Філософські дослідження про сутність людської свободи

Прямим завданням прагнень автора було виразити взаємне проникнення реалізму та ідеалізму. Основне поняття філософії Спінози – поняття субстанції – одухотворене принципом ідеалізму, набуло живу основу у більш високому розумінні природи та пізнаної єдності динамічного, душевного та духовного, із чого й виросла філософія природи.

 

Ідеалізм, що не має своєю базою життєвий реалізм, стає порожньою та беззмістовною системою… Загальний недолік усієї новоєвропейської філософії, починаючи із вчення Декарта, полягає в тому, що для неї не існує природи і що в неї немає живої основи. Ідеалізм є душею філософії, реалізм – її тілом; лише в своєму поєднанні вони утворюють живе ціле. Реалізм ніколи не зможе дати філософії вихідні принципи, проте він має бути її основою та засобом здійснення ідеалізму, його втіленням у плоть і кров. Якщо в якоїсь філософії немає цієї живої основи, вона розбазарюється на ті системи, жалюгідні поняття яких перебувають у самому різкому контрасті із життєвою міццю та повнотою дійсності.

 

Як чиста фізика філософія природи … стає здатною піднестися до ступеня системи розуму у справжньому смислі слова лише тоді, коли буде доповнена ідеальною частиною філософії, що валяє собою сферу панування свободи. Саме в останній, тобто в свободі міститься як зародок останній потенційний акт, завдяки якому уся природа перетворюється у відчуття, розум та волю. У кінцевому та вищому рахунку немає іншого буття, окрім хотіння. Хотіння є першобуття, і лише до хотіння можуть прикладатись усі предикати такого першого буття: безумовність, вічність, незалежність від часу, самоствердження. Уся філософія прагне лише до відшукання цього вищого виразу буття.

 

Одним-єдиним поняттям, що відповідає природі речей, є поняття становлення. Але речі не можуть виникнути у Богові, бо ж вони нескінченно відмінні від нього. Щоби бути відокремленими від Бога, вони мають виникати у відмінній від нього основі. Але оскільки не може бути чогось поза Богом, то ця суперечність може бути знищена лише тим, що речі мають свою основу лише в тому, що в самому Богові не є самий Бог, тобто в тому, що є основа його існування. Якщо ми хочемо зробити цю сутність більше зрозумілою для людського уявлення, ми можемо сказати: це є вічний потяг до само породження, що відчувається Єдиним. Цей потяг не є саме Єдине, але одвічно злите із ним. Він хоче народжувати Бога, тобто неосяжну єдність, а це свідчить про те, що сам він ще не має в собі єдності.

Якщо розглядати цей потяг самий по собі, то він є воля, але така воля, яка ще не має розуму, тобто не самостійна та недосконала воля, бо розум є істинна воля до волі. Але все ж цей потяг є воля до розуму, тобто воля несвідома, а така, що лише передчуває розум.

 

ФІЛОСОФІЯ ОДКРОВЕННЯ

У природній історії демонструється та незбагненна різноманітність фарб, форм та утворень, якими ніби грає органічна природа, що у дитинстві хвилювала мій розум; пізніше мені здавалось, що я схопив той таємний закон, закон, що проведе мій дух крізь лабіринт, вкаже мені шлях природи, що все це творить та породжує. Проте одне питання все ж залишалося для мене без відповіді: чому взагалі мають місце саме такі істоти, чому існують рослини, тварини? Мені можуть відповісти, що вони є лише сходинками, якими природа підноситься до людини, тому в людині я знайду відповіді на усі питання, відкрию відмичку до всіх загадок і вже тому буду схильним погодитись із тими, хто з давніх часів висловлював думку, що єдиним предметом філософії постає людина. Проте якщо людина вочевидь є кінець і такою ж мірою мета всього становлення і творіння, чи в праві я відразу ж оголосити її кінцевою метою? Я міг би це зробити, якби зміг показати, чого прагнуло досягти посередництвом людини те єство, що пройшло крізь усі ступені становлення як діюча причина. Але чи можу я це показати? Я міг би помислити те єство як таке, що початково є сліпо прагнучим через усі сходинки становлення до свідомості, і тоді людина була би тим самим моментом, тим пунктом, в якому сліпа до того часу природа досягла самоусвідомлення. Але цього, як раз, і не може бути, оскільки наша свідомість ніяким чином не є свідомим тієї природи, що пройшла крізь усе. Вона є лише наша свідомість і ні в якому разі не включає у себе науку всього становлення; це всезагальне становлення залишається для нас таким само чужим та непрозорим, як ніби воно ніколи не мало до нас ніякого відношення. Отже, якщо в цьому становленні досягається якась мета, то вона досягається через людину, а не для неї, бо свідомість людини не дорівнює свідомості природи. Проте, можуть на це сказати, найвища та остання мета природи, природно, не полягає у людській здатності пізнання. Якщо природа є непроникненою для людини, а людина постає чужою для природи, для якої людина ніякого значення не має, якщо природа переступає через неї та її труди, то засади цього полягають саме в тому, що вона, як свідчить досвід, була призначена зовсім не для того, щоби бути тільки лише метою та кінцем процесу, що від неї не залежить, але для того, щоби самій постати започатківцем нового процесу, творцем другого світу, що підноситься над першим, і істинна мета людини полягає, таким чином, у тому, чим саме вона має постати у цьому другому світі, чим вона має стати завдяки своїй волі; вона лише настільки була метою природи, наскільки була призначена знищити її всередині себе, війти за її межі, почати для себе новий ряд подій.

… Проте, оглянувши поглядом історію, можна переконатись, що цей світ історії демонструє нам настільки сумне видовище, що я зовсім впадаю у відчай при спробі виявити мету, а через неї і справжню засаду світу. Адже, на відміну від будь-якої іншої природної істоти, що на своєму місті та на своєму ступені є те, чим воно має бути та, відповідно до цього, виконує своє призначення, людина (оскільки вона може досягти того, чим вона має бути, лише свідомо та вільно), до тої пори, поки вона, не усвідомлюючи своєї мети, постає захопленою цим грандіозним та ніколи не вщухаючим рухом, що зветься нами історією, до деякої мети, що їй невідома, сама по собі постає позбавленою мети. А оскільки саме людина має бути метою усього іншого, то й все інше внаслідок цього втрачає свою мету. Уся природа невтомно трудиться, знаходиться у неперервній праці. Людина, із своє сторони, також не дрімає, проте марно ми чекаємо, що відбудеться щось таке, зовсім нове, на чому можна було би зупинитись. Все, що відбувається, трапляється лише для того, щоби могло відбутись щось інше, що, своєю чергою, саме стає минулим у порівнянні із іншим, отже, за сутністю, все відбувається марно… От і виходить, що ніякою мірою не пояснюючи собою та своїми вчинками світ, сама людина виявляється найменш зрозумілою та неминуче схиляє мене до думки про нікчемність всього буття… Сам вона, людина, підводить мене до останнього, сповненого відчаю запитання: чому взагалі є дещо, чому не є ніщо? І яка наука, як не філософія, здатна зреалізувати потребу у відповіді на це питання? А якщо я не можу відповісти на це останнє запитання, то все інше занурюється для мене у пучину бездонного ніщо.

… У видимій природі не все виявляється предметом лише фізичного дослідження; чуттєва природа також має свою метафізичну сторону. Окрім того, хоча абсолютно надчуттєве, тобто Бог, постає метою усіх метафізичних прагнень, важливо також виявити духовні засоби пізнання цього над фізичного. В якості останніх метафізика визнала три різні роди пізнання, котрі тому можна тлумачити і як три джерела нашого пізнання і котрі належить точно знати задля того, щоби проникнути у дух старої метафізики, тому що вона в дійсності була можливою лише завдяки поєднанню цих трьох джерел людського пізнання.

Першим з цих джерел був розсудок, intellectus, під яким розумілася здатність всезагальних понять, що застосовувались у досвіді в якості всезагальних принципів. … Можна помітити, що і в повсякденному, і в науковому міркуванні нібито інстинктивно використовуються та постійно повторюються певні форми судження та висновки – форми, що, будучи вільними від матеріалу, стають змістом так званої традиційної або формальної логіки. Також не важко можна угледити, що в основі всіх наших суджень та висновків лежать відомі кінцеві всезагальні поняття, без яких будь-яке мислення, і не лише філософське, було би неможливим. Та людина, в якої не було би поняття субстанції та акциденції, причини та наслідку, не змогла би ні про що впорядковано помислити… Проте, вони не знаходили би ніякого застосування, якби до них не додавався досвід.

Отже, за друге джерело знань, які могли би бути отримані у метафізиці, був прийнятий досвід, що, далі, у свою чергу поділений на внутрішній та зовнішній відповідно до того, чи дає він нам відомості про явища або стани поза нами або у нашій власній душі. Досвід відкриває нам не всезагальне, необхідне та тривале, а лише особливе, випадкове та мінливе. Але саме це особливе і випадкове у речах постає справжнім опорним пунктом для науки – тим, на що вона спирається у виробленні знання…

Продуктивна діяльність, котра тільки і може бути названою філософською та завдяки якій тільки виникає метафізика, у названих двох джерелах пізнання – інтелекті та досвіді – має лише свої передумови. Та сама здібність, котра використовує ці передумови як опорні пункти, щоби посередництвом них досягнути того, що не надане нам безпосередньо ні за допомогою чистого розсудку, ні за допомогою досвіду – а це і є абсолютно надчуттєве – так ось, ця здібність є третє джерело пізнання та безпосереднє джерело вільно утворюваних знань. Вона є ratio, розум як здібність виведення. Ця здібність полягає виключно у застосуванні всезагальних, наданих разом із розсудком принципів до наявного у досвіді випадкового. Вона, підносячись над першим та другим джерелом пізнання, має привести до абсолютно всезагального, яке, водночас, є і конкретним, тобто до Бога як абсолютної причини. Отже, попередня метафізика в загальному плані базується на припущенні, що завдяки застосуванню всезагальних понять та принципів до того, що надане в досвіді, можна робити висновки відносно того, що перевершує будь-який досвід.

Проте, відразу кидається у вічі, що ті джерела, із яких ця метафізика черпає свої знання, вона приймає та передбачає без будь-якого подальшого виправдання. Декарт був перший, хто висловив рішучий сумнів відносно зовнішнього, чуттєвого досвіду і тим самим усунув його як принцип пізнання… Завдяки Джону Локку та Девіду Юму інше джерело, що черпало із самого чистого розсудку, також втратило свою вагу та значення… Великий переворот наступної епохи полягав у тому, що побажали оволодіти самими предметами. Сучасна філософія базується на виведенні самих предметів, що у попередній метафізиці просто лише передбачались та покладались відомими… Людський дух повинен був або відмовитись від усякої метафізики, тобто від усякого пізнання того, що лежить поза та понад досвідом, або відшукати до нього інший шлях.

Найдавніше та зрозуміле правильно, найбільш правильне, поза сумнівом, пояснення філософії – це те, що вона є наукою про суще, «епістеме той онтос» (д.-грецьк.). Проте знайти, що є суще, а саме – істинно суще, встановити це ще тільки повинна наука, і притому на такий засаді: суще, так як воно виявляється у якості безпосереднього змісту розуму, так само є воно як матерія будь-якого іншого буття. … Мислення перш за все повинно увійти у безпосередньо наданий зміст, розкрити його для себе; воно повинно спитати: що є це суще, що є безпосереднім змістом розуму, що в ньому є такого, що воно є суще? Поняття сущого, отже, має бути виробленим. Очевидно, спочатку та перш за все йому – сущому – належить те, що воно є суб’єктом буття – тим, що може бути, але не потенцією того, чого ще немає, а потенцією того, що вже є – суб’єкт, що разом із собою несе усе своє наповнення. До повного поняття сущого належить ще й те, що воно є суб’єкт та об’єкт, неподільний суб’єкт-об’єкт.

Я привів вас до того моменту, де протистоять одна одній філософія, що ще лише шукає свій найвищий предмет, але не може показати цей предмет в його власному існуванні, та філософія, що безпосередньо співвідноситься із своїм предметом – із сущим, що перевершує усякий сумнів. Ця філософія може бути названа на противагу першій, що має суще лише в думці, позитивною, для якої негативна філософія лише розшукувала найвищий предмет. Отже, має бути винайдена позитивна філософія на відміну від негативної або чисто раціональної.

 

Взагалі неправильно обмежувати емпіризм самим лише тим, що чуттєво сприймається, і так, ніби він лише це мав своїм предметом. Адже, наприклад, інтелігенція, що проявляє свободу волі та чинить, а такою постає кожний з нас, як така, як інтелігенція (або Я, або розум) чуттями не сприймається і все ж є емпіричною інтелігенцією, навіть тим, що лише емпірично пізнається, оскільки ніхто не знає, що саме є у внутрішньому світі людини, хіба що вона сама себе проявить. За своїм інтелектуальним та моральним характером вона пізнавана лише a posteriori (на основі досвіду), тобто лише завдяки її висловлюванням та вчинкам. Якщо припустити, що мова йде про діючу та вільно воліючу інтелігенцію, що має бути наперед постульованою для світу, то і вона буде пізнаваною не a priori, а лише за допомогою її діянь, що належать сфері досвіду. Отже, будучи надчуттєвою, вона, не зважаючи на це, вона пізнавана лише емпірично. І тому емпіризм як такий ніяким чином не виключає всяке пізнання надчуттєвого…

Отже, має місце також і метафізичний емпіризм … Більш високим ступенем філософського емпіризму постає та, що стверджує, що надчуттєве може стати дійсним предметом досвіду, причому в такому випадку саме собою зрозуміло, що цей досвід не може бути просто чуттєвого роду, навпаки він повинен мати в собі навіть дещо таємниче, містичне, від чого вчення такого роду ми можемо взагалі назвати вченнями містичного емпіризму.

 

Приступаючи до роботи над даними текстами Ф.Шеллінга, варто відразу мати на увазі їх певну складність, зумовлену як термінологією, так і стилем мислення автора. Тому, з однієї сторони, варто скористатись філософським словником для прояснення змісту не зовсім зрозумілих термінів, а, з іншої, перечитувати окремі фрагменти кілька разів для входження в структуру текстів.

Перш за все варто звернути увагу на те, що філософію Ф.Шеллнга часто позначають як філософію тотожності об’єкта та суб’єкта; отже, слід виділити для себе ті місця текстів, що у різних аспектах та проекціях засвідчують саме таке спрямування думок філософа.

Далі, варто звернути увагу й на те, що в роботі «Система трансцендентального ідеалізму» думка філософа розгортається поступово та по-своєму логічно послідовно: крок за кроком філософ підводить нас до переконання в тому, що питання про сутність світу і буття не може бути вирішеним намаганням проникнути у зовнішню дійсність, оскільки будь-яке знання можливе лише у розумі та для істоти, наділеної розумом і свідомістю. Отже, виходити слід із свідомості, із того, який зміст в собі самій вона віднаходить і як вона може його осмислювати. Філософ доводить тезу про єдність мислення і буття, проте, звернемо увагу на те, що буття для нього виявляється лише в дії, а дія постає водночас вільною, стихійною та усвідомленою. Тому, врешті, філософ випереджає ідеї А.Шопенгаера, проголошуючи, що буттю передує воля.

Нарешті, у праці «Філософія одкровення» філософ намагається поставити та вирішити питання про те, на яких засадах можна надійно та впевнено пізнавати надчуттєве, поза яким осмислення дійсності неможливе.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Які положення, розгорнуті у наведених текстах, свідчать про намагання філософа провести позицію тотожності суб’єкта та об’єкта пізнання?

2. Чи можна вважати, що філософія тотожності Ф.Шеллінга спрямована проти однобічності суб’єктивізму та емпіризму?

3. Чому філософ вважає, що найкращим шляхом для філософії постає аналітика суб’єкту?

4. Спробуйте з’ясувати, яке вихідне положення для філософії Ф.Шеллінг вважає безумовним та надійним? Чому саме?

5. Чому, на думку філософа, інтелектуальна активність неминуче має складатись із єдності свідомого та несвідомого?

6. На чому базується прагнення філософа довести, що хотіння, воля перевершує буття або постає першим для буття?

7. Поясніть розуміння філософом сутності мистецької діяльності. Чому для нього поезія постає справжньою філософією?

8. Чому Ф.Шеллінг не приймає тези про те, що будь-яка філософія має бути філософією людини і що саме із міркувань про людину вона має розпочинатись?

9. На основі опрацювання фрагментів роботи «Філософія одкровення» спробуйте відповісти на питання про те, як ставився філософ до метафізики та містики?

10. Проясніть питання про те, які джерела пізнання філософ вважав необхідними для пізнання світу і чому він наполягав на необхідності відшукати шляхи пізнання надчуттєвого?

11. Поясніть своєрідне, очевидно дещо розширене розуміння філософом емпіричного пізнання.

12. Прослідкуйте, як змінювались уявлення філософа про предмет та завдання філософії.

13. Що таке позитивна філософія у думках та твердженнях Ф.Шеллінга, чим вона має відрізнятись від негативної?

14. Із якими філософами та філософськими напрямами корелюються думки філософа?

15. Опрацювавши фрагменти творів, спробуйте визначити, які ідеї та здобутки філософа можна вважати найціннішими?