Література до опрацювання розділу

4. Боэций С. «Утешение Философией» и другие трактаты / Северин Боэций. Отв. ред., сост. и автор статьи Г.Г.Майоров. – М.: Наука, 1990. – 415 [1] с. (Памятники философсокй мысли).

5. Волинка Г.І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньому контексті / Волинка Григорій Іванович. Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2005. – 544 с. – С.448 – 451.

6. Майоров Г.Г. Философия как искание Абсолюта. Опыты теоретические и исторические / Майоров Геннадий Георгиевич. – М.: Едиториал УРСС, 2004 – 416 с. – С.307 – 323.

 

ІОАНН СКОТТ ЕРИУГЕНА

(810 – 880/886)

 

Біографічна довідка

Іоанн Скот Ериугена – ірландський середньовічний філософ, про що свідчить його ім’я, оскільки додаток «Скот» в ті часи засвідчував шотландське та ірландське походження. Слово ж «Ериугена» позначало латиною саме Ірландію. В середині ІХ ст. він перебував при дворі франкського короля Карла Лисого, очолював, як припускають деякі дослідники, придворну філософську школу, яка, можливо, ще несла в собі якісь традиції Палантинської академії при дворі Карла Великого, очолювану в свій час Алкуїном. Блискучий знавець давніх мов, Іоанн Скот переклав латиною праці Діонісія Ареопагіта з коментарями Максима Сповідника. Як вважають деякі дослідники, він підпав під вплив візантійського містичного богослов’я, яке високо цінував. Поза сумнівом у творах Іоанна проглядаються ідеї Августина, зокрема той поділ видів сущого (або природи), який згадується в Августина, проте саме Ериугена надає йому завершеного та стрункого обгрунтування. Проте деякі ідеї Ериугени були визнані єретичними, а його праці заборонені. Попри це вони користувались високим авторитетом у подальших середньовічних мислителів, а самого Ериугену в наш час інколи називають “Гегелем раннього середньовіччя”. За непевними даними Іоанн Скот Ериугена закінчив життя в Англії в Мальмсберійському абатстві, де був нібито вбитий “графісом” (заточеною паличкою для письма).

 

Фрагменти творів

Про розподіл природи

 

1. Наставник: …Коли я міркую та… вдумуюсь у найперший та найважливіший поділ усіх речей, що можуть бути сприйняті духом або перевершують його прагнення, тобто у поділ їх на ті, що є, та на ті, що не є, то для всього цього до голови мені приходить загальне іменування, що грецькою мовою звучить як “фізис”, а латиною – “натура”. Чи ти уявляєш це собі якось інакше?

Вихованець: Зовсім ні, я згідний. Адже і я сам, коли стаю на шлях міркування, вважаю, що це так.

Наставник: Тоді, оскільки ми погодились, що це ім’я є родовим, я би бажав, щоби ти встановив принцип його поділу на види на основі видових відмінностей. Або, якщо ти не проти, спочатку спробую поділити я, а твоєю справою буде правильно це оцінити.

Вихованець: Що ж, починай. Я прагну почути від тебе істинне міркування щодо цього предмету.

Наставник: Мені видається, що поділ природи на основі чотирьох відмінностей приймає чотири види.

З них перший полягає в тому, що творить і не твориться; другий - в тому, що твориться і творить; третій – в тому, що твориться і не творить; четвертий – в тому, що і не творить, і не твориться. В цій четвірці одна одній протиставлені пари, бо третій вид протистоїть першому, а четвертий – другому. Але четвертий вид вміщується серед неможливого, бо його буття – у неможливості бути. Чи правильним видається тобі такий поділ?

Вихованець: Так, правильним. Але я просив би тебе… прояснити протиставлення названих форм.

Наставник: Ти бачиш протиставлення третього виду першому, оскільки перший творить і не твориться, а протистоїть йому той, що твориться і не творить, а другого – четвертому, оскільки другий і твориться і творить, а йому в усіх відношеннях протистоїть четвертий, що і не твориться, і не творить.

Вихованець: Це я бачу ясно. Але мене турбує доданий тобою четвертий вид. Я жодним чином не дозволяю собі сумніву щодо трьох інших, бо ж розумію, що під першим мається на увазі Причина всього, що є, під другим – найперші... причини, під третім – те, що пізнається у виникненні, місці й часі. Проте, як мені видається, необхідно докладніше розглянути кожний вид.

Наставник: Хай буде так. Проте спочатку я б хотів коротко висловитись про вищий та основний поділ на те, що є, та на те, що не є.

…Найперша відмінність, що розрізнює, вимагає п’ятьох модусів свого тлумачення. Першим з них уявляється той, через посередництво якого розсудок переконує, що все, що потрапляє у сприйняття тілесного чуття або інтелекту (розуміння), істинно та розумно називають існуючим, а те, що внаслідок перевершуючої природи вислизає не лише від чуттів, а навіть від розуміння та судження, справедливо уявляється не існуючим. Останнє правильно осягається лише в Богові… І це правильно, бо сутністю всього є Той, хто єдино істинно є. …Бо ж як не осягається ніяким розумом Бог сам у собі, так само Він не осягається, коли розглядається у потаємних надрах ним створеного та в Ньому існуючого творіння.    А все те, що в створеному або сприймається тілесним чуттям, або бачиться розумом – це всього лише деяка акциденція деякої, як було вже сказано, непізнаваної сутності. Адже вона пізнається через якість або кількість, або форму, або матерію, або через відмінності у місці, часі, і при тому пізнається не те, що вона власне є, а лише те, що вона є. Отже, це є перший та вищий модус поділу на те, про що кажуть, що воно є і не є. Бо ж, вважаю, те що, як видається, деяким чином є та окреслюється позбавленим субстанції та акциденцій, ні в якому випадку не слід припускати. Бо те, що абсолютним чином не є і не може бути, і не перевершує розуміння внаслідок перевершуючої природи, те, на мій погляд, ніяк не може бути включене у поділ речей.

Хай іншим модусом буде той, що стосується розрізняння рядів та відмінностей природних створінь,… де ствердження відносно нижчого ряду є запереченням стосовно вищого, а заперечення нижчого є так само ствердженням вищого… Так, ствердження “людина” є запереченням “ангела”, а заперечення “людини” є ствердженням “ангела”. Ось на цій основі про будь-який ряд …створеного кажуть, що він є і не є. Адже він є настільки, наскільки пізнається вищим рядом або самим собою, та не є, оскільки не дозволяє осягнути себе нижчим.

Третій модус… вбачається у речах видимого світу та в їх причинах, що передують їм у прихованих надрах природи. Все те, що вже видимо проявилося в цьому світі, називають існуючим, а те, що до часу лишається прихованим, називають не існуючим. Сюди можна віднести силу насіння в тваринах, деревах та травах, адже про силу насіння, поки воно таїться в глибинах природи, поки не проявляє себе, кажуть як про не існуючу, проте коли вона вже проявляється в народженні та зростанні тварин або квітах та плодах дерев і трав, кажуть, що вона є.

Четвертий модус той, що згідно філософам, аргументовано стверджує, що воістину є лише те, що пізнається самим лише розумом. А те, що… складається та розкладається, у власному смислі називається не існуючим.

П’ятий модус стосується тільки людської природи: коли, згрішивши, вона відступила від гідності божественного образу, в якому була належним чином усталена, вона втратила своє буття та постала не існуючою. А коли, відновлена благодаттю Сина Божого, знову зводиться да колишнього стану своєї субстанції, в якій була створена за образом Божим, вона знову починає бути…

І хоча допитливий розум може знайти дещо і окрім названих модусів, в даному випадку про них сказано достатньо.

 

2. Наставник: Аристотель, як кажуть, найбільш проникливий серед греків розвідник способів розрізняти природні речі, охопив нескінченну різноманітність усіх речей, що існують після Бога та створені ним, десятьма всезагальними родами, назвавши їх категоріями, тобто – висловлюваннями (предикаментами). Адже серед множин створених речей та у різних рухах духа неможливо знайти нічого, що не можна було би включити в якийсь із згаданих родів. Греки назвали їх по-своєму, а латиною їх іменують як сутність, кількість, якість, відношення, становище, володіння, місце, час, дія та страждання. Існують численні підрозділи цих десяти родів… Поділом цих родів від найбільш загальних до найбільш спеціальних та збиранням їх знову від найбільш спеціальних до загальних займається та частина філософії, що називається діалектикою. Проте, як стверджує святий Августин в книгах “Про Трійцю”, коли справа доходить до богослов’я, тобто до дослідження божественної сутності, сила категорій зовсім вичерпується. Бо хоча сила будь-якої категорії є дієвою у створених Богом природах та їх рухах, у тій Природі, що не може бути ані висловленою, ані осягнутою розумом, сила ця в усіх відношеннях згасає.

А проте, як ми вже казали, майже все, що може бути сказане про створені речі, може бути сказане метафорично про їх Творця, щоби позначити Його. Так само властивості, що позначаються категоріями та належним чином впізнаються лише в створених речах, можна цілком небезпідставно віднести до Причини всього, але не так, щоби у власному смислі позначити, що вона таке, але щоби вони повідали в опосередкованому плані, що саме з достовірністю ми можемо мислити про неї, коли в той чи інший спосіб її досліджуємо.

Вихованець: Я бачу, що категорії жодним чином не можуть у власному смислі казати щось про неосяжну природу. Адже якщо б якась із категорій у власному смислі щось казала би про Бога, з необхідністю випливало би, що Бог є родом. Бог же – це не рід і не вид, тому жодна категорія у власному смислі не може позначати Бога.

4. Наставник: Скажи, будь ласка, ось про що: оскільки існує два роди речей – адже все, про що кажуть, що воно існує, є або те, що видиме та сприймається (чи може сприйматися) тілесним чуттям, або те, що є невидиме та розглядається поглядом розуму, - то в якому із згаданих родів перебуває визначення?

Вихованець: Питання смішне. Бо хто ж із справді мудрих розташував би місце або межу, або вигляд та окреслення, що ними охоплюється будь-яка субстанція, серед речей, доступних тілесним чуттям; адже він бачить, що границі лінії або трикутника, або деякої площинної фігури постають безтілесними? Адже безтілесна точка, з якої бере початок лінія і в якій вона закінчується, це ж і не лінія, і не частина її, але границя (термін) лінії, а тому її місце не сприймається чуттями, а осягається лише розумом; чуттєва ж точка – це лише частина лінії, а не її початок чи границя.

Таким же чином сама лінія постає, при здоровому міркуванні, безтілесною та являє собою начало площини. Площина також безтілесна; це є кінець лінії, проте начало об’єму. Та й об’єм є безтілесним; це є межа досконалого цілого…

Подібним же чином у природних тіл закінчення (границі) їх природи сприймаються лише розумом. Бо ж форма, яка вміщує в себе всю матерію, є безтілесною. І сама матерія також, при уважному розгляді, складається з безтілесних якостей.

Наставник: Ти правильно міркуєш. Але оскільки рід невидимих речей своєю чергою піддається поділу на багато видів: адже дещо з невидимого розуміє і розуміється, дещо розуміється і не розуміє, дещо і не розуміється і не розуміє, - то до яких видів належить віднести визначення?

Вихованець: Звичайно ж, до того, що розуміється і розуміє, бо дія визначення – це дія мислячої та розуміючої природи.

Наставник: Напевне, інакше і бути не може; адже жодна природа, яка не розуміє, що сама вона існує, не може визначити ані рівної собі природи, ані нижчої. І як же вона може пізнати те, що є вищим від неї, якщо б вона була не здатною піднестись над собою?

5. Вихованець: І все ж я запитую: чому Бог створив людину, яку Він побажав створити за своїм взірцем та подобою, в роді тварини? Бо більш славетним, здається, їй було би бути вільною від усякої тваринності, оскільки з усіх тварин вона була обрана бути причетною небесному образу та спорідненою з небесними сутностями…

Наставник: Ти домагаєшся цілком глибокого фізичного дослідження людського стану… На твоє питання, чому Бог створив людину, яку Він побажав створити за своїм взірцем та подобою, в роді тварин, мені було би достатньо коротко відповісти, що Він саме так вирішив її створити, щоби була деяка тварина, в котрій Він би виявив свій закарбований образ. Якщо ж хтось запитає, чому Він так забажав, той буде запитувати про причини божественної волі, про які допитуватись є завеликою гордовитістю та зверхністю. Проте, якби я так сказав, ти, можливо, й промовчав би незадоволено та й вирішив би, що ми не можемо прийти до ясної та впевненої відповіді. Тому я не скажу, чому Він так забажав, бо це перевершує будь-який розум, але скажу, наскільки Він дозволить, що саме Він забажав зробити.

Отже, в людині Він створив усяке творіння – видиме та невидиме, оскільки передбачається, що в ній присутня цілісність усієї створеної природи… В ній, в людині, створений весь цей чуттєвий світ. Бо не можна виявити жодної його частини, тілесної або безтілесної, яка не створена в людині, та яка б не існувала, відчувала, жила… Отже, якби Бог не створив людину в роді тварин, або, принаймні, не вклав би в людину всю природу всього живого, то яким би чином в ній осягалося б усе видиме та невидиме в творінні? І тому ми могли би розумно сказати, що Бог тому побажав створити людину в роді тварин, що в ній Він побажав втілити усяке творіння. Якщо ж спитаєш, чому Він побажав втілити в ній усяке творіння, відповім: тому що Він побажав створити її за своїм взірцем та подобою, щоби так само, як головний Взірець перевершує все за першістю сутності, так і образ його перевершував би все за гідністю та благодаттю творіння. А ось чому Він в особливому вигляді, понад усіма видимими та невидимими творіннями забажав створити людину за своїм взірцем та подобою, то зізнаюсь: цього я зовсім не відаю…

Вихованець: Я вважаю, що субстанція всієї людини - це не що інше, як поняття її (людини) в розумі Митця, який в самому собі пізнав усе ще перед тим, як воно виникло…

Наставник: Отже, ми можемо визначити людину так: людина - це деяке інтелектуальне поняття, що одвічно створене в божественному розумі.

Вихованець: Це є найбільш справжнє та вірогідне визначення людини, та й не лише її, але й всього, що створене Божественною мудрістю.

 

Опрацьовуючи наведені фрагменти Іоанна Скота Ериугени, зверніть увагу на особливу роль логічного аналізу та доведення в усіх його міркуваннях. Зафіксуйте також і той важливий момент, що у підходах до пояснення дійсності філософ використовує граничний ступінь узагальнення, визначаючи види істинно сущого через співставлення буття та небуття (фр. 1). Це співставлення, на його думку, виправдане тим, що коренем буття є Бог, а тому і види буття постають через прилучення до джерела буття, і істинне міркування передбачає вміння відрізняти буття від небуття (фр.2). Саме це, за Ериугеною, є найпершим завданням діалектики (фр. 2). В той же час зверніть увагу на особливості визначення філософом сутності людини, особливості її призначення та природи (фр. 5). – Всі такого роду міркування широко використовувались філософами в подальшому.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Уважно прочитавши наведені фрагменти, спробуйте визначити ті ознаки в тексті, завдяки яким І.С.Ериугену вважають одним із фундаторів схоластики.

2. Опрацюйте положення, що стосуються розподілу природи та спробуйте з’ясувати, яким важливим уявленням епохи європейського середньовіччя вони відповідають.

3. Спробуйте пояснити, чому поняття природи (натури) фігурує у християнському середньовічному тексті як одне із визначальних.

4. Зафіксуйте ті положення фрагментів, в яких достатньо очевидно проступає інтерес філософа до логіки та логічних доведень. Чим пояснюється бажання філософа підкріпити богословські положення логікою?

5. Зверніть увагу на фрагмент, що оперує поняттями математики та спробуйте пояснити особливість того доведення існування надчуттєвої реальності, яке тут фігурує.

6. Опрацюйте положення, що стосуються особливого місця людини в світі, поясніть, якими саме міркуваннями філософ визначає людину в якості мікрокосмосу.

7. Подайте свою оцінку тим міркуванням І.С.Ериугени, в яких він пояснює, чому людина була створена „В роді тварин”. З чим в них ви погоджуєтесь, а з чим – ні?