Яким чином субстанції можуть бути благими. – до іоанна диякона

6. Позиція 2. Різними речами є буття і те, що є. Саме буття ще не є; навпаки, те, що є, є та існує, прийнявши форму буття.

Позиція 3. Те, що є, може бути причетним чомусь, але саме буття ніяким чином не може бути будь чому причетним.

Позиція 5. Різними речами є – просто бути чимось і бути чимось за своєю сутністю; бо в першому випадку виявляється акциденція, а в другому – субстанція.

Позиція 6. Все, що є, причетне буттю щоби бути, і причетне чомусь іншому, щоби бути чимось.

Позиція 7. Для всякого простого його буття і те, що воно є, - те ж саме.

Позиція 8. Для всього складного буття та воно саме є різними речами. Із всього цього випливає, що в існуючих речах бути – це одне, а бути чимось – інше… Саме буття речей є благом не тому, що вони існують будь-яким способом, а тому, що саме буття речей можливе лише тоді, коли воно випливає з першого буття, тобто з блага.

7. Отже, оскільки особистість є лише у субстанцій, притому – розумних; оскільки будь-яка субстанція є природою; і оскільки, нарешті, особистість притаманна не універсальному, а лише індивідуальному, остільки визначення особистості знайдене: «Вона є індивідуальною субстанцією розумної природи»…

Проти Євтіхія та Несторія

… Кожний, хто стане вдивлятися достатньо глибоко та уважно в цю проблему, побачить, що субстанція і субсистенція не є тим самим. Субсистенція – це те, що саме по собі не потребує акциденцій для того, щоби бути. А субстанція – це те, що служить деяким підметом для інших акциденцій, поза чим останні існувати не можуть; вона “стоїть під” акциденціями, як їх підмет. Таким чином, роди та види – це тільки субсистенції, бо роди і види не мають акциденцій. А індивіди – не тільки субсистенції, а й субстанції: самі по собі вони не потребують акциденцій задля того, щоби бути, проте вони утворені власними ознаками та видовими відмінностями; акциденціями ж вони слугують підметом, надаючи таким чином їм можливості бути.

Розрада філософією

8. Кн. 2. Хто [із людей] володіє щастям настільки повним, щоби не виявляти незадоволення своїм становищем або хоч якоюсь його стороною? Джерелом мук є прагнення до володіння мирськими благами, що виявляються скороминущими чи взагалі ніколи не дарованими. Одна людина має статки, але соромиться низького походження; інша є шляхетною за родом, але злиденною, так що бажала би бути простою; третя, маючи і те, і інше, сумує через неможливість взяти шлюб; четверта, що тішиться шлюбом, не має дітей і накопичує багатства чужому спадкоємцю; п’ята, яка щаслива нащадками, сумно оплакує заблудження сина чи доньки.

9. Ніщо не постає нещастям, якщо ти не вважаєш його таким; навпаки, видається блаженним жеребом усе те, що ти переносиш терпляче. Навіщо ж ти прагнеш пустих радощів? Навіщо прив’язуєш себе до зовнішніх благ, ніби вони – твоя власність? Ніколи Фортуна не зробить твоїм те, що природа створила для тебе чужим. З усього того, що ти приєднуєш до числа своїх благ, жодне тобі не належить. Отже, чи не постає благом те, що саме належить вам і що перебуває у вас? Тому не шукайте його у зовнішніх речах, що вам не належать. Хіба ж таким є лад світу, щоби єство, причетне божественному розумові, могло би набувати величі через володіння бездушними речами? Адже якщо будь-яке благо перевершує того, кому належить (бо тому ж воно і є благом), а ви вважаєте мізерні речі вашими благами, тим самим ви власним бажанням оцінюєте себе нижчими від них, і ви того заслуговуєте.

Становище, призначене людині, є таким, що лише тоді людина відрізняється від усіх інших речей, коли пізнає себе, і вона же стає нижчою від тварин, коли перестає усвідомлювати своє призначення. Якщо для інших тварин не знати самих себе відповідає їх природі, то у людей це є наслідком їх розбещеності.

10. Кн. 3. [Отже, ми довели], що блага, що їх бажає більшість людей, насправді не є істинними та остаточними, оскільки кожне з них, у свою чергу, відрізняється від іншого та містить в собі дещо, не властиве іншим, внаслідок чого вони не можуть дарувати істинного та абсолютного блага. Вони лише тоді являють собою істинне благо, коли є злитими у єдине ціле та чинять дію сукупно: якщо багатство є те ж саме, що й могутність, повага, знатність та насолода. А якщо вони не є тим же самим [відразу], то в них немає нічого такого, що змушувало би їх прагнути. Коли ці речі відрізняються одна від одної, вони не є благом, коли ж з’єднуються в одне – єдине, то стають благом… Отже, слід визнати, що єдине і благо є те ж саме.

Розміркуй же, наскільки великим є безсилля зіпсованих людей. Хіба не порожніх та зовнішніх нагород вони прагнуть, але навіть їх отримати не можуть, бо, перебуваючи, здавалося б, біля найвищого блага, вони гинуть у вирі життя і приходять зовсім не до того результату, до якого спрямовують свої задуми вдень і вночі; але саме у досягненні вершин проявляється сила добрих людей… Із цього випливає, що дурні люди, очевидно, зовсім позбавлені сили. Адже чому вони піддаються гріху, відвертаючись від чеснот? Через незнання блага? Може вони знають те, чого треба шукати, проте пристрасті збивають їх на хибний шлях? – Але тоді вони також безсилі, оскільки не можуть чинити опору гріху. Чи вони за власною волею свідомо уникають блага і прагнуть гріха? – Але ж тоді вони не лише позбавлені могутності, а й взагалі припиняють існувати. Бо ж люди, що спрямовують свій шлях геть від загальної для всіх мети, миттєво втрачають своє буття. Декому може видатися дивним наше міркування, що зіпсовані люди, яких є більшість, не існують, але саме так відбувається у дійсності… Я не можу стверджувати, що вони існують, бо існує лише те, що дотримується загального порядку сущого і діє відповідно до своєї природи. Ти заперечиш: злі все ж володіють деякою могутністю… Проте вони могутні саме у злі, і така могутність ясно вказує, що вони ні в чому не спроможні: їх могутність походить не від їх сили, а від безсилля. Отже, якщо саме благо є блаженством, то всі добрі люди вже тим, що вони є добропорядними, досягають блаженства.

Ті люди, що беруть до уваги не порядок речей, а лише свої пристрасті, вважають за щастя свободу грішити й чинити безкарні злочини. Якщо ж ти прикрасиш душу найкращими чеснотами, тобі немає діла до судії, що визначає винагороду: ти сам прилучився до найкращого. Запам’ятай: всі уявні біди, якщо вони не змінюють та не виправляють нас, то вони нас карають.

11. Кн. 5. Неправильною є думка, що повнота знання залежить від сутності і природи того, що пізнається; навпаки, вона більше залежить від природи того, хто пізнає… Бо ж сама людина не однаково сприймає предмет чуттям, уявою і розсудком, також зовсім інакше бачить його божественний розум. Чуття сприймає форму, оречевлену в матерії. Уяві доступні нематеріальні образи. Розсудок же, оминаючи зовнішню форму, що є ознакою одиничного, виявляє те спільне, що за нею приховане. Але існує ще більш проникливий погляд божественної розумності, яка, перевершуючи сфери Всесвіту, спрямовує своє вістря на споглядання найпростішої форми. Особливо слід вникнути в те, що вищий спосіб пізнання охоплює і нижчі, але нижчі ніяким чином не можуть піднестись до вищого… Отже, в процесі пізнання всі [пізнавальні здібності] спираються більше на свою власну силу, ніж на природу того, що пізнається. І це справедливо: якщо будь-яке судження є результатом дії того, хто судить, то звідси з необхідністю випливає, що кожний чинить притаманну йому дію, виходячи не з чужої, але з власної сили.

12. Розглянемо, що таке вічність. Вона розкриє нам природу Бога та його знання… Лише те, що охоплює всю повноту нескінченного життя і володіє нею, те, чому не бракує нічого з майбутнього і що не втратило нічого з минулого, справедливо вважається вічним.  І воно із необхідністю володіє здатністю завжди бути присутнім у самому собі і обіймати собою всю істинну нескінченність часу. Тому не відповідає дійсності думка тих філософів, які посилаються на Платона, нібито він вірив, що світ не мав ніякого початку в часі і не буде мати ніякого кінця, та вважають створений світ співвічним Творцю. Бо одна справа вести нескінченне в часі життя, яке Платон приписував світові, а інше – бути всеосяжною наявністю нескінченного життя, що є можливим лише для божественного розуму. Бог повинен вважатися старшим від створеного ним не за кількістю часу, але внаслідок безпосередності своєї природи. Нескінченне перетворення тимчасових речей уподібнюється незмінному стану наявного буття, проте, оскільки виразити його або зрівнятись з ним не може, воно із тотожності переходить до мінливості, з простоти теперішнього подрібнюється на нескінченну кількість речей та подій минулого і майбутнього. Воно не може володіти всією повнотою свого життя, і саме тому, що його існування ніколи не може завершитись, воно, як уявляється, уподібнюється тому, чого воно не здатне здійснити або виразити. Воно здійснює це, прив’язуючись до деякого роду теперішнього у цю скороминущу мить, а оскільки це теперішнє має подібність до того незникаючого теперішнього, воно зіставляє усе, чим володіє, із проявами того буття, якому уподібнюється. Але оскільки воно ніколи не здатне утримати себе, воно користується нескінченним ходом часу, і, таким чином, для нього постає можливим тривати, рухаючись уперед, до того життя, повноти якого воно ніколи не змогло набути, лишаючись у стані спокою.

…Оскільки Бог є вічним і зберігає те становище, в якому окрім теперішнього, нічого немає, то й знання Його, перевершуючи рух часу, перебуває у простоті Його теперішнього, вміщуючи в себе у сукупності нескінченну тривалість майбутнього і минулого, і все це Бог оглядає у безпосередності свого знання, ніби все це є одне суцільне теперішнє. Отже, буде правильним визначити Його знання не як передбачення майбутнього, а як непогрішиме знання [усієї тотальності] теперішнього.

Адже існує Бог, який оглядає все з висоти і все наперед знає: Він охоплює поглядом, завжди і одвічно – як теперішнє – наші майбутні діяння, призначаючи добрим винагороди, а негідним – покарання. Тому відвертайтеся від гріховного, дбайте про доброчинність, спрямовуйте свій дух до справедливих надій, підносьте до неба смиренні молитви.

 

Опрацьовуючи фрагменти творів С. Боеція, перш за все, зверніть увагу на очевидне домінування в його міркуваннях логіки як засобу пізнання; недаремно він до традиційних розділів філософії відносить і її логічну складову (раціональна філософія – фр. 1). Внаслідок того, що він віддавав перевагу Аристотелю та логіці, філософа вважають попередником схоластики. Положення С. Боеція стосовно можливостей та ролі розуму у пізнанні вищих речей (див. фр. 4) були прийняті схоластикою як її вихідне “кредо”. Влучними виявились також його міркування відносно способу існування загальних – родових і видових понять (фр. 3); цими своїми судженнями Боецій випередив відоме сперечання номіналістів та реалістів у період розвиненого Середньовіччя. Досить важливими та впливовими постали міркування філософа стосовно категорій філософії, видів душі, ролі активності людини у пізнанні, розуміння співвідношення мінливого та вічного. А його розведення категорій субстанції та субсистенції поклало початок особливій традиції у середньовічному філософуванні. Зверніть увагу і на те, як органічно вписував Боецій у свої теологічні міркування питання етики, людської долі, належної поведінки.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Опрацюйте міркування С.Боеція щодо різновидів душевної сили та зверніть увагу на те, що він не іменує цю силу у рослин і тварин душею, на відміну від Платона. Чим це можна пояснити?

2.  Опрацюйте положення С.Боеція про пізнання, зверніть увагу на те, як філософ окреслює роль відчуттів, розсудку та розуму у пізнанні. Якою мірою ці міркування можна вважати важливими і в наш час?

3. Зверніть увагу на те, яке місце у пізнанні відводить С.Боецій логіці. Спробуйте пояснити, спираючись на наведені фрагменти, чим обумовлена важливість логіки для виправданого пізнання.

4. В чому С.Боецій вважає важливу роль категорій для пізнання дійсності?

5. Якою мірою можна прийняти міркування філософа про співвідношення субстанції та субсистенції, буття та сущого?

6. Зверніть увагу на міркування С.Боеція про родові поняття у фр. 3, що постали своєрідним зародком середньовічних сперечань про природу універсалій. Як вирішує цю проблему С.Боецій? Чому в подальшому його рішення не задовольнило схоластику?

7. Опрацюйте твердження С.Боеція щодо значення моральних доброчесностей для людини і людського буття. Якою мірою їх можна застосовувати у практиці людських спілкувань сьогодні? – Аргументуйте свої твердження.