Трактату про людську природу

Наш автор... називає сприйняттям все те, що може бути уявлене розумом, незалежно від того, чи ми користуємось при цьому нашими органами відчуттів, чи надихаємося внутрішніми переживаннями, чи спираємся на наші думки і рефлексію. Він поділяє наші сприйняття на два роди, а саме враження та ідеї. Коли ми відчуваємо певні афекти чи емоції якогось роду або володіємо образами зовнішніх об'єктів, отриманих нашими відчуттями, то сприйняття розуму виступають тим, що він називає враженням - слово, яке він вживає в новому значенні. Коли ж ми роздумуємо про який-небудь афект або об'єкт, що реально не існує, то таке сприйняття називається ідеєю. Отже, враження виступають живими і сильними сприйняттями. Ідеї ж - більш бляклі і слабкі...

Перше твердження, яке висуває автор, полягає в тому, що всі наші ідеї, або слабкі сприйняття, виводяться з наших вражень, або сильних сприйняттів, і що ми ніколи не можемо помислити про будь-яку річ, яку ніколи раніше не бачили і не уявляли своїм власним розумом. Це положення, мабуть, є тотожним з тим, яке так прагнув довести м-р Локк, а саме, що немає вроджених ідей. Неточність цього відомого філософа можна вбачати тільки у тому, що він терміном ідея охоплює всі наші сприйняття. У такому разі буде неправильно, що ми не маємо вроджених ідей, бо очевидно, що наші сильніші сприйняття, тобто враження, вроджені і що природні схильності, любов до доброчинності, обурення і всі інші пристрасті виникають безпосередньо з природи... Батько Мальбранш опинився би в скрутному становищі і навряд чи зміг би вказати якусь думку в розумі, яка не була би образом чогось, що раніше ним вже сприймалося, чи внутрішньо, чи за допомогою зовнішніх відчуттів, і повинен був би припустити, що, як би ми не сполучали, поєднували, посилювали або послаблювали наші ідеї, всі вони виникають з названних джерел...

"...Враженням завжди належить першість порівняно з останніми і кожна ідея, яку подає уявлення, вперше з'являється у вигляді відповідного враження. Ці більш пізні сприйняття є настільки ясними і очевидними, що не допускають ніяких суперечок, хоча багато з наших ідей настільки туманні, що точно охарактеризувати їх природу і структуру майже неможливо навіть для розуму, який їх утворює". Відповідно кожного разу, коли якась ідея не зовсім ясна, він зводить її до враження, яке повинне зробити її ясною і точною. І коли він вважає, що певний філософський термін не має ідеї, пов'язаної з ним,... він завжди запитує: з якого враження була виведена ця ідея? І якщо не вдається знайти відповідного враження, він робить висновок, що даний термін повністю позбавлений значення. В такий спосіб він досліджує наші ідеї субстанції та сутності, і було би бажано, щоб цей строгий метод практикувався в усіх філософських суперечках.

Очевидно, що всі міркування щодо фактів грунтуються на співвідношенні причини та дії і що ми ніколи не можемо вивести існування одного об'єкту з іншого, якщо вони не взаємопов'язані... Припустимо, що перед нами два об'єкти, один з яких – причина, а інший – дія; ясно, що шляхом простого розглядання одного з цих об'єктів або ж їх обох ми ніколи не

помітимо того зв'язку, що їх поєднує, і ніколи не будемо в змозі достовірно встановити, що між ними є зв'язок...

На столі лежить більярдна куля, а інша куля рухається до неї з певною швидкістю. Вони вдаряються одна об другу, і куля, яка раніше була у спокої, тепер ппочинає рухатися. Це найкращий приклад співвідношення причини і дії, який ми тільки знаємо з відчуттів чи з роздумів. Тому давайте його дослідимо. Очевидно, що перед тим, як рух було передано, дві кулі стикнулися одна з другою і що між ударом і рухом не було ніякого проміжку часу. Просторово-часова суміжність, таким чином, е необхідною умовою прояву всіх причин. Аналогічно, очевидним є те, що рух, який був причиною, є первинним стосовно руху, який став наслідком. Первинність в часі, таким чином, є другою необхідною умовою прояву кожної причини. Але й це ще не все. Візьмемо будь-які інші кулі, що опинилися в подібній ситуації, і ми завжди будемо спостерігати, що поштовх однієї викликає рух в іншій. Отже тут має місце третя умова, а саме постійне поєднання причини та дії. Кожний об'єкт схожий з причиною, завжди приводить до об'єкту, схожого з дією. Крім цих трьох умов суміжності, первинності і постійного поєднання, я не можу відкрити в цій причині нічого іншого....Повторюючи дослід з тими ж самими чи схожими кулями при тих же самих чи подібних обставинах, я виявляю, що за рухом і зіткненням однієї кулі завжди настає рух іншої... Так відбувається, коли і причина, і наслідок даються у відчуттях.

Припустимо, я бачу кулю, що рухається по прямій лінії у напрямку до іншої; я негайно припускаю, що вони зіткнуться і що інша куля почне рухатися. Це висновок від причини до дії. І такою є природа всіх наших міркувань на основі житєвої практики... З цього виводиться також уся філософія, за винятком геометрії та арифметики. Якщо ми зможемо пояснити, як отримується висновок при зіткненні двох куль, ми будемо спроможні пояснити цю операцію розуму в усіх випадках.

Нехай певна людина, наприклад, така як Адам, при створенні була наділена розумом у повну силу, але не мала досвіду. Тоді вона ніколи не буде в змозі вивести рух другої кулі з руху та поштовху першої. Жоден об'єкт не виявляє у своїх доступних для почуттів якостях ані причин, що його породили, ані дій, котрі він здійснить; і наш розум без допомоги досвіду не може зробити жодного висновку відносно реального існування та фактів.

Виводити наслідок змушує нас не якась певна річ, яку розум приймає за причину. Такий висновок неможливий, бо він цілком грунтується на порівнянні ідей і був би рівнозначний дедуктивному доказу. Але висновок від причини до дії зробити шляхом дедуктивних доказів неможливо... Розум, звичайно, завжди може уявити, що якась дія випливає з якоїсь причини і, навіть, що якась певна подія настає після чогось іншого... Наш розум не може знайти дії у причині, бо дія абсолютно відмінна від причини і тому ніколи не може бути відкрита в ній.

Отже для Адама (якщо його не переконав хтось ззовні) необхідно мати досвід, який свідчить, що дія настає після зіткнення цих двох куль. Він повинен хоча б на декількох прикладах спостерігати, що після зіткнення однієї кулі з іншою, друга також завжди починає рухатися. Якби він спостерігав достатнє число прикладів такого роду, то кожного разу, коли він бачить одну кулю, що рухається у напрямку до іншої, він не вагаючись може зробити висновок, що й друга набуде руху. Його розум буде випереджувати його погляд і підштовхувати до висновку, що відповідає його минулому досвіду.

Звідси випливає, що всі міркування стосовно причини і дії грунтуються на досвіді і що всі міркування з досвіду випливають з припущення, що в природі незмінно зберігатиметься один і той же порядок. Ми робимо висновок, що схожі причини при схожих обставинах завжди будуть призводити до аналогічної дії...

Очевидно, що Адам з усім своїм знанням ніколи не був би в змозі довести, що в природі постійно повинен зберігатися один і той же порядок і що майбутнє повинно відповідати минулому... Адже порядок природи може змінитися, оскільки ми спроможні уявити таку зміну... Така відповідність є питанням факту; і, якщо його належить довести, то воно не припускало би жодних інших доказів, окрім тих, що почерпнуті з досвіду. Але наш минулий досвід не може нічого довести щодо майбутнього, окрім припущення, що між минулим і майбутнім існує певна схожість. Це, отже, пункт, який взагалі не може допускати доказів і який ми приймаємо як щось саме по собі зрозуміле без жодного доведення.

Припускати, що майбутнє відповідає минулому, змушує нас лише звичка. Коли я бачу більярдну кулю, що рухається у напрямку до іншої, звичка одразу спрямовує мій розум до дії, яка, як правило, має місце, і випереджує те, що я потім побачу, [змушуючи мене] уявляти і другу кулю в русі. У цих об'єктах, що розглядаються незалежно і відсторонено від досвіду, немає нічого, що змушує мене робити такий висновок. І навіть після того, як я в [процесі] досвіду сприймав безліч подібних повторюваних дій, немає аргументу, що змушує мене припустити, що дія відповідатиме минулому досвіду. Сили, що діють на тіла, абсолютно невідомі. Ми сприймаємо тільки властивості тих сил, котрі доступні відчуттям. І на якій підставі повинні ми думати, що одні і ті ж сили завжди поєднуватимуться з одними і тими ж чуттєвими властивостями. Тому всі висновки з досвіду є наслідком звички, а не розмірковування...

Отже, керівником в житті є не розум, а звичка. Лише вона змушує розум в усіх випадках припускати, що майбутнє відповідає минулому. Яким легким не видавався би цей крок, розум ніколи навіть протягом цілої вічності не буде в змозі його зробити...

 

Ніщо фактично існуюче не може бути доведене інакше як з його причини чи з його дії. Ніщо не може виступити в ролі причини чогось іншого інакше як через досвід. Ми не можемо обгрунтувати поширення на майбутнє нашого досвіду в минулому, але цілковито керуємося звичкою, коли уявляємо собі, що певна дія випливає з відповідної причини. Але ми не тільки уявляємо, що ця дія настане, але й впевнені у тому. Ця віра не додає нової ідеї до уявлення. Вона тільки змінює спосіб уявлення та призводить до відмінностей у переживаннях чи почуттях. Отже, віра в усі фактичні дані виникає тільки на основі звички і є

ідеєю, що отримується специфічним способом.... Коли знаємо причину, розум завдяки звичці негайно переходить до уявлення про відповідну дію і вірить у те, що вона настане.

 

Якщо ми віримо у зовнішнє існування певної речі або припускаємо, що об'єкт існує після того, коли він більше не сприймається, ця віра є не чим іншим, як відчуттям того ж самого роду. Автор... робить висновок, що ми погоджуємося з тим, що дають наші відчуття, і користуємося нашим розумом тільки тому, що не можемо чинити інакше. Філософія зробила би нас цілком прихильниками піронізму, не будь природа надто сильною, щоб допустити таке.

...Душа, наскільки ми можемо її осягнути, є не чим іншим, як системою чи рядом різних перцепцій, таких, як тепло і холод, любов і гнів, думки і відчуття; причому всі вони поєднані, але позбавлені будь-якої досконалої простоти або тотожності. Декарт стверджував, що думка - сутність духу. Він мав на увазі не ту чи іншу думку, але мислення взагалі. Це видається абсолютно безглуздим, адже будь-яка існуюча річ - конкретна і одинична (particular) і тому й повинні бути різні окремі сприйняття, що утворюють дух. Я кажу, що вони входять до складу духа, але не належать йому. Дух не є субстанцією, в якій містяться сприйняття... Ми не маємо ідеї субстанції будь-якого роду, оскільки ми не маємо ідей, окрім тих, які отримуємо на основі відчуттів, але відчуття будь-якої субстанції, матеріальної чи духовної, у нас немає. Ми не знаємо нічого крім певних часткових властивостей і сприйняттів. Так само як наша ідея якогось тіла, наприклад персика, є тільки ідеєю певного смаку, кольору, фігури, розміру, густини і т.ін., так і будь-яка наша ідея в розумі є тільки ідеєю, що складається з певних сприйняттів і не містить жодних уявлень про щось таке, що ми називаємо субстанцією простою чи складною.

 

...В одному одиничному прикладі не може бути виявленний ніякий необхідний зв'язок будь-якого об'єкту ані нашими відчуттями, ані розумом і ми ніколи не в змозі настільки глибоко проникнути в сутність і будову тіл, щоб сприйняти принцип, на якому грунтується їх взаємний вплив. Ми знаємо лише результати їх постійної взаємодії та сполучення. З цієї взаємодії виникає необхідність, через яку дух змушений переходити від одного об'єкта до іншого, що, як правило, його супроводжує, і виводити існування одного з існування іншого. Тут, отже, є дві особливості, які слід розглядати як істотні для необхідності, а саме постійне сполучення і вивідний зв'язок (inference) в думці, і кожний раз, коли ми це виявляємо, ми повинні визнати, що маємо справу з необхідністю. Проте немає нічого більш очевидного, ніж постійне поєднання певних вчинків з певними мотивами. Але якщо певні вчинки не мають постійного зв'язку з їх справжніми мотивами, то ми тут стикнулися з невизначеністю, яку можна повсякчас спостерігати в діях матерії, де через плутанину та невизначеність причин дія часто мінлива і невизначена... Так само, як вольові акти часто постійно пов'язуються з їх мотивами, так само і висновок про мотиви часто спирається на акт дії і буває настільки ж достовірний, як і будь-яке міркування про тіла. І такий висновок завжди пропорційний щодо постійності вказаного поєднання...

...Необхідність є чимсь існуючим у розумі, а не в об'єктах, і ми ніколи не складемо про неї навіть найменшої ідеї, якщо будемо розглядати її як властивість предметів.