Література до опрацювання розділу

1. Вінквіст Ч., Тейлор В. Енциклопедія постмодернізму / Пер. з англ. – К.: Основи, 2003. – 503 с.

2. Жицінський Ю. Бог постмодерністів. Великі питання філософії в сучасній критиці модерну /Юзеф Жицінський. – Пер. з польської Андрій Величко. – Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – 240 с.

3. Ліотар Ж.-Ф. Що є істина? / Жан-Франсуа Ліотар. – [Електронний документ] – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n30texts/liotar.htm

4. Лиотар Ж-Ф. Состояние постмодерна / Жан-Франсуа Лиотар. – Пер. с. франц. Н. А. Шматко. – М.: «Институт экспериментальной социологии»; СПб.: Издательство «АЛЕТЕЙЯ». – 1998. – 160 с. (серия “Gallicinium”)

5. Фуко М. Що таке автор? /Мішель Фуко //Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. За ред. Марії Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – с. 442-455

6. Харт К. Постмодернизм /Кевин Харт.- Пер. с англ. К. Ткаченко. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 2006. – 272 с. (Наука & Жизнь)

ЖАН БОДРІЯР

(1929-2007)

Біографічна довідка

Жан Бодріяр – французький філософ-постмодерніст, культуролог, соціолог і фотограф. Розпочинав свою кар’єру як соціолог, написавши «Систему речей» (1968) і «Суспільство споживання» (1970). Співпрацював з радикально лівими рухами, але не брав участь у революції 1968 року. Після поразки революції пориває з радикальними рухами. В 70-х роках багато подорожує світом: Латинська Америка, США, країни Європи. З середини 70-х досліджує засоби масової інформації та комунікації. Ввів в інтелектуальний обіг такі поняття, як «гіперреальність» та «симулякр». Відстоював позицію «кінця реальності». «Кінець реальності» означає тотальну владу симулякрів, – знаків без значень, – створену сучасними ЗМІ.

Фрагменти ТВОРІВ

 

СИМУЛЯКРИ І СИМУЛЯЦІЯ

Прецесія симулякрів

 

   Симулякр – це не те,

що приховує істину, це істина,

яка приховує, що її немає.

Симулякр істинний.

Еклезіяст

 

   Навіть як би ми могли використати як найкращу алегорію симуляції фантастичне оповідання Борхеса, в якому імперські картографи складають настільки детальну карту, що вона зрештою покриває точнісінько всю територію (однак із занепадом Імперії ця карта починає потроху обтріпуватися й розпадатися, і лише кілька клаптиків ще видніється в пустелях – метафізична краса зруйнованої абстракції, сповненої сумирної з масштабами Імперії пихи, абстракції, що розкладається як мертве тіло й повертається до субстанції землі, десь так, як копія, старіючи, зрештою починає сприйматися за реальне), – все одно ця історія для нас уже в минулому і містить у собі лише скромну чарівність симулякрів другого порядку.

   Абстракція сьогодні – це не абстракція карти, копії, дзеркала чи концепту. Симуляція – це вже не симуляція території, преференційного сущого, субстанції. Вона – породження моделей реального без першопричини та без реальності: гіперреального. Територія більше ані передує карті, ані живе довше за неї. Відтепер карта передує території – прецесія симулякурів, – саме вона породжує територію, і якби треба було переписати наше фантастичне оповідання, то сьогодні клапті території тліли б поволі на просторі карти. То тут, то там залишки реального, а не карти, продовжували б існувати в пустелях, котрі перестали належати Імперії, а стали нашою пустелею. Пустелею самого реального.

   Насправді навіть у перевернутому вигляді це фантастичне оповідання не придатне для використання. Залишається, мабуть, лише алегорія про Імперію. Адже сучасні стимулятори вдаються до такого самого імперіалізму, коли намагаються сумістити реальне – все реальне – зі своїми моделями симуляції. Однак ідеться вже не про карту і не про територію. Зникла якась дещиця: суверенна відмінність між одним та іншим, що надавала абстракції чарівності. Адже саме відмінність створює поезію карти й чарівність території, магію концепту й чарівність реального. Ця уявність репрезентації, яка досягає найвищої точки й водночас падає в провалля в божевільному проекті картографів досягти ідеальної рівнооб’ємності карти та території, зникає в симуляції – діяння якої ядерне й генетичне, та аж ніяк не дзеркальне й дискурсивне. Зникає ціла метафізика. Немає більше дзеркала сутності й видимості, реального та його концепту. Немає більше уявної рівнооб’ємності: виміром симуляції стає генетична мінітюаризація. Реальне породжується на основі мінітюаризованих чарунок, матриць і спогадів, моделей управління – і може безліч разів відтворюватися на цій основі. Йому більше не треба бути раціональним, адже воно більше не вимірюється жодною інстанцією, ідеальною чи негативною. Воно лише операційне. Фактично це вже не реальне, оскільки жодне уявне не покриває його своєю оболонкою. Це гіперреальне, вироблене в результаті променистого синтезу комбінаторних моделей у гіперпросторі без атмосфери.

   У цьому переході у простір, викривленість якого не збігається ні з викривленістю реальності, ні з викривленістю істини, ера симуляції відкривається, відтак, через ліквідацію всіх референцій – гірше того: через штучне воскресіння їх у системах знаків, матеріалі ще більш в’язкому, ніж смисл, коли той пропонує себе всіляким системам еквівалентності, всіляким бінарним опозиціям, всілякій комбінаторній алгебрі. Мова йде про субституцію, заміну реального знаками реального, тобто про операцію з попередження будь-якого реального процесу за допомогою його оперативної копії, метастабільного сигнального механізму, програмованого й бездоганного, що презентує всі знаки реального й поминає всі його несподівані повороти. Більше ніколи реальне не матиме нагоди виявити себе – у цьому полягає життєва функція моделі в системі смерті чи, радше, в системі завчасного воскресіння, яке більше не лишає жодного шансу навіть події смерті. Відтепер гіперреальне перебуває під прикриттям уявного, і з усього того, що відрізняє реальне від уявного, залишає місце лише орбітальному циркулювання моделей та симульованому породженню відмінностей.

Божественна ірреферентивність образів

   Вдаватися до дисимуляції – це вдавати, що ти не маєш того, що в тебе є. Симулювати – це вдавати, що в тебе є те, чого ти не маєш. Одне відсилає до наявності, інше – до відсутності. Та справа складніша, адже симулювати не означає вдавати: «Той, хто вдає хворобу, може просто лягти у ліжко й переконувати, що він хворий. Той, хто симулює хворобу, знаходить у себе її окремі симптоми» (Літре). Отже, вдавання, чи дисимуляція, лишають незайманим принцип реальності: різниця завжди зрозуміла, вона лише прихована. Симуляція ж ставить під сумнів різницю між «істинним» і «хибним», між «реальним» і «уявним». Хворий чи не хворий симулянт, який демонструє «істинні» симптоми? Об’єктивно його не можна вважати ні хворим, ні не хворим. Психологія і медицина зупиняються тут перед істинністю хвороби, які з цього часу неможливо встановити…

   Поза медициною та армією, улюбленими теренами симуляції, справа веде нас до релігії та симулякра божества: «Я заборонив, аби в храмах була якась подоба, адже божество, яке одухотворяє природу, не може мати зображення». Якраз і може. Та чим воно стає, коли являє себе в іконах, коли множиться в симулякрах? Чи залишається воно вищою інстанцією, яка тільки знаходить своє втілення в образах окоглядної теології? Чи щезає в симулякрах, які одні являють свій блиск і свою силу, що зачаровує, – видима машинерія ікон замінює при цьому чисту й надчуттєву Ідею Бога? Саме цього боялися іконоборці, чию тисячолітню суперечку ми продовжуємо й сьогодні. Саме з їхнього передчуття цієї всесильності симулякрів, цієї здатності їх стирати Бога із свідомості людей і цієї руйнівної, вбивчої істини, яку вони полишають для побіжного споглядання – що, по суті, Бога ніколи не було, що завжди існував лише його симулякр і навіть що Бог сам завжди був лише своїм власним симулякром – й походила та лють, з якою вони руйнували образи. Якби вони могли вірити, що останні лише приховують чи маскують платонівську Ідею Бога, причин для їх руйнування не існувало б. Можна жити ідеєю викривленої істини. Та їхній метафізичний відчай походив з ідеї, що образи взагалі нічого не приховують, що в цілому вони не образи, які змінюються самі в собі під дією оригінальної моделі, а цілком довершені симулякри, що вічно сяють своїми власними чарами. Тож необхідно за будь-яку ціну відвернути цю смерть божественної референції. […].

   Такою є симуляція у своєму протиставленні до репрезентації. Остання виходить з принципу еквівалентності знака і реального (навіть якщо ця еквівалентність утопічна, вона є фундаментальною аксіомою). Симуляція, навпаки, виходить з утопії принципу еквівалентності, з рішучого заперечення знака як цінності, із знака як реверсії та омертвлення будь-якої референції. Тоді як репрезентація намагається поглинути симуляцію, тлумачачи її як хибну репрезентацію, симуляція охоплює всю будову репрезентації, яка має стати симулякром. […].

   Перехід від знаків, які щось приховують, до знаків, які приховують, що нічого немає, позначає рішучий поворот. Перші відсилають до теології істини і таємниці (до якої ще належить ідеологія). Другі відкривають еру симулякрів і симуляції, коли вже не існує Бога, аби розпізнати своїх, і Страшного суду, аби відділити хибне від істинного, реальне від його штучного воскресіння, бо все вже вмерло й воскресло завчасно.

    Коли реальне більше не є тим, чим воно було, ностальгія набуває свого повного значення, ностальгія набуває свого повного значення. Інфляція первісних міфів і знаків реальності. Інфляція вторинної істини, вторинної об’єктивності й автентичності. Ескалація істинного, пережитого, воскресіння образного там, де зникли предмет і субстанція. Шалене виробництво реального та преференційного, паралельне й вище щодо шалу виробництва матеріального: такою постає симуляція в сучасній нам фазі – стратегією реального, неореального та гіперреального, яку повсюди випереджає стратегія відстрашування.

 

Гіперреальне і уявне

   Диснейленд – чудова модель усіх порядків симулякрів, що поплуталися. Це насамперед гра ілюзії та уяви: Пірати, Прикордонна територія, Світ майбутнього тощо. Цей уявний світ, як гадають, має забезпечити успіх дійства. Однак набагато більше натовпи приваблює, без сумніву, соціальний мікрокосм, релігійна, мінітюаризована насолода від реальної Америки, її тягарів та її радощів. …

   Тож повсюди у Диснейленді проступає об’єктивний профіль Америки – аж до морфології особин і натовпу. Мініатюра й анімаційна стрічка служать тут для звеличення всіх цінностей. Набальзамованих і умиротворених. Звідси можливий ідеологічний аналіз Диснейленду: це дайджест американського способу життя, панегірик американських цінностей, ідеалізоване перегрупування суперечливої реальності. Усе правильно. Та за цим криється інше, й сам «ідеологічний» сюжет служить прикриттям симуляції третього порядку: Диснейленд існує для того, аби приховати, що Диснейлендом є насправді «реальна» країна – вся «реальна» Америка. Диснейленд пропонує як уявне, аби переконати, що решта є реальним, тоді як Лос-Анджелес і Америка, що оточують його, вже більше не реальні, але належать до порядку гіперреального та симуляції. Мова більше не йде про хибне відображення реальності (ідеологія), вона про те, аби приховати, що реальне більше не є реальним, і, отже, про те, аби порятувати принцип реальності. […].

   Диснейленд: простір регенерації уявного, подібний до розташованих в інших місцях, і навіть у ньому самому, заводів з переробки відходів. Сьогодні повсюди потрібно переробляти відходи для їх повторного використання, а мрії, фантами, уявне (історичне, казкове, легендарне) дітей і дорослих і є відходами, першим великим випорожненням токсинів гіперреальної цивілізації. Диснейленд – прототип цієї нової функції в ментальному плані. Та до цього самого порядку належать і всі інституції з відновлення – статевого, психічного, соматичного, – на які багата Каліфорнія. Люди більше не дивляться один на одного, але для цього існують інституції. Вони більше не торкаються один до одного, однак існує контактотерапія. Вони більше не ходять, проте займаються оздоровчим бігом тощо. Повсюди відновлюють втрачені здібності, або втрачене тіло, або втрачену соціалізацію, або втрачений смак їжі. Знову винаходять нестачу, аскетизм, дику природність, що зникла: природну їжу, здорову їжу, йогу. Підтверджується, але вже на другому рівні, ідея Маршала Салінза, за якою нестачу породжує не природа, а ринкова економіка: тут, на найпередовіших рубежах тріумфальної ринкової економіки, знову вигадується нестача/знак, нестача/симулякр, симульована поведінка слаборозвиненої людини (зокрема стосовно прийняття марксистських тез), яка, прикриваючись екологією, енергетичною кризою та критикою капіталу, додає останній езотеричний ореол до тріумфу езотеричної культури. Можливо, однак, що ментальна катастрофа, імплозія та ментальна інволюція чатують на систему такого роду, видимими знаками якої є, мабуть, це дивне ожиріння або неймовірне співіснування щонайдивніших теорій і практик, котрі відповідають неправдоподібній коаліції розкоші, неба та грошви, неправдоподібній матеріалізації розкішного життя та протиріччям без розв’язку. […].