Література до опрацювання розділу

1. Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии / Пер. с фр., предисл., примеч. В. И. Колядко. — М.: Республика, 2000.

2. Сартр Ж.-П. Воображаемое. Феноменологическая психология воображения / Ж.-П. Сартр; [пер. с фр. М. Бекетова]. – СПб.: Наука, 2002. – 319с.

3. Сартр Ж.-П. Екзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов. – М.: Изд-во политической литературы, 1990. – С. 346–381.

АЛЬБЕР КАМЮ

(1913-1960)

Біографічна довідка

Альбер Камю - французький філософ екзистенціального спрямування, письменник і публіцист, лауреат Нобелівської премії з літератури (1957 р.). Його дитинство пройшло в бідняцьких передмістях Алжиру. Будучи студентом Алжирського університету, вивчає філософію і водночас займається просвітницькою діяльністю в організованому ним Театрі праці. Під час Другої світової війни учасник руху Опору. Автор літературно-філософських праць: “Міф про Сізіфа”, “Листи до німецького друга”, “Людина, що бунтує”, “Шведські промови”, також низки романів і п’єс.

Фрагменти ТВОРІВ

 

1. Є лише одна справді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Визначити, чи варте життя того, щоб його прожити, – означає вирішити фундаментальне питання філософії.

Самогубство здійснюють тому, що жити не варто, – це істина, звичайно, але істина безплідна, трюїзм. Невже це прокляте існування, це викриття життя в брехні суть наслідок того, що у життя немає змісту? Хіба абсурдність життя вимагає того, щоб від нього втікали – до надії чи до самогубства? Це необхідно нам з’ясувати, прослідкувати, зрозуміти, відкинувши все інше. Чи веде абсурд до смерті?

2. Людина стикається з ірраціональністю цього світу. Вона відчуває, що бажає щастя та розумності. Абсурд народжується у цьому зіткненні між покликанням людини і нерозумним мовчанням світу. Ми повинні постійно пам’ятати про це, не випускати з поля зору, оскільки з цим пов’язані висновки, що є важливими для життя. Ірраціональність, людська ностальгія і породжений ними абсурд – ось три персонажі драми, котру необхідно прослідкувати від початку і до кінця з усією логікою, на яку здатна екзистенція.

3. Найперша справа розуму – відрізняти істинне від хибного. Проте варто лише мисленню зайнятися рефлексією, як відразу ж з′являються суперечності… До яких би ігор та логічної акробатики ми не вдавались, зрозуміти – це завжди значить уніфікувати. Навіть у своїх найрозвинутіших формах розум поєднується із несвідомим почуттям, бажанням ясності. Щоб зрозуміти світ, людина повинна звести його до чогось людського, відбити на ньому свою печатку. Всесвіт кішки відрізняється від всесвіту мурашки… У прагненні зрозуміти дійсність розум буде задоволений лише тоді, коли зможе звести її до мислення. Якби людина визнала, що і всесвіт зданий її любити і страждати, вона би примирилася з таким світом. Якби мислення відкрило у мінливих контурах феноменів вічні відношення, до яких зводились би самі ці феномени, а самі відношення підсумовувались якимось єдиним принципом, мислення було би просто щасливим. Ностальгія за Єдиним, прагнення Абсолюту виражають сутність людської драми. Але із фактичної присутності цієї ностальгії ще не випливає, що спрага буде втамована… Нічим не можна заповнити той рів, що відділяє достовірність мого існування і тим змістом, якого я намагають йому надавати… Чи можу я заперечувати цей світ, всемгутність якого я постійно відчуваю? Але всім земним наукам не переконати мене в тому, що це є мій світ…

Самий по собі світ є просто нерозумним, і це є все, що про нього можна сказати. Абсурдним постає зіткнення між ірраціональністю та непереборним бажанням ясності, поклик якого відлун.є у глибинах людської душі. Абсурд рівною мірою залежить і від людини, і від світу. Поки що він постає єдиним зв′язком між ними…

Наша епоха свідчить про відродження парадоксальних систем, уся винахідливість яких спрямована на те, щоби розставити розуму пастки… Атаки на розум, здається, ще ніколи не були настільки агресивними, ніж у наш час. Після закликів Зоратустри, після хвороби та смерті Кєркегора, прийшли й інші теми абсурдної думки (Л.Шестов, М.Гайдеггер, К.Ясперс).

4. Повернемось тепер знову до самогубства, розглядаючи його із іншої сторони. Раніше мова йшла про знання, чи повинно життя мати сенс, щоби воно було варте того, щоб його прожити. Зараз, навпаки, здається, що чим менше у ній сенсу, тим більше вона містить підстав для того, щоб її прожити. Пережити випробовування долею – значить прийняти життя. Отже, знаючи про абсурдність долі, можна жити нею тільки у тому випадку, коли абсурд весь час перебуває перед очима, є очевидним для свідомості. Вікинути один із термінів суперечності (сторін проблеми), що ними живе абсурд, значить його позбутися… Жити – значить пробуджувати абсурд для життя. А пробуджувати його для життя – значить не відривати від нього очей… Однією з небагатьох послідовних філософських позицій постає бунт, безперервна конфронтація людини із тим мороком, що в ній самій зачаївся.

Ми бачимо тепер, наскільки досвід абсурду є далеким від самогубсива. Звичайна думка про те, що самогубство йде за бунтом, завершеє його, є помилковою. Самогубство є повною протилежністю бунту, оскільки передбачає згоду… Але умовою існування абсурду є його принципова невирішуваність… Цей бунт надає життю вартості… Для людини не надто обмеженої немає кращого видавища, ніж боротьба інтелекту із реальністю, що його набагато перевершує… Є дещо неповторно могутнє у тійц дисципліні, що її сам собі встановив розум, у тій волі, що супроводжує дане протистояння. Збіднювати реальність, що своєю нелюдськістю підкреслює людську велич, – значить збіднювати саму людину.

5. Нікчемний розум протиставляє мене всьому створеному, і я не можу відкинути його одним начерком пера. Я повинен стримувати все те, що вважаю істинним, що здається мені очевидним, навіть всупереч власному бажанню. В основі конфлікту, цього розладу між світом та свідомістю, перебуває саме усвідомлення цього конфлікту. Отже, щоб зберегти конфлікт, мені потрібна завжди напружена, безперестанна свідомість, що постійно оновлюється. У ній мені необхідно утримувати себе. Разом із нею в людське життя вривається абсурд – настільки очевидний і водночас настільки важкодоступний – і знаходить у ній свою батьківщину.

Однією з кількох послідовних філософських позицій є бунт, неперервна конфронтація людини з мороком, що таїться в ній. Бунт – це вимога прозорості, за    одну мить він ставить під сумнів увесь світ. Подібно до того, як небезпека дає людині незамінну можливість пізнати саму себе, метафізичний бунт надає свідомості все поле для експериментів. Бунт є постійною даністю людини самій собі. Це не прагнення, не устремління, адже бунт позбавлений надії. Бунт – це впевненість у гнітючій силі долі, але без упокорення, що, звичайно, її супроводжує.

Ми бачимо тепер, наскільки досвід абсурду далекий від самогубства. Помилковою є думка, нібито самогубство слідує за бунтом, є його логічним завершенням. Самогубство є повною протилежністю бунту, оскільки передбачає упокорення та згоду. Подібно до стрибка, самогубство – це примирення з власними обмеженнями.

6. Свідомість та бунт – обидві ці форми відмови – протилежні до зречення. Навпаки, їх переповнюють всі пристрасті людського серця. Мова йде про смерть без зречення, а не добровільний відхід з життя. Самогубство – помилка. Абсурдна людина вичерпує все і вичерпується сама; абсурд є граничною напругою, що підтримується всіма її силами у цілковитій самотності. Абсурдна людина знає, що свідомість та щоденний бунт – свідчення тієї єдиної істини, якою є кинутий нею виклик. Таким є перший наслідок.

Абсурд розвіяв мої ілюзії: завтрашнього дня немає. І віднині це стало основою моєї свободи. Зануритися в цю бездонну достовірність, відчути себе достатньо байдужим до власного життя – щоб возвеличити його і йти по ньому, позбавившись короткозорості закоханого, – ось принцип звільнення. Як і будь-яка свобода дії, ця нова незалежність скінченна, в неї немає гарантії вічності. Але тоді свобода дії приходить на зміну ілюзорній свободі, а ілюзії зникають перед лицем смерті. Принципами єдино розумної свободи стають тут божественна відстороненність, відчуженість засудженого на смерть, перед яким одного прекрасного ранку відкриються двері в’язниці, неймовірна байдужість до всього, крім чистого вогню життя, смерть та абсурд. Це принципи, доступні людському серцю. Таким є другий наслідок. Всесвіт абсурдної людини – це всесвіт льоду й вогню, настільки ж прозорий, наскільки й обмежений, де немає нічого можливого, але все дане. У кінці її чекає крах та небуття. Вона може наважитися жити в такому всесвіті. І з цієї рішучості вона черпає сили, звідси її відмова від надії й завзятість у житті без розради та втіхи. Але що означає жити в такому всесвіті? Нічого, крім байдужості до майбутнього і бажання вичерпати все, що дано. Віра в сенс життя завжди передбачає шкалу цінностей, вибір, перевагу. Віра в абсурд, за визначенням, вчить нас прямо протилежному.

7. Переживати своє життя, свій бунт, свою свободу якомога повніше – означає жити, і в повну міру. Там, де панує ясність, шкала цінностей безглузда... Сьогодення – ось ідеал абсурдної людини: послідовне проходження моментів життя перед очима безупинно свідомої душі. Слово «ідеал», однак, звучить фальшиво. Адже це навіть не людське покликання, а лише третій наслідок міркувань абсурдної людини. Роздуми про абсурд починаються з тривожного усвідомлення немилосердності, нелюдськості і, насамкінець, повертаються до пристрасного полум’я людського бунту.

Отже, я роблю висновок, що абсурд має три наслідки, якими є: мій бунт, моя свобода і моя пристрасть. Однією лише грою свідомості я перетворюю на правило життя те, що було запрошенням до смерті, і відкидаю самогубство.

8. Боги прирекли Сізіфа піднімати величезний камінь на вершину гори, звідки ця брила неодмінно скочувалась донизу. В них були підстави вважати, що немає жахливішого покарання, ніж марна та безнадійна праця.

Сізіф – абсурдний герой. Він такий і у своїх пристрастях, і в стражданнях. Його зневага, презирство до богів, ненависть до смерті та бажання жити вартували йому величезної муки – він змушений марно напружуватися та безцільно витрачати сили. Такою є ціна земних пристрастей.

Я бачу цю людину, що спускається важким, але впевненим кроком до нескінченних страждань. Водночас разом з диханням до неї повертається свідомість, невідворотна, як і її нещастя. І кожної миті, спускаючись з вершини у лігво богів, вона стає вищою від своєї долі. Людина стає твердішою ніж її камінь.

Цей міф трагічний, оскільки його герой наділений свідомістю. Про яке покарання могла б йти мова, якщо б на кожному кроці його підтримувала надія на успіх? Сьогоднішній робітник живе так усе своє життя, і його доля є не менш трагічною. Але сам він трагічний лише в ті короткі миттєвості, коли до нього повертається свідомість. Сізіф, пролетар богів, безсилий та бунтівний, знає про безконечність свого приречення; про нього він думає протягом спуску. Ясність видіння, яка повинна бути його мукою, перетворюється на його перемогу. Немає долі, яку б не перемогло презирство, зневага.

У цьому вся тиха радість Сізіфа. Йому належить його доля. Камінь – його здобуток. Так само абсурдна людина, дивлячись на свої страждання, змушує замовкнути ідолів. У несподівано притихлому всесвіті чути шепіт тисячі тоненьких прекрасних голосів, що піднімаються від землі. Це несвідомий, таємний поклик усіх образів світу – такою є зворотна сторона і такою є ціна перемоги. Сонця немає без тіні, необхідно пізнати ніч. Абсурдна людина говорить «так» – і її зусиллям більше немає кінця. Якщо і є особиста доля, то це зовсім не вирок згори, або, у крайньому випадку, приречення, воно зводиться до того, як про нього судить сама людина: воно фатальне та достойне зневаги. В усьому іншому вона відчуває себе володарем своїх днів. У невблаганну мить, коли людина обертається й кидає погляд на прожите життя, Сізіф, повернувшись до каменя, бачить безладну послідовність дій, що стала його долею. Вона була створена ним самим, з’єднана в єдине ціле його пам’яттю та скріплена смертю. Впевнений у людському походженні всього людського, бажаючи бачити і, знаючи, що ніч не має кінця, сліпець продовжує свій шлях. І знову скочується камінь.

Я залишаю Сізіфа біля підніжжя його гори! Ноша завжди знайдеться. Але Сізіф навчає вищої вірності, що відкидає богів та рухає каміння. Він також вважає, що все добре. Цей всесвіт, віднині позбавлений володаря, не здається йому безплідним та нікчемним. Кожна частинка каменю, кожен відблиск руди на північній горі є для нього цілим світом. Лише боротьби за вершину достатньо, щоб заповнити серце людини. Сізіфа потрібно уявляти собі щасливим («Міф про Сізіфа. Есе про абсурд»).

9. Бунтар хоче бути або «всім», цілком і повністю ототожнюючи себе з благом, яке він несподівано усвідомив, і вимагаючи, щоб і люди визнавали в ньому і вітали це благо, або «нічим», тобто повністю позбавитись будь-яких прав, підкоряючись вищій силі. Йдучи до кінця, повсталий готовий до останнього безправ'я, яким є смерть, якщо буде позбавлений того єдиного священного дару, яким, наприклад, може стати для нього свобода. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах.

За своєю видимістю негативний, оскільки нічого не створює, бунт насправді є глибоко позитивним, тому що відкриває в людині те, за що завжди варто боротися.

У бунтівному пориві страждання набуває характеру колективного існування. Воно стає спільним починанням. Перший порух розуму, скутого відчуженістю, полягає в тому, що він поділяє цю відчуженість з усіма людьми, і в тому, що людська реальність страждає у своїй цілісності від відокремленості, відчуженості у ставленні до самої себе і до світу. Зло, випробуване однією людиною, стає чумою, що заражає всіх. У наших повсякденних випробуваннях бунт відіграє таку ж роль, яку відіграє «cogito» у порядку мислення: бунт є першою очевидністю. Але ця очевидність витягує індивіда з його самотності, вона є тим узагальнюючим, що перебуває в основі першої цінності для всіх людей. Я бунтую, отже, ми існуємо.

Протестуючи проти незакінченості людських прагнень, що зумовлено смертю, і проти роз’єднання людей, що пояснюється злом, метафізичний бунт є мотивованою вимогою блаженної єдності, антипода страждань життя й страху смерті. Якщо всезагальний смертний вирок визначає людське життя, то в деякому сенсі бунт виникає одночасно з ним. Протестуючи проти своєї смертної природи, бунтівна людина відмовляється визнавати силу, яка примушує її жити в подібних умовах.

Благородним є не бунт сам по собі, а вимоги, що він висуває, навіть, якщо результатом бунту виявиться ницість.

Ні, не бунтом, не благородством бунту освітлений сьогодні світ, а нігілізмом. І наслідки нігілізму ми повинні прослідкувати, не забуваючи правди його витоків. Якщо б навіть Бог існував, Іван Карамазов не прийшов би до нього, знаючи про несправедливість щодо людини. Але надто довге переживання цієї несправедливості, надто гірке усвідомлення її перетворили формулу «навіть якщо ти існуєш» на формулу «ти не заслуговуєш на існування», а потім і на «ти не існуєш».

 Бог помер, залишаються люди, тобто є історія, яку необхідно розуміти й будувати. Будувати її можна, використовуючи будь-які засоби, – тільки і додає нігілізм, який поглинає творчу силу бунту. На землі, віднині самотній, людина на своєму шляху до імперії людей має намір приєднати злочини розуму до найбільш крайніх злочинів ірраціонального. Розмірковуючи про найвеличніші цілі бунту і своєї смерті, до формули «Я бунтую, отже ми існуємо» людина додає слова: «І ми самотні».

Якщо метафізичний бунт прагнув єдності світу, то революційний рух XX століття, зіткнувшись з найбільш недвозначними наслідками своєї логіки, зі зброєю в руках вимагає історичної тотальності.

Терор і концтабори – це крайні засоби, що вона використовує, намагаючись позбавитись самотності. Прагнення до єдності повинно втілитися хоча б в одній могильній ямі. Люди вбивають один одного в ім’я всезагального безсмертя. Але тим самим вони ніби вбивають самих себе, доводячи водночас, що вони не можуть обійтись без людини; вони втамовують свою жахливу спрагу братерства.

Вбивство й бунт суперечать одне одному. Якщо хоча б один пан буде вбитий бунтівником, цей бунтівник позбавить себе права звертатись до спільноти людей, в якій він черпав своє виправдання. Якщо цей світ позбавлений вищого змісту, якщо людина може знайти відгук у душі іншої людини, то достатньо одному назавжди вигнати другого з товариства живих, щоб самому опинитись поза ним. Убивши Авеля, Каїн біжить у пустелю. А коли вбивць стає багато, в пустелі опиняються вони всі та живуть у скупченості, що є гіршою, ніж самотність.

Бунт – це не тільки протест раба проти господаря, але і протест людини проти світу рабів і панів. Отже, завдяки бунту в історії з’являється дещо більше, ніж відношення панування й рабства. Необмежена влада вже не є у ньому єдиним законом. В ім’я зовсім іншої цінності бунтівник утверджує неможливість тотальної свободи, водночас вимагаючи для себе свободи відносної, необхідної для того, щоб усвідомити цю неможливість. Кожна людська свобода у глибокому своєму корінні настільки ж відносна. Абсолютна свобода – свобода вбивати – єдина з усіх, що не вимагає для себе жодних границь та перешкод. Тим самим вона обрубує своє коріння і блукає навмання абстрактною та зловісною тінню, яка не втілюється в тілі якоїсь ідеології.

На нашій – історичній – стадії, не маючи можливості відстоювати вищі цілі, що виходять за межі зла, бунтівник опиняється перед єдиною дилемою: мовчання або вбивство. В обох випадках це рівноцінне здачі позицій.

Так само відбувається зі справедливістю та свободою. Історія революцій свідчить, однак, що вони майже завжди вступають у конфлікт між собою, наче їхні взаємні вимоги непримиримі.

Але ці антиномії існують лише в абсолюті, вони передбачають мир та мислення, позбавлені опосередкованості. Дійсно, примирення між Богом, повністю відокремленим від історії, та історією, очищеною від усього трансцендентного, неможливе. Їхніми представниками на землі є відповідно йоги та комісари. Нехтуючи опосередкованою цінністю, яку якраз і виявляє бунт, обидва типи людей, однаково далекі від реальності, втілюють два види безсилля: безсилля добра та безсилля зла.

Бунт постійно зіштовхується зі злом, після чого йому доводиться кожен раз набирати сили для нового пориву. Людина може зберегти в собі все, чим вона повинна бути. І повинна покращити у світі все, що може бути кращим. Але і після цього, навіть у найбільш досконалому суспільстві, будуть вмирати невинні діти. При всьому своєму бажанні людина здатна лише арифметично зменшити кількість горя у світі. Але несправедливість і страждання залишаться, і, наскільки обмеженими вони не були би, вони не перестануть бути причиною спокуси. Ніколи не замовчить «чому?» Дмитра Карамазова; мистецтво й бунт помруть тільки разом з останньою людиною.

10. Кожне покоління впевнене, що саме воно покликане змінити світ. Моє, однак, уже знає, що йому цей світ не змінити. Але його завдання, можливо, насправді ще більш величне. Воно полягає у тому, щоб не дати світові загинути… Перед лицем світу, що перебуває перед загрозою знищення, світу, який наші великі інквізитори можуть назавжди перетворити на царство смерті, це покоління бере на себе завдання у божевільному русі проти годинникової стрілки відродити мир між націями, заснований не на рабському підкоренні, знову примирити працю і культуру і побудувати у союзі зі всіма людьми ковчег згоди. Не впевнений, що йому вдасться розв’язати до кінця цю гігантську задачу, але впевнений, що повсюди на землі воно вже зробило подвійну ставку – на правду і на свободу – і, при нагоді, зможе без ненависті у душі віддати за них життя.

Істина – загадкова, вона завжди вислизає від осягнення, її треба завойовувати знову і знову. Свобода небезпечна, володіти нею так само важко, як і привабливо. Ми повинні досягнути цих двох цілей, нехай важко, але рішуче рухаючись вперед і наперед знаючи, скільки падінь і невдач чекає нас на цьому тернистому шляху (Шведські промови. Промова від 10 грудня 1957 р.).

11. Часи безвідповідальних художників минули назавжди. Ми сумуємо за ними – адже нам було в них так затишно! Але давайте визнаємо, що випробування це в той же час збільшує наші шанси на оволодіння істинним мистецтвом, і з гідністю приймемо виклик. Свобода творчості недорого коштує, коли вона має лише одну мету – забезпечити зручність художнику. Для того, щоб та чи інша цінність укорінилась в суспільстві, достатньо хоча б не брехати, говорячи про неї, – іншими словами платити за неї кожен раз, коли зможеш. Якщо свобода стала небезпечною, це означає, що її ось-ось припинять проституювати. І я не можу погодитись з тими, наприклад, хто говорить сьогодні про занепад мудрості. На перший погляд, вони нібито праві. Але в дійсності мудрість ніколи не опускалась так низько, як у ті часи, коли вона була лише втіхою для купки гуманістів-книжників. Сьогодні ж, коли їй загрожують справді реальні небезпеки, в неї, навпаки, з’явились деякі шанси на те, щоб знову стати на весь зріст і завоювати всезагальну повагу (Шведські промови. Доповідь, зроблена 14 грудня 1957 р.).

 

В своїй творчості Камю намагається знайти позитивні форми буття в світі, який сприймається людиною як абсурд. Якщо в “Міфі про Сізіфа” стверджується самоцінність індивідуального життя, значення бунту як боротьби інтелекту з реальністю, що перевершує його, і як відмови від примирення, то в “Людині, що бунтує” звучить вимога людської солідарності і спільного для всіх сенсу існування. Самогубству і “філософському самогубству” у вигляді релігій, міфів, утопій Камю протиставляє чесне і мужнє бачення абсурдності існування та протест проти несправедливості людської долі. Мистецтво є одним із засобів боротьби проти нігілізму і за утвердження свободи.

Прочитавши фрагменти з праць А.Камю, як би Ви відповіли на основне, на думку філософа, питання філософії: чи вартує життя того, щоб жити чи воно того не вартує? Чи згідні Ви з тим, що світ є абсурдним? Якими, на Ваш погляд, можуть бути форми самоствердження людини в світі?

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Уважно перечитайте наведені фрагменти творів А.Камю та спробуйте визначити їх загальну емоційну тональність. Чому позицію філософа називають позицією «трагічного оптимізму»?

2. В чому полагає, згідно А.Камю, зміст і сенс ситуації абсурду? Чому її уособленням філософ обрав міфічного героя Сізіфа?

3. Спробуйте визначити, чи передбачають ситуації абсурду та метафізичного бунту ідеологію руйнування і чи є такою філософія А.Камю?

4. Як ви можете прокоментувати положення А.Камю щодо того, що основне питання філософії – це питання про самогубство? Спробуйте надати розгорнуту відповідь на це питання, посилаючись на конкретні твердження, наведені у фрагментах текстів.

5. Окресліть особливості гуманістичної позиції А.Камю. Чи можна вважати його філософію ірраціоналізмом?

6. За якої умови, згідно А.Камю, людина могла би отримати заспокоєння від життя? Чи можливо досягнути такої умови?