Література до опрацювання розділу

1. Фуко М. Археологія знання / Пер. з франц. В. Шовкун. – К.: Основи, 2003. – 325 с.

2. Фуко М. Наглядати і карати: народження в’язниці / Пер. з франц. П. Таращук. – К.: Основи, 1998. – 391 с.

3. Фуко М. Історія сексуальності / Пер. з франц. І. Донченко. – Харків: Око, 1997.

4. Автономова Н. С. Концепция «археологического знания» М. Фуко // Вопросы философии. — 1972. — № 10. — С. 142—150.

5. Визгин В. П. Мишель Фуко — теоретик цивилизации знания // Вопросы философии. — 1995. — № 4. — С. 116—126.

6. Фурс В. Полемика Хабермаса и Фуко и идея критической социальной теории // Логос. — 2002. — № 2. — С. 120—152.

ЖАК ДЕРРІДА

(1930-2004)

 

Біографічна довідка

        Жак Дерріда – французький філософ, літературний критик, засновник деконструктивізму. Народився в Алжирі, тодішній колонії Франції, в містечку Ель-Біар у багатій єврейській сім’ї. Був третьою дитиною з п’яти. Навчався у ліцеях Бен Акнун та Ґотьє.

У липні 1962 року, коли Алжир стає незалежним, переїжджає до Франції. Вивчає філософію у Вищій Нормальній Школі (Париж), в якій знайомиться з М. Фуко та Л. Альтюссером. Випускна робота була присвячена творчості Е. Гусерля.

Дерріда багато подорожував та інтенсивно читав лекції. Був директором студій Вищої Школи Соціальних Наук, а також співзасновником у 1983 році Міжнародного філософського коледжу. В 1986 році стає професором гуманітарних наук Каліфорнійського університету в Ірвіні. Почесний доктор Кембриджського університету, Колумбійського університету, Есекського університету, університету Сілезії тощо. Помер в паризькому госпіталі від раку підшлункової залози 2004 року.

Не всі сприймають творчість Дерріди, бо вважають, що його праці позбавлені сенсу і є лише набором слів. Тому йому важко було отримати звання професора в Європі, але у США його зустріли прихильно. Особливо діставалося йому від критики представників аналітичної філософії. Дерріда вважається найвидатнішим представником постмодернізму у філософії. Зводить світ до тексту, а філософію – до літературного тексту. Критикував європейський логоцентризм, тобто домінування логосу, розуму, в європейській культурі. Притримувався думки, що необхідно здійснити деконструкцію культурного дискурсу, включно з філософським, щоб побачити: текст – це лише набір випадкових цитат праслідів буття.

 

Фрагменти ТВОРІВ

 

ФАРМАЦІЯ ПЛАТОНА

   Текст не є текстом, якщо він не приховує, на перший погляд, від першого зустрічного, закон своєї композиції та правила своєї гри. Однак, текст завжди залишається за межами сприйняття. Його закон та правила не ховаються за неприступністю таємниці, просто вони ніколи не виказують себе – в теперішньому – тóму, що можна було б у строгому сенсі назвати сприйняттям.

   Саме так, постійно і по-суті, вони ризикують бути назавжди втраченими. Хто дізнається про це зникнення?

   В будь-якому випадку, утаювання (dissimulation) текстури може зайняти століття на розплетення її тканини. Тканини, яка обволікає, огортає, іншу тканину. Століття на розплетення тканини. З одночасним відновленням її як організму. З нескінченним відновленням власної тканини тексту, згідно рішення кожного прочитання. Завжди зберігаючи якусь несподіванку для анатомії чи фізіології критики, яка вірить у можливість зупинити, зруйнувати, гру тексту, слідкуючи відразу за усіма його нитками, обманюючись, отже, бажанням дивитися на текст, не торкаючись його, не рухаючи «предмета», не ризикуючи додати до нього якусь нову нитку, – нехтуючи єдиним шансом розпустити руки і включитися у гру. Додати, у даному випадку, означає не що інше, як надати можливість прочитати.

   Необхідно приготуватися, щоб уявити собі, про що йде мова: але справді не про гаптування, якщо під вмінням гаптувати, знову ж таки, розуміти вміння йти за доданою ниткою.

   Тобто, якщо ви бажаєте йти за нами, – ниткою прихованою. Якщо й існує якась єдність читання і письма, як більшість безпечно вважає сьогодні, якщо читання є письмом, така єдність не означає ні байдужого змішування, ні безпечної тотожності; є, котре зшиває читання з письмом, повинно цей шов розпустити.

   Одже, необхідно було б одним-єдиним, але здвоєним, відрухом одночасно читати і писати. І нічого б не зрозумів у грі той, хто, тим самим, відчув би потребу додати від себе щось, неважливо що. Він нічого б не додав, бо шов би розпустився. І навпаки, навіть прочитати не зумів би той, кого би стримали від привнесення у гру чогось від себе, на кшталт: «методичну розсудливість», «норми об’єктивності» і «рамки наукового знання». Все та ж наївність, все та ж безплідність «серйозності» і «несерйозності». Доповнення читання або письма повинно бути строго продиктоване, але в силу необхідності гри – знак, з яким необхідно узгоджувати систему всіх можливостей.

 

І

   Ми майже, майже, все вже сказали – про те, що хотіли б сказати. В будь-якому випадку, наш запас слів ось-ось вичерпається. Нашим запитанням, немов би у вигляді додатку (supplément), залишається згадати лише текстуру тексту, читання і письмо, панування та гру, а також парадокси доповнення (supplémentarité), як і графічні взаємозв’язки живого і мертвого: у просторах тексту, ткацтва і гістології[5]. Ми будемо залишатися в межах цієї тканини: між метафорою істоса [6] та питання про істос метафори.

   Скоро-но ми вже все сказали, можна потерпіти, якщо ми ще трохи потягнемо час. Якщо розпросторюватимемося, підкоряючись грі. Одним словом, якщо попишемо трохи про Платона, який вже у Федрі заявив, що письмо може лише повторювати (ся), «що воно завжди означає те ж саме», і що воно є «грою».

 

Фармакея

   Розпочнемо ще раз. Отже, утаювання текстури може, у будь-якому випадку, потребувати століть на розплутування тканини тексту…

   Тут «Федр» Платона стане нашою вихідною точкою. Ми говоримо про «Федра», якому прийшлося чекати майже двадцять століть, доки його не перестануть вважати погано складеним діалогом. Спочатку вважалося, що Платон був надто молодим, щоб створити справжній шедевр. Діоґен Лаерцій передав цю «чутку», згідно якої «Федр» був першою працею Платона і містив в собі дещо юнацьке. Шляєрмахер (Schleiermacher) вважає, що обґрунтовує цю легенду наступним сміховинним аргументом: зрілий письменник ніколи б не осудив письмо, як це робить Платон у «Федрі». Аргумент, який не просто підозрілий сам по собі – він підтримує легенду Лаерція, відштовхуючись від іншої легенди. Насправді, лише з дуже поверхового прочитання могла виникнути чутка, що Платон просто осудив діяльність письменника. В цьому немає нічого простого, нічого однозначного, і Федр бавиться своїм письмом, заради спасіння – це означає і заради втрати – письма, як найкращої, як найблагороднішої гри. В подальшому ми збираємося відслідкувати обставини та шанси цієї прекрасної гри, якій віддається Платон.

   У 1905 році традицію Лаерція перевертають, але не тому, щоб визнати геніальність «Федра» Платона, а щоб списати на цей раз недоліки діалогу на старечу неміч автора: «Федр написаний погано. Цей недолік тим більш дивний, що Сократ визначає мистецький твір як живу істоту; але саме неможливість здійснити добре задумане є доказом старості»[7]. 

   Але не будемо забігати наперед. Природно, що більш плідною є гіпотеза про строгу, правильну і витончену форму. Вона викриває нові суголосності, застає їх у точно збудованому контрапункті, в більш таємничій організації тем, імен і слів. Вона розплутує, терпеливо переплітаючи докази, всі συμπλοκή тексту. Тут магістраль доведення одночасно стверджується і заперечується: гнучко, іронічно і стримано.

   Особливо – і це буде нашою додатковою ниткою – уся завершальна частина діалогу (274 b), яка присвячена, як відомо, виникненню, історії та значенню письма: уся ця настанова щодо справи письма повинна одного разу перестати сприйматися у вигляді надлишкової мітологічної фантазії, додатку, без якого організм діалогу може обійтися. Насправді, посилання на неї пронизують увесь текст «Федра».

   Невідмінно з іронією. Але що таке іронія і яка її головна ознака? Текст містить оригінальні платонівські міти: розповідь про цикади та Тевта[8]. А перші слова Сократа на початку бесіди – заклик позбутися «мітологем» (229c-230a). Не для того, щоб спростувати їх, а щоб одночасно, позбуваючись їх, відпускаючи їх на волю, звільнити їх від тяжкої, серйозної наївності «раціоналістів», і самого себе врятувати від такої наївності у самопізнанні та у відношенні до себе.

   Спровадити міти, розпрощатися з ними, відпустити на канікули, відправити у відпустку – це прекрасне рішення χαίρειν, яке одночасно означає всі ці речі, одного разу недотримається, пропускаючи два вище згадані міти – міти у власному значенні цього слова. І обидва виходять на поверхню, коли порушується питання про письмовий дискурс. На це мало звертали увагу, що не скажеш про цикади. Обидва міти відгукуються на одне і те ж питання і розділяє їх лише короткий проміжок часу. Перший виразно не відповідає на поставлене питання. Швидше залишає його у підвішеному стані, позначує паузу і примушує нас дочекатися відновлення, яке повинно привести до другого.

   Читаємо. Справді, в точно розрахованій середині діалогу – можна навіть підрахувати число рядків – ставиться питання про сутність логографії (257c). Федр нагадує, що найбільш впливові і найбільш шановані громадяни – найбільш свобідні люди – встидаються «писати промови» і залишати після себе συγγράμματα. Вони бояться, що скажуть нащадки, бояться уславитися «софістами» (257d). Логограф, у строгому значенні, складав для позивачів промови, які сам не виголошував, яким не сприяв, якщо так можна сказати, своєю присутністю – свою справу вони робили без його присутності. Записуючи те, що він сам не казав і ніколи б не помислив, автор письмового дискурсу стає софістом: людиною неприсутньою, людиною неістини. Отже, письмо стає інсценуванням. Несумісність записаного та істинного чітко роз’яснюється в момент, коли Сократ починає розповідати про те, як люди захоплюються від самих себе насолодою, виходять із самих себе, забуваються і гинуть у насолоді від співу (259c).

   Але Платон не поспішає з висновком. Ставлення Сократа все ще нейтральне: саме по собі писання не є ганебною діяльністю. Безчестять себе лише тим, що пишуть безчесно. Але що означає писати безчесно? І що означає – запитує Федр – писати добре? Цим питанням вимальовується центральна нервюра, велика роздільна складка діалогу. Від цього питання до відповіді на нього, в останній частині діалогу («А тепер ще залишилось сказати нам про записування промов: де воно доречне, а де ні» [274b]), тягнеться міцна, хоча й малопримітна нитка, яка поєднує переказ про цикади, теми психагогії, риторики та діалектики. […]

   …Сократ порівнює письмена з зіллям (φάρμακον), які прихопив з собою Федр. Цей фармакон, ця мікстура, це зілля, одночасно ліки та отрута, наперед вводиться в тіло дискурсу зі всією своєю амбівалентністю. Це чаклунство, ця чарівна сила можуть бути – по-черзі або одночасно – цілющими або згубними. Фармакон повинен виявитися деякою субстанцією, включно з усім, з чим може асоціюватися дане слово, якщо мова йде про матерію з загадковими властивостями, про зашифровану глибину, яка відмовляє аналізу відкрити свою амбівалентність, готуючи простір для алхімії…

   Спокушаючи, фармакон примушує полишити загальні, природні, звичайні шляхи і закони. В даному випадку він примушує Сократа залишити насиджене місце і звичні маршрути, які завжди затримували його в середині міста. Списані листки діють як фармакон, який штовхає або виводить за межі міста того, хто ніколи не погоджувався покидати його, навіть в останню мить, щоб уникнути смерті. Вони примушують його вийти із себе самого, манять на шлях, який власне, є шляхом виходу:

 

Федр. Ой, дивак же ти, незвична людина! Говориш таке, неначе невідомо звідки приїхав, а не є місцевим жителем. Адже ти не лише не виїздиш за межі нашого краю, а й гадаю, ніколи не виходиш за міри міста.

Сократ. Вибач мені, мій добрий друже, але річ у тім, що в мене потяг до знань, а місця і дерева нічого мене не вчать, не те, що люди в місті. Зрештою, ти, здається, знайшов засіб виманити мене на прогулянку. Достоту мов голодну худобину ведуть, помахуючи перед нею зеленою гілкою або якимось плодом, так і ти, простягаючи згортки з творами, водитимеш мене ледь не всією Аттикою і взагалі куди тобі заманеться. Якщо вже ми сюди прийшли, то я тепер покладусь на траві, а ти розмістись, як тобі здається найзручнішим для читання, і починай читати (230 d, e)[9].

  

   Саме в ту мить, коли Сократ розтягнувся на траві, а Федр зайняв відповідне місце, щоб якнайкраще впоратися з текстом – або, якщо хочете, з фармаконом – розпочинається бесіда.

Виголошена промова – Лісієм чи самим Федром – промова, яка була б проголошена в дану мить в присутності Сократа – не мала б такого ж ефекту. Лише λόγοι εν βιβλίοις, відкладені промови, залишені про всяк випадок, згорнуті – лише приховані букви примушують Сократа йти. Якби логос був наявний у чистому вигляді, розкритим, доступним у власній істині, без відхилень постороннього означника, якби був можливим невідкладений логос – він би не спокушав. Він не захопив би Сократа, діючи як фармакон, не звів би на манівці. Ми забігаємо наперед. Вже – і письмо, і відхилення, і фармакон.

Βιβλία (книги, грец. – прим. перек.), які примушують забути Сократа про стриманість і вийти з простору, в якому йому подобається навчатися, бесідувати, вести діалоги – із обгородженого простору міста – ці βιβλία містять в собі тест, написаний «найдовершеним з теперішніх письменників». Мова йде про Лісія. Текст, про який йде мова, Федр ховає під своїм плащем. Він йому потрібний, оскільки він не вивчив його напам’ять. Цей важливо для наступного, бо проблема письма повинна переплестися з проблемою «знання напам’ять». Перед тим як Сократ розтягнеться на землі і запрошує Федра розташуватися зручно, Федр пропонує відновити – без допомоги тексту – роздуми, арґумент, задум промови Лісія, його діаноюй. Але Сократ зупиняє його: «Спочатку покажи-но мені, дорогенький, що там у тебе в лівій руці під плащем. Підозрюю, що саме цей твір» (228d). Між цим запрошенням і початком читання, поки фармакон рухається під плащем Федра, – згадка про Фармакею і прощання з мітами. […]

   Зближення письма з фармаконом здається чисто зовнішнім; його можна було б вважати штучним і випадковим. Однак, задум та інтонація одні і ті ж: одна і та ж підозра до книги і до ліків, до письма і до таємничої, неоднозначної, яка слідує за шарлатанством, енергії, а не за законами необхідності. Книга – це мертве, застигле знання, замкнуте всередині βιβλία, нагромадження історій, завчені переліки, рецепти і формули – все це настільки чуже живому знанню і діалектиці, наскільки фармакон чужий цілительству. І як міт – знанню. […]

   Насправді, до цього місця діалогу фармакон і графема подавали одне одному знаки здалеку, непрямо відсилаючи одне до одного… – ефект достатньо стриманий і ненавмисний… Але перейдемо до останньої частини діалогу, коли на сцену виходить Тевт.

   На цей раз письмо прямо називається фармаконом, без жодних застережень, без прихованої аргументації (274е).

   Личить чи не личить писати? Письменник – він добрий? Чи личить людині писати? Взагалі, чи треба писати?

   Звісно, що ні. Але відповідь не така проста, і Сократ не включає її в розумний дискурс, в логос. Він залічує її до древнього переказу, знанню з чуток, з історії, яка передається з вуст в уста: «Я тільки можу переповісти один переказ наших предків про це, а чи то правда, знали лише вони. Якби ми самі могли добратись до правди, то хіба нам залежало б на людських здогадах?» (274с).

   Ми не можемо самі по собі дошукуватися істини письма, але нам скоро стане зрозумілим, неістини. І вона не є предметом будь-якої науки – лише переоповідається в історії, переказується в міті. Зв'язок письма з мітом уточнюється як протилежність письма знанню, а саме: знанню, яке черпаємо із самих себе і самі по собі.

   Те, в чому звинувачується письмо – в тому, що воно повторює без знання – визначає напрям, в якому пояснюється його статус. Розпочинають з повторення без знання, а саме: письмо – це повторення без знання. […].

 

Батько Логосу

Переказ розпочинається так:

Сократ. Так от, я чув, що неподалік від Навкратіса в Єгипті жив один із стародавніх тамтешніх богів. Йому був присвячений птах, якого називають ібісом. Сам же бог звався Тевтом. Він першим винайшов число, лічбу, землемірство і зорезнавство, відтак гру в шашки й кості, а також літери. Царем усього Єгипту був у той час Тамус, який засідав у горішній частині країни у великому місті, котре греки називають Єгипетськими Фівами, а тамтешнього бога – Аммоном. До того от царя й прийшов Тевт, ознайомив його зі своїми винаходами, стверджуючи, що їх треба розповсюдити між усіма єгиптянами. Цар запитав, яку користь може принести кожен із винаходів. Коли Тевт заходився пояснювати, цар, відповідно до того, які пояснення Тевта вважав доречними або недоречними, одне хвалив, а інше ганив. Кажуть, що Тамус наговорив Тевтові багато й доброго, й поганого. Коли ж, нарешті, черга дійшла до літер, Тевт сказав: «Ця наука, царю, зробить єгиптян мудрішими та пам’ятливішими, бо винайдено засіб для запам’ятовування й мудрості». На це цар відказав:… (274d)

 

Перервемо царя. Він перед фармаконом. Звісно – він зараз винесе вирок письму.

   Зупинімо оповідь і пригляньмося до персонажів. Отже, письмо представлено царю. Представлено (présentée), як своєрідний подарунок (présent) з низу (Тевт – напівбог, а Тамус репрезентує Аммона, тобто царя царів, бога богів), і від Тамуса залежить прийняти подарунок чи ні. Він не має потреби писати. Він говорить, він диктує, і достатньо лише одного його слова.

   З цієї позиції, цар-бог, не відхиляючи подарунка, обезцінить його, покаже не просто його непотрібність, але й приховану в ньому шкідливість – інший спосіб не прийняти подарунку. Чинячи так, він чинить як батько. Батькові показано фармакон – і він відхиляє його, принижує його. Батько не довіряє письму, постійно його підозрює. […].

   І не те, щоб логос був батьком. Але джерело логосу – це його батько. Висловлюючись анахронічно, ми би сказали: «суб’єкт, який говорить» є батьком своєї мови. Отже, логос – це син, і він загине без присутності, без допомоги свого батька. Батька, який відповідає. Йому і за нього. Без свого батька, він лише письмо…Ми знаємо, як Сократ підкреслює злиденність, ницу чи пихату, записаного логоса: «…він завжди потребує допомоги свого батька: сам він нездатний ні захистити себе, ні допомогти собі».

Ця злиденність неоднозначна: з одного боку, звісно, бідування сироти, яка потребує не лише сприяння когось своєю присутністю, але й щоб їй допомагали, щоб виручали; з іншого, жаліючи сироту, її звинувачують, як і письмо, у віддаленні від батька, в самонадійному та самозадоволеному звільненні від нього. З позиції того, хто тримає скіпетр, бажання запровадити письмо викривається як бажання бути сиротою і як бажання вбити батька. Хіба не злочинний цей фармакон, хіба не отруєний цей дар? […].

Вже достатньо одного «Федра» для доказу того, що відповідальність логоса, його сенсу та його ефектів, зводиться до сприяння, до присутності як присутності батька. Необхідно уважно придивлятися до «метафор». Звертаючись до Ерота, Сократ каже: «Якщо в попередній розмові ми з Федром висловили щось неприємне тобі, то вважай винуватцем цього Лісія: він-бо батько тієї промови» (257b). В цьому місці логос набуває сенсу дискурсу, викладеного арґументу, який спрямовує та одушевлює усну бесіду (логос). Лише «живий дискурс», «жива бесіда», може мати батька, і слова є його дітьми…

   Отже, логос, жива істота, одушевлена – він також і народжений організм. Організм: диференційоване власне тіло, з центром та кінцівками, головою та ногами. Щоб бути «порядним», записаний дискурс повинен би підкорятися, як і живий дискурс, законам життя. Логографічна необхідність повинна бути такою ж самою як і біологічна, точніше, як і зоологічна. Без цього – чи не так? – вона стає незв’язною, без голови, без хвоста. Йдеться, звичайно, про структуру та склад, які ризикують із-за письма і хвіст, і голову:

  

Сократ. А як решта? Чи не здається тобі, що все у цій промові понакидано будь-як? Або ж чи, на твою думку, те, що там є на другому місці, обов’язково мусить стояти на другому місці, а не однаково добре стояло б там щось інше? Принаймні мені, неукові, бачиться, що цей письменник безсоромно висловлював усе, що йому спадало на думку. Чи, може, ти вбачаєш тут якусь письменницьку необхідність, через яку Лісій розмістив усе саме в такій послідовності?

Федр. Ти надто люб’язний, якщо думаєш, що я здатний так докладно оцінити властивості цього твору.

Сократ. У всякому разі, ти не заперечиш того, що будь-яка промова має бути побудована немов жива істота: у неї повинно бути тіло, голова й ноги, а тулуб і кінцівки повинні бути у відповідному відношенні до цілого (264bc).

 

Цей народжений організм повинен бути благо народженим, доброго роду. Передбачається, що цей організм, будучи народженим, має початок і кінець. Вимогливість Сократа тут чітка: дискурс повинен мати початок і завершення, розпочинатися з початку і завершуватися кінцем: «У нього, як видно, даремно шукати те, про що нам ідеться. Він навіть не з початку, а десь із кінця намагається переплисти на спині через промову й починає з того, на чому закінчив би свою розмову закоханий з улюбленим» (264а)…Звідси випливає, що дискурс поводить себе як особистість, яка отримує підтримку у свого джерела і наявна у своїй власній сутності. І, як будь-яка особистість, логос-зоон має батька.

Але хто такий батько?

Чи треба вважати його відомим і цим терміном – відомим – пояснювати інший термін, яким пояснюють деяку метафору? Тоді ми сказали б, що джерело, або причина, логосу співставна з тим, що, як ми знаємо, є причиною живого сина: з його батьком. …Сила дискурсу завжди знаходиться в батькові. Батько – це завжди батько того, хто говорить, хто живий. Лише із логосу можна пояснити феномен батьківства. […].

Образ батька, як ми знаємо, – це також образ блага. Логос являє те, чому належиться: батькові, який також є главою, капіталом і благом. Або, точніше, Глава, Капітал, Благо. Так, в «Державі» (VI, 506e), в ту мить, коли Сократ відмовляється говорити про саме благо, він відразу пропонує замінити його на нащадка, на сина:

 

…але, любі мої, у чому полягає благо, це ми наразі облишимо. Бо мені видається, що при нашому розгоні ми не дійдемо до того, що я думаю з цього приводу. А ось про те, що я вважаю дитям цього блага, до того ж дуже подібним до нього, я охоче сказав би. Звісно, якщо у вас буде бажання слухати, а якщо ні, то облитім і це.

- Дуже прошу, говори, а борг віддаси іншим разом, розповівши уже про самого батька.

- Мені б дуже хотілось мати змогу повернути цей борг повністю і щоб ви прийняли його, а не лише відсотки від нього, як тепер. Тож поки візьміть хоч відсоток – те дитя від самого блага. Однак стережіться, щоб я мимоволі десь не ошукав вас, сплачуючи борг фальшивою монетою[10].

 

Отже, благо (батько, сонце, капітал) є прихованим джерелом логоса. І коли не можна говорити про те, що дозволяє говорити, будуть говорити про те, що говорить, і про речі. З цього уривку також вартує запам’ятати, що разом з рахунком заміщень (батька-капітала-блага-джерела), разом зі всім, Сократ розкриває завжди відкриту можливість фальсифікації, підробки, чогось оманливого, сумнівного. Бережіться, каже він, фальшивого слова, яке не гідне довіри.

Це звернення до логосу через страх бути осліпленим прямим спогляданням лику батька, блага, капіталу, джерела, буття-в-собі, форми всіх форм і так далі, це звернення до логосу як того, що розміщує нас під тінню сонця, Сократ пропонує в іншому місці, в аналогічній будові чуттєвого або видимого. Ось цей текст з «Федона», в якому критикуються фізики:

- Після того, – провадив Сократ, – як я визнав за краще відмовитися досліджувати буття, я вирішив бути обережним, аби мене не спіткала доля тих, що спостерігають і вивчають сонячне затемнення. Дехто з них псує собі очі, дивлячись на Сонце прямо, замість споглядати його зображення на воді або якійсь подібній поверхні. Тоді-то я з острахом подумав, коли б мені часом не довелось зовсім осліпнути душею, якщо я розглядатиму речі очима й пробуватиму осягнути їх за допомогою того чи того чуття. Тим-то я визнав за доцільніше вдатися до умоглядних понять і в дзеркалі їх досліджувати істину буття…Так чи інак, я пішов цим шляхом, тобто кожного разу покладаюся на поняття, яке вважаю за найпевніше, і те, що на мій погляд узгоджується з ним, приймаю за істину – чи йдеться про причину, чи про щось інше; а те, що не згідно з ним, я вважаю неправдивим… (99d-100a)[11].

 

Отже, логос – це засіб (ressource), треба звертатися до нього, і не лише коли присутнє сонячне джерело (source) й загрожує випалити нам очі, якщо дивитися на нього прямо; від логосу треба відвертатися і тоді, коли сонце затемнене. Мертва, потухла, прихована, зірка небезпечніша, ніж коли-небудь.

   Залишимо витися цим ниткам. Поки що, прослідкувавши їх, ми пройшли шлях від логосу до батька, намацали зв'язок між мовленням і паном, владикою – ще одне ім’я, яким Платон в «Державі» називає благо-сонце-капітал-батька (508a).