хочемо вічно рухатись у колі із самим незначним рухом уперед.

ХXXVIІІ. Ідоли та хибні поняття, що вже полонили розум людський і глибоко в ньому вкоренилися, так володіють розумом людей, що ускладнюють вхід істині, але, якщо вхід їй навіть буде дозволений і наданий, вони знову перегородять шлях та будуть йому перешкоджати, якщо тільки люди не озброяться проти них, наскільки це буде можливим.

ХХХІХ. Існує чотири види ідолів, що тримають в облозі розуми людей. Надамо їм імена. Назвемо перший вид ідолами роду, другий – ідолами печери, третій – ідолами майдану і четвертий – ідолами театру.

XL. Побудова понять та аксіом через істинну індукцію є, безсумнівно, найкращий засіб для того, щоби здолати й усунути ідоли…

XLІ. Ідоли роду знаходять засади в самій природі людини, у племені або в самому роді людей, бо ж є хибою стверджувати, що відчуття людини є мірою усіх речей… Розум людини уподібнюється нерівному дзеркалу, що, домішуючи до природи речей свою власну природу, відображає речі у викривленому та спотвореному вигляді.

XLІІ. Ідоли печери – суть заблудження окремої людини… Відбувається це або через особливі вроджені властивості кожного, або від виховання та бесід із іншими, або від читання книжок та від авторитетів, яким вклоняються… Так що дух людини… є річ змінна, нестійка і ніби випадкова.

XLІІІ. Існують ще ідоли, що походять ніби в силу взаємного зв’язку та спільності людей… Люди поєднуються мовленням. Слова ж закріплюються згідно із розумінням натовпу… Слова прямо силують розум, змішуючи все і ведуть людей до порожніх та численним сперечанням та тлумаченням.

XLIV. Існують, нарешті, ідоли, що вселилися у душі людей із різних догматів філософів, а також із перекручених доведень. Їх ми називаємо ідолами театру, бо ми вважаємо, що, скільки є прийнятих або винайдених філософських систем, стільки поставлено та зіграно комедій, що подають вигадані та штучні світи… При тому ми маємо тут на увазі не тільки загальні філософські вчення, а й численні начала та аксіоми наук, що набули сили внаслідок традиції, віри та легковажності.

LХIХ. Надійні доведення суть ніби захист та укриття від ідолів. Те доведення, що ми маємо у діалектиці, майже цілком зводиться до того, що воно віддає і підкоряє світ людським розумуванням, а ці розумування – словам. Між тим доведення за своєю силою самі вже суть філософія і знання. Бо якими вони є – правильно чи неправильно побудованими, такими є філософія та погляди, що за ними йдуть.

LХХ. Найкраще із усіх доведень – це є досвід, якщо тільки він вкорінений в експерименті. Бо ж якщо він автоматично переноситься на інше, що вважається схожим, він стає оманливим… Перш за все належить із різноманітних досвідів отримувати відкриття істинних причин та аксіом, слід шукати світлоносних, а не плодоносних досвідів.

LХХІІІ. Серед настанов та ознак немає більш правильних та заслуговуючи на увагу, ніж здобуті плоди. Бо ж плоди та практичні винаходи суть ніби учительство та свідок істинності філософії.

LХХIV. Настанови слід брати із зростання філософії та наук. Бо ж те, що засноване на природі, зростає та примножується, а те, що базується на гадці, змінюється, але не нарощується.

LХХХІІІ. Якщо хтось поміркує, він буде глибоко вражений тим, що ні в кого із смертних не було турботи та піклування про те, щоби відкрити та прокласти шлях людському розумові за допомогою відчуття та приведених у порядок і добре вибудованих досвідів, але все було віддане або мороку давніх переказів, або коловороту силогізмів, або випадковості та сваволі тьмяного, невпорядкованого досвіду… Тут все позбавлене засади і зводиться лише до гадки. Інші ж люди закликають до відкриттів діалектику, яка має лише номінальне відношення до того, що розглядається. Бо відкриття на основі діалектики не є відкриття начал та особливих аксіом, з яких складаються науки, але лише того, що лише позірно узгоджується із ними.

Залишається тільки досвід, що зветься випадковим, якщо набувається стихійно, та експериментом, якщо його відшукують спеціально. Проте, цей вид досвіду є ніщо інше, як, за прислів’ям, розв’язана мітла або ходіння навпомацки, як ходять вночі, торкаючись усього, що трапляється назустріч, щоби вибратись на правильну дорогу, тоді як значно розумнішим було би для такого випадку або дочекатись дня, або запалити світло і вже тоді ставати на шлях. Істинний же метод досвіду спочатку запалює світло, потім вказує світлом дорогу: він починає з впорядкованого та систематичного досвіду, зовсім не помилкового та такого, що відхиляється від суті справи, та виводить із нього аксіоми, а із побудованих аксіом – нові досвіди…

ХСV. Ті, хто займалися науками, були або емпіриками, або догматиками. Емпірики, подібно мурашкам, лише збирають та задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно павукам, продукують тканину із себе самих. Бджола ж обирає середній шлях: вона видобуває матеріал із садових та польових квітів, але розташовує та змінює його згідно своєму вмінню. Не відрізняється від цього й істинна справа філософії. Бо вона не засновується лише або переважно на силах розуму і не відкладає у свідомість недоторканий матеріал, видобутий із природної історії та із механічних досвідів, але змінює його та переробляє у розумі. Отже, слід покладати добру надію на тісніший та непорушний союз цих здібностей – досвіду та розуму.

СIV. Для наук слід очікувати добра лише тоді, коли ми будемо сходити по істинних сходах, неперервними, а не уривчастими сходинками – від часткових фактів до менших аксіом, а потім – до середніх аксіом, одна вище від одної, та, нарешті, – до найбільш загальних. Бо ж найнижчі аксіоми мало чим відрізняються від голого досвіду. Найвищі ж та найзагальніші аксіоми – розумоспоглядальні та абстрактні, в них немає нічого певного. Середні ж аксіоми найбільш істинні, сталі та життєві, від них залежать людські справи та долі. Над ними розташовані найзагальніші аксіоми, що є не абстрактними, але правильно обмеженими цими середніми аксіомами.

Тому людському розумові слід надати не крила, а, скоріше, свинець та ваги, щоби вони стримували кожний його стрибок та політ. Цього, проте, досі не зроблено. Коли ж це буде зроблено, то можна буде очікувати від науки кращого.

СV. Для побудови аксіом має бути вигадана інша форма індукції, ніж та, якою користувались досі. Ця форма має бути застосованою не лише для відкриття та випробовування того, що зветься началами, а й навіть до менших та середніх і, нарешті, до всіх аксіом. Індукція, що здійснюється шляхом простого перерахування, є дитяча річ: вона надає хиткі висновки та піддається небезпеці з боку суперечливих частковостей, виносячи рішення у більшості на основі меншої, ніж слід, кількості фактів та тих, що безпосередньо наявні. Індукція ж, що буде корисною для відкриттів та доведень науки, повинна розділяти природу за допомогою належних поділів та виключень… У вказаній індукції і полягає, безсумнівно, найбільша надія.

 

Книга друга

V. Приписи або аксіоми перетворення тіл бувають подвійного роду. Перший розглядає тіло як групу або з’єднання простих природ. У золоті, наприклад, поєднується наступне: що воно є жовтим, важким, ковким та тягучим до певного розтягування, не випаровує та на вогні нічого не втрачає від своєї кількості та ін… Отже, аксіома цього роду виводить річ із форм простих прород. Слід сказати, що цей спосіб пізнання, що розглядає прості природи у визначеному тілі, рухається від того, що є сталим, вічним та всезагальним у природі; він відкриває людській могутності широкі шляхи, що їх ледве може охопити та уявити людська думка.

Другий рід аксіом (що більше залежить від прихованих процесів) постає спрямованим не на прості природи, а на конкретні тіла, як вони відкриваються в природі в її звичайному русі. … Це дослідження має відношення до народження тіл, але також і до інших рухів та породжень природи. Коли, наприклад, ведеться дослідження, яким шляхом народжуються трави, як відбувається проходження та послідовність актів харчування…

VІІ. Ніхто не може надати даному тілу нову природу або вдало та доцільно перетворити тіло у нове, поки він не буде добре знати при зміни та перетворення тіл. Без цього він буде звертатись до марних або, принаймні, важких та викривлених способів, що не відповідають природі тіл, над якими він працює.

ІХ. Із двох родів аксіом, що встановлені вище, виникає істинний поділ філософії та наук, причому ми надаємо особливого сенсу загально визнаним назвам. Таким чином, дослідження форм, що (за сенсом та їх законом) вічні та нерухомі, складають метафізику, а дослідження дієвого начала та матерії прихованого процесу (все це стосується звичайного ходу природи, а не основних та вічних законів) складає фізику.

Х. Настанови щодо витлумачення природи охоплюють дві різні частини: по-перше, виведення або породження аксіом із досвіду; по-друге, виведення або вивільнення нових досвідів із аксіом. Перша частина розрізняється потрійно, а саме: допомога чуттю, допомога пам’яті та допомога уму або розсудку.

Але перш за все ми маємо підготувати достатньо добру природну та досвідну історію, що являє собою суть справи. Бо ми маємо не вигадувати чи фантазувати, а відкривати те, що здійснює та являє природа. Оскільки ж природна та досвідна історія надзвичайно широка та розпорошена, то вона може привести розум у збентеження та розпач, якщо не буде розташована та запропонована у належному порядку. Тому, по-друге, слід утворити таблиці та співставлення прикладів таким чином та в такому порядку, щоби розум міг діяти згідно із ними.

Проте, навіть у випадку, коли б ми це зробили, все ж розум, полишений на себе самого, сам собою рухомий, некерований та непідготовлений, є нездатним та недостатнім для того, щоби утворювати аксіоми. Тому, по-третє, слід застосовувати істинну та законну індукцію, котра є справжній ключ тлумачення.

ХІ. Дослідження форм відбувається наступним чином. Спочатку слід для кожної даної природи надавати розуму усі відомі приклади, що сходяться у цій природі, хоча би і посередництвом різних матерій… Цю таблицю ми звичайно називаємо таблицею сутності або присутності.

ХІІ. По-друге, належить надавати розуму приклади, що позбавлені даної природи, оскільки форма також має бути відсутньою там, де відсутні природа, так само, як і бути наявною там, де вона наявна… Негативне має бути підпорядковане позитивне, і відсутність природи має розглядатись лише у предметах, найбільш споріднених із тими, в яких дана природа присутня та спостерігається. Цю таблицю ми називаємо таблицею відхилення або відсутності…

ХІІІ. По-третє, належить надавати розуму приклади, в яких досліджувана природа присутня у більшому чи меншому степені. Це можливо або через посередництво співставлення росту і зменшення цієї властивості в тому ж самому предметі, або через порівняння його в різних предметах. Ми називаємо цю таблицю таблицею степенів або таблицею порівнянь.

 

Велике відновлення наук

Передмова

… Та мудрість, яку ми отримали переважно від греків, уявляється якимось дитинством науки, володіючи тою ж вирізняльною рисою дітей, що вона схильна до балаканини, але безсила та не дозріла для того, щоби народжувати. Вона є плідною у сперечаннях, та безсилою у справах… Уся послідовність та історичне наслідування наук являють собою образ учителя та слухача, а не винахідника і того, хто додає до винаходів дещо видатне. В механічних же мистецтвах ми спостерігаємо протилежне: вони, ніби прийнявши якесь живильний подих, з кожним днем зростають та вдосконалюються та, постаючи у перших своїх творців у більшості грубими, ніби важкуватими та позбавленими форми, в подальшому набувають все нові достоїнства та деяку тендітність, так що скоріше припиняться та зміняться прагнення та бажання людей, ніж ці мистецтва дійдуть до своєї досконалості.

[Серед науковців] ми не знаходимо жодного, хто належним чином зупинився би на самих речах та на досвіді. З іншої сторони, багато хто, відбувши у плавання по хвилях досвіду і майже ставши механіками, все ж в самому досвіді вдаються до якихось хиткого шляху дослідження і не йдуть за якимось визначеним законом.

Але, перш за все, не можна випускати із виду, що будь-яке старання у справі досвідів завжди від самого початку із заповзятим та непотрібним поспіхом спрямовувалось на якісь заздалегідь накреслені практичні цілі; воно шукало, хочу сказати, плодоносних, а не світлоносних досвідів…

… Отже, зробимо висновок із сказаного: досі, скоріше за все, людям не надали щасливого світла для наук ні стороння допомога, ні власне старання, тим більше, що і в доведеннях, і в досвідах, відомих до сьогодні, мало користі… Слід спрямувати наші кроки тою направляючою ниттю і за певними правилами убезпечити увесь шлях, починаючи вже від сприйняттів чуття.

Раніше від нас усі, хто звертався до винаходів мистецтв, кинувши поверховий погляд на речі, приклади та досвіди, відразу ж звертались до власного духу, щоби він надав їм оракул, ніби винахід… Ми же, постійно та сумлінно залишаємось серед речей …

… Хоча ми й залишаємо за силогізмом і подібними знаменитими доведеннями їх права в галузі звичайних мистецтв та гадок, проте у відношенні до природи ми в усьому користуємося індукцією … Індукцію ми вважаємо тою формою доведення, яка рахується із даними чуттів, досягає природи та спрямовується до практики, майже змішуючись із нею. Між тим потрібна така індукція, яка здійснювала би у досвіді розділення та відбір та шляхом необхідних виключень робила би необхідні висновки.

… Людина – слуга та тлумач природи, стільки здійснює і розуміє, скільки охопив у порядку природи справою та міркуванням; поза тим вона нічого не знає і не може. Ніякі сили не можуть розірвати або роздробити ланцюг природи; і природа перемагається тільки підкоренням їй. Отже, два людських прагнення – до знання та до могутності – воістину співпадають в одному тому ж самому; і поразки в практиці більше за все трапляються від незнання причин.