Література до опрацювання розділу

1. Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов / Диоген Лаэртский. АН СССР, Ин-т философии; Общ. ред. и вступ. Статья А.Ф.Лосева. – М.: Мысль, 1979. – 620 с. – (Филос. наследие). – С.332 – 346.

2. Конрад М. Норис історії стародавньої філософії / Д-р Микола Конрад. Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – Львів: Ахілл, 2005. – 378 с., бібл. – С. 96 – 106.

3. Фрагменты ранних греческих философов. – Ч. І. От эпических теокосмогоний до возникновения атомизма / Изд-е подготовил А.В.Лебедев. – М.: Наука, 1989. – 576 с. – (Серия “Памятники философской мысли”).

4. Ямвлих. О Пифагорейской жизни / Ямвлих. Пер. с древнегреч. И.Ю.Мельниковой. – М.: Алеиейя, 2002. – 192 с.

 

АНТИЧНИЙ АТОМІЗМ

Біографічна довідка.

Античний атомізм – одне з найбільш плідних і глибоких філософських вчень. Одним із засновників античного атомізму вважається Левкіпп. Біографічні відомості про Левкіпа є дуже обмеженими, лише відомо, що він був сучасником Парменіда, Емпедокла, Анаксагора і вчителем Демокріта. Історики припускають, що саме Левкіпп вводить у філософію поняття неподільної частки – атому, яка згодом стане центральним поняттям філософії Демокріта. Демокріт (приб. 460-370 рр. до н.е.) походив з міста Абдери. Існують свідчення, що він здійснив подорожі до Єгипту, Ефіопії і навіть до Індії, де він знайомився зі східною наукою, зокрема, з геометрією. В основі вчення Демокріта перебуває атомізм. Він стверджував, що все існуюче складається з атомів і порожнечі. Авторству Демокріта належать біля сімдесяти творів, у яких філософ виявляє зацікавлення не лише до філософії, але і до природничонаукових, математичних, морально-етичних проблем. Щоправда, з цієї кількості творів до нас дійшли і збереглися лише окремі цитати і фрагменти. Послідовником Демокріта був Епікур, який, відтворюючи у своїй концепції положення Демокрітової філософії, надав їм іншого звучання. Справа в тому, що в часи життя і творчості даного філософа (еллінізму) відбуваються зміни в змісті традиційної філософської парадигми. Ці зміни виявляють себе у повороті від космосу до людини, а саме – до морально-етичної сторони цієї проблеми.

Фрагменти ТВОРІВ

1. Найбільш послідовне пояснення усіх [речей] на основі єдиного вчення дали Левкіпп і Демокріт, які визнали початком те, що є таким за природою. Думка про те, що Всесвіт не є безмежним, а поділений на [предмети], які стикаються, співпадає, на їх думку, з твердженням, що він не єдиний, а множинний і що існує порожнеча. … Рух не може здійснюватися без порожнечі, що порожнеча є небуттям і що ніщо з існуючого не є небуттям. Адже справжнє суще є цілком повним буттям. Але воно не єдине, а [існує безконечне] число [частин], невидимих через дуже малу величину. Вони рухаються в порожнечі (адже порожнеча існує) і, коли поєднуються, викликають виникнення, а коли роз’єднуються – знищення. Вони впливають і піддаються впливові тією мірою, якою їм випадає поєднуватися одні з одними, тому що тоді вони [вже] не єдині. Їх поєднання і переплетення веде до виникнення [речей], а з цілком єдиного не могло б виникнути множинне, так як з множинного – єдине. (Арістотель. Про виникнення і зникнення І, 8)

2. Левкіпп і його послідовник Демокріт визнають елементами повноту і порожнечу, називаючи одне сущим, інше не-сущим, а саме: повне і щільне – сущим, а пусте і (розріджене) – не-сущим, …а матеріальною причиною існуючого вони називають і те і інше. І оскільки ті, хто визнають основну сутність єдиною, а все інше випливає з її властивостей, приймаючи розріджене і щільне за основи (archai) властивостей [речей], так і Левкіп і Демокріт стверджують, що відмінності [атомів] є причиною усього. А цих відмінностей вони називають три: форма, порядок і положення. Адже суще, кажуть вони, відрізняється лише “будовою”, “зіткненням” і “поворотом”; з них “будова” – це форма, “зіткнення” – порядок, “поворот” – становище; а саме: А відрізняється від N формою, АN від NA – порядком, Z від N становищем. (Арістотель. Метафізика І, 985 b, 5-15.)

3. Що каже Демокріт? Субстанції, безмежні за числом, неподільні і не відмінні, крім того, що вони не впливають на інших і інші не впливають на них, носяться розсіяні в пустоті. Коли ж вони наближаються одне до одного або наштовхуються або зачіплюються одне за одного, тоді із цього набору атомів один здається водою, інший – вогнем, третій – рослиною, четвертий – людиною. (Плутарх. Проти Колота 8)

4. Демокріт, який значно вплинув на Епікура, стверджував, що першопочаток існуючого – неподільні (άτομα) тіла, які можна осягнути думкою, необмежені порожнечею, не створені, вічні, не піддаються руйнації, не могутні не бути роз’єднаними або отримати іншу форму внаслідок [іншого розміщення] частин, не змінюються: вони лише осягаються думкою. Вони рухаються в порожнечі і через порожнечу. Безконечні і сама порожнеча, і ці тіла… Таке тіло називається атомом не тому, що воно є надзвичайно малим, а тому, що не може бути розділеним, оскільки не піддається дії і зовсім не містить в собі порожнечі. (Евсевій. Введеня в Євангеліє XIV, 14,5; Аецій І, 3, 18)

5. Демокріт каже, що вони, [атоми], настільки малі, що нема жодного настільки тонкого залізного леза, яке б могло їх розсікти і розділити, тому він і назвав їх “атомами”.

Демокріт зрозумів, що якщо в усіх атомів буде одна й таж природа, то вони не зможуть створити різні речі, які відрізняються такою різноманітністю, яка, як ми бачимо існує в світі. Тому він стверджував, що атоми бувають шорсткими і гладенькими, і гострими і гачкоподібними… Якщо ж вони шорсткі, і гострі, і гачкоподібні (а це потрібно для того, щоб вони могли зачіплюватися одне за одного), то їх можна розрізати і розсікти: адже в цьому випадку неминуче будуть стирчати гачки і кути, які можуть бути відірваними. (Лактанцій. Про гнів божий 10, 5)

6. Істинність явищ для деяких виникає із чуттєвого сприйняття. Вони вважають, що міркувати про те, що є істинним, слід не за числом більшості чи меншості думок: одне і те ж одним може видаватися солодким, а іншим – гірким… та навіть кожному зокрема не завжди уявляється в сприйнятті однаковим одне і те ж. Таким чином, які з цих уявлень істинні і які хибні, незрозуміло, адже не більш істинні ті чи інші, але все однакове. Тому Демокріт і стверджує, що або ніщо не істинне, або істинне нам невідоме. (Арістотель. Метафізика IV, 5)

7. Так Демокріт із Абдери стверджує, що вічне і безконечне не має початку, а причиною є початок, вічне ж є безмежним, тому запитувати, якою є причина тієї чи іншої речі, на думку Демокріта, те ж саме, що шукати початок безконечного.(Арістотель. Про походження тварин ІІ, 6)

8. Демокріт вважає,… що слід трактувати рух атомів виходячи не з того чи іншого початку, а з того, що [вони рухаються] вічно.(Ціцерон. Про межі добра і зла І, 6, 17)

9. Демокріт, Епікур та інші, які стверджували, що існує безконечне число начал, не кажуть, звідки ці начала, а тільки про те, якого вони роду, однак їх найбільшою заслугою є те, що вони показують, яким чином [речі] у світі складаються з цих початків. (Варрон. Про латинську мову VI, 39)

10. Є і такі [філософи], які причиною нашого Неба і усіх світів вважають довільність: адже [вони вважають, що] самі по собі виникають вихор і рух, які поділяють і приводять до порядку Всесвіт. …Тварини і рослини не існують і не виникають випадково, а що їх причиною є – або природа, або розум, або щось подібне (адже з насіння кожної [живої істоти] виникає не щось випадкове, а конкретно, з чогось – маслина, а з іншого – людина), а Небо і найбільш божественні з речей, які відкриті нашому погляду. Виникають спонтанно, без будь-якої причини, подібно до тієї, яка є в тварин та рослин. (Арістотель. Фізика ІІ, 4)

11. Демокріт з Абдер поклав в основу [свого вчення] безконечність сукупності речей, оскільки вона не була жодним чином ніким створена. Крім цього, він вважає незмінною і взагалі чітко пояснює, якою є сукупність речей. Причини того, що відбувається сьогодні, не мають жодного початку, [тобто є “часткові причини”, але не існує “першопричини”]. [Існуючи] здавна в безконечному часі, вони містили в собі за необхідністю все без винятку: те що минуло, те що відбувається тепер і майбутнє. (Псевдоплутарх. Стромати 7)

12. Демокріт вважає неможливим, щоб всі [речі] виникли, адже час ніколи не виник (він є вічним). (Арістотель. Фізика VIII, 1)

13. Після того, як атоми зібралися разом, ті серед них, які були більшими і тяжчими, оселилися внизу, ті ж, які були малими, круглими і гладенькими, були виштовхнуті внаслідок накопичення [інших] атомів і віднесені вверх. Коли ж вичерпалася сила поштовху, яка штовхала їх вверх, а рух до низу мав певні перешкоди, вони залишилися стиснутими в тих місцях, які ще могли їх прийняти. Це були місця на периферії і тут на кривій поверхні розмістилася маса цих тіл. Переплітаючись одні з одними на цій кривій поверхні, вони створили небо. Інші атоми, різноманітні, але схожі за своєю природою, про що вже йшла мова, були виштовхнуті вверх і створили зоряну матерію. Багато тіл, які піднялися вверх внаслідок випаровування, вдарялися в повітря і виштовхували його. Повітря внаслідок руху перетворювалося на вітер і, захоплюючи своїм рухом зірки, відносило їх разом зі собою, тримаючи їх у повітрі і зберігаючи незмінним той круговий рух, який вони мають і дотепер. Після цього із осілих атомів виникла земля, а з віднесених вверх – небо, вогонь і повітря. Оскільки на землі ще було багато матерії і оскільки вона згущувалася внаслідок тиску вітрів і внаслідок випаровувань, [які були викликані] світилами, то усі її частини, які складалися з [атомів], які мали дрібну форму, об’єдналися одні з одними і створили рідку субстанцію; відрізняючись текучістю, вона була віднесена в заглиблення, які могли краще її вмістити і зберегти; в інших випадках вода, яка довго застоювалася, сама по собі заглиблювала під собою землю. Важливі частини світу виникли в такий спосіб. (Псевдопутарх. Думки філософів І, 4, 2)

14. Демокріт…першим зрозумів і показав зв’язок, [який існує] між небом і землею. (Плиній. Природна історія XVIII, 273)

15. Левкіпп і Демокріт стверджують, що космос кулеподібний. (Аецій ІІ,2,2)

16. Адже, за словами Демокріта, місяць знаходячись якраз навпроти джерела світла, перехоплює і приймає в себе сонце. Так що слід очікувати, що він і сам світиться і що в ньому відображається сонце. (Плутарх. Про лице на диску місяця 16)

17. Демокріт каже, що сонце – це шматок розжареного заліза чи каменю. (Аецій ІІ, 20, 7)

18. Демокріт вважав, що на початку земля рухалася в просторі, оскільки була малою і легкою; коли ж вона з плином часу загусла і стала важчою, вона зупинилася. (Аецій ІІІ, 13, 4)

19. Демокріт: Виховання дітей – ненадійна справа: адже успіх досягається за допомогою боротьби і турботи, у випадку невдачі страждання ні з чим не можна порівняти. (Стобей IV, 24,29)

20. Демокріт заперечує шлюб і дітонародження через те, що вони пов’язані з багатьма неприємностями і відволікають від більш важливих занять. З ним погоджується і Епікур. (Климент. Стромати ІІ, 138)

21. Його ж: Якщо в людини є бажання мати дитину, то на мою думку, краще всього взяти її у когось зі своїх друзів. Тому що людина тоді зможе вибрати за своїм бажанням, дитина буде такою, якою хочеш. Та (дитина), яка здаватиметься кращою, підійде і краще за природними якостями. Усиновлення дитини має ту перевагу, що при цьому можна вибрати собі по душі таку (дитину), яка тобі потрібна. Якщо ж народити свою дитину, це пов’язано з великою небезпекою. Оскільки в цьому випадку потрібно втішатися такою, яка народиться. (Стобей IV, 24, 32)

22. Демокріт … стверджував: “Навіть те, що здається справедливим, таким насправді не є, адже несправедливим є те, що суперечить правді”. Він вважав, що закони – даремна вигадка і що “мудрець не повинен дотримуватися законів, а жити вільно”. (Епифаній. Проти єресі ІІІ, 2, 9)

23. Проживи непомітно: рекомендується займатися тільки своїми справами. Ці слова належать Демокріту. (Макарій V, 47)

24. Інші люди, також розумні, але дотримуючись інших поглядів на життя, прагнуть до спокою та дозвілля, так, наприклад, Піфагор, Демокріт, Анаксагор повністю присвятили себе пізнанню речей, відмовившись від політичної діяльності. Такий спосіб життя завдяки спокою і радості самого пізнання, приємнішого від якого немає нічого для людини, привабив велику кількість людей, що було корисним для державних справ. (Ціцерон. Про ораторство ІІІ, 15,56)

25. Демокріт сказав: “Коли мудреці приїжджають в чужу країну, яка для них не є батьківщиною, вони повинні мовчки і спокійно розвідати, придивляючись і прислухаючись, якою репутацією користуються місцеві мудреці: чи можуть вони встояти проти них; для цього вони потайки в думках зіставляють свої слова зі словами місцевих мудреців. А коли вони вже зважили і побачили, яка сторона переважає іншу, тоді нехай оголосять багатство своєї мудрості, щоб їх звеличували за скарб, яким вони володіють, збагачуючи ним інших. А якщо виявиться, що їх скарб надто мізерний, щоб ним ділитися з іншими, то нехай вони самі візьмуть в інших і повертаються назад”. (Греко-сірійскі вислови, №33)

26. Демокріт: В тих, хто відчуває радість від шлунку, перевищуючи міру в їжі, питті або в любовних втіхах, ці радості є незначними і короткочасними, адже тривають лише в той час, коли вони їдять або п’ють. Однак, жалю у них багато. Адже вони завжди хочуть одного й того ж, а коли бажане досягнуте, радість швидко проходить і немає в цьому нічого хорошого, окрім короткочасного задоволення, а потім знову виникає потреба в тому ж самому. (Стобей ІІІ, 18, 35; ІІІ, 6, 65)

27. Демокрит: При поміркованій їжі ніч ніколи не буде надто довгою. (Стобей ІІІ, 5, 25)

28. Порядна людина не надає значення глузуванню нерозумних людей. (Стобей ІІІ, 5, 26)

29. Добровільна праця готує те, щоб легше перенести і вимушену. (Стобей ІІІ, 29, 88)

30. Прекрасне осягається шляхом вивчення і за допомогою великих зусиль, дурне ж засвоюється саме по собі, без зусиль. (Стобей ІІ, 31, 66)

31. За Демокрітом, медицина виліковує хвороби тіла, душу ж від страждань звільняє мудрість. (Климент. Наставник І, 6)

32. Той, хто надає перевагу духовним благам, той обирає сааме нижчее; той, хто надає перевагу тілесним [благам], той обирає людське. (Демократ 3)

33. Демокріт: людям слід більше значення надавати належному стану душі, ніж тіла. Адже досконала душа виправляє погані тіла, тілесна ж сила без розуму ні в чому не може вдосконалити душу. (Стобей ІІІ, 1, 27)

 

При ознайомленні з вченням Демокріта слід звернути увагу на те, в який спосіб філософ намагається дати відповідь на питання: що є першоосновою всього існуючого. Поряд з існуванням атомів Демокріт допускає існування порожнечі, яка, на думку мислителя, є умовою переміщення атомів. Слід звернути увагу на те якими властивостями наділяє Демокріт ці неподільні частинки, та в який спосіб вони відрізняються між собою. Філософ у своєму вченні викладає та обґрунтовує гносеологічну позицію, в якій подає свій метод отримання істинних знань. Важливим для розуміння вчення Демокріта є розгляд його етико-соціальних міркувань.

 

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1.У чому полягає сенс введення поняття атомів як неподільних частинок, що є початком речей?

2. Якими властивостями наділені атоми?

3. В який спосіб людина здатна пізнати сутність речей?

4. Спробуйте порівняти погляди на атом в античності із сучасними уявленнями про закони збереження.

5. Яке значення мала атомістика Демокріта для подальшого розвитку наукового пізнання та філософії наступних віків?

 

Література до опрацювання розділу

1.Антология мировой философии: В 4-х томах М., 1969.

2.Асмус В.Ф. Античная философия. М. - 1978

3. Лурье С.Я. Демокрит. Тексты. Перевод. Исследования. М.-Л., 1976.

 

СОФІСТИ

Біографічна довідка.

Давньогрецькі софісти були генерацією античних мислителів, що з’явились у грецьких полісах після періоду натурфілософських пошуків. Вони першими збагнули, що знання, здобуті філософами, можуть мати суспільну цінність, але лише в тому випадку, якщо їх повернути в бік соціально-політичної та юридичної тематики. Тому вони й постали свого роду давньогрецькими просвітниками, щоправда – із значним негативним іміджем з тої простої причини, що, встановляючи досить велику плату за свої “уроки мудрості”, змушені були не стільки вчити пошукам вищої істини, скільки вмінню перемагати в сперечаннях, досягати суспільної пошани, кар’єри та ін. Попри це саме софісти обернули космічні розвідки ранньої філософії в бік людини і посприяли введенню у коло філософських проблем всього того, що пов’язане з людиною, її життям в суспільстві та взаєминами із іншими людьми. Тому оцінка їх діяльності є неоднозначною. Найбільше заперечень викликає їх відданість принципу релятивізму, тобто спробам довести, що всі знання та будь-які принципи постають відносними у світлі людських інтересів, корисливості, вигоди, зиску та ін. Історія софістів поділяється, як правило, на два періоди. Перший – це діяльність “старших софістів”, куди входять: Протагор з Абдер (581-411 рр. до н.е.), Горгій з Леонтін (483-374), Гіппій з Еліди, Продик з Кеоса, Антифонт. Другий етап – це діяльність “молодших софістів”,до яких належать Алкідем, Лікофрон, Пол, Фразімах, Крітій, Каллікл.

 

Міркування про софістів

1. Софіст – цей термін, самий по собі позитивний, із значенням “мудрий”, досвідчений, експерт знання, почав використовуватись як негативний особливо в контексті полеміки Платона та Аристотеля. Дехто, як-от Сократ, вважав знання софістів поверховими та неефективними, бо їм не ааме притаманна незацікавлена мета пошуку істини як такої, на місце якої ставилась інша мета – пожива (Реале Дж., Антисері Д.).

2. Софістика є позірною мудрістю, а не дійсною, і софіст є здобувачем через позірну мудрість, а не дійсну (Аристотель).

3. Софісти здійснили справжню революцію, змістивши філософську рефлексію з проблематики фізики і космосу на проблему людини та її життя як члена суспільства. Домінантні теми софістики – етика, політика, риторика, мистецтво, мова, релігія, виховання, тобто все те, що зветься культурою. Саме тому з точністю можна стверджувати, що софісти – засновники гуманістичного періоду в античній філософії (Реале Дж., Антисері Д.).

4. Софістика: а) сукупність вчень або, точніше, інтелектуальна позиція найперших грецьких софістів (Протагора, Горгія, Гіппія та ін.); б) умовна назва, що використовується для позначення свого роду філософів словесного розмірковування, що абстрагується від серйозності та фундаментальності (Лоланд).

5. Софісти – це феномен, настільки ж необхідний, як Сократ, Платон, - останні без перших неможливі (В.Джегер).

 

Фрагменти ТВОРІВ

6. ПРОТАГОР. Людина є мірою всіх речей, існуючих – що вони існують, не існуючих – що вони не існують… Якою мені видається кожна річ, такою вона для мене і є, а якою видається тобі, така вона, у свою чергу, для тебе… Якщо хтось скаже, що людина не є критерієм усіх речей, то він все одно підтвердить, що людина – критерій усіх речей, тому що той, хто це стверджує, є людина… Тому й божевільний у відношенні до того, що з’являється у безумстві, є правильний критерій, і людина, що спить – у відношенні до того, що з’являється уві сні, і малеча – до того, що трапляється у дитинстві, і старий – у відношенні того, що в похилому віці. Тому не слід на основі певних обставин принижувати інші, як би вони поміж собою не різнились. Тобто не можна на основі того, що трапляється у здоровому розумі принижувати те, що трапляється у безумстві; на основі того, що буває явним у бадьорості – те, що буває уві сні; на основі старості – те, що відбувається у дитинстві… Отже, якщо нічого не можна отримати поза суб’єктивним станом, то слід довіряти всьому, що сприймається згідно відповідному стану [цієї суб’єктивності] (Секст Eмпірик. Проти вчених, VII 61-63).

7. ПРОТАГОР. Що кожному полісу (місту) уявляється справедливим та прекрасним, то для нього і є таким, поки він так вважає.

8. ПРОТАГОР. Про богів не маю можливості стверджувати ні того, що вони є, ні того, що їх немає; багато перешкод постає переді мною у цьому питанні: неясність предмету та обмеженість життя.

9. ГОРГІЙ. В творі “Про не-існуюче або про природу” він уклав три розділи: перший - про те, що нічого не снує; другий – про те, що навіть якщо дещо й існує, то є неосяжним для людини; третій – про те, що якщо воно й осягається, то у будь-якому разі його не можна виявити та пояснити іншим.

Про те, що нічого не існує він міркує так. Істинно, що якщо що-небудь існує, то воно є або суще, або не-суще, або суще й не-суще разом. Але воно не є ні суще, як буде зараз пояснено, ні не-суще та ні суще та не-суще разом… Справді, якщо не-суще існує, то дещо повинно водночас і існувати, і не існувати… Проте є безглуздим чомусь водночас бути і не бути. Тому не-суще не існує. Але й суще не існує, оскільки воно, якщо існує, воно є або вічним, або зникаючим, або вічним та зникаючим водночас… Якщо суще вічне, воно не має ніякого начала. Але все, що вникає, має якесь начало, а оскільки вічне не має начала, воно є безмежним. Якщо ж воно безмежне, то його немає ніде, бо ж, якщо воно десь є, то від нього відрізняється те, в чому воно є, тобто суще чимось обіймається, а тому не є безмежним. Те, що його обіймає, повинно бути більшим за те, що воно обіймає, але більшого за безмежне бути не може. Тому якщо суще вічне, воно безмежне, якщо безмежне, то воно ніде, якщо ж воно ніде, то його немає. Отже, якщо суще вічне, то сущого взагалі немає…

Отже, що ні сущого, ні не-сущого не існує, це ясно із наших міркувань. А що не існує водночас суще і не-суще, це легко зрозуміти. Справді, якщо тільки не-суще існує та суще існує, не-суще повинно бути тотожним сущому. Але якщо вони є суміжними, то не є тотожними, а якщо є тотожними, то не існують суміжно. Звідси випливає висновок, що не існує нічого. Дійсно, якщо ні суще, ні не-суще, ні вони разом (суміжно) не існують, а окрім них більше нічого не мислиться, то нічого не існує (Секст Емпірик. Проти вчених, VII 65-76).

10. АНТИФОНТ. Якщо ліжко буде вправлене в землю, і волога гнилість набуде такої сили, що з’явиться парость, то виникне дерево, а не ліжко, оскільки характеристики, набуті ліжком через правило та мистецтво, притаманні йому випадково, а сутністю є те, що перебуває неперервно. … В державному управлінні лише незначна частина належить природі, більша ж – мистецтву. Отже, будь-яке законодавство зумовлене не природою, а мистецтвом; ось чому його положення далекі від істини… Справедливість полягає в тому, щоби не порушувати законів держави, в якій ти є громадянин. Так, людина може мати для себе більше користі, якщо при свідках вона стане дотримуватись законів, шануючи їх, а без свідків буде слідувати законам природи. Бо ж [державні] закони, повеління яких треба дотримуватись, є штучними, а не виникли самі собою, природні ж – необхідні. Повеління [державних] законів є результатом згоди, а природи – утворились самі собою… Те, що встановлене в якості корисного закону, є кайданами для природи, а природне робить людину вільною… [Дійсна справедливість] полягає в тому, щоби не чинити нікому несправедливого та образи, якщо сам їм не підданий (Платон).

Ми захоплюємося тими людьми та поважаємо тих, хто є шляхетним від народження, але тих, хто темного походження, ми не поважаємо, не шануємо, вважаючи таких людей варвaрами, але ж за природою всі є абсолютно рівними, і греки, й варвари…

11. ПРОДИК КЕОСЬКИЙ. Сонце, місяць, річки, джерела і взагалі все корисне для нашого життя давні люди іменували богами за користь, яку від них ці люди отримували, як, наприклад, єгиптяни обожнювали Нил (Секст Емпірик. Проти вчених, ІХ, 18).

12. ГІППІЙ. Всі люди є родичами, співгромадянами та своїми за природою, а не за законом: адже подібне є спорідненим із подібним за природою, закон же, володарюючи над людьми, примушує їх багато до чого такого, що суперечить природі (Платон. Протагор, 337d). Я, за звичай, вихваляю древніх та тих, хто жив перед нами, більше, ніж сучасників, оскільки уникаю заздрощів живих та гніву померлих (Платон. Гіппій Великий, 282).

13. КРІТІЙ. Запрошую всіх звернути увагу на таку річ: тому, хто веде мову про богів, легше викликати довіру до своїх промов, ніж тому, хто міркує із нами про смертних, бо ж, коли слухачі позбавлені відносно чогось досвіду та знань, це надає тому, хто вирішить розмовляти із ними про це, велику свободу діянь… Якщо мова йде про землю, гори, річки й ліси, а рівно про небосхил з усім на ньому існуючим та рухомим, ми буваємо задоволені, якщо живописець у своїх творах хоч трохи наблизився до подібності із цими предметами; оскільки ми не знаємо про них із достатньою точністю, ми не перевіряємо та не викриваємо написаного, але приймаємо навіть оманливе розташування тіней. Навпаки, якщо хтось буде зображувати нас,… ми завжди буваємо дуже уважні і постаємо суворими суддями тому, хто не досягає в усьому подібності. Те ж саме можна побачити і у міркуваннях: промови про небесні та божественні предмети ми схвалюємо, якщо вони являють собою хоча б найменшу вірогідність, а промови про смертне та людське дошкульно перевіряємо (Платон. Крітій, b – e).

КРІТІЙ, один із тридцяти афінських тиранів, напевне належав до безбожників, оскільки він казав, що давні законодавці вигадали бога в якості деякого наглядача за добрими вчинками та гріхами людей, щоби ніхто таємно не ображав ближнього, побоюючись покарання богів. А казав він так:

Коли закони заборонили людям

Чинити насильство відкрито, і вони тоді

Таємно чинили злодійства,

Тоді далекий муж, розумний, мудріший

Для приборкання смертних вигадав богів,

Щоби злі люди безбоязно не наважились

Таємно творити зло й замислювати його.

Саме для того він вигадав божество:

Ніби є бог, що вічним живе життям,

Що все чує, бачить та мислить,

Що дбає про смертних, хоча і бог.

Він почує все, мовлене людьми,

Побачить все, зроблене смертними.

А якщо замислиш зло таємно,

То від богів його не приховати,

Бо й думки їм відомі…

Такі ось страхи змальовував він людям

І через теє на належне місце

Поставив божество промовою мудрою,

Законом вгамувавши беззаконня.

                                 (Секст Емпірик. Проти вчених, ІХ).

14. ФРАЗИМАХ ХАЛКІДОНСЬКИЙ. …Ти вважаєш, ніби то пастухи або скотарі опікуються благом овець чи волів, коли вони їх вигодовують та пестять, і що вони роблять це із якоюсь іншою метою, а не заради блага володарів та свого власного. Тому ти вважаєш, що й в державі ті, що правлять, відносяться до своїх підданих якось інакше, ніж пастухи до овець, і ніби-то вони і вдень, і вночі думають про щось інше, а не про те, звідки би витягнути для себе якусь користь… Справедливість та справедливе – це, за сутністю, чуже благо, це є дещо таке, що влаштовує сильнішого, правителя, а для поневоленого виконавця – це чиста шкода… Піддані здійснюють те, що влаштовує правителя, оскільки в його руках сила. Через їх покірливість він підноситься і здобуває, вони ж – зовсім ні (Платон. Держава, 343 b – c).

ФРАЗИМАХ ХАЛКІДОНСЬКИЙ. Істина – це вигода сильнішого.

15. КАЛЛІКЛ. За природою правим є сильний, що панує над слабким.

16. КАЛЛІКЛ. Прагнучи залякати сильніших, того, хто є здатний над ними піднестись, побоюючись такого піднесення, слабка більшість стверджує, що бути вище від інших є ганебним та несправедливим… Усяка влада встановлює закони собі на користь: демократія – демократичні закони, тиранія – тиранічні… В усіх державах справедливістю вважається те ж саме, а саме те, що потрібно владі.

17. (Приписується софістам) Я не кажу, що таке благо, але намагаюсь лише пояснити, що зло і благо не є тим самим, але що як одне, так і інше є як добрим, так і поганим.

18. АЛКІДАМАНТ. Бог створив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом.

Опрацьовуючи наведені фрагменти і висловлювання софістів, спробуйте виділити їх провідні теми, особливості, змістові наголоси цих міркувань. Спробуйте також виділити те, що можна вважати їх інтелектуальними здобутками або, принаймні, виправданими судженнями, а також те, що є помилковим, заснованим на перекрученні думки. Що із ідейної спадщини софістів перейшло, на ваш погляд, у подальшу філософію?

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Опрацювавши наведені фрагменти, виділіть позитивне та негативне у твердженнях софістів.

2. Проаналізуйте погляди софістів на суспільні стосунки, на державу, на взаємини між людьми. Як їх можна охарактеризувати з позиції моральності?

3. Виділіть в аргументах софістів приклади свідомого перекручення думки.

4. Як софісти подають співвідношення природного та штучного (мистецького, культурного)? Чи виправдані та якою мірою їх міркування?

5. Як пояснюється софістами природа релігії? Як в наш час називається така концепція походження релігії? Якою мірою вона виправдана.