Література до опрацювання розділу

1. Гусєв В.І. Західна філософія Нового часу. XVII – XVIII ст.: Підручник / В.І.Гусєв. – К.: Либідь, 2000. – Розділ V.

2. Длугач Т.Б. Подвиг здравого смысла или рождение идеи суверенной личности (Гольбах, Гельвеций, Руссо) / Т.Б.Длугач. – М.: «Канон+ - РООИ «Реабилитация», 2008.

3. Петрушенко В.Л. Філософія: Підручник / В.Петрушенко. – Львів: Магнолія – 2000, 2011.

 

Христіан Вольф

(1679 – 1754)

Біографічна довідка

Один з найбільш відомих німецьких філософів епохи Просвітництва, був членом академій більшості країн Європи, його ідеї певний час покладались в основи європейських систем освіти. Вважав своїм завданням зібрати та узагальнити попередній досвід європейської філософії на суто наукових засадах. Задля того Вольф спробував побудувати цілісну систему наук на чолі з метафізикою; останній він ставив завдання поставити на раціональні та суворо наукові засади всю систему знань про світ, Бога та людську душу. Його ідеї щодо інтелектуалізації основних сфер знання мали відчутний вплив на громадську думку та університетську освіту в Європі. Проте у своїх просвітницьких прагненнях Вольф більше дбав про формалізацію та систематизацію наявних знань, ніж про методи їх нарощування, що й привело до оцінки його філософії як догматичної.

 

Фрагменти ТВОРІВ

 

1. Розсудливість, доброчесність та здоров’я – ось три найважливіші речі, яких повинні прагнути всі люди. Проте саме на них, як правило, звертають найменшу увагу. Але той, хто замислювався про причини бід нашого часу, бачить, що вони походять від браку розсудливості та доброчесності. Будучи лише дітьми в розсудливості, проте зрілими у злі, багато людей впадає у великі нещастя та пороки. Але, зазвичай, найбільшу відразу викликають в мене ті люди, яким видається, що вони мають право давати поради стосовно доброго та справедливого влаштування суспільства.

З юнацького віку я відчуваю любов до людського роду та бажання зробити його щасливішим, і для мене не існує нічого приязнішого, ніж віддавати весь свій час і всі свої сили на розвиток розсудливості та доброчесності серед людей. І чим більше мені випадає стикатись із відсутністю таких якостей у погано вихованих поколінь та болісно це переживати, тим більше я стверджуюсь у своїх намірах та готовності не зупинятись на розпочатому до самих останніх сил.

У тих питаннях, що я їх тут обговорюю, досі було багато темного та невпорядкованого. В них були відсутні чіткі поняття, ґрунтовні докази та зв’язок між істинами, так що багато з них вважались заблудженнями або відкидались як такі, що суперечать не лише цілком правильним, але й найважливішим та найкориснішим істинам. Тому я повинен був прикласти багато зусиль для того, щоби усунути ці недоліки та прагнути розглядати всі речі таким чином, щоби про кожну з них можна було скласти чітке поняття.

2. Всі ті, хто докладають зусиль до пізнання речей та прагнуть мудрості, повинні наважитись або взагалі не приймати ніяких вчень і все піддавати сумніву, щоби легковажно не прийняти хибне за істинне і не впасти у заблудження, або вони в кінцевому підсумку наважуються прийняти якесь вчення, згідно з яким вони могли би пояснити все, що відбувається з ними у житті. Перші називаються скептиками або такими, що сумніваються, другі ж, навпаки, догматиками або наставниками.

Оскільки скептики не визнають нічого достовірного, а все залишають не вирішеним, кожний з них є настільки ж прийнятним, як і інший, і тому між ними не можна знайти ніякої певної відмінності. Навпаки, наставники поділяються на певні секти. Вони або визнають лише один вид речей, або приймають речі подвійного виду. Перші називаються моністами, інші – дуалістами. Моністи, знову ж, бувають подвійного виду: або ідеалістами, або матеріалістами. Перші визнають лише дух або такі речі, що складаються не з матерії і належать до тих, що ми їх називаємо простими речами або одиницями [монадами], як у Лейбніца... Другі ж, навпаки, не залишають у філософії місця ніяким речам, окрім тілесних, та розглядають дух і душі всього лише як прояви тілесної сили, а не в якості особливої існуючої сутності. Дуалісти визнають як тіла, так і дух в якості дійсних та відмінних між собою речей, з яких кожна може існувати без іншої.

Нарешті, ідеалісти або визнають існуючою більше ніж одну сутність, або вважають єдиною дійсною сутністю лише самих себе. Перші називаються плюралістами, інші, навпаки, егоїстами.

3. Оскільки ми знаємо, що усвідомлюємо самих себе та інші речі і вважаємо це безсумнівним, насправді це відбувається тому, що ми не можемо мислити самих себе як таких, що водночас усвідомлюють і не усвідомлюють самих себе. Те ж саме ми знаходимо в усіх інших випадках: неможливо, щоби ми мислили, що дещо не існує у той час, як воно існує. Таким чином, поза сумнівом ми взагалі припускаємо таке загальне положення: дещо не може водночас існувати і так само не існувати. Це положення ми називаємо основною суперечністю, від якого отримують свою достовірність не лише висновки, але також і таке положення, що ми його сприймаємо як безсумнівне положення, яким у нашому випадку постає положення, що ми усвідомлюємо самих себе... З цього далі видно, що можливим є те, що не містить в собі нічого суперечливого, тобто не лише може існувати поруч з іншими речами, що існують або можуть існувати, але також і в собі містить лише те, що може існувати одне разом з іншим.

4. Все, що є можливим – існує воно у дійсності чи не існує – ми називаємо річчю... Те, що не має ніяких границь, не може бути піддане жодним змінам, оскільки змінюватись можуть лише границі, а тому безмежна річ постає всім тим, чим вона може бути відразу (миттєво); тоді, як, навпаки, обмежена річ у силу змін, яким вона піддана, стає тим, чим вона може бути, поступово... Належить також зрозуміти, чим, власне, речі, що існують самі по собі, відрізняються від тих, що існують лише через посередництво інших. А саме, річ, що існує сама по собі або субстанція, є тією, що має джерело своїх змін у собі; навпаки, річ, що існує через посередництво іншої, є не що інше, як обмеження субстанції. Наприклад, наша душа володіє тією силою, яка послідовно виробляє свої думки у незмінному порядку і тому постає річчю, що існує сама по собі.

5. Існує лише один Бог....Один єдиний Бог містить у собі достатні підстави для існування всього, що є можливим і дійсним. Тому той, хто бажав би припустити більше, ніж одного Бога, той прийняв би дещо без достатньої підстави. Але оскільки ніщо не може існувати без достатньої підстави, ми повинні припустити, що існує лише один Бог.

Корисним є знання того, що світ є машиною. З дослідження світу ми за допомогою розуму пізнаємо лише тому, що існує лише один Бог, тому все в світі пов’язане одне з одним і тому свою підставу він може мати лише в одній-єдиній речі. Але саме тому світ – машина. А якщо ми не хочемо цього визнавати, то тим самим ми позбавляємо себе знання про єдність Бога.

6. Досі жоден ідеаліст, незважаючи на свої зусилля, не зміг пояснити, яким чином те, що має місце в душі, може лише дією її власної сили проявлятись назовні. Але так само і жоден матеріаліст не зміг пояснити, яким чином тіло здатне витворювати такого роду рухи, що є необхідними для розумного мовлення та вільних вчинків.

Дія душі на тіло і тіла на душу не може бути зрозумілою та поясненою ані з понять, що ми про них маємо, ані з правил, що в якості законів природи приписуються їх діям, а також не може бути продемонстрована через посередництво досвіду. Тому для остаточного вирішення цього питання потрібні подальші дослідження. Якби така дія мала місце, то в світі не зберігалося б завжди однакової кількості рухомої сили, тобто були би порушені правила руху, на яких базується весь порядок природи. Бо ж, якщо душа діє на тіло, то буде вчинений деякий рух без того руху, що йому передує, і належить припустити, ніби душа чинить рух в тілі тільки власною волею. Але таким чином могла би виникнути нова сила, якої до цього в світі не було. Проте збільшення сили в світі суперечить законам природи. Рівно ж і навпаки: якщо тіло діє на душу, то цей рух породжує думку і тим самим він припиняється, не створюючи руху в іншій частині матерії, а значить, в такому випадку зменшилась би або зникла сила, що існувала у світі до того. Тобто знову був би порушений закон збереження однакової кількості сили в світі.

Хоча багато хто погоджується з Декартом в тому, що тіло й душа діють одне на одне не природним способом, а через посередництво сильної волі Бога, тим не менше багато чого цьому суперечить. Якщо рух в тілах та думках виникає завдяки безпосередній силі Бога, то їх дії позбавляються власної сили і не відрізняються від дій Бога; але те, що не засновано у сутності та природі душі і тіла, постає дивом; отже, необхідно припустити постійно триваюче диво у вигляді спілкування душі і тіла одне із одним. Таким чином, думка Декарта так само суперечить законам руху та збереження однакової кількості сили у всій природі...

Належить відзначити, що всі зміни в світі йдуть одна за одною в незмінному порядку, і оскільки у душі попередній стан повинен містити в собі підстави для наступного, то так само і відчуття в душі повинні йти одне за одним у незмінному порядку. А оскільки відчуття подають зміни в світі, то необхідно, щоби вони та оці зміни від самого початку були приведені одне з одним у гармонію, яка після цього може продовжуватись і далі, як це було помічено Лейбницем. Проте, оскільки як душа, так і тіло можуть існувати незалежно одне від одного, хоча за своєю природою та сутністю між собою пов’язані, то вони існують разом не необхідно, тому між душею та тілом не може мати місця ніякої гармонії там, де не існує розумної та відмінної від світу сутності, що їх би об’єднувала. А тому звідси несуперечливо випливає, що існує творець світу і природи, тобто – Бог.

Всі уявлення душі, незалежно від того, постають вони речами або словами, що останні позначають, а також від того, чи належать вони відчуттю чи уяві, супроводжуються особливими рухами в тілі, і таким чином речі, що уявляються душею, водночас постають і тілесним образом у нашому тілі... Ті слова, що ми їх мислимо, узгоджуються з рухами мозку, а також органів мовлення та рота, через посередництво яких рот може сам, без втручання душі, утворювати всі слова, необхідні для умовиводу.

7. Онтологія або перша філософія є знанням сущого як такого, наскільки воно є сущим... Своє ім’я вона, таким чином, отримала від об’єкту, на який спрямована. Вона ж, як правило, називається першою філософією, тому, що повідомляє про перші начала і перші поняття, якими ми користуємося у мисленні. Оскільки наука є впевненим навиком у доведенні, остільки те, що повідомляється в онтології, має бути доведеним.

Оскільки в логіці, практичній філософії, фізиці, природній теології, загальній космології та психології всі твердження належить піддавати суворому доведенню, а окрім того у цих науках часто використовуються онтологічні терміни, відповідно і в самій онтології дозволяється користуватись лише тим, що при достатньому поясненні буде спиратись на безсумнівний досвід і доведення.

Оскільки перша філософія повинна вивчатися за допомогою доказового методу, а всі інші філософські дисципліни також подають свій зміст таким само методом, то без першої філософії ніяка філософія і ніде не може вивчатись доказовими методами. Я вивів першу філософію з мороку забуття перш за все для того, щоби і інші дисципліни не були позбавлені достатнього світла. В подальшому викладі стане ясним, на яку ганьбу прирекли себе ті, хто не може про найважливіші речі сказати нічого, окрім жалюгідних думок, ті, хто не в змозі витлумачити поняття першої філософії.

8. Вивчати першу філософію за допомогою наукових методів зовсім не означає повертатись у викладанні до схоластичної філософії, оскільки остання саме таким способом виправляється. Той, хто подає першу філософію на основі наукового, тобто – філософського методу, користується винятково точно визначеними термінами та, звичайно, лише цілком доведеними засадами, далі, він спирається лише на точно визначені судження, виведені правильно з цілком доведених положень, і, отже, зводить терміни до повних і визначених понять, при тому – чітких і виразних...

Щодо схоластів, то вони, філософуючи, користувались недостатньо визначеними термінами, поняттями, переважно смутними, при тому нерідко – із темним змістом; основні положення вони не доводили переконливо, заспокоюючись на достатньо загальних, тобто таких, що припускають численні винятки, правилах.

 

Опрацьовуючи дані фрагменти творів Х.Вольфа, слід приділити особливу увагу тим його положенням, що виразно характеризують його як представника філософського просвітництва. Безсумнівними свідченнями цього слугують наголоси Х.Вольфа на ролі розуму, науки, наукового доведення для нормального розвитку та функціонування суспільства.

Ставлячи так високо авторитет розуму, Вольф надавав важливого значення розвиткові наук, ставлячи серед них на перший план філософію. Саме він здійснив ретельну і визнану в ті часи класифікацію наук, яка дозволяла в них добре орієнтуватись. Тому слід звернути увагу на його поділ філософів за основними напрямами (фрагмент 2); це той поділ, що його пізніше приписували Ф.Енгельсу. Проте Вольф розглядав такий поділ як виключно наукову проблему, в той час як у марксизмі проводилась думка про непримиренну боротьбу матеріалізму та ідеалізму, яка, до того ж, прив’язувалась до соціальної боротьби класів.

Варто також звернути увагу й на те, що проблеми пізнання світу Х.Вольф намагається спирати на дані природознавства, апелює до законів природи.

Найбільш важливими та цікавими можна вважати міркування Х.Вольфа щодо так званої „психофізичної проблеми” – проблеми взаємодії між душею і тілом (фрагмент 6). Варто звернути увагу на намагання філософа у вирішенні цієї проблеми використовувати закони збереження кількості сили у світі, який можна вважати першим варіантом формулювання численних законів збереження у пізніший фізиці. Варто пам’ятати, що ця проблема саме після праць Декарта та Вольфа постала однією з найважливіших та найскладніших для науки і перебуває в її полі зору по сьогоднішній день.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Поясніть своє ставлення до тих мотивів, що рухали, на думку Х.Вольфа, його прагненнями філософствувати. Чи існує перехід від таких прагнень до філософських теорій? Яким чином він може здійснюватись?

2. Знайдіть у наведених фрагментах ті положення, що дозволяють характеризувати Х.Вольфа як прихильника раціоналізму, поясніть, за якими ознаками це здійснюється.

3. Зверніть увагу на перелік тих наук, які Х.Вольф вважає найпершими філософськими дисциплінами. Що таке онтологія і чи розглядається вона і в наш час в тих же визначеннях?

4. Проаналізуйте ті положення, якими Х.Вольф окреслює основні філософські напрями. Чи можна вважати таку класифікацію виправданою? Чи є вона повною?

5.  Поясніть особливості трактування філософом психофізіологічної проблеми. Чим воно відрізняється від підходу Р.Декарта? Як вона звучить та вирішується сьогодні?