Література до опрацювання розділу

1. Плотин. Сочинения. СПб.: Алетейа, 1995.

2. Блонский П.П. Философия Плотина / П.П.Блонский. – М., 1918.

3. Порфирий. Жизнь Плотина // Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. - М.: Мысль, 1979.- 620с. – (Философское наследие).

4. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии / А.Н.Чанишев. – М., 1991.

5. Волинка Г.І. Філософія Стародавності і середньовіччя в освітньому контексті / Григорій Іванович Волинка. Навч. посібник. – К.: Вища школа, 2005. – 544 с.

ПРОКЛ

(412-485)

Біографічна довідка

Прокл на прізвисько Діадох («спадкоємець») – найбільш визначний після Плотіна філософ неоплатонізму, видатний представник афінської школи неоплатонізму. Народився у Константинополі. Навчався в Александрії, потім в Афінах, пізніше у віці 25 років очолив там платонівську Академію. На сьогодні відомі і частково збережені близько 50 трактатів, що тематично відобразили розквіт та систематичне завершення не лише неоплатонізму, але і всієї античної філософії. Перш за все, це 16 Коментарів до діалогів Платона і «Очисне дослідження платонівських догматів», коментарі до Плотіна, 10 трактатів, які являють собою систематичний виклад власної філософії та окремих філософських питань. Найважливішим твором є невеликий трактат «Першооснови теології», що складається з 211 тез неоплатонічної філософії та їх доведень.

 

 

Фрагменти ТВОРІВ                                                                                            

 

Першооснови теології.

1. Кожна множинність тією чи іншою мірою причетна до єдиного... як власного цілого. Кожна множинність є вторинною у порівнянні з єдиним,.. тому, що існує єдине-у-собі, і будь-яка множинність походить від єдиного-у-собі (§ 5).

2. Благо взагалі є для всього сущого загальний предмет прагнення всього сущого. А те, що виникло в чому-небудь частковому, належить лише тому, до чого причетне... Це часткове благо більш слабке на відміну від блага взагалі  (§ 8).

Началом і найпершою причиною всього сущого є благо... Благо є тим, від чого залежить все суще, тому благо є началом, найпершою причиною всього (§12).

3. Всяке благо здатне єднати причетне до нього, і всяке єднання – благо, і благо тотожне єдиному. Дійсно, якщо благо є охоронним для всього сущого (тому воно для всього і є предметом праагнення), то те, що охороняє і скріплює сутність кожного – це єдине (дійсно, все охороняється єдиним, і розсіяння позбавляє кожну річ її сутності). Благо, до чому б воно не було причетне, робить його єдиним і скріплює його силою єднання... Тому воно завершує кожну річ власною наявністю... Благо взагалі і єдине взагалі є тотожними, одночасно доводять суще до єдності і благодіють йому... Таким чином, і благість є єднанням, і єднання – благістю, і благо є єдиним, і єдине – первосущим благом (§13).

4. Вище над усі тіла – сутність душі, вище над усі душі – мислена природа, вище над усі мислені субстанції – єдине... Дійсно, кожне тіло рухається іншим, бо за власною природою воно само себе рухати не може... Таким чином, вона (душа), як саморухома за своєю сутністю, вища від тіл, що стають саморухомими лише через причетність до неї. У свою чергу, саморухома сама по собі душа займає другий розряд нерухомої природи..., і необхідно, щоб до неї існувало нерухоме, яке рухає. Саме ум і рухає, сам залишаючись нерухомим і завжди діючи однаково. А душа через розум причетна до постійності мислення, подібно до того, як тіло через душу причетне до саморухомості... Уму передує єдине, оскільки ум, хоча і нерухомий, та не єдиний. Дійсно, він мислить себе і є предметом власної дії, але лише до єдиного причетне все суще, до ума ж не все. Те, в чому присутнє спілкування з умом, повинно бути причетне знанню. Тому мислительне знання є началом і первинною причиною пізнання. Таким чином, єдине вище від ума; і вже немає нічого іншого вищого від єдиного, бо єдине і благо тотожні, а благо... є началом всього (§ 20).

5. Все причетне будь-чому є більш нужденним, ніж те, до чого воно причетне; а те, до чого щось причетне, є більш нужденним, ніж таке, що не допускає причетності собі. Дійсно, причетне до будь-чогось, було до причетності недовершеним, але ставши довершеним завдяки причетності, є цілковито вторинним у стосунку до того, до чого воно причетне, в силу того, що воно стало довершеним після причетності... А те, до чого причетне щось, а не все, в свою чергу є наділеним більш слабким наявним буттям, ніж належне всьому, а не лише одному... Тобто, те, що не допускає причетності до себе, передує тому, що допускає її, а це останнє передує тому, що причетне до нього. Бо перше є єдиним до множинного; те, що допускає причетність собі, перебуває у множинному, воно є і єдиним, і не єдиним водночас, а це причетне будь-чому не єдине і в той же час єдине (§ 24).

6. Кожний розряд, що веде початок від монади, еманує у множинність, яка є однорідною із монадою, і множина кожного розряду зводиться до одієї монади. Дійсно, монада, що має значення начала, породжує властиву їй множинність. Тому ряд і розряд цілковито від монади здійснює сходження у множинність... Вочевидь, природі тіла властиве єдине і множинне, єдина природа вміщує багато природ, пов`язаних із нею, і численні вияви природи залежать від єдиної природи цілого... Так, після первинного єдиного слідують одиничності, після первинного ума – уми, після первинної душí – дýші, і після загальної природи – численні природи (§ 21).

7. У всякому мислительному ряду одні є божественними умами, причетними до богів, інші просто умами. І у всякому ряді душ одні є інтелектуальними душами, що залежать від власного розуму, інші ж - просто душі. І в усій тілесній природі одні природні тіла мають душі, які виникли з вищого; інші є просто природними тілами, позбавленими присутності душ. Дійсно, в кожному ряду не цілий род за природою своєю залежить від попереднього, а лише найбільш довершене... Тобто не кожний ум залежить від бога, і лише вищі та найбільш одиничні із умів... споріднені із божественними одиничностями. І не всі душі причетні до ума..., а лише із них, що є мислячими. І не всі природні тіла зазнають присутності душі та причетності їй, а лише найбільш довершені та найрозумніші (§ 111).

8. Все довершене еманує у породженнях того, що воно може породжувати, уподібнюючись єдиному началу всього цілого. Дійсно, як це начало, через свою благість, єдиним чином є основою для всього сущого (бо благе та єдине тотожні...), так і наступне за ним, через свою довершеність, прагне породжувати інше, більш нужденне, ніж власна сутність, тому що і довершеність є лише деякою частиною блага, і довершене... уподібнюється благу. Так що довершене за природою своєю здатне породжувати те, що йому по силі... Ясно також, що те, яке є найбільшою мірою віддалене від начала, безплідне і не є причиною будь-чого (§ 25).

9. Все, що породжує, здатне до породження завдяки своїй довершенності та надлишку потенції... (§ 27).

Кожна еманація відбувається за наявності первинного і здійснюється через уподібнення вторинних речей первинним... Таким чином, оскільки породжуване вміщує щось тотожне з породжуючим, то воно залишається в ньому; оскільки ж вміщує інше – еманує з нього (§ 30).

Все емануюче з чогось по-суті повертається до того, з чого еманується... Бо від чого буття для кожної речі, від того і благо; а від чого благо, до того перш за все і прагнення, а до чого перш за все прагнення, до того і повернення (§ 31).

10. Все, що еманує з чогось і повертається, має циклічну енергію. Дійсно, якщо воно з того еманує, до чого повертається, то воно зв`язує кінець із початком і отримує єдиний і безперервний рух – з однієї сторони, від того, що залишається нерухомим, з другої, від руху, що виникає у напрямку того, що залишилось нерухомим. Тому все циклічно еманує з причини до причин. Бувають великі та малі цикли, в яких повернення відбувається, з одного боку, до розташованого безпосередньо вище, з іншого, - до більш високого, і так аж до початку всього. Бо все – від нього і до нього (§ 33).

11. Все, здатне пізнавати само себе, здатне повертатись до себе. Дійсно, ясно, що те, що за енергією повертається до себе, пізнає себе, бо ж те, що пізнає і те, що пізнається тут одне, і пізнання пізнаваного повертається до себе як до предмету пізнання, як певна енергія пізнаваного. Його пізнання повертається до себе тому, що воно здатне пізнати себе (§ 83).

12. Все те, що повертається, за своєю природою здійснює повернення до того, від чого воно отримало еманацію для власної субстанції... Все буття його залежить від того, до чого здійснює воно своє сутнісне повернення, і за своєю сутністю подібне до нього... А якщо так, то і еманація здійснюється з того, до чого за природою – повернення. Звідси зрозуміло, що предметом прагнення для всього є ум, бо з ума все еманує, так що весь світ, хоча і є вічним, має сутність від Ума (§ 34).

13. Все спричинене причиною і залишається у своїй причині і еманує із неї, і повертається до неї. Дійсно, якщо воно лише залишається, то, як нерозрізнене, воно нічим не буде відрізнятись від причини, оскільки еманація здійснюється разом із розрізненням. Якщо воно лише еманує, то воно не буде пов`язане і відповідне їй, адже в нього не буде ніякої спільності із причиною. Якщо ж воно лише повернеться, то яким же чином сутність не від причини може здійснити сутнісне повернення до ворожого собі?... Так, необхідно... або пов`язувати ці крайні члени між собою, або зв`язувати середній член із тим чи іншим крайнім, або пов`язувати всі їх разом. Отже, виявляється, що все спричинене причиною і залишається у причині, і еманує з неї, і в неї повертається (§ 35).

14. Повернення всього сущого стосується лише сутності або життя, або ж пізнання. Дійсно, або суще набуло від причини лише буття, або разом із буттям життя, або воно прийняло звідти і пізнавальну здатність. Тому, коли воно лише є, його повернення стосується його сутності; коли воно є і живим, повернення стосується і життя; коли ж і пізнає - стосується і пізнання. Дійсно, як воно еманувало, так воно і повертається, і міри повернення визначаються мірами, пов`язаними з еманацією. І, отже, прагнення у одних речей є стосовно буття - як пристосованість, причетність до причин; у інших воно є стосовно життя - як рух до кращого; у третіх –стосовно пізнання - як сукупне відчуття благості причин (§ 39).

15. Все, що якимось чином існує, існує або згідно причині у вигляді начала, або відповідно наявному буттю, або згідно причетності у вигляді відображення. Дійсно, або в породжуючому відображається породжуване, як наперед існуюче у причині...; або у породженому відображається породжуюче, оскільки породжене... в самому собі виявляє вдруге, чим первинно буває породжуюче; або кожне спостерігається у своєму розряді, а не у своїй причині і не в її результаті (бо ж причина існує як така, що перевершує, а результат як гірше; необхідно ж так чи інакше бути тому, що є), а кожне перебуває за своїм наявним буттям у своєму розряді (§ 65).

16. Всьому, причетному уму, передує ум; тóму, що причетне життю, - життя, а тóму, що причетне сущому, - суще, причому із цих трьох суще передує життю, а життя – уму... Тому мисленому повинен передувати ум, живущому – життя і сущому – буття... Серед них суще буде найпершим, бо воно наявне в усьому, в чому є життя і ум (дійсно, все живе і причетне мисленню, необхідно існує), але не навпаки (бо не все суще живе і мислить). Життя ж вторинне, оскільки причетне уму є причетним і життю, але не навпаки. Бо багато-що живе, але залишається позбавленим пізнання. Ум же є третинним. Бо все, що будь-якою мірою здатне до пізнання, і живе, і існує. Таким чином, якщо суще є причиною більшого, життя – меншого, а ум – ще меншого, то суще – найперше, потім йде життя, і, нарешті, ум (§ 101).

17. Все в певний спосіб суще складається із межі та безмежного завдяки первинно сущому; все живуще здатне рухати само себе завдяки первинному життю; все здатне до пізнавання причетне пізнанню завдяки первинному уму (§ 102).

18. Все – в усьому. Проте в кожному – особливим чином. Дійсно, в сущому – і життя, і ум; в житті – і буття, і мислення; в умі – і буття, і життя; але все існує в одному випадку мислено, в іншому життєво, і у третьому сутнісно... Дійсно, оскільки кожне існує або відповідно причині, або відповідно наявному буттю, або відповідно причетності,... то, отже, в сущому передбачені життя і ум, але... і життя і мислення існують тут сутнісно як сутнісне життя і сутнісний ум. І в житті відповідно до причетності – буття, а відповідно до причини – мислення; але і те, і інше – життєво... Так само і в умі – і життя, і сутність – відповідна причетності, причому те і інше – мислене (бо буття ума – пізнаване, і життя ума – пізнання) (§ 103).

19. Кожне божественне число є одиничним. Дійсно, якщо божественне число має попередньою причиною єдине, подібно до того як мислене число має ум, душевне – душу, і повсюди множинність відповідає своїй причині, то ясно, що і божественне число одиничне, якщо лише єдине – бог. А це так, якщо лише благо і єдине тотожні.. Тобто, якщо існує множинність богів, то ця множинність є одиничною. Вочевидь, вона існує, тільки якщо будь-яка визначальна причина керує власною множинністю, яка подібна їй і з нею споріднена (§ 113).

20. Кожний бог є довершеною-в-собі одиничністю, і кожна довершена-в-собі одиничність є богом... Дійсно, як одиничність вона вищою мірою споріднена єдиному, а як довершена-в-собі – благу: і в тому, і в іншому відношенні вона причетна божественній характерній властивості, і є богом (§ 114). Кожен бог є надсущим, наджиттєвим і надмисленим. Дійсно, якщо кожен бог є довершеною в собі одиничністю, а суще, життя і ум не є одиничностями, а об`єднаннями, то ясно, що кожен бог є вищим за названі начала – сутності, життя і ума (§ 115).

21. Кожен бог є мірою сущого... Бо кожна множинність, оскільки за власною природою є невизначеною, визначається через одиничність; а одиничне намагається виміряти те, в чому воно присутнє, і поставити межу, і охопити границею те, що не таке за своєю потенцією... І чим більше множинність єдина за видом, тим менше вона невизначена і позбавлена міри (§ 117).

22. Все божественне внаслідок своєї надсущої єдності саме невимовне і незнане ні для якого вторинного; але воно є осяжним і пізнаваним тим, що причетне йому. Тому лише первинне є повністю непізнаване, оскільки воно не припускає причетності собі... Тому божественне не предмет гадки або міркування, або розуму. Бо все суще або чуттєво сприймається, тому є предметом гадки; або воно істинно суще і тому предмет ума; або воно є проміжним між тим і іншим, є одночасно і сущим і сталим, і тому предметом міркувань. Отже, якщо боги є надсущими і мають субстанцію до сущого, то відносно них не має ані гадки, ані знання і міркування, ані мислення. Але їх відмінні властивості пізнаються з того, що залежить від богів (§ 123).

23. Все суще та все влаштування сущого відповідають розпорядку богів. Боги створюють суще разом із собою; і ніщо не може існувати та досягати своєї міри поза богами. Все здійснюється завдяки їх потенції і розташовується та змінюється богами. Тому ж всім родам сущого передують боги, які їх впорядковують, дають їм життя, перетворюючу силу і довершеність і навіть навертають їх до Блага (§ 144).

24. Все породжуюче у богах еманує завдяки безмежності божественної потенції, примножуючи само себе, пронизyючи все і вищою мірою виявляючи свою невичерпну силу в еманаціях вторинного... Власна ознака породжуючої божественності – це панування потенції, оскільки вона помножує потенції народженого і робить їх здатними породжувати і пробуджує до породження іншого, а також і до субстанціального становлення... І тим робить дійсним для себе образ безмежності, начало народження для всього... (§ 152). Все охоронне в богах... незмінно пильнує міру кожного розряду і втримує все, що зберігається у своїй власній довершеності,... надає всьому свою перевагу,... твердо встановлює у самого себе незмішане буття (§ 154). Породжуючий розряд... примножує субстанції сущого,... є більш цілісний і є причиною більшого (§ 155). Очисний розряд... здійснює відособлення кращого від необхідного (§ 156). Кожна деміургічна причина формотворення субстанційно передує складеному – як розряду, так і його розділенню за числом – і є причиною того розряду (§ 157). Повертання розряду:... все, що повертається, повертається або до себе, або до вищого. Найвищий розряд... характеризується поверненням лише до того, що перевищує, як до того, що веде до вищого і більш божественного (§ 158).

25. Множинність одиниць, яка освітлює собою істинно суще, прихована і умоосяжна. Прихована – тому що пов`язана із єдиним; умоосяжна – тому що їй причетна суще. Дійсно, всі боги беруть своє ім`я від того, що від них залежить, тому що їх розрізнювальні субстанції, хоча вони і непізнаванні, можуть бути пізнані через залежне від них. Бо ж божественне само по собі є невимовним і непізнаваним, як споріднене з невимовним єдиним. Але виходить, що відмінні властивості їх пізнаються через зміни, які відбуваються в тому, що їм причетне. Тобто умоосяжним є те, що освітлює істинно суще... (§ 162).

26. Кожний ум або не допускає причетність собі, або допускає; якщо допускає, то йому причетні або надсвітові або внутрішньосвітові душі... Існує не лише надсвітова множинність умів, але і внутрішньосвітова, оскільки є внутрішньосвітова множинність богів, а сам світ одушевлений і обдарований умом, і причетність внутрішньосвітових душ надсвітовим умам здійснюється через посередництво внутрішньосвітових умів (§ 166).

27. Кожний ум мислить сам себе, але найперший ум – лише сам себе; і в ньому ум і умооосяжне – одне за числом. Кожний з наступних умів мислить і сам себе, і те, що передує йому. І умоосяжне є частково він, частково те, з чого він сам.... Пізнаючи те, що передує йому, і те, чого воно є причиною, він буде знати себе, оскільки він звідти і виник... Так, якщо будь-який ум є умоосяжним, знаючи сам себе, то він, як умоосяжний, знає і умоосяжне, яким є він сам... (§ 167).

28. Кожний ум енергійнознає, що він мислить, і не так, що одному властиво мислити, а другому мислити те, що він мислить. Дійсно, якщо ум існує енергійно і мислить сам себе не як дещо інше по відношенню до мислимого, то він знає і бачить себе. Бачачи себе мислячим і пізнаючи себе таким, що бачить, він знає, що розум є енергійним. Знаючи це, він знає, що мúслить, а не лише, щó мислить. Тобто, він знає і те і друге, і умоосяжне і те, що він мислить; ним мислиться він сам самим собою, мислячим (§ 168).

29. Кожний розум дає існування наступному за ним через мислення, і творчість його полягає у мисленні, а мислення – у творенні. Дійсно, якщо умоосяжне і ум тотожні, то і буття кожного розуму тотожно із мисленням, яке здійснюється в ньому...Отже, якщо розум творить буттям, а буття є мисленням, то творить він мисленням. При цьому енергійне мислення відбувається в актах думки. А це тотожно буттю; буття ж – у творенні, бо нерухомо творяще має буття в актах думки. Отже, і мислення – у творенні (§ 174).

30. Кожна душа є і життям і живим... Якщо б вона була лише живим і вже не життям, то вона складалася б із життя і не-життя. Тобто, вона не пізнавала б себе і не поверталась би до самої себе, бо пізнання є життям, і здатне пізнавати, як таке, є живим... Якщо ж душа є просто життям, то вона вже не буде причетна мисленому життю, бо причетне життю є живим, а не просто життям... Душа не є життям, що не до допускає причетності собі. Тобто душа є водночас і живим і самим життям (§ 188).

31. Існує три роди душ: перші божественні, другі... завжди є причетні до ума; треті ж – ті, які змінюються то в ум, то в не-ум (займають середнє положення..., і хоча завжди наділені умом, але більш обмежено, ніж божественні душі) (§ 184).

      32. Кожна душа займає середнє місце між неподільним і тим, що є подільним в тілах (§ 190). Кожна душа є сутністю життєвою та пізнавальною, життя сутнісне і пізнавальне, і пізнання як сутність і життя в той же час містить в собі все – сутнісне, життєве і пізнавальне, причому все в усьому і кожне окремо... Дійсно, в самій сутності душі є життя і пізнання, інакше ніяка душа не змогла б пізнавати саму себе... Так само і в самому житті душі є сутність і пізнання; бо життя, позбавлене сутності і пізнання, властиве лише матеріальним життям, які не можуть себе пізнати і які не є чистими сутностями. Нарешті, пізнання, позбавлене життя і сутності, позбавлене і самобутності, оскільки будь-яке пізнання властиве живому, яке має само по собі сутність (§ 197).

33. Кожна внутрішньо світова душа робить кругообіг свого життя і здійснює повернення у попередній стан... Дійсно, якщо вона вимірюється часом і... їй є властивий особливий рух, а все, що рухається і причетне до часу, і є вічним, робить кругообіг, періодично повертається і приходить знову від одного і того ж до того ж самого (§ 199).

34. Кожна часткова душа може зійти у безмежне становлення і піднятись від становлення до сущого... Вона не може залишатися весь час у тілах: бо те, що не має початку в часі, ніколи не може мати і кінця... Кожна душа робить кругообіг сходження від становлення і опускання до становлення, і це не може припинитись протягом всього безмежного часу (§ 206).

Працюючи над наведеними фрагментами творів, необхідно звернути увагу на особливі наголоси, зроблені Проклом у вченні неоплатонізму з метою подальшої систематизації попередньої традиції. В результаті такої системиатизації дійність постала єдиною, цільною та злагодженою; варто прослідкувати, які сутності закладає Прокл у єдину систему буття, як пояснює їх зв′язки. Тому важливо проаналізувати характеристики Єдиного та Блага, іх єдності, питання про пізнаванність Єдиного (фрагм. 1, 2, 3, 22), що подаються філософом. Опрацюйте фрагменти, де подані основні складові системи філософії неоплатонізму у версії Прокла  - чотири іпостасі єдиного: Єдине, Ум, Душа, Космос (зокрема, фрагм. 4). Варто звернути увагу й на те, що у філософських роздумах Прокла ситема неоплатонізму набула деталізації, структурування та певного «повернення» до міфологічних уявлень, зокрема, сфера Божественних Чисел, розташована між Єдиним та Умом. Зверніть увагу на те, що числа Прокла - як Числа-Боги - це універсальні єдино подільні структури Першоєдності, постають умовою як для можливості існування єдино подільного буття, так і для можливості пізнання цієї єдино подільності.

Ознайомтесь з найважливішим здобутком неоплатонізму Прокла – розробкою тріадного закону розвитку світобудови. Перший момент – «перебування», неподільна єдність, наявність речі або «буття породженого в породжуючому» означає невіддільність породженого від причини свого існування. Другий момент - «вихід із себе», еманація за власні межі, перехід із єдності у множинність або «вихід із породжуючого» означає, що породжене не ототожнюється повністю зі своєю причиною, є чимось відмінним. Третій момент - «повернення до себе», стан відновлення єдино подільної структурної сутності - означає, що це породжене все одно залишається залежним від породжуючої причини, що подальші зміни неминуче пов`язують річ з її першопричиною. Повторення цих моментів характеризує розвиток речей із своєї причини (фрагм. 5, 13-18). Разом з тим, ця тріада є, за Проклом, і шляхом «мисленевого повернення» - пізнання чогось або себе у своїй єдино породженій цілісності. Поміркуйте і над тим, на яку життєву поведінку налагоджує людину таке розуміння світу.

Питання та завдання для опрацювання фрагментів творів

1. Проаналізуйте складну структуру актуальної нескінченності (її рівні), яку визначає Прокл, здійснюючи тріадне розділення сфер ума (фрагм.18). Наведіть приклади, відповідні різним рівням існування.

2. Спробуйте пояснити, якою мірою струнка та ієрархічно побудована картина світу у міркуваннях Прокла відповідає сучасним уявленням про еволюцію?

3. Як ви розумієте положення: «все – у всьому» (фрагм. 18), «міри повернення (пізнання, самопізнання) визначаються мірами, пов`язаними з еманацією” (фрагм.14)?

4. Чи можна погодитись з ієрархією рівнів ума, яку визнає Прокл: найбільш повний – ум мислимий, відповідний буттю, сущому; менш повний – мислимо-мислячий ум, відповідний життю, єдності мислення і буття; і найменш повний – мислячий ум, відповідний власне розуму (фрагм. 15-16)?

5. Чому, на вашу думку, в ієрархії світобудови має неодмінно відбуватись повернення усякого сущого до єдиного?

6. Якими характеристиками надліляє Прокл людську душу, яким у цьому плані постає її місце у світі?

7. Спираючись на наведені фрагменти текстів виділіть в них ті положення, що дозволяють максимально зближувати неоплатонізм із християнством.