Філософія і теологія, або про гармонію розуму і віри

… Для спасіння людського необхідно було, щоб над філософськими предметами, які ґрунтуються на людському розумі, існувала деяка наука, заснована на божественному одкровенні; це було необхідно перш за все тому, що людина співвідноситься з Богом як з деякою своєю метою. Ця мета не осягається розумом. Однак, необхідно, щоб мета була відома людям, для того, аби вони співвідносили свої дії та зусилля з нею. Звідси випливає, що людині необхідно для її спасіння дещо таке, що вислизає з поля зору її розуму, через божественне одкровення.

Навіть те знання про Бога, яке здобуте людським розумом, необхідно подати людині через божественне одкровення: бо істина про Бога, віднайдена людським розумом, була б доступна небагатьом, причому з домішкою численних помилок, в той час як від володіння цією істиною цілковито залежить спасіння людини, яке отримуємо в Богові.

 

Отож, необхідно було, щоб філософські дисципліни, які отримують своє знання від розуму, були доповнені наукою, священною і заснованою на одкровенні.

 

Хоча людина не зобов’язана досліджувати розумом те, що перевищує можливості людського пізнання, однак те, що передано Богом в одкровенні, необхідно прийняти на віру. Різниця у способах, за допомогою яких може бути пізнаний предмет, створює численні науки. Один і той же висновок, як от, що земля кругла, може бути зроблений і астрологом, і фізиком, але астролог прийде до нього за допомогою математичних формул, відволікаючи свою увагу від матерії, фізик через роздуми, які містять матерію. Тому немає жодних перепон, щоб ті ж самі предмети, які належать до філософських дисциплін у міру того, що можна з’ясувати світлом природного розуму, досліджувала і інша наука у міру того, що можна пізнати у світлі божественного одкровення. Звідси випливає, що теологія, яка належить до священного вчення, відмінна від тієї теології, яка вважається складовою частиною філософії.

 

Священне вчення – це наука. Однак, треба знати, що природа наук буває подвійною. Одні з них такі, що засновані на принципах віднайдених природною пізнавальною здатністю, як от: математика, геометрія та інші. Інші ж такі, що засновуються на принципах вищої дисципліни; так, теорія перспективи грунтується на принципах, виявлених геометрією, а теорія музики – на принципах, виявлених математикою. Священне вчення - це така наука, яка належить до другого виду наук; остання є тим знанням, яким володіє Бог, а також ті, хто заслужив блаженства. Отже, подібно до того, як теорія музики приймає на віру принципи, передані їй математикою, так само священне вчення приймає на віру принципи, передані їй Богом.

 

Ця наука (теологія) може взяти дещо від філософських дисциплін, але не тому, що необхідно потребує їх, а лише заради доступності формулювання власних тверджень. Бо принципи вона запозичує не від інших наук, але безпосередньо від Бога через одкровення. При цьому вона не послуговується іншими науками, як вищими стосовно неї, але використовує їх, як підпорядкованих їй служниць. І саме те, що вона використовує їх, не засвідчує її неповноту чи самодостатність, а лише неповноту нашого розуміння.

Природна теологія

Слідуючи закону своєї природи, людина приходить до умоглядного через чуттєве, бо все наше пізнання бере свій початок у чуттєвому сприйнятті.

Шлях доведення може бути подвійним. Або воно виходить з причини і засновується на тому, що первинне само по собі; або воно виходить з того, що первинне у відношенні до процесу нашого пізнання… Звідси випливає, що Буття Боже, оскільки воно самоочевидне, доводиться через свої доступні нашому пізнанню наслідки..

Буття Боже доводиться п’ятьма шляхами…

Перший і найбільш очевидний шлях через поняття руху. Справді, не підлягає сумніву і підтверджується чуттями, що в цьому світі дещо рухається. Але все, що рухається, має причиною свого руху дещо інше. Все, що рухається, повинно мати джерелом свого руху дещо інше. Неможливо, щоб те, що рухається, приводилося до руху іншим, а це інше, у свою чергу, ще іншим і так до нескінченності. Якби так було, то не було б жодного першодвигуна. Отже, необхідно дійти до деякого першодвигуна, який нерухомий, але рухає все інше; під ним ми розуміємо Бога.

Другий шлях виникає з поняття причини. Справді, ми виявляємо в чуттєвих речах послідовність змін; але не буває так, щоб річ була своєю власною причиною зміни; тоді вона передувала б сама собі, що неможливо. Неможливо також уявити, що кількість причин губиться у нескінченності. Ліквідовуючи причину, ми ліквідуємо наслідок. Отже, треба мислити деяку первинну першопричину, яку називають Богом.

Третій шлях виникає з поняття можливості і необхідності і зводиться до наступного. Ми виявляємо серед речей такі, для яких можливо бути і не бути; виявляється, що вони зникають і гинуть, з чого випливає, що для них можливо і бути, і не бути. Але для всіх цих речей неможливе вічне буття; оскільки дещо може перейти у небуття, воно колись перейде в нього. Якщо ж все може не бути, то колись у світі нічого не буде. Якщо це правда, вже зараз нічого немає; бо не-суще не приходить до буття інакше, як через дещо суще. Отже, необхідно припустити деяку необхідну сутність, яка необхідна сама по собі, яка не має зовнішньої причини свого існування, але сама складає причину необхідності всіх інших; це Бог.

Четвертий шлях полягає у баченні різного стану досконалості речей. Але, для того, щоб говорити, що одні речі більш досконалі, а інші менш, необхідна різна наближеність до певної межі. Отже, є дещо, що у найвищій мірі володіє істиною, досконалістю, благородством, а отже і буттям; бо те, що у найвищій мірі істинне, у найвищій мірі є. Звідси випливає, що існує деяка сутність, яка є для всіх істот причиною блага і будь-якої досконалості; її ми називаємо Богом.

П’ятий шлях виходить з будови природи. Ми переконуємося, що предмети, позбавлені розуму, якими є природні тіла, підпорядковуються доцільності. Це випливає з того, що всі їхні дії або завжди, або у багатьох випадках, спрямовуються до кращого результату. Звідси слідує, що вони досягають мети не випадково, але під впливом керуючої свідомої волі. Оскільки ж вони самі не мають розуму, вони можуть підкорятися доцільності лише тому, що їх спрямовує до мети хтось наділений розумом і розумінням, як стрілець спрямовує стрілу. Отже, є розумна істота, яка покладає мету для всього, що відбувається в природі; і її ми називаємо Богом.

 

…Бог є першопричиною всіх речей як взірець. Щоб це стало очевидним, треба мати на увазі, що для продукування якої-небудь речі необхідний взірець, тому що продукт повинен відповідати певній формі.

Сам порядок, який існує в речах, створених Богом, виявляє єдність світу.

 

Зло полягає у недосконалості дії, і має своєю причиною недосконалість діючої особи. Однак в Богові немає нічого недосконалого, але вища досконалість. Тому зло не може походити від Бога.

 

Однак немає єдиного первісного джерела зла у тому сенсі, в якому говорять про єдиний початок блага. Бо показано, що єдиний початок блага є благом за своєю сутністю. Однак ніщо не може бути за своєю сутністю злом. Справді, ми бачили, що все суще в тій мірі, в якій воно суще, є благом і що зло існує лише у благу, як у своєму субстраті.

 

Поняття зла суперечить поняттю первісного початку, і при цьому не тому, що зло обумовлене благом, але і тому, що зло не може бути для чого-небудь причиною інакше, як предикатно. Тому воно не може бути першопричиною, адже предикатна причина вторинна у відношенні до причини, яка є сама по собі.

 

Для душі постає природним бути поєднаною із тілом, оскільки вона постає нижчою у порядку інтелектуальних субстанцій, подібно до того, як перша матерія постає нижчою в порядку чуттєвих речей; адже душа не володіє розумоосяжними видами (образами), вкладеними у неї природним способом, відштовхуючи від яких вона могла би переходити до власної дії, тобто пізнання, як це можуть робити вищі інтелектуальні здібності, але вона перебуває у стані можливості у відношенні до розумоосяжних видів, оскільки вона схожа на чисту дошку, на який нічого не написано… Тому належить, щоб вона сприймала розумоосяжні види від чуттєвих речей при посередництві чуттєвих здібностей, що не володіють власними діями поза тілесними органами. Тому й необхідно, щоб людська душа була об′єднана із тілом. Отже, якщо людська душа об’єднана із тілом через те, що вона має потребу в сприйнятті розумоосяжниї видів від речей через посередництво чуття, то необхідно, щоб тіло, з яким об’єднується розумна душа, було найбільше придатним для надання інтелекту чуттєвих видів, із яких інтелект утворює розумоосяжні види. Отже, галежить, щоб тіло, з яким об’єднується розумна душа, було найкращим чином пристосоване для чуттєвості.

Оскільки ж орган якогось чуття не може мати актуально протилежних відчуттів (наприклад, відчувати холод і тепло в той же самий час), то він має бути у потенції до них… і належить, щоб він був зведений до середнього стану в відношенні до протилежних якостей. Отже, належить, щоб тіло, з яким об’єднується розумна душа, оскільки воно має бути найбільш придатним для відчуттів, було максимально зведене до середнього стану на основі найбільш гармонійної будови. Тому ясно, що будь-яка дія нижчої природи має кінцевою метою людину як найбільш досконале єство. Адже ми бачимо, що дія природи поступово сходить від простих елементів, шляхом їх змішування, поки не досягне найбільш досконалого способу змішування, що наявний в людському тілі. Тому для доброго стану внутрішніх чуттєвих здібностей, наприклад, пам’яті, уяви, пізнавальної здібності, необхідне оптимальне розташування мозку людини. А щоб його дії були вільними, людина має голову, розташовану згори, адже тільки людині притаманне пряме ходіння…

Проте, належить розглянути, що в тих речах, що складаються із матерії, мають місце деякі схильності в самій матерії, завдяки яким саме така матерія пасує певній формі, та мають місце такі схильності, що випливають із матеріальної необхідності, а не із вибору діяча, що створює цю річ. Так, наприклад, для виготовлення пили майстер обирає гартування у вогні для того, щоб пила була придатною для ропилювання деревини, але те, що лезо може бути затупленим та іржавіти, відбувається за матеріальною необхідністю. Якби майстер міг знайти матерію, для якої таке було би невластивим, то він, скоріше, обрав би її, але осакільки він таку знайти не може, то через супутні недоліки наявної він не відмовляється робити вироби із такого роду недосконалої матерії. Таке ж відбувається в людському тілі: аже те, що воно саме таким чином змішане та розташоване своїми частинами, щоб якнайкраще бути пристосованим для чуттєвих вражень, було обране в цій матерії Творцем людини, але те, що це тіло може руйнуватись, втомлюватись та мати подібного роду недоліки, випливає із матеріальної необхідності. Адже цілком необхідним є те, що тіло, змішане із протилежностей, було підвладне таким недолікам. І не слід нарікати, що Бог міг би створити людину інакше, оскільки у влаштуванні природи вимагається осягати не те, щр Бог міг би зробити, а те, чого зазнає природа речей, щоб виникнути та усталитись… Проте, слід знати, що заради зцілювання від цих недоліків Бог надав людині у допомогу початкову справедливість, згідно із якою тіло цілком підпорядковане душі доти, доки душа покірлива Богові. Таким чином, ні смерть, ні будь-яке страждання або недолік не сталися б із людиною, якби душа не відокремилась від Бога. Але через гріхопадіння, коли душа відійшла від Бога, людина позбавилась блаженства і опинилась підданою недолікам згідно тому, чого вимагає природа матерії.

 

… Необхідно вважати інтелект деякою здібністю душі, а не її сутністю. Адже лише тоді безпосереднє начало дії є самою сутністю речі, що діє, коли сама дія і є її буттям, оскільки здатність так відноситься до дії як до свого акту, як сутність відноситься до буття. Але тільки в Бога пізнання є те ж саме, що і його буття. Тому лише в Бога інтелект є Його сутністю, в інших же інтелектуальних створіннях інтелект постає як деяка їх здатність; ясно, що це стосується і людини.

Бажаюча та інтелектуальна здібність суть різні роди здібностей душі на основі різних сенсів їх об’єктів. Бажаюча здібність частково співпадає із інтелектуальною, а частково – із чуттєвою, особливо – стосовно способу її дії, що відбувається за допомогою тілесного органу…

… Не слід вважати, що як чуттям пізнається лише тілесне, інтелектом пізнається, відповідно, лише духовне, оскільки із такого припущення випливало би, що Бог і ангели не пізнають тілесне. Причина такого стану справ у тому, що нижча здібність не поширюється на те, що має відношення до вищої здібності, але вища здібність має справу як з одним, так і з другим, тобто – із нижчею здібністю, притому – у вищому ступені.

 

Прочитавши фрагменти з праці Томи Аквінського, візьміть до уваги, що Тома Аквінський культивував синтетичний стиль мислення, тобто він не відкидав уже існуючої позицій, а намагався чітко визначити їх місце в загальній панорамі розуміння певного питання.

Зверніть увагу на прагнення філософа гармонізувати стосунки між філософією і богослов’ям. Для цього він відділив знання від віри, царину розуму від царини одкровення. Аквінат виокремлює три типи мудрості, кожна з яких володіє своїм «світлом істини»: теологію об’явлення, природну теологію і філософію. Існують істини, які можна осягнути природним розумом (царина філософії і науки), істини, які перевищують людські можливості (вони даються лише в божественному об’явленні) і, накінець,істини, що їх можна розуміти як і з допомогою розуму, так і з допомогою віри (тут філософія і теологія повинні співпрацювати)

Особливого вивчення вимагають аргументи, які наводить Тома на користь існування Бога. Спробуйте спростувати або підтвердити їх, використовуючи здобутки сучасної науки.

Уважно опрацюйте ті наведені положення св. Томи, що стосуються природи людини, її місця серед інших форм сущого, її переваг та здібностей, за допомогою яких вона пізнає світ та визначається у своєму життєвому виборі. Зверніть увагу на його розуміння складових людської душі та можливостей людського пізнання.

 

 

Питання для опрацювання фрагментів творів

1. Окресліть зміст концепції «подвійної істини».

2. Чи прослідковуються впливи античних мислителів на теологічну концепцію Томи Аквінського? Якщо так, то кого саме?

2. На які сфери поділяє знання Тома?

3. Чи переконливими і актуальними сьогодні є, на Вашу думку, доведення існування Бога, що сформулював Тома?

4. Поміркуйте, чи є потреба доводити буття Бога логічним шляхом?

5. Яке місце належить людині серед всіх інших форм сущого? Як св. Тома аргументує це особливе місце?

6. Чи переконливо звучать тези св. Томи щодо причин єдності в людині душі і тіла? Наведіть власні міркування з цього питання.

7. З яких сутностей або здібностей, за св. Томою, складається людська душа? Як це пов’язане із пізнанням?