Філософські листи про догматизм та критицизм.

Філософія … не має бути витонченою вигадкою, здатною викликати захоплення гостротою розуму її творця. Завдання філософії – зобразити рух самого людського духу, а не лише розвиток індивідуума.

Має статися одне з двох. Або немає суб’єкту, а є абсолютний об’єкт, або немає об’єкту, а є абсолютний суб’єкт. Як же вирішити цей спір?

Перш за все … згадаймо, що ми ще знаходимось у сфері теоретичного розуму. Проте, поставивши це питання, ми тим самим вже вийшли за її межі. Бо теоретична філософія завжди виходить із двох умов пізнання – із суб’єкту та об’єкту. Вирішивши усунути одну з цих умов, ми тим самим вже виходимо із цієї області і повинні тут залишити спір невирішеним; якщо ж ми хочемо вирішити його, нам слід шукати нову область, де ми, можливо, виявимося щасливішими.

Теоретичний розум необхідно спрямований на безумовне: він породив ідею безумовного, тому, оскільки він сам неспроможний реалізувати безумовне, він вимагає дії, посередництвом якої це безумовне має бути реалізованим.

Тут філософія вже переходить в область вимог, тобто в область практичної філософії, і тут, лише тут, принцип, що ми його встановили у самому началі філософії і який для теоретичної філософії не є настільки необхідним, вирішить, на чиїй стороні буде перемога.

 

Інтелектуальне споглядання виникає тоді, коли ми перестаємо бути об’єктом для себе самих, коли те Я, що споглядає, стає тотожним тому Я, що підлягає спогляданню. В цей момент споглядання для нас зникають час та тривалість: не ми знаходимося у часі, а час, або, скоріше, чиста, абсолютна вічність знаходиться в нас. Не ми розчиняємося у спогляданні об’єктивного світу, а світ розчиняється у нашому спогляданні.

В догматизмі моє призначення – знищити в собі будь-яку вільну причинність, не діяти самому, а надати простір діяти в мені абсолютній причинності, все більше звужувати границі моєї свободи, щоби все більше розширювати границі об’єктивного світу, коротко кажучи, моя доля – необмежена пасивність. Якщо догматизм вирішує теоретичну суперечність між об’єктом та суб’єктом вимогою, щоби суб’єкт не був перед абсолютним об’єктом суб’єктом, не був йому протилежним (тобто – не був активним, діяльним), то критицизм повинен, навпаки, вирішувати суперечність теоретичної філософії практичною вимогою, щоби абсолют більше не був для мене об’єктом. Виконати цю вимогу я можу посередництвом нескінченного прагнення реалізувати абсолют в собі самому – посередництвом необмеженої активності. Проте усяка об’єктивна причинність усуває суб’єктивну. Покладаючи в собі активність, я покладаю в об’єкті пасивність. Чим більше суб’єктивності, тим менше об’єктивності. Тому, якщо я все покладаю в суб’єкті, то я тим самим заперечує все в об’єкті. Абсолютна причинність в мені усуває для мене усю об’єктивну причинність. Розширюючи границі свого світу, я звужую границі об’єктивного світу…

Ви звинувачуєте розум у тому, що він нічого не знає про речі самі по собі, про об’єкти надчуттєвого світу. Невже ви ніколи, навіть непевно, не здогадувались, що не слабкість нашого розуму, а абсолютна свобода у вас зачиняє доступ в інтелектуальний світ усякій об’єктивній силі, що не обмеженість вашого знання, а ваша необмежена свобода затиснула об’єкти пізнання у межі простих явищ?

Приховувати принципи, доступні всім, – злочин перед людством. Проте сама природа поставила межі цій доступності; для гідних вона зберігає філософію, яка за самою своєю сутністю є езотерична тому, що їй не можна навчитись, її не можна повторювати або їй копіювати, її не можуть засвоїти потаємні вороги або шпигуни; вона слугує символом союзу людей вільного духу, за яким вони пізнають одне одного, який (вільний дух) їм немає для чого приховувати і який, тим не менше, будучи зрозумілий лише їм, залишається для усіх інших вічною загадкою.