Симулякри і наукова фантастика

       

Три порядки симулякрів:

- симулякри природні, натуралістичні, засновані на зображенні, імітації та підробці, гармонійні, оптимістичні і спрямовані на відновлення чи ідеальне запровадження природи за образом Бога;

- симулякри виробничі, спрямовані на підвищення продуктивності, засновані на енергії, силі, її матеріальному втіленні в машині та всій системі виробництва – прометеївське прагнення до мондіалізації та неперервної експансії, до вивільнення безмежної енергії (це бажання входить як складова до утопій, пов’язаних з цим порядком симулякрів);

- симулякри симуляції, засновані на інформації, моделі, кібернетичній грі – тотальна операційність, гіперреальність, прагнення до тотального контролю.

Першому порядку відповідає уявне утопії. Другому відповідає наукова фантастика у буквальному значенні. Третьому порядку відповідає – та чи є ще якесь уявне, котре відповідало б цьому порядку? Вірогідна відповідь така, що старе, добре уявне наукової фантастики померло і що зараз на поверхню виринає щось інше (і не лише на рівні романів, а й теорій). Та сама приреченість на постійне перебування у підвішеному стані та невизначеність кладе край науковій фантастиці – але разом з нею і теорії, як двом специфічним жанрам.

І реальне, і уявне існують лише на певній відстані. Що відбувається з ними, коли ця відстань починає зникати, поглинатися на користь однієї лише моделі? Тож, переходячи від одного порядку симулякрів до іншого, ми спостерігаємо все ту ж тенденцію до резорбції цієї відстані, цього розриву, що полишає місце для проекції ідеального чи критичного характеру:

- вона максимальна в утопії, в якій вимальовується сфера трансцендентного, докорінно відмінного світу;

- вона значно скорочується в науковій фантастиці: остання найчастіше є лише диспропорційною, але якісно не відмінною проекцією реального світу виробництва. Відбувається нарощення механічних чи енергетичних можливостей, швидкості чи потужності досягають n-го степеня, але схеми і сценарії залишаються такими самим, що й у механіці, металургії тощо;

- вона повністю поглинається в імплозивну епоху моделей. Моделі більше не є трансцендентністю чи проекцією, вони більше не є уявним відносно реального, вони самі – антиципація реального і, отже, не лишають міця для жодного виду фантастичної антиципації – вони іманентні, тож не лишають місця для жодного виду уявної трансцендентності.

Поле, що відкривається, – це поле симуляції в кібернетичному сенсі, тобто поле всебічної маніпуляції моделями (сценарії, інсценування симульованих ситуацій і т. ін.), але тоді ніщо не відрізняє це дійство від управління і самого дійства реального: фантастики більше не існує. […].

Ми більше не здатні уявити собі інший світ: нас було позбавлено милості трансцендентності. […].

 

СПІРАЛЬНИЙ ТРУП

Університет занепадає: не здатний функціонувати в соціальному плані ринку та зайнятості, позбавлений культурної сутності та цілеспрямованості знання.

Навіть влада у власному розумінні більше не існує: вона також занепадає. Звідси неможливість повернення полум’я 68-го: перенацілення критичного ставлення до знання проти самої влади – вибухового протиріччя знання і влади (або викриття їхньої змови, що одне й те саме) в Університеті і воднораз через символічне зараження (більшою мірою, ніж через політичне) в усьому інституційно-соціальному порядку. […].

Зі страйком усе якраз навпаки. Він знову генерує ідеал можливого університету, ілюзію загального доступу до культури, він починає функціонувати замість університету як його критична альтернатива, як його лікувальний засіб. Він ще марить сутністю та демократією знання. Втім, сьогодні повсюди цю роль виконують ліві: саме справедливість лівих знову прищеплює ідею справедливості, соціальної логічної та моральної вимоги в апараті, що загниває, розпадається, втрачає будь-яке усвідомлення своєї легітимності і маже добровільно відмовляється працювати. […].

Звідси парадоксальна, але й необхідна інверсія всіх термінів політичного аналізу.

Влада (або те, що займає її місце) вже не вірить в Університет. Насправді вона знає, що він – це лише зона розміщення та нагляду за цілою віковою категорією, тож їй немає діла до відбору – свою еліту вона відшукує в іншому місці або ж по-іншому. Дипломи нічого не варті: то чому вона мала б відмовлятися видавати їх, втім, вона готова видавати їх усім, тоді для чого ця провокаційна політика, якщо не для того, щоб конкретно спрямувати енергію на досягнення фіктивної мети (відбір, робота, дипломи тощо), на вже мертве референційне, що загниває?

Загниваючи, Університет може завдати ще багато шкоди (загнивання є засобом символічним – не політичним, а символічним, тож згубним для нас). Та для цього слід було б розпочати з цього самого загнивання, а не марити воскресінням. Слід було б трансформувати це загнивання в насильницький процес, в насильницьку смерть через глум, виклик, через розтиражовану симуляцію, яка запропонувала б ритуал смерті університету як моделі загнивання для всього суспільства, заразну модель скасування цілої соціальної структури, в якій смерть нарешті завдасть спустошень, що їм страйк безнадійно намагається запобігти, перебуваючи у таємній змові з системою, досягаючи при цьому лише перетворення її на повільну смерть, смерть уповільненої дії, котра перестає навіть бути можливим приводом для підривної діяльності, для агресивної реверсії. […].

ОСТАННЄ ТАНҐО ВАРТОСТІ

 

Паніка відповідальних працівників Університету при думці, що дипломи видаватимуть без відповідної кількості «реальної» праці, без еквівалентності знань. Ця паніка не пов’язана з підривною політичною діяльністю, це паніка від очевидності того, що вартість відокремлюється від свого змісту і функціонує сама по собі, у самій своїй формі. Університетські цінності (дипломи тощо) швидко розмножуються і продовжуватимуть циркулювати…, аж поки повністю не знеціняться, однак це не має значення: однієї лише циркуляції їх достатньо для того, щоб створити соціальний горизонт вартості, і нав’язливість ідеї примарності вартості від цього тільки зросте, навіть тоді, коли її референційна основа втрачається. Страх перед вартістю, позбавленою еквівалентності. … Університет залишається місцем безнадійної ініціації, прилучення до порожньої форми вартості, і той, хто живе в ньому протягом кількох років, знайомий з цією дивною працею, із справжньою безнадійністю «непраці» і «незнання». Адже сучасні покоління ще мріють читати, вивчати, змагатися, однак душа вже не лежить до цього – одним словом, аскетична культурна ментальність повністю скомпрометувала себе. Ось чому страйк більше нічого не означає. […].

Світ симуляції трансреальний і безконечний: жодне випробування реальністю вже не зможе покласти йому край – хіба що всеохопним обвал і зсув, що лишається нашою най божевільнішою надією.

 

ПРО НІГІЛІЗМ

[…].

Світ і ми всі живими увійшли в симуляцію, згубну, ба навіть не згубну, а індиферентну сферу відстрашування: нігілізм, і то незвичним чином, повністю реалізувався не через руйнування, а через симуляцію та відстрашування. З активного, насильницького фантазму, з міфу і сцени, якими він був, також і в історичному плані, він перейшов у прозоре, по-фальшивому прозоре функціонування речей…

Ми перебуваємо у новій і, без сумніву, нерозв’язній ситуації щодо попередніх форм нігілізму.

Я нігіліст.

Я констатую, я приймаю, я примиряюсь з велетенським процесом руйнування видимого на користь смислу, який є головним фактом ХІХ століття. Справжня революція ХІХ ст., революція нового часу, полягає в докорінному руйнуванні видимого, у звільненні світі від чарів та його зануренні в насильство інтерпретації та історії.

Я констатую, я приймаю, я примиряюсь, я аналізую другу революцію, революцію ХХ ст., революцію постмодерності, яка є велетенським процесом руйнування смислу, рівним попередньому руйнуванню видимого. Те, що вражає своїм смислом, гине від смислу. […].

Імплозія смислу в засобах інформації. Імплозія соціального в масах. Безконечне зростання маси в міру прискорення системи. Енергетичний глухий кут. Точка інерції.

Якщо бути нігілістом – це бути в полоні нав’язливої ідеї про спосіб зникнення, а не про спосіб виробництва, тоді я нігіліст. […].

Сцени більше немає, немає навіть тієї мінімальної ілюзії, завдяки якій події можуть набувати ознак реальності, – немає більше ані сцени, ані духовної чи політичної солідарності: що для нас Чилі, республіка Біафра, втікачі на човнах, Болонья чи Польща? Усе це з’являється на екрані телевізора, аби перетворитися на ніщо. Ми живемо в епоху подій, що не мають наслідків (і теорії, що не ведуть до висновків).

Смисл уже не має на що сподіватися. І це, без сумніву, саме так: смисл підвладний смерті…

 

Запропонований вашій увазі текст належить до постмодерного філософування. Тому для нього характерний есеїстичний стиль, різноплановість, уникання системності, але це не означає, що думки автора перестрибують одна через одну.

Зверніть увагу на механізми формування «прецесії» симулякрів і девальвації реального. В добу симулякрів руйнується класична модель смислу, а саме означник-означувальне, яка породжує відчуття реальності. Смисл є тоді, коли знак має значення, означник вказує на означувальне, але в добу симулякрів такі відношення руйнуються, отже, руйнується й смисл, втрачається відчуття реальності. Настає доба віртуальності.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Які види симулякрів виділяє Ж. Бодріяр? Як ці види впливають на ступені девальвації реального?

2. В чому полягає «імплозія смислу»?

3. Яка роль відводиться ЗМІ та рекламі у формуванні гіперреального?

4. Поясніть співвідношення між реальним і гіперреальним.

5. Які соціально-політичні наслідки виходу симулякрів на історичну арену?