Література до опрацювання розділу

1. Аристотель. Сочинения в четырех томах. М.: «Мысль» - 1975-83.

2. Асмус В.Ф. Античная философия / В.Ф.Асмус. – М., 1978

3. Воронина Л.А. Основные эстетические категории Аристотеля / Л.А.Воронина. – М., 1975.

4. Джохадзе Д.В. Диалектика Аристотеля / Д.В.Джохадзе. – М., 1971.

5. Зубов В.П. Аристотель / В.П.Зубов. – М, 2009.

6. Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії / В.В.Кондзьолка. – Львів, 1993.

7. Лосев А.Ф., Тахо-Годи А.А. Аристотель. Жизнь и смысл / А.Ф.Лосев,  А.А.Тахо-Годи. – М., 1999.

8. Чанышев А. Н. Аристотель / А.Н.Чанышев. – М., 1987. – (Мыслители прошлого).

 

 

АНТИЧНИЙ СКЕПТИЦИЗМ

Біографічна довідка

Один з найвпливовіших напрямів пізньої античної філософії, що був поширений у період від ІІІ ст. до н. е. до ІІІ ст. н. е. Назва напряму походить від д.-грецьк. слова «скепсис» – дослідження. Скептицизм найбільше відомий у варіантах пірронізму (засновник – Піррон з Еліди) та академізму (представники платонівської академії); розрізняють також його грецькі та римські версії. У ранньому скептицизмі значна увага приділялась питанням етики, а у пізньому домінували питання пізнання та логіки. Ранній скептицизм не залишив жодних писаних творів, і його положення відомі за переказами. Більше відомо про академічний та римський скептицизм, представниками яких були Аркесилай, Лакид, Карнеад, Клітомах, Філон із Лариси, Секст Емпірик.

 

ФРАГМЕНТИ ТВОРІВ СКЕПТИКІВ

ТА ВІДОМОСТЕЙ ПРО НИХ

Ті, що шукають якусь річ, змушені або знайти її, або дійти до заперечення такої можливості та визнання недоступності її для сприйняття, або бути впертими у пошуках. Тому, можливо, і у відношенні до речей, що шукаються у філософії, одні казали, що вони знайшли істину, інші висловлювались, що сприйняти її неможливо, треті – що ще шукають. Тих, що уявляють себе такими, що вже знайшли, називають особливим ім’ям догматиків, як, наприклад, послідовники Аристотеля; про істину, як недоступну сприйняттю, висловлювались… академіки, шукають же скептики. Звідси випливає виправданість погодження із тим, що існує три основні роди філософії: догматична, академічна та скептична…

Отже, скептичний спосіб розмірковування називається «пошуковим» від діяльності, спрямованої на пошук та огляд навкруг себе, або «утримуваним» – від того душевного стану, в який приходять ті, що оглядаються навкруг себе після пошуків, або «здивованим» внаслідок того, що він всім здивований та шукає, або внаслідок того, що він завжди нерішучий перед згодою або запереченням; він також називається «пірроновим» тому, що, як нам здається, Піррон підійшов до питань скепсису ясніше та наочніше від своїх попередників.

                                  (Секст Емпірик. Три книги пірронових положень).

 

Піррон Елідський… спочатку був живописцем, потім – слухачем Брисона, а потім – Анаксарха, якого супроводжував усюди, навіть при зустрічах із індійськими гімнософістами та магами. Звідси він, напевне, і вивів свою гідну філософію, стверджуючи неосяжність та стриманість особливого роду. Він нічого не називав ні прекрасним, ні огидним, ні справедливим, ні несправедливим і взагалі вважав, що істинно нічого не існує, а людські вчинки керуються законом та звичаєм; бо нічого не існує у більшому ступені, ніж інше. … Посідоній розповідає про нього ось такий випадок. На кораблі під час бури, коли його супутники впали в сум, він залишався спокійним та підбадьорював їх, показуючи на корабельне порося, що їло собі та їло, говорячи, що такої безтурботності і має триматись мудрець.

Серед його учнів були й знамениті… Всі вони звуться за ім’ям свого учителя пірроністами, а за їх поглядами – апоретиками, скептиками, ефектиками та зететиками. Зететиками, тобто – шукачами, – тому, що вони завжди шукають істину, скептиками, тобто тими, що у все вдивляються і нічного не знаходять; ефектиками, тобто тими, хто сумнівається – за їх настроєм у пошуках, тобто за їх утримуванням від суджень; апоретиками, тобто тими, хто перебуває в ускладненнях, оскільки в ускладненнях перебувають навіть догматичні філософи.

Аркесилай, син Севфа, походив із Питани в Еоліді. Він започаткував Середню академію. Він першим став утримуватись від висловлювань при суперечності суджень, першим почав розглядати питання з обох сторін, першим зрушив з місця вчення, заповідане Платоном, питаннями та відповідями вніс у нього більше сперечань. …Книг, в силу свого утримання від суджень, він не писав зовсім. …Платоном він, судячи з усього, захоплювався, і Піррона також брав за взірець, і діалектиці був відданий…

… Мету свою скептики вбачали у спростуванні догматів усіх шкіл, але самі ні про що догматично не висловлювались. Навіть наводячи та викладаючи думки інших, вони нічого не визначали, не визначаючи й того, що вони самі робили (не казали, наприклад, «Ми нічого не визнаємо»), бо цим вони висловились би певно. Замість того вони говорять «Ми пропонуємо такі висловлювання, аби показати свою стриманість, адже те ж саме ми могли би виразити, кивнувши головою».

… Так само і висловлювання «На всяке слово існує і протилежне» тягне за собою утримування від суджень: якщо речі суперечать одна одній, а слова рівносильні, то із цього випливає невідання істини. Більше того, і на ось це слово є протилежне, оскільки воно, спростувавши інші, повертається на себе і руйнує саме себе…

Отже, пірронівські міркування є звітом про те, що видається та деяким чином мислиться, внаслідок чого все із усім співвідноситься, порівнюється та виявляє багато неправильного та невпорядкованого – так каже Енесідем у «Вступі до Піррона». Демонструючи усі ці суперечності у розгляді, вони на кожну переконливість предмету знаходять іншу таку ж, що відміняє попередню. А переконливим вони вважають те, що узгоджується із чуттям, те, що ніколи або дуже рідко міняє свій вигляд, те, що приймається звичаєм, те, що визначається законами, те, що приносить задоволення, те, що викликає здивування. Для такого роду переконань вони і підшукують рівносильні їм протилежні переконання.

Невирішуванні складності узгодження видимого та мислимого, що ними вказуються, зведені у десять способів (тропів), що ними змінюється видимість предмету. Ось ці десять способів.

Перший виходить із того, що у різних істот так само різні насолоди та біль, різні користь та шкода від різних речей. Це змушує думати, що і уявлення у них не ті ж самі від одних і тих же речей і що при такому протиборстві краще утримуватись від суджень…

Другий виходить із людської природи та особистісних особливостей. Так, Демофонт, кухар Олександра, зігрівався в тіні та мерз на сонці, тому слід утриматися від суджень.

Третій виходить із відмінностей наших чуттєвих отворів. Так, яблуко нашому зору уявляється жовтим, смаку – солодким, нюху – духмяним, а та ж сама форма бачиться по різному, відбиваючись у різних дзеркалах. Із цього випливає, що всяка видимість є не у більшому ступені одне, ніж інше.

Четвертий виходить із різного ставлення та загальних змін, що ними постають здоров’я, хвороба, сон, бадьорість, радість, сум, молодість, старість, відвага, страх, брак чогось, надлишок, ворожнеча, любов, жар, лихоманка, легке чи ускладнене дихання. Від усього цього залежать відмінності видимого…

П’ятий виходить із виховання, законів, віри у заповіти, народних звичаїв та наукових упереджень. Сюди відносять сумніви щодо прекрасного та потворного, істинного та хибного, доброго та злого, щодо богів, щодо становлення та гибелі усього спостережуваного. Тому від суджень, що є істинним, а що – ні, слід утриматися.

Шостий виходить із поєднань та взаємодій, внаслідок яких ніщо не з’являється самим собою у чистому вигляді, а тільки у поєднанні із повітрям, світлом, вологістю, щільністю, теплом, холодом, рухом, випаровуванням та іншими діями. … Так, колір нашого тіла здається різним у середині дня та ввечері, … а яким воно є саме по собі, ми не зможемо виділити, як не можемо виділити олію із складу змащування.

Сьомий виходить із відстаней, розташувань, місць, що їх займають предмети. У наслідок цього тіла, очевидно великі, уявляються маленькими, чотирикутні – овальними, рівні – бугристими, прямі – зігнутими, безколірні – кольоровими. … Отже, слід думати, що речі не можна мислити поза місцем та розташуванням, той природа їх є непізнаваною.

Восьмий виходить із кількості та якості речей – їх теплоти, холоду, швидкості, повільності, тла. Так, вино у невеликій кількості зміцнює тіло, а у великий – розслабляє; так само діє і їжа, і багато чого іншого.

Дев’ятий випливає із постійності, незвичності, рідкісності. Там, де землетруси бувають часто, люди їм не дивуються, як не дивуються вони і сонцю, оскільки бачать його кожного дня…

Десятий виходить із співвідносності, наприклад, важкого із легким, сильного із безсилим, верхнього із нижчим. І справді, правий бік не є таким від природи, а лише мислиться таким через співвіднесення із іншим, і якщо інше змінить своє становище, правий бік перестане бути таким. Так само день співвідноситься із сонцем, а всі речі – із нашою думкою; а все, що дається через співвідношення, непізнаване саме по собі.

Ось такі є ці десять способів (тропів). Проте, послідовники Агріппи додають до них ще п’ять: від суперечностей у поглядах, від продовження у нескінченність, від зв’язку, від передбачення, від взаємності.

Критерій істинності вони підривають таким чином. Він може бути прийнятим або з вибором, або нерозбірливо. Якщо він прийнятий нерозбірливо, то він безумовно недостовірний і не виправдовується ні в істинних, ні у хибних речах. Якщо він прийнятий із вибором, то вибір цей буде частковим судженням, в якому критерій буде як судженням, що судить про щось, так і судженням, яке судиться як правильне; так що критерій буде водночас і судячим, і таким, що підлягає судженню. Отже, вибір повинен постати результатом іншого вибору, і так до нескінченності. Окрім того, критерій цей визначається суперечливо: дехто каже, що критерій – це людина, дехто – що чуття, дехто – що розум, ще інші – що уявлення, що осягає річ. Але люди суперечать самі собі та одні одним, що випливає із відмінностей законів та звичаїв; чуття брехливі; розум є суперечливим; уявлення визначається станом розуму, а той є суперечливим. Отже, критерій є непізнаваним, а тим самим непізнаваною постає і істина.

Від природи не існує ні добра, ні зла. Якщо би від природи існували добро і зло, вони були би добром та злом для всіх, але немає такого добра і зла, які були би спільними для всіх…

Всі способу розгляду скептиків можна зрозуміти за тими їх творами, що збереглися. Сам Піррон не залишив нічого, проте лишились твори його послідовників – Тімона, Енесідема, Нуменія, Навсіфана та інших.

… Кінцевою метою скептики вважають утримання від суджень, за яким, як тінь, іде незворушність (атараксія)… Догматики стверджують, що скептики при своєму способі життя не відмовляться зжерти навіть власного батька, оскільки не існує критерію для розрізняння речей, але скептики на це відповідають, що вони при своєму способі життя утримуються від суджень догматичних, про не від життєвих та звичних: в останніх можна дечому віддавати перевагу, а дечого уникати, слідуючи звичаям та дотримуючись законів.

                          (Діоген Лаертський. Про життя, вчення та вислови                                 знаменитих філософів).

 

Скептична здібність є тою, що протиставляє яким лише можна способом явище (феномен) мислимому (ноумену). Звідси, унаслідок рівносильності протилежностей різних речей та мовлень ми приходимо спочатку до утримування від суджень, а потім – до незворушності. Про «здібність» ми кажемо не в якомусь тонкому сенсі цього слова, а лише тому, що вона «здібна». Явищем же називаємо те, «що відчувається» і тому протиставляємо його «мислимому». Слова же «яким лише можна способом» можуть поєднуватись або із здібністю, щоби просто сприйняти поняття здібності, або із словами «та, що протиставляє явище мислимому», оскільки це протиставлення ми здійснюємо різноманітними способами, а саме: то явище – явищу же, то мислиме – мислимому, то протиставляємо їх почергово. … Під протилежними же положеннями ми розуміємо зовсім не будь-яке ствердження або заперечення, а лише те, що вони борються одне із одним. «Рівносильним» ми називаємо рівність у відношенні достовірності та недостовірності, оскільки жодне із положень, що борються, не стоїть одне вище від іншого як достовірніше. «Утримання від судження» є такий стан розуму, при якому ми нічого не заперечуємо і нічого не стверджуємо; «незворушність» же є безтурботністю та спокоєм душі. Про те, як разом із утримуванням приходить і незворушність, ми кажемо, міркуючи про «мету».

… Ми стверджуємо, що начало і причина скепсису полягає в надії на незворушність. А саме, багато людей, обдарованих від природи, збентежених нерівністю серед речей та входячи у здивування, дійшли до розшукування того, що у речах є істинним, а що хибним, щоби в результаті таких пошуків дійти до байдужості. Основне ж начало скепсису лежить переважно у тому, що усякому положенню можна протиставити інше, йому рівне; внаслідок того, як видається, ми приходимо до необхідності відмовитись від усякого роду догм.

 

Говорячи, що скептик не виставляє ніяких догм, ми застосовуємо це слово не в тому значенні, в якому деякі – у більш загальному сенсі – називають догмою визнання якоїсь речі. Скептики визнають такі стани, що змушують його підкоритись видимому, наприклад, відчуваючи тепло або холод, він не може сказати «мені видається, що я не відчуваю тепла або холоду». Ні, ми кажемо про відсутність догми у тому сенсі, в якому деякі називають цим словом «прийняття якогось положення із неочевидного та такого, що постає предметом наукового дослідження». Пірронік же не визнає нічого неочевидного. Навіть тоді, коли він виголошує скептичні положення про неочевидне, як ось «нічого не більше» або «нічого не встановлюю», і тоді він не стверджує ніякої догми. Той, що виставляє догму, вважає, що та річ, яка постає предметом його догматизації, неодмінно існує, скептик же не певен, що відоме положення неодмінно існує, а саме: він думає, що як положення «все є хибним» визнає хибним і себе самого разом із іншим, так само обстоять справи і з положенням «немає нічого істинного». Так само і вираз «нічого не більше» визнає, що й він «не більше у порівнянні із іншим».

Далі, якщо догматик завжди визнає існування своєї догми, то скептик висловлює свої положення так, що за самим своїм сенсом вони скасовує самих себе, тому не можна казати, що, проголошуючи їх, він висловлює догму.

Так само обстоять справи із питанням, чи є у скептика світогляд. Якщо під світоглядом розуміти прихильність багатьом догмам, пов’язаним між собою та із явищами, та стверджувати, що догма є узгодженість із чимось неочевидним, то ми скажемо, що не маємо світогляду. Якщо ж будуть називати світоглядом спосіб розмірковування, що слідує положенням у відповідності лише із явищами, то ми скажемо, що маємо світогляд, оскільки це положення вказує нам, як слід правильно жити, маючи на увазі можливість утримування від суджень.

Подібним чином ми відповідаємо і на питання про те, чи слід скептику займатись вивченням природи, а саме: ми займаємося вивченням природи не для того, щоби висловлюватись із твердим переконанням відносно якоїсь догми, що визначається вивченням природи, але заради того, щоби мати можливість протиставляти усякому положенню рівносильне, тобто заради безтурботності ми прагнемо вивчення природи. Так же ми підходимо до логічної та етичної частин філософії.

 

Стоїки та деякі інші кажуть, що є три частини філософії: логічна, фізична та етична, – і починають вчення із логічної частини, хоча й про те, звідки треба починати, ведуться нескінченні сперечання. Ми слідуємо за ними, не висловлюючи певної думки, оскільки те, про йдеться у трьох частинах, вимагає судження та критерію, міркування ж про критерій, як видається, знаходиться у логічній частині…

 

Мені здається, що людина, судячи з усього, що сказано у догматиків, не лише не може бути сприйнятою, але й є немислимою. Ми чули, в усякому разі, як у творах Платона Сократ зізнається, що він не знає, людина він або щось інше. Ті ж, що бажають пояснити це поняття, перш за все перебувають у розходженнях між собою та, окрім того, виражаються нерозумно. Так, Демокрит твердить, що людина є те, що всі ми знаємо. Проте так ми не розпізнаємо людину, оскільки ми знаємо і собаку, а згідно такого судження і собака буде людиною… Більше того, якщо судити згідно із таким розумінням, ніхто не буде людиною: оскільки Демокрит вважає, що всі мають знати людину, а жодну людину не знають усі люди, то ніхто, якщо йти за цим філософом, не є людиною. … Епікур же твердить, що є такою-то та такою-то одухотвореною формою, а, оскільки, згідно його настановам, людина визначається показуванням, то не указане не буде людиною. І якщо хтось показує жінку, то чоловік не буде людиною.

Але, якщо ми, йдучи на поступки, визнаємо, що людину можна мислити, її все ж не можна сприйняти. Людина складається із душі і тіла, але із вірогідністю не може бути сприйняте ні тіло, ні душа, а, отже, і вся людина. Що не можна сприйняти тіла, ясно із наступного: те, що належить чомусь іншому, є відмінним від того, чому воно належить. Тому коли нам демонструють колір або щось подібне, то, скоріше, нам подають те, що належить до тіла, але не є самим тілом. Якщо ми залишимо у спокої тіло, людина все одно виявиться не підвладною сприйняттю, оскільки душа людини не сприймається…

… Якщо у догматиків існують розбіжності відносно істинного, коли при тому одні кажуть, що існує дещо істинне, інші ж – що немає нічого істинного, то неможливо вирішити це протистояння. Той, що говорить, ніби є щось істинне, якщо говорить це без доказів, не викликає довіри в силу наявності розбіжностей. Якщо ж він схоче навести докази, то, якщо він погодиться, що він є хибним, йому не стануть довіряти, якщо ж він скаже, що доказ є істинним, то впаде у ситуацію взаємного доведення, оскільки в нього будуть вимагати доведень, що доказ є істинним, і для цього доведення стануть вимагати знову нового, і так до нескінченності…

 

Якщо утворюється у людей мистецтво у відношенні до життя, то воно виникає або від природи, або через вивчення та навчання. Якщо від природи, то мистецтво у відношенні до життя виникає у них або оскільки вони є люди, або оскільки вони не люди. Але якщо вони не люди, то воно не виникає ні в якому разі: якщо не люди, то вони і не існують як люди. Якщо ж воно виникає при умові, що вони люди, то розсудливість була би приналежністю усіх людей, так що усі були би розумними, доброчинними та мудрими. А кажуть, що люди у більшості випадків зіпсовані. Значить, якщо вони люди, у них не існує мистецтва у відношенні до життя. І далі: якщо вони бажають, щоби таке мистецтво було системою, доступною для сприйняття, що спільно засвоюється, то вони засвідчують, що всілякі мистецтва, так само, як і те, про яке йде мова, здобуваються шляхом деякого навчання та засвоєння. Але воно не осягається також ні навчанням, ні вивченням. Щоби мали місце ці останні, слід попередньо визнати наступне: те, що вивчається, тих, хто навчає та навчається, спосіб навчання. Але нічого із цього не існує, значить не існує і навчання.

 

                                  (Секст Емпірик. Три книги пірронових положень).