Психопатологія буденного життя

1. Суб’єкту, що прагне пригадати ім’я, яке вислизнуло з його пам’яті, приходять у голову інші імена, імена замісники, і якщо ці імена і впізнаються відразу, як неправильні; то вони все ж твердо повертаються знову з великою нав’язливістю. Весь процес, який повинен вести до відтворення імені, що пригадується, перетерпів немов би відому зміну і приводить до свого роду підміни.

Спостерігаючи це явище, я виходжу з того, що зміщення не є актом психічного свавілля, воно, навпаки, здійснюється в закономірних рамках, що піддаються науковому обліку. Іншими словами, я гадаю, що зміщені ім’я чи імена знаходяться у відомому, яке може бути розкрите через зв’язок зі словом, яке відшукується, і думаю, що якби цей зв’язок вдалося виявити, цим самим був би зрозумілий і сам феномен забування імен».

Поряд зі звичайним забуванням власних імен зустрічаються і випадки забування, які мотивуються витисненням.

2. Загальним для всіх цих випадків, незалежно від матеріалу, залишається те, що забуте чи викривлене слово або словосполучення поєднується асоціативним шляхом з певним несвідомим уявленням, від якого і йде дія, виражена в формі забування. Механізм забування імен (точніше: випадіння тимчасового забування) полягає в розладі майбутнього відтворення імені стороннім і на даний час неусвідомленим рядом думок. Між ім’ям спотвореним, таким чином, і спотворюючим його комплексом існує або ж з самого початку відомий зв'язок, або ж цей зв'язок установлюється часто шляхом штучних на вигляд комбінацій за допомогою поверхових (зовнішніх) асоціацій.

Серед викривлених комплексів найбільшу силу виявляють комплекси «самовідношення» (особисті, сімейні, професійні).

3. Мені важливо тільки підкреслити, що забування власних імен з помилковим пригадуванням і створення покриваючих нагадувань – процеси однорідні.

Самі різноманітні міркування примушують нас припускати, що так звані ранні дитячі пригадування являють собою не справжній слід давніх вражень, а пізнішу його обробку, що зазнала впливу різних психічних сил пізнішого часу. «Дитячі пригадування» індивідів набувають, як правило, значення «покриваючих нагадувань» і являють при цьому вдалу аналогію з дитячим пригадуванням народів, закріплених у міфах».

4. Це явище, що спостерігається у здорової людини, справляє враження перехідного ступеню до так званої «парафрази», що настає при патологічних умовах.

Створення заміщень і контамінацій при обмовках і є, таким чином, початком роботи згущення, результати якого ми виявляємо при побудові сновидіння....

Як у грубих, так і в більш тонких похибках мови, які ще можна віднести до ряду обмовок, фактором, обумовлюючим виникнення помилки і достатньо пояснюючим її, я вважаю не взаємодію звуків, що приходять в контакт, а вплив думок, що лежить за межею речового наміру.

5. Я зібрав значну кількість випадкових дій і після старанного дослідження окремих прикладів вважаю, що вони, скоріше, заслуговують назви симптоматичних дій. Вони виражають щось, чого в них не підозрює діючий суб’єкт, і що він, звичайно, не збирається повідомляти, а залишити при собі. Таким чином, подібно всім іншим розглянутим вище феноменам, вони відіграють роль симптомів....

Шлях до здійснення гасла «пізнай самого себе» веде через вивчення своїх власних випадкових на вигляд дій і упущень.

6. В якості загального висновку з усього сказаного вище про окремі феномени можна зробити висновок. Відомі недоліки наших психічних функцій – загальний характер яких буде нижче визначений більш чітко – і відомі ненавмисні на вигляд відправлення виявляються при психоаналітичному дослідженні повністю мотивовані і детерміновані прихованими від свідомості мотивами...

Далі у випадкових чи систематичних діях внутрішній конфлікт відступає все більше на задній план. Ці мало оцінені чи зовсім ігноровані свідомістю моторні прояви служать вираженням різних несвідомих і витіснених імпульсів; здебільшого вони символічно відображають фантазії та побажання....

По першому питанню – про те, яке походження думок і імпульсів, що виражаються у формі помилкових дій, можна сказати, що в деяких випадках походження розстроєних думок від придушення імпульсів душевного життя може бути легко показано. Егоїстичні, заздрісні, ворожі почуття та імпульси, випробовуючи на собі утиски морального виховання, нерідко використовують у здорових людей шлях помилкових дій, щоб так чи по-іншому виявити свою безсумнівно існуючу, але не визнану вищими духовними інстанціями силу. Допуск цих помилкових і випадкових дій значною мірою відповідає зручному способу терпіти аморальні речі.

 

Майбутнє однієї ілюзії

1. Кожна окрема людина є фізичним ворогом культури, яка повинна репрезентувати загальнолюдський інтерес. Примітно, що люди хоч і не можуть існувати відокремлено, в той же час відчувають як тягар ті жертви, яких вимагає від них культура, щоб зробити можливим спільне життя. Отже, культура повинна захищати себе від окремої людини і це завдання виконують її організації, інститути. Їх мета не тільки встановити відомий розподіл матеріальних благ, але і утримати цей розподіл; більш того, вони повинні захищати від ворожих спонук людини все те, що служить для підкорення природи і виробництва матеріальних благ. Творіння людини легко зруйнувати, і створивши їх, наука і техніка можуть бути застосовані і для їх знищення.

Отже, створюється враження, що культура є чимось нав’язаним більшості, що спирається на деяку меншість, яка зуміла присвоїти собі засоби примусу і влади. Може здатись, що ці труднощі коріняться не в самій сутності культури, а обумовлені недосконалістю тих культурних форм, які були створені до цього часу...

Здавалось би, що можлива така нова перебудова людських відносин, яка знищила б самі джерела незадоволення культурою; в такому випадку необхідна була б відмова від примусу і придушення первинних потягів, і люди, що не турбуються внутрішнім розпадом, могли б віддаватись придбанню земних благ і насолоджуватись ними. Це було б золотим віком, однак залишається питання, чи можна здійснити це. Скоріше здається, що кожна культура створюється примусом і придушенням первинних потягів; не можна навіть достовірно стверджувати, що при відсутності примусу більшість людських індивідів будуть згідні взяти на себе ту роботу, яка необхідна для надбання нових матеріальних благ. Слід, на мою думку, рахуватись з тим фактом, що в усіх людей є руйнівні, отже антисуспільні і антикультурні тенденції і що в більшої кількості людей вони достатньо сильні, щоб визначати їх поведінку в людському суспільстві.

Цей психологічний факт має вирішальне значення для оцінки людської культури. Якщо з першого погляду можна було б думати, що найбільш суттєвим в ній є оволодіння природою для надбання життєво необхідних благ і що небезпеку, яка їй загрожує, можна усунути цілеспрямованим розподілом цих благ між людьми, то тепер здається, що центр ваги зміщується з матеріального на душевне. Вирішальним моментом стає наступне: чи можливо загалом, а якщо можливо, то якою мірою можна полегшити тягар жертв, що вимагаються від людей при придушенні ними своїх первинних потягів, як примирити людей з жертвами, що неминуче залишаються і як їх за це винагородити. Як не можна відмовитись від примусу, так не можна відмовитись і від влади меншості над більшістю, бо маса лінива і несвідома, вона не любить відмови від інстинктів, а доказами її не можна переконати в неминучості цієї відмови і її індивіди підтримують один одного в заохоченні власної розбещеності. Тільки впливом зразкових індивідів, визнаних її вождями, можна досягнути в неї роботи і самовідданості, від яких залежить міцність культури!...

Резюмуючи вище сказане, слід визнати, що дві широко поширені якості людини несуть відповідальність за те, що культурні установлення можна утримати тільки за допомогою відомої міри примусу: люди за своєю природою не люблять роботи, а докази безсильні проти їх пристрастей.

Коли ми дізнались, що кожна культура ґрунтується на примусі до роботи і на зреченні первинних потягів і тому неминуче викликає опозицію тих, хто від цього страждає, нам стало зрозуміло, що самі матеріальні блага, засоби для надбання і порядок їх розподілу не можуть бути основною чи єдиною суттю культури. Бо ж їм загрожує опір і жадоба руйнування з боку учасників культури. Поряд з благами важливі також засоби, які можуть служити для захисту культури, – засоби примусу та інші засоби, за допомогою яких удається примирити людей з культурою і винагородити їх за принесені жертви. Ці останні можуть бути описані як душевні надбання культури...

... Можливо, в культурі передбачаються ще стадії розвитку, при яких задоволення бажань, повністю можливі зараз, здадуться настільки ж неприйнятними, як в наш час канібалізм...

Один з... моментів душевного прогресу ми можемо тут довести. Напрямок, сприйнятий нашим розвитком, такий, що зовнішній примус поволі внутрішньо засвоюється, при цьому особлива інстанція душі –над-Я людини – приймає його в число своїх заповідей. Кожна дитина демонструє нам процес такого перетворення і тільки в підсумку цього перетворення стає моральною і соціальною. Ця зміна є вищою мірою дорогоцінним психологічним надбанням культури. Всі особи, в яких відбувся цей процес, з ворогів культури стають її носіями. Чим більшим є їх число в культурному колі, тим міцніше ця культура, тим швидше вона зможе відмовитись від зовнішніх засобів примусу. Однак міра цього внутрішнього засвоєння досить різна для різних заборон первинних потягів”.

2. „Для згаданих давніших вимог культури внутрішнє засвоєння (якщо ми пропустимо небажаний виняток, яким є невротики), як уявляється, вже значною мірою досягнуто. Але співвідношення змінюється, якщо ми звернемось до інших домагань первинних потягів. Тоді ми зі здивуванням і занепокоєнням зауважимо, що більшість людей кориться цим культурним заборонам тільки під тиском зовнішнього примусу, іншими словами, тільки там, де цей примус може бути дійовим і до того часу, коли його не слід побоюватись. Така справа і з тими так званими моральними вимогами культури, які таким же чином призначені для всіх. Сюди належить більшість того, що дізнаєшся про моральну ненадійність людей. Нескінченна кількість культурних людей, які відсахнулися би від вбивства чи кровозмішення, не відмовляють собі в задоволенні жадібності, жадання агресії, статевої хтивості, не припиняють шкодити іншим брехнею, обдуренням і наклепом, якщо це можна робити безкарно, і мабуть, це було і раніше, протягом багатьох культурних епох”.

3. „Ступінь внутрішнього засвоєння культурних приписів, висловлюючись популярно, і непсихологічно-моральний рівень учасників не є єдиною душевною цінністю, яка повинна рахуватись з оцінкою будь-якої культури. Поруч слід поставити суму ідеалів і творів мистецтва, тобто задоволення, що отримуються від обох.

   Легко можна піддатися спокусі, вважаючи психічним надбанням культури її ідеали, тобто оцінку, яка визначає, що саме є найвищим досягненням і до чого треба більше за все прагнути. Спочатку може здатись, що ці ідеали будуть визначати досягнення культурного кола. В дійсності ж справа полягає в тому, що самі ідеали створюються за першими досягненнями, які стали можливі при взаємодії внутрішньої обдарованості з зовнішніми умовами будь-якої культури, і ці перші досягнення утримуються ідеалом для подальшого проведення задоволення, яке ідеал надає учасникам культури, має таким чином, нарцистичну природу, - воно ґрунтується на гордості досягнення успіху”.

4. „Але як невдячно, як загалом короткозоро прагнути до знищення культури! Тоді залишиться тільки природний стан, а його витримувати складніше! Правда, природа не вимагала б від нас обмежень первинних потягів, вона дозволила б нам все, але вона застосовує свій особливо ефективний спосіб, щоб обмежити нас, - вона вбиває нас – холодно, жорстоко, як нам здається, немилосердно, і вбиває нас, тоді, коли наявний привід до задоволення. Саме через таку небезпеку, якою загрожує нам природа, ми і об’єднались і створили культуру, яка поряд з іншим повинна зробити можливим і наше існування. Адже головне завдання культури, дійсна причина її існування в тому і полягає, щоб захищати нас від природи...

   Якщо узагальнити, то... життя в цьому світі служить деякій вищій меті, яку, правда, нелегко розпізнати, але яка безумовно означає вдосконалення людської істоти. Мабуть, духовне в людині – її душа, яка з часом так повільно і з таким опором відокремилась від тіла – повинна стати об’єктом цього вдосконалення і піднесення. Все це проходить в цьому світі, є здійсненням намірів далекого не передбачуваного нами розуму...

   А з іншого боку, ті ж створені нашими культурами моральні закони управляють всім життям всесвіту, тільки найвища судова інстанція дотримується їх проведення з незмірно великою могутністю і послідовністю...”

5. Але я все ж таки думаю, що є підстави так висловитись. Я прагнув показати, що релігійні уявлення вийшли з тієї ж потреби, як і всі інші досягнення культури, - з необхідності захистити себе від переважаючої сили природи. До цього приєднався інший мотив – прагнення внести правки в тяжко сприйману недосконалість культури...

6. У план нашої роботи не входить розгляд істинності релігійних вчень. Нам видається достатнім встановити їх психологічну природу як ілюзію. Але ми не повинні таїти, що це відкриття сильно впливає на нашу установку стосовно питання, яке багатьом може видаватись найбільш важливим. Приблизно ми знаємо, в які часи і якими людьми створені релігійні вчення. Якщо ми ще дізнаємося, що до цього спонукало, в нашій позиції відносно релігійної проблеми настане суттєве зрушення. Ми говоримо собі, що було б чудово, якби бог існував в якості творця світу і благого прозріння, етичного порядку світу і потойбічного життя, але разючим є те, що все це саме так, немов би ми повинні були собі цього бажати. І було б ще більш дивно, якби нашим бідним, необізнаним і невільним прабатькам удалось вирішити всі ці складні світові загадки.

7....Релігія цілком очевидно зробила культурі великі послуги: вона сприяла приборканню асоціальних первинних потягів, але все ж недостатньо. Вона протягом багатьох тисячоліть панувала над людським суспільством, достатньо було часу, щоб показати, чого вона може досягнути. Якщо б їй удалось ощасливити більшість людей, втішити їх, примирити їх з життям, зробити їх носіями культури, то нікому не прийшло б до голови прагнути зміни існуючого стану. Але що ми замість цього бачимо? Бачимо, що велика кількість людей незадоволені культурою, нещасливі в ній і відчувають її як ярмо, яке треба скидати; що ці люди використовують усі свої сили на те, щоб змінити культуру, або ж у своїй ворожості до культури заходять так далеко, що взагалі нічого не хочуть знати про неї чи про обмеження первинних потягів...

   Критика підточила доказову силу релігійних документів, природознавство виявило помилки, які містяться в них, порівняльному дослідженню кидалась в очі фатальна схожість шанованих нами релігійних уявлень з духовними творіннями примітивних часів і народів”.

8....Визначення історичної цінності відомих релігійних вчень підсилює нашу до них повагу, але не знецінює нашої пропозиції вилучити їх з мотивацій культурних приписів. Навпаки, за допомогою цих залишків історії нам відкрилось розуміння релігійних тез як невротичних пережитків: тепер ми можемо сказати, що, мабуть, настав час... замінити наслідки витиснення результатами раціональної розумової роботи. Можна передбачити, що при цій переробці справа не обмежиться відмовою від урочистого перетворення культурних приписів і що всезагальний перегляд закінчиться усуненням багатьох з них, але про це навряд чи слід жалкувати. Поставлене перед нами завдання примирення людей з культурою буде, таким чином, в значній мірі вирішено. Про відмову від історичної правди при раціональній мотивації культурних приписів нам шкодувати не слід. Адже істини, що зберігаються в релігійних вченнях, настільки викривлені і так систематично маскуються, що люди в цілому не можуть визнати їх за правду.

 

Психоаналітичні етюди

1. Психоаналіз став претендувати на те, що він загалом перевів наше розуміння душевного життя на новий базис і тому важливий для всіх наукових галузей, заснованих на психології.

...Психоаналіз ніколи не замовив ні єдиного слова на користь розкріпачення наших суспільно-шкідливих потягів; навпаки, він застерігав людей і закликав їх до покращення, але суспільство нічого не хоче і слухати про відкриття цих співвідношень, тому що його совість в багатьох напрямках нечиста. По-перше, воно створило високий ідеал моралі (мораль – це обмеженість потягів), здійснення якого воно вимагає від кожного зі своїх членів, не турбуючись про те, наскільки складно дається ця покірність кожному окремо. Але разом з тим воно не настільки багате чи не настільки добре організовано, щоб могло винагороджувати кожного індивіда відповідно до розмірів його відмови від задоволення потягів. Таким чином, суспільство лишає індивіду вирішення питання про те, яким шляхом він може отримати достатню компенсацію за принесену ним жертву, щоб зберегти душевну рівновагу, але взагалі він змушений психологічно жити поза своїми можливостями, адже його незадоволені потяги змушують його відчувати культурні вимоги як постійне гноблення. Отже, суспільство підтримує стан культурного лицемірства, якому повинні бути притаманні почуття невпевненості і потреба захисту своєї очевидної лабільності забороною критики і дискусії...

2. Психоаналіз виявляє слабкість цієї системи і закликає до її зміни. Він пропонує послабити суворість витиснення потягів і більше надати місця правдивості. Деякі спонуки потягів, у придушенні яких суспільство зайшло надто далеко, повинні бути більшою мірою допущені до задоволення; при інших спонуках недоцільний метод придушення за допомогою витиснення, він повинен бути замінений більш вдалим і правильним методом. Внаслідок цієї критики психоаналіз був сприйнятий як „вороже культурі вчення” і підданий анафемі „ як соціальна небезпека.