Література до опрацювання розділу

 

1. Тертулиан. Избранные сочинения. – М, 1994. – 440 с.

2. Татаркевич В. Історія філософії: Т.1. Антична і середньовічна філософія. – Львів: Свічадо, 2006. – 456 с.

3.Майоров Г. Формирование средневековой философии (латинская патристика). М.: Мысль, 1979

 

АВГУСТИН АВРЕЛІЙ

(354-430)

Біографічна довідка

   Святий Августин (Августин Блаженний) – один з найбільш видатних представників західної християнської патристики. Народився у м. Тагаста в Нумідії (Північна Африка) в сімї, де батько був язичником, а мати – християнкою (св. Моніка). Освіту здобув у Карфагені, де приєднався до секти маніхейців. Після закінчення навчання викладав риторику у Карфагені, Римі і Медіолані (Мілані). Твори Цицерона, а особливо трактат „Гортензій” спонукали його до філософських досліджень. Згодом відійшов від маніхейства і захопився академічним скептицизмом. Звертався до філософії піфагорейців, стоїків, близьким йому було вчення Платона. Вивчення творів неоплатоніків, зокрема Плотіна та Порфирія стало причиною повернення Августина до догматичної філософії. Палкі проповіді Медіоланського єпископа Амвросія навернули його до християнства. Охрещений у 387 р. Августин увесь свій талант і знання присвятив поясненню правд християнської віри. Августин повернувся до Африки, де був висвячений, а згодом, у 395 р. обраний єпископом у м. Гіппон, де керував місцевою спільнотою до смерті у 430 р. Він ревно захищав вчення Церкви і поборював єресі маніхейців, донатистів та пелагіан. Літературну спадщину Августина становлять твори як філософського, так і релігійного характеру. Він написав 93 трактати загальним обсягом 232 книги, а також величезну кількість листів і проповідей, з яких збереглося 500. Найважливішими працями мислителя вважаються „Проти академіків”, „Про блаженне життя”, „Про порядок”, „Монологи”, „Про істинну релігію”, „Про безсмертя душі”, „Про християнське віровчення”, „Сповідь”, „Про град Божий”, „Про Трійцю” та ін.

 

Фрагменти творів

 Сповідь

   Та одначе величати Тебе хоче людина – маленька частина створіння Твого. Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж ти створив нас для Себе, і серце наше не спокійне, доки не спочине в Тобі (І,1).

  ...Я не існував би, Боже мій, не існував би взагалі, якщо б Тебе не було в мені. Або, скоріше, я б не існував, коли б я не був у Тобі, „з Якого, через Якого і в Якому – усе”? (Пс. 139,8) куди ж волаю до Тебе, коли я сам у Тобі (І,2).

   Бо що ж такого я хочу сказати, Господи, як не те, що я не знаю, звідкіля я сюди прийшов, у це, так би мовити, смертне життя, чи, радше, в живу смерть? Я не знаю.

І прийняли мене втішання милосердя Твого, як це я чув від батьків тіла мого, з якого і в яке Ти оформив мене в даний час, бо я сам не пам’ятаю того,...розрадила мене насолода людського молока, але ж ані моя мати, ані пестунка не сповнювали ним своїх грудей; це Ти, Господи, через них давав мені поживу першого дитинства за Твоїм устроєм і за Твоїми багатствами, розподіленими аж до самих основ. Ти дав мені також те, що я не бажав більше, ніж Ти дав. Звідкіля ж така істота могла б узяти життя, як не від Тебе, Господи? Чи ж може бути хто-небудь творцем самого себе? Чи ж є якесь інше джерело, звідкіля плило б життя й буття до нас, поза тим, з якого Ти створюєш нас, Господи, буття й найвище життя – це те саме? (І, 6).

   Прагну Тебе, Справедливосте й Невинносте, гарна й велична Твоїм сяйвом і незглибимою насолодою. У Тобі безконечний світ і несхвильоване життя. Хто входить у Тебе, входить у радощі Господа свого, і не боятиметься, а почуватиметься якнайкраще в Найвищому Добрі (ІІ,10).

 

Монологи

   Августин. Ось я помолився Богу.

   Розум. І що ж ти хочеш знати?

   Августин. Власне те все, про що молився.

   Розум. Скажи це коротко.

   Августин. Я бажаю пізнати Бога і душу.

    Розум. І більше нічого?

   Августин. Рішуче нічого (І,2).

 

   Розум. Ти,котрий бажаєш пізнати себе, чи ти знаєш, що існуєш?

   Августин. Знаю.

Розум. Звідки ти знаєш?

Августин. Не знаю.

Розум. Чи відчуваєш ти себе простим чи складним?

Августин. Не знаю.

Розум. Чи ти знаєш, що рухаєшся?

Августин. Не знаю.

Розум. Чи знаєш ти, що ти мислиш?

Августин. Знаю.

Розум. Отже, істиною є те, що ти мислиш?

Августин. Правда (ІІ,1).

 

Сповідь

   Але навіть найкращі речі не існували б, коли б вони не походили від Тебе. Вони народжуються і гинуть, а народжуючись, починають буття; вони ростуть, щоб дійти своєї досконалості, а коли вже осягнуть її, старіють і вмирають, Однак не все доходить старості, але все доходить смерті. Отже, коли народжуються і прямують до буття, то чим скоріше ростуть, щоб дійти до розквіту буття, то тим скоріше поспішають до небуття. Така їхня доля, така роль, яку Ти їм визначив, тому що вони лише частина речей, які ніколи не існують одночасно, але через послідовність свого зникання і появи утворюють цілість, частина якої – це вони самі. Подібно утворюється наша мова завдяки послідовності вимовлених звуків. Вона б не могла стати однією цілістю, коли б кожне слово, що вже раз виконало своє звукове завдання, не зникало, поступившись місцем іншому (IV,10).

   Тільки обернися, і нехай твоє тіло йде за тобою! Бо всі враження, які відчуваєш за його допомогою, – це лише окремі частинки, самої ж цілості, до якої належать ці частинки, ти не знаєш, однак вони захоплюють тебе. Але коли б твої ограни чуття були в силі охопити цілість, коли б вони на покару тобі не були зосереджені лише на одній частинці цілості, ти бажала б тоді, аби все, що належить до цієї миті, проминуло, й щоб тим більше подобалась тобі вся цілість. Бой ті слова, які ми вимовляємо, ти чуєш за допомогою того самого органу чуття. Ти, певна річ, не хочеш, щоб склади стояли на місті, а щоб швиденько переміщалися, аби дати місце іншим, аби ти таким чином могла почути цілість. Так, завжди цілістю є те, з чого складається щось одне, але разом з тим не є цілістю те, з чого складається (щось одне): нас більше захоплює цілість, аніж поодинокі частини, якщо б їх можна було сприймати у цілості. Але багато ліпший за цілість Той, хто ту цілість створив, наш Бог, – і Він не проминає тому, що ніщо не настає після Нього (ІV, 11).

   І мені стало ясно, що є добрі речі, які псуються. Коли б вони були досконалим добром, то не могли б псуватися, а тим більше тоді, коли б не були добрі, У першому випадку – не були б досконалим добром і були б нетлінні, у другому – не були б ніяким добром і в них не було б нічого, що могло б стати тлінним. Бо тлінність – це щось шкідливе, отже, коли б Його праця не полягала в змінюванні того, що добре, то вона б зовсім не була шкідливою. Отже, або слід припустити, що тлінність ніяк не шкодить, що неможливо, або, що цілком очевидно, – все те, що тлінне, позбавлене добра.

    Бо коли якась річ втратить усе, що добре, то вона перестане існувати, Коли ж вона збереже своє буття й перестане бути надалі предметом мінливості, то вона буде у кращому становищі, ніж була раніше, тому що вона стане нетлінною. Отже, позбавлене всього доброго є те саме, що – ніщо, тому, допоки якась річ існує, вона добра. Отже, все, що існує, добре, а зло, джерела якого я шукав, – це не субстанція, бо коли б воно було субстанцією, то було б добром. Або воно є нетлінною субстанцією, отже, великим добром, або воно є нетлінною субстанцією, котра, як позбавлена добра, не може псуватися. І так я пізнав і впевнився в тому, що Ти не створив нічого, крім добра, і зовсім немає жодної субстанції, якої б не створив Ти. А що Ти не створив усі речі однаковими, то всі вони гарні, кожна зокрема, і всі разом узяті дуже добрі, бо наш Бог створив усе вельми добре (VII,12).

   Коли я чую, як кажуть, наприклад, що ми маємо запитання трьох типів, а саме: чи щось існує? яка його суть? яка якість? – то справді утримую образи звуків, з яких складені ці слова. Я знаю, що ці звуки з шелестом перелетіли повітря, знаю й те, що вони вже перестали існувати. Але самих речей, що їх означають ці звуки, я не охопив ніяким тілесним звуком, я не бачив їх ніде, хіба тільки у своєму дусі. Хіба що вони вже були в моїй пам’яті, але такі далекі і сховані у потаємних глибинах, що коли б не лекції, які їх звідти видобули, то, мабуть, я б ніколи не міг і думати про них (Х, 10).

   Я переконуюся, що вивчення того, що ми не засвоюємо в образах за посередництвом наших чуттів, але що бачимо в нас самих без допомоги образів такими, яким воно є в дійсності, – це не що інше, як збирання в думці того, що міститься в нашій пам’яті, розсіяне й невпорядковане, а ми силою зосередженої уваги змушуємо його завжди бути під рукою в тій пам’яті, де воно сховалося, безладне й занедбане, і охоче показуватися нашому духові, з яким воно вже освоїлося (Х,11).

   Але ж яким чином, Боже мій, Ти створив небо й землю? Це ж очевидно, що Ти створив небеса і землі ні на небі, ні на землі, ба, навіть не в повітрі, ані під водами, що також належить до царства неба й землі. Ані у всесвіті Ти не створив Всесвіту, бо ж він не мав місця, де б міг існувати до того, як був створений для існування, Ти не мав у руках нічого, що могло б придатися Тобі для створення неба й землі. Бо звідки ж узяв би той матеріал, якщо б Ти не створив його, звідки Ти міг узяти те, чого Ти не створив і з чого можна було б щось створити? Бо хіба існує що-небудь, що не завдячувало б своєму існуванню Твоєму існуванню? Отже, „Ти сказав, і вони сталися”(Пс.33,9), і це Ти створив їх Словом Твоїм    (ХІ,5).

   Хіба ж неправда, що повні своїх старожитностей ті, що кажуть нам: Що робив Бог перед створенням неба і землі? Якщо Він був бездіяльний і не чинний, то чому ж, не залишився таким назавжди і не утримався, так само як і раніше, від будь-якої праці? Якщо постав у Бозі якийсь новий рух, якась нова воля щодо створення того, що ще не було створене, то чи можна говорити по справжню „вічність” там, де народжується воля, що існувала раніше?! Бо ж Божа воля – це не те, що створене, а те, що було до створення, бо ж ніщо не створюється без попередньої волі Творця. Отже, воля Божа належить до самої Його субстанції. Коли ж у Божій субстанції народжується щось, що раніше не існувало, то цю субстанцію не можна назвати справді вічною. А якщо Бог цілу вічність прагнув, щоб існувало творіння, то чому ж це творіння також не вічне? (ХІ,10).

   У вічності ніщо не проходить і усе перебуває у наявному теперішньому, тоді як жоден час не перебуває повністю у теперішньому. Усе наше минуле впливає з майбутнього, а все майбутнє йде за минулим; разом з тим усе минуле і майбутнє твориться і випливає з того завжди сущого, для якого не існує ні минулого ні майбутнього, – з того, що іменується як вічність! Тривалість часу можна представити не інакше, як послідовність проходження множини моментів, що не можуть співіснувати разом (ХІ,11).

   Не було б часу, коли б Ти нічого не робив, тому що Сам Ти створив час, і нема такого часу, що був би одного віку з тобою, бо ж Ти триваєш завжди; а коли б щось тривало, то воно не було б часом. Бо що ж таке час?...якби ніщо не проминало, то не було б минулого часу; якби ніщо не наставало, то не було б майбутнього часу; й якби не було нічого, то взагалі б не було часу теперішнього (ХІ, 14).

  ...Неточним є висловлювання тих, хто твердить, що існує три часи: минулий, теперішній і майбутній. Очевидним більш точним є вислів: існує три такі часи: теперішній, що відноситься до речей минулих; теперішній, що відноситься до речей теперішніх; і теперішній, що відноситься до речей майбутніх. Ці три способи існують лише у душі нашій, однак я не бачу їх деінде. Теперішність речей минулих – пам’ять; теперішність речей теперішніх – їх пряме бачення; теперішність речей майбутніх – це сподівання (ХІ,20).

   Мені видається, що час є не що інше, як певна протяжність, хоча протяжність чого, я не знаю достеменно. І було б дуже дивно, коли б це не була протяжність самого духа (ХІ,26).

 

Про град Божий

   Безсумнівно, що світ створений разом з часом, якщо під час його створення відбувся змінний рух, що представлено як порядок перших шести чи семи днів, при яких згадується і ранок і вечори, поки все, що створив Бог за ці шість днів, не було завершене сьомим днем і поки на сьомий день з віднесенням до великої таємниці, не згадується про божий спокій (ХІ, 6).

 

Сповідь

   Отже, ми бачимо створені Тобою речі тому, що вони існують, але ми бачимо це тому, що Ти їх бачиш, ми чуттям бачимо, що вони існують, духом бачимо, що вони добрі, Але Ти, Ти бачив їх створеними вже тоді, коли бачив, що їх треба створити. Сьогодні, коли наше серце одержало від Твого Духа поняття Добра, ми спроможні чинити добро. Раніше в наших поганих учинках ми покидали Тебе. Але Ти, Боже Єдиний і Добрий, Ти ніколи не перестав робити добро. Але Ти – Добро, що не потребує ніякого іншого добра – и вічно в спочинку, бо спочинок – це Ти! (Сповідь ХІІІ,38).

 

Про град Божий

   Правильним є те, що душа визначає не усю людину, а кращу її частину і що тіло не складає усю людину, а лише менш привабливу її частину, а коли вони поєднані разом, то це і є людина (Про місто Боже ХІІІ, 24).

 

Про істинну релігію

Тіло не є тим, чим ми є самі, а тому не тіло у людині гідне любові і потягу (46).

Не виходи у світ, а звертайся до самого себе; всередині людини перебуває істина (ХХХІХ, 72).

 

Проти академіків

   Лише біль душі змусила мене тікати від відкритого всім вітрам стилю життя і шукати схоронення у надрах філософії. Це вона тепер живить і зігріває мене в тому спокої, якого ми всі так прагнули. Оскільки це вона вчить і вчить справедливо, рішуче не поклонятися тому, що бачать очі смертних. Це вона обіцяє у всій яскравості показати істинного і таємничого Бога (І,1).

Мудрість – пряма дорога до істини (І,5).

Мудрість,...на мою думку, – це не тільки знання, а також ретельні дослідження речей людських і Божих, які стосуються блаженного життя. Якщо хочеш поділити це визначення на частини, то перша частина, в якій йдеться про знання, відноситься до Бога, а та, що задовольняється дослідженнями – до людини (І, 8).

   Можливо, істинне знання людських речей – це знання розсудливості, краси, стриманості, сили мужності, святості, справедливості? Оскільки власне тільки це ми можемо назвати своїм (І,7).

   Філософією називається не сама мудрість, а любов до мудрості; якщо ти звернешся до неї, то хоча і не будеш мудрим, поки живеш (оскільки мудрість у Бога, і не може бути доступна людині), однак якщо остаточно ствердиш себе в любові до неї і очистиш себе, то дух твій після життя (коли перестанеш бути людиною) безсумнівно буде нею володіти  (Ш, 9).

 

Про порядок

   До вивчення науки провадить нас подвійна дорога – авторитет і розум. У стосунку до часу перше місце посідає авторитет, а у стосунку до суті справи – розум. Тому першому віддається перевага, коли потрібно розпоряджатися, а другий найбільш цінується при досягненні. Отже, авторитет добрих людей видається кориснішим для неосвіченого натовпу, а розум личить вченим, оскільки, кожна людина з неосвіченої стає освіченою, а кожна неосвічена не може знати того, якою вона має з’явитися перед тими, що навчають її, і за допомогою якого життя може стати здібною до навчання, тому для всіх бажаючих вчитися великому і сокровенному – брамою для цього є авторитет... Авторитет буває частково Божественний, частково людський; але істинний, тривалий і найвищий авторитет той, який називають Божественним (ІІ,9).

 

Про безсмерття душі

 Якщо наука існує в чому-небудь (а існувати вона може тільки в тому, що наділене життям) і якщо вона існує завжди (а, коли так, то місце її перебування також повинно бути вічним), то, відповідно, те, в чому існує наука, живе вічно. Приходимо до такого висновку ми, тобто наша душа, оскільки робити правильні умовиводи без науки не можна, і без науки може існувати тільки та душа, котра її позбавлена в силу своєї природи, отже, в людській душі існує наука (1).

   Розум, безперечно, це або сама душа, або він перебуває в ній. Але наш розум кращий за наше тіло – певну субстанцію. Бути субстанцією краще ніж бути нічим. Відповідно, розум не є нічим. Отже, якщо в тілі існує будь-яка гармонія, вона неодмінно існує як суб’єкт власне в тілі, невід’ємно від нього... Людське тіло підлягає змінам, а розум є незмінним. Оскільки змінним є все, що не існує завжди так само. А два, і чотири, і шість існують завжди так само і незмінно (2).

 

Про істинну релігію

   Життя вічне перевершує життя тимчасове своєю життєвістю, а що таке вічність, це я споглядаю завдяки тільки тому, що я розумію. Розумовим спогляданням я відділяю від вічного все змінне і в самій вічності не розрізняю жодних проміжків часу, оскільки проміжки часу складаються з минулих і майбутніх змінних предметів. Між тим у вічності немає ані минулого, ані майбутнього, оскільки все що минає перестає існувати, а що прийдешнє, то ще не почало існувати. Є тільки вічність, її не було, немовби її вже немає, її не буде, немовби до цього часу вона ще не існувала (XLIX).

 

Проти академіків

   Я вважаю, що шукати істину – не марний і не зайвий, але необхідний і дуже важливий наш обов’язок (ІІІ,1).

 

Про блаженне життя

Із самого джерела істини походить певне сповіщання, що спонукає нас пам’ятати Бога, шукати Його і палко прагнути Його. Все те істинне, про що ми говоримо – від Нього, навіть в тому випадку, коли ми ще боїмося сміливо визнавати це і дивитися на все своїми або хворими, або тільки прозрілими очима (IV).

 

Про безсмертя душі

Розум - це погляд душі, яким без посередництва тіла, вона сама по собі споглядає істинне; або він є само споглядання істинного без посередництва тіла, або він є сама істина, яку споглядаємо... Все, що ми споглядаємо, охоплюємо думкою або почуттям і розумінням.

Поки душа нероздільна з розумом і тісно з’єднана з ним, вона неминуче повинна жити. Але яка сила може відділити її? Чи ж не тілесна, яка і могутністю слабша, і за походженням нижча, і за своєю властивістю інша? Ні в якому разі. Отже, жива? Але і це яким чином?..

Якщо сила розуму в силу єдності своєї певним чином впливає на душу – бо не впливати вона не може – то, безсумнівно, впливає таким чином, що дає їй можливість продовжувати існувати. Розум, він тому і розум, що в ньому передбачається вища незмінність... Отже, душа якщо не буде відділена від розуму, не може згаснути. Як ми вже довели раніше, відділитися вона не може. Отож, вона і вмерти не може (6).

 

Про град Божий

Той спосіб, за допомогою якого душі поєднуються з тілами і стають живими істотами, в повному розумінні слова є дивним і незрозумілим для людини: але тим не менше це і є людина (XХI,10).

 

Про кількість душі

Людська душа за допомогою розуму і знання, які незрівнянно перевищують чуття, підноситься, наскільки здатна, над тілом і охоче насолоджується тим задоволенням, яке є у ній самій; а чим більше віддається відчуттям, тим більше робить людину схожою на тварину (XXVIII).

Я буду говорити тільки про людську душу, про яку ми повинні дбати, якщо повинні піклуватися про себе. По–перше: вона, як це легко помітити, своєю присутністю створює це земне і смертне тіло; збирає його в одне ціле і підтримує в єдності; не дозволяє йому розкладатися і виснажуватися; рівномірно розподіляє поживу між всіма членами, зберігає його стрункість. Піднімись на другу сходинку і подивись, яку силу має душа в почуттях. Все, що відповідає природі її тіла, вона приймає і до нього тягнеться, а все, що протилежне цій природі, вона відкидає і від цього тікає. Силою звички вона звикає до речей, проводить тіло через середовище речей і ними тіло підтримує, і з біллю відривається від них, як від членів; ця сила звички, що не розривається від розлуки з речами і проміжком часу, називається пам’яттю.

Піднімись на третю сходинку, що складає вже власність людини і уяви собі цю пам’ять незлічимих речей, що не приросли силою звички, а були взяті на збереження і підтримуються за допомогою умовних знаків і спостережливості. Але все це багатство ще спільне, з одного боку душам вченим і невченим, з другого, – добрим і злим.

Тепер підніми вище свій погляд і стрибни на четверту сходинку, з якої починається доброта і все те, що заслуговує похвали. Починаючи з цієї сходинки душа насмілюється віддати перевагу собі, не тільки своєму тілу, але і світовому тілу, і не вважає його блага своїми благами; чим більше любить себе, тим більше віддаляється від нечистоти, очищає себе від усякого тілесного бруду...; високо оцінює суспільство людей, не бажає іншому нічого такого, чого не хоче для себе; покірна авторитетам і заповідям мудрих і вірить, що через них говорить з нею Бог.

Коли душа звільниться від тліну і омита від скверни, тоді, нарешті, вона відчує себе наповненою великою радістю, зовсім не боїться за себе, не відчуває жодної тривоги за своє становище. Це складає п’яту сходинку. Одна справа – осягати чистоту, і зовсім інша – мати її. На цій сходинці душа відчуває свою силу в усіх відношеннях; а коли це відчує, тоді з великою і неймовірною впевненістю поривається до Бога, тобто до самого споглядання істини, і це є найвищою і таємничою нагородою, заради якої було здійснено стільки праці.

Прагнення душі до того, що існує в істинний і найвищий спосіб, являє собою найвищий споглядальний стан душі. Для душі немає нічого досконалішого і кращого. Це – шоста сходинка.

А що скажу я тобі про ту радість, про насолоду найвищим і істинним благом, про тихе мерехтіння світла і вічність, притаманні цьому баченню і спогляданню істини, що складає сьому і останню сходинку душі – навіть не сходинку, а певне постійне перебування, до якого входять попередніми сходинками? З повною впевненістю скажу тобі одне: якщо ми незмінно будемо дотримуватися напрямку, який вказує нам Бог і якого ми вирішили дотримуватись, то за допомогою божої сили і мудрості ми досягнемо тієї найвищої причини, або найвищого початку всіх речей, осягнувши яку, ми побачимо, що все під сонцем – суєта існування (XXХIII).

 

Про град Божий

Не тим людина стала подібною до диявола, що має тіло, якого диявол не має, а тому, що живе сама по собі, тобто за людськими законами. Тому що і диявол захотів жити сам по собі, коли не встояв в істині; настільки, що... став не тільки брехуном, але і батьком брехні. Він перший збрехав. Від нього взяв початок гріх, від нього почалася і брехня (XIV,4).

Хоча на землі проживає велика кількість народів, кожний за своїми законами і звичаями, і відрізняються вони один від одного різноманітністю мов, зброї, вбранням, все ж таки завжди існувало не більше ніж два роди людського спілкування, які ми згідно з Писаннями можемо назвати двома градами. Один з них складається з людей, які бажають жити в світі свого роду згідно з натурою; другий – з бажаючих жити згідно з духом (ХІУ,1).

Отже, два гради створені двома видами любові: земний – любов’ю до себе, що піднесена до презирства Бога, і небесний – любов’ю до себе, доведеною до повного презирства до себе. Перший славословить самого себе, другий – славить Господа. Над першим панує бажання влади, яке керує і правителями і народами, що йому підкоряються; в другому служать одне одному з любов’ю, і правителі – керуючи, і підлеглі – підкоряючись. Той в своїх великих людях поважає власну силу, а цей говорить своєму Богу: Люблю Тебе, Господи, моя сило (Пс.17,2) (XIV, 28).

Світ... ми розділили на два види: один – це ті з людей, що живуть за людськими законами, другий – ті, що живуть за Божими законами. Ці види(розряди) ми символічно назвали двома градами(державами), тобто є дві спільноти людей, з яких одна призначене на вічне царювання з Богом, а друга зазнає вічного покарання з дияволом (XV,1).

Громадян земного граду породжує зіпсована гріхом натура, а громадян небесного граду породжує благодать, яка звільняє натуру від гріха; тому перших називають начинням Божого гніву, а других – начинням милосердя (ХV,2).

Керують ті, хто піклуються, як чоловік – жінкою, батьки – дітьми, господар – невільниками. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чоловікам, діти –батькам, невільники – господарям (XIХ,14).

Коли будемо рахувати кількість віків згідно тих періодів, що вказані в писанні, то виявиться, що їх є сім, як днів в тижні: перший вік, як перший день, від Адама до потопу, другий – від потопу до Авраама, вони є рівні між собою не за протяжністю, а за кількістю поколінь – десять як у і першому, так і у другому. Потім від Авраама до пришестя Христа, згідно з підрахунками євангеліста Матея, слідують три віки, з яких кожний вміщає по чотирнадцять поколінь, тобто: від Авраама до Давида, від Давида до Вавилонської неволі, від Вавилонської неволі до Різдва Ісуса Христа. Тепер триває шостий, якого не належить вимірювати кількістю поколінь, оскільки сказано: „Не ваша справа знати час і пору, що їх Отець призначив у своїй владі” (Діян 1,7). Після цього віку, Бог ніби відпочине на сьомий день і зробить так, що в ньому буде і сам сьомий день, чим будемо вже ми самі. Тоді ми звільнимося і побачимо, побачимо і возлюбимо, возлюбимо і будемо вихваляти, Ось що буде без кінця. Бо яка може бути наша мета, як не досягнути царства, що не має кінця      (XХІІ,30).

 

 

     Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує Бога як центр філософського мислення. Виходячи з принципу, що Бог первинний, Августин робить висновок, що є основним для всього вчення філософа: про вищість душі над тілом, волі і чуттів над розумом. Світ, натомість, як вільний акт Бога є витвором розумним, бо Бог створив світ на основі власної ідеї. Богові належить вічність та безмежність, а світові – час і простір. Августин доводить, що до створення світу час не існував, час є наслідком Божого творіння і з’являється разом з ним. Досить цікавим у цьому контексті є пояснення атрибутів часу. Зведення минулого і майбутнього до теперішнього свідчить про досконалу абсолютність, бо саме в Богові поєднані теперішнє з минулим і майбутнім – Бог завжди є.

Будучи під сильним впливом неоплатонізму, Августин стверджує апріорний характер теорії пізнання. Творцем ідей і понять є Бог. Людина не може бути їх творцем, вона лише сприймає божественні ідеї і істини. В Августина Бог - найвищий об’єкт пізнання, водночас Бог є причиною пізнання, він стимулює і скеровує пізнання. Бог також є і метою пізнання, бо містить у собі істину, є найвищим благом і причиною блага. Августин заперечує чуттєве пізнання, бо воно посилює скептицизм. Чуттєве пізнання створює лише видимість про походження знання з навколишнього світу. Тільки заглибившись у пізнання своєї душі, людина віднайде знання, незалежно від зовнішнього світу. Визнаючи тезу про першість віри над розумом, Августин вважає, що істину про Бога не може пізнати розум, а віра. Для розуму відводиться лише підрядна, додаткова роль у діянні віри.

Оцінка світу з точки зору добра і зла посідає важливе місце у філософії Августина. З одного боку, світ як творіння Бога не може не бути добрим. З другого боку, існування зла у світі безсумнівне. Августин стверджує, що зло – це не що інше, як відсутність добра, зло само по собі не існує. Бог створив природу доброю, але її отруїла зла воля. Немає абсолютного зла, абсолютне лише добро.

Соціально-політичне вчення Августина засноване на ідеї нерівності, вічному і незмінному принципі суспільного життя, ієрархічної структури соціального організму, створеного Богом. На думку Августина, людство в історичному процесі поділяється на два «гради»: світську державу – царство зла і християнську Церкву – Боже царство на землі. Ці два протилежні, але зв’язані між собою царства знаходяться у різних сферах – земній і небесній.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Що є субстанційним початком всього існуючого за Августином?

2. Які характристики, згідно з Августином, притаманні Богові?

3. Як Ви розумієте вчення Августина про час?

4. Чи згідні Ви з тлумаченням Августином добра і зла та їх співвідношення? Чи таке тлумачення є переконливим для сучасної людини?

5. Чи потребує віра, згідно Августина, розумового підсилення своїх позицій?

6. Спробуйте прокоментувати положення Августина про «два гради» - земний та небесний. Яке воно мало і має значення?

7. Спробуйте пояснити, чому Августина називають творцем християнської філософії історії.