ТОП 10:

Соціальні ідеї філософії Просвітництва



Еnoxa Просвітництва (термін був висунутий Вольтером і Гердером) — це

період інтенсивного розвитку капіталізму та становлення нового світогляду. У цей період раціоналізм, який різниться філософсько-світоглядною і полі­тичною радикальністю вчень, у центр виводить активно діючого суб'єкта, здатного пізнавати та змінювати світ відповідно до свого розуму. Саме розум джерело всієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, вільною у своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Просвітництво епоха, в яку визначальним стає безстрашний розум, що повстав проти нерозумного ладу та нерозумних догматичних ідей. У другій половині XVIII ст. просвітниць­кий рух набув широкого демократичного розмаху. У Франції з'явилася «пар­тія філософів» — передових мислителів, вчених і письменників, які згуртува­лися навколо видання «Енциклопедії», в якій на суд людського розуму ставилися досягнення «у всіх галузях знання і в усі часи». 35 томів «Енциклопедії» стали дійсним торжеством просвітницьких ідей.

Мислитель Жан-Жак Руссо (1712-1778 pp.) вбачав найбільше зло в нерів­ності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її подолання. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, політичну та май­нову. Перша виникає з природи, вона неминуча; до політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка арис­тократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація резуль­тат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість збудоване нове на засадах нового суспільного договору. У новому суспільстві дер­жава не допускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним устроєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а най­кращою формою влади — демократія.

Завдяки суспільному договору буде влаштоване ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власності, в якій Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку куль­тури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму. У своїх педагогічних поглядах Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається доміну-


Розділ 5 • Філософія Нового часу

ючим у наступних філософських теоріях, особливо в тих, в яких розробля­лися концепції перетворення суспільства.

Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення засо­бом розумних настанов позбавити людей страждань, установити рівність, спра­ведливість, свободу, братерство тощо.

Одним із перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Мон-теск'є (1689-1755 pp.), який запропонував погляд на історію як на природний, зумовлений законами процес. Тому закон історії тлумачиться ним як «людський розум, що править народами». Але законодавець створює закони не довільно, а обов'язково враховує ті природні умови, в яких історично формувався народ: територію, її рельєф, побут, звичаї тощо. Ставлення людських законів до при­родних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «Духом законів».

___________________________________________________________

Ш.Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму: філософ пов'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середови­щем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хороброс­ті, волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбе­щені. Родючий грунт, міркує Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут найчастіше зустрічається монархічна і деспотична форми правління. На неро­дючих землях частіше зустрічаємо народне, республіканське правління.

__________________________________________________________

Монтеск'є віддає перевагу поступовому реформуванню суспільства. Він вва­жає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди Локка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади — на законодавчу, виконавчу та судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє.

Важливу роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778 pp.). Він увійшов в історію філософії як пропагандист вільнодумства та матеріалізму, англійських конституційних порядків і установ, захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інквізиції. Заклик Вольтера, патріарха вільнодумства: «Розчавіть гадину!» (церкву) — гримів по всій країні, хоча сам він побоювався широких масових рухів, уникав участі в них.

Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У межах цих поглядів він говорить про Бога, як «філософа на троні неба», «великого гео­метра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння та спасіння, але разом із тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, має бути перепоною для вияву почуттів «черні».

Не важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не турбується про справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викорінити в собі ду-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ховного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Не маючи вагомих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно провадив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати».

Ідейним натхненником енциклопедистів був Дені Дідро(1713-1784 рр.), все-сторонньо освічений французький мислитель. Філософські погляди Дідро перегукуються з поглядами механістичних матеріалістів-метафізиків того часу. Світ — об'єктивний і матеріальний, матерія та рух — єдина існуюча реаль­ність. Матеріальний світ перебуває в розвитку, в якому знаходиться і людина. Отже, світ знаходиться в діалектичному процесі народження та смерті, ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріальну субстанцію Дідро розглядає в єдності її атрибутивної властивості руху та форм існування — простору і часу; матерія — це і конкретна фізична реальність, і філософське поняття для визначення цієї реальності. Фактично мислитель дає перше визначення категорії «матерія».

Дідро дотримується думки, що між людиною та природою немає якісної різниці, «воля не менш механічна, ніж розум». Свобода ж, якщо й існує, то лише внаслі­док незнання. Говорити серйозно про свободу людини можна виключно щодо «абстрактної людини», яка не збуджується жодними мотивами й існує лише уві сні або ж у думці. Такий висновок характерний для мислення того часу, оскільки багатомірне людське буття неможливо виразити природничо-науковими за­собами, тому й виникає одномірність у змалюванні проблем людини.

___________________________________________________________

Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігається у філо­софії Жюльєна Офреде Ламетрі(1709-1751 pp.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, стверджуючи, що людина — не більше, ніж тварина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам собою», що в нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстанція — матеріальна, і джерело руху знаходиться в ній. Надалі Ламетрі доводить безпідставність декар-тівської ідеї про нематеріальність безсмертної душі, вважаючи її функцією та проявом діяльності мозку. Він ставить завдання обгрунтувати ідею, що людина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автоматично приведе до роз­криття сутності його чуттєвої та розумової діяльності. Душа — лише ру­шійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вва­жати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина — це маши­на, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

_________________________________________________________

Видатну роль у систематизації світогляду просвітителів відіграв Поль Анрі Гольбах (1723-1789 pp.). Він систематизує найважливіші онтологічні проблеми — матерії руху, простору, часу, причинності, випадковості, необхідності та ін. Для нього природа є причиною всього, тому що існує лише завдяки собі, а не Богу: вона — причина руху, який є наслідком існування природи. Сама природа — це сукупність речовин, які діють завдяки власній енергії. Усі тіла складаються з атомів як неділимих і незмінних елементів. Хоча поняття матерії


Розділ 5 • Філософія Нового часу

Гольбах ототожнює з поняттям речовини, проте він підходить до її філософ­ського визначення.

У «Системі природи» основі законів природи Гольбах сформував принципові положення науки про виправлення пошкодженого суспільства сучасної йому Франції, яке відступило від принципів розуму. Він заявив, що ми можемо пояснити фі­зичні та духовні явища, звички за допомогою чистого механізму.

___________________________________________________________

П.Гольбах приходить до фаталізму (від лат. fatalis — доля). Він робить висновок, що людина повністю залежна від природи й тому не може бути віль­ною: «Всі наші вчинки підпорядковані фатальності, яка керує нашою частко­вою системою так, як вона керує сукупною системою Всесвіту; ніщо в нас, як і в природі, не відбувається, оскільки випадок... є позбавлене сенсу слово». Отже, на думку Гольбаха, фатальність — це вічний, неминучий, необхідний, установлений у природі порядок, неминучий зв'язок діючих причин із похідни­ми від них діями. Розуміння фатальності може не лише заспокоїти більшу частину тривог людини, але й навіяти їй корисну покору, розумне підкорення своїй долі, якою вона часто незадоволена через свою чутливість. Активне втручання людини в хід подій не є розумним, бо людина — це машина, яка є частиною закономірного круговороту подій у світі. Власне природа — вели­чезна машина, і людина живе згідно зі встановленими нею законами.

____________________________________________________________

У теорії пізнання французькі філософи XVIII ст. стоять на позиціях сенсуа­лізму, який не суперечить загальній раціоналістичній позиції. Сутність реаль­ності, на їх погляд, може бути пізнана лише розумом. Чуттєве безпосереднє пізнання є лише першим кроком на цьому шляху. Розум здатний спостеріга­ти, узагальнювати свої спостереження та робити з них висновки. Просвітителі вважають джерелом знання зовнішній і внутрішній світ людини. Ці світи непізна-вані. Недосконалість людських знань зумовлена насамперед певним етапом їх розвитку. Через це підкреслюється роль чуттєвого і раціонального моментів у пізнанні: відчуття дають показання як свідки, а розум виступає в ролі судді. Розум не може відриватися від чуттєвих даних, але не повинен і занадто довіряти їм. Методами пізнання є спостереження й експеримент, необхідні для суд­ження, міркування розуміння як розсудку, так і розуму.

Найважливішою рисою філософських розробок Просвітництва є орієнтова­ність на людину, прагнення засобом розумних настанов позбавити людство страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо. Але людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманіс­тичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (вироб­ничих, управлінських тощо) засад.

В онтології просвітителі орієнтуються на матеріалістичне розуміння приро­ди та її розвитку. У гносеології вони переважно займають позиції сенсуалізму, який не заперечує загальної раціоналістичної позиції. Сутність реальності, на їх погляд, може бути пізнана лише розумом, а чуттєвість є найпершим кроком на цьому шляху. Тільки розум здатний узагальнювати свої спостереження та ро­бити відповідні висновки.


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

навчальний тренінг

Основні терміни і поняття

Механіцизм, метафізика, емпіризм, раціоналізм, сенсуалізм, пантеїзм, метод, індукція, дедукція, атрибут, модус, монада, інтелектуальна інтуї­ція, деїзм, гармонія, серце, перцепція, апперцепція, суб'єктивний, об'єк­тивний, ідеалістичний сенсуалізм, пригніченість, враження, комбінація відчуттів, суспільний договір, історичний оптимізм, природне право, сво­бода, механічний матеріалізм, географічний детермінізм, фаталізм, деїзм, клерикалізм.

Контрольні запитання і завдання

1. Визначте основні риси світоглядних орієнтацій Нового часу.

2. Яке місце досвіду в процесі пізнання відводить Ф. Бекон?

3. Охарактеризуйте основні риси матеріалістичного сенсуалізму Д. Локка та принцип «універсального сумніву» Р. Декарта як раціонального обґрун­тування людського буття.

4. Окресліть основні положення вчення Б. Спінози про свободу.

5. Які основні принципи критики матеріалізму, здійснені Д. Берклі?

6. Окресліть основні положення скептицизму й агностицизму Д. Юма в його концепції причинності.

7. Що таке монада Г. Лейбніца і в чому її відмінність як одиниці буття від атому Демокріта?

8. Окресліть основні методологічні принципи філософії Просвітництва.

9. У чому полягає сутність концепції «географічного детермінізму»?

10. Які основні положення антиклерикального атеїзму Вольтера?

11. У чому полягає сутність теорії «нового суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо?

12. На яких підставах обґрунтовують концепцію фаталізму Д. Дідро і ПА. Голь­бах?

Першоджерела

1. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. — Т. 2. — М., 1978.

2. Беркли Д. Сочинения. — М., 1978.

3. Вольтер. Философские сочинения. — М., 1988.

4. Гельвеций К.А. Сочинения: В 2-х т. — М., 1977.

 


Розділ 5 • Філософія Нового часу

5. Гольбах П.А. Система природы, или о законах мира физического и мира духовного // Избр. произведения: В 2 т. — Т. 1. — М., 1963.

6. Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. — Т. 1. — М., 1989.

7. Дидро Д. Сочинения: В 2-х т. — М., 1986.

8. Локк Д. Опыт о человеческом разумении // Соч.: В 3 т. — Т. 1. — М., 1985.

9. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. — М., 1998.

10. Спиноза Б. Этика // Избр. произведения: В 2 т. — Т. 1, — М., 1957.

Рекомендована література

1. Гусєв В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII ст. — К., 1995.

2. Кузнецов В.Н., Мееровский Б.В., ГрязновА.Ф. Западноевропейская фило­софия XVIII в. — М., 1975.

3. Момджян Х.Н. Французское Просвещение XVIII века. — М., 1983.

4. Нарский И.С. Западноевропейская философия XVIII века. — М., 1974.

5. Татаркевич Вл. Історія філософії. — Т. 2. — Львів, 1999.

6. Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII веков. — М., 1984.

 

 


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

 

 

Розділ 6 .

Класична німецька філософія

6.1. Філософська теорія І. Канта.

6.2. Концепція суб'єкта Й.Г. Фіхте.

6.3. Ф. Шеллінг: філософія тотожності.

6.4. Філософська система Г.В.Ф. Гегеля.

6.5. Антропологізм Л. Фейєрбаха.

6.6. Марксизм.

 

 


Розділ 6 • Класична німецька філософія

«І чим більше я розмірковую, тим більше дві речі наповнюють душу мою все новим здивуванням і зрос­таючим благоволінням: зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

І. Кант

Філософська теорія І. Канта

Німецька класична філософія сприйняла основоположні принципи філософії Нового часу — раціоналізм і «натуралізм», тобто розгляд оточую­чого світу як природи, що існує за внутрішньо їй властивими механічними законами, однак творчо їх переробила. Якщо мислителі Нового часу спиралися на ідею про творчу силу людського розуму, то представники німецької класики виходили з протилежної установки — з розумної доцільності оточуючого світу, і йшли не від природи до розуму, як просвітителі, а від розуму — до природи.

Головним досягненням німецької класичної філософії була діалектика, яка відкрила перед людською думкою нові горизонти. Світ — суперечливе ціле, яке розвивається завдяки діалектичній логіці. Була знайдена специфічна мова філософії як науки, проголошена активність свідомості, показано вторг­нення суб'єкта в об'єкт та їхня безперервна взаємодія. У німецькій класичній філософії була обґрунтована ідея суспільної закономірності, вказано на еко­номіку як на сферу її найбільш яскравого вияву. Творчість, праця, знаряддя праці стали предметом філософського розгляду. Значення німецької класич­ної філософії неоціниме і як спроби побачити в історії людства закономірні етапи прогресивного розвитку, який, у свою чергу, з необхідністю приводить до правопорядку, і благо людини проголошується найвищою турботою філосо­фії. В етиці виникла ідея обов'язку як абсолютного спонукального мотиву мораль­ної поведінки. Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

Джерелами німецької класичної філософії є філософська містика XIV-XVI ст. в особі Й. Екхарта (1260-1328 pp.), Я. Бйоме (1575-1624 pp.), Й. Шефлер (Сіле-зіус) (1624-1677 pp.); німецьке Просвітництво в особі X. Вольфа (1679-1754 pp.), Г.Е.Лессінга( 1729-1781 pp.), Й.Г. Гердера (1744-1803 pp.), Й.Г.Гамана(1730-1768pp.).

Значна роль у створенні відповідної інтелектуальної атмосфери під час формування та розвитку німецької класичної філософії належить поету, філо­софу, природодосліднику Й.В. Гете (1749-1832 pp.), а також драматургу, поету та філософу Ф. Шіллеру (1759-1805 pp.) та лінгвісту, творцю оригінальної «фі­лософії мови» В. Гумбольдту (1767-1835 pp.).

Засновником класичної німецької філософії вважається Іммануїл Кант (1724-1804 pp.). В його творчості виділяють два періоди: докритичний і кри­тичний. У докритичний період (до 1770 р.) Кант виступав як учений — астро-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ном, фізик, географ. Йому належить першість в обґрунтуванні залежності припливів і відпливів від розташування Місяця, а також обґрунтування нау­кової гіпотези про походження Сонячної системи з гігантської газової туман­ності. Ця гіпотеза, скоригована великим фізиком Лапласом, і нині розгляда­ється астрономами як один із можливих варіантів пояснення походження Всесвіту. У працях цього періоду, в знаменитій «Загальній природній історії і теорії неба» (1755 р.) Кант виступає як стихійний матеріаліст і діалектик, який обґрунтовує ідею саморозвитку природи.

Предметом філософії Кант робить специфіку суб'єкта, що пізнає, який, на його думку, визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Зро­бивши припущення, згідно з яким не думка узгоджується з предметом, а пред­мет із думкою, Кант робить висновок, що пізнання є не спогляданням, а конст­руюванням предмета, тобто предмет виявляється не вихідним, а кінцевим про­дуктом пізнання. Пізніше це стали називати «коперниканським переворотом у філософії» (Коперник припустив, що не Сонце, а Земля з планетами рухається навколо Сонця, а зорі залишаються нерухомими).

Одна з основних проблем «кантівської філософії» полягає в з'ясуванні можливості достовірного наукового знання. Кант вважає, що достовірне знання це об'єктивне знання. Об'єктивність ототожнюється із загальністю та необхід­ністю. Отже, для того, щоб знання мало достовірний характер, воно має володіти рисами загальності та необхідності.

Суб'єкту, що пізнає, від природи властиві деякі вроджені (додосвідні, апріорні) форми підходу до дійсності, які з самої дійсності вивести неможливо: простір, час, форми розсудку. Кант детально обґрунтовує відмінність філософських категорій розсудку і розуму як двох рівнів діяльності мислення. «Кожне наше знання, вважає він, починається з почуттів, переходить згодом до розсудку і закінчу­ється в розумі, нічого вищого поза який не існує для опрацювання матеріалу спо­глядань і зведення його до вищої єдності мислення». Розсудок завжди має скінчен­ний, обмежений характер, а розуму притаманне прагнення до виходу за межі цієї скінченності, пошуку основ, не обмежених рамками остаточного досвіду. Простір і час — це не форми буття речей, що існують незалежно від нашої свідомості, а суб'єктивні форми чуттєвості людини, з самого початку властиві людині як представнику людства.

Апріорні форми чуттєвості — простір і час — створюють передумови достовірності математичного знання. Але реалізація цих передумов здійс­нюється завдяки діяльності іншої пізнавальної здатності — розсудку. Розсу­док — це мислення, яке оперує поняттями та категоріями. Він виконує функ­цію підведення різноманітного чуттєвого матеріалу, організованого за допо­могою апріорних форм споглядання. Отже, не предмет дає джерело знань про нього у вигляді понять і категорій, а, навпаки, форми розсудку — поняття і категорії — конструюють предмет. Тому і узгоджуються з нашими знан­нями про них. Кант вважає, що ми можемо пізнати лише те, що ми створили. Поняття та категорії носять незалежний від індивідуальної свідомості необ­хідний і загальний характер. Тому знання, що ґрунтується на них, набуває об'єк-


Розділ 6 • Класична німецька філософія

тивного характеру. Отже, розсудок упорядковує відчуття людини, здійснює «апріорний синтез». «Апріорний синтез» чуттєвих даних це нетворча діяль­ність на базі формальної логіки.

Лише на рівні Розуму, який «задає» цілі, що забезпечують єдність синте­тичній діяльності розсудку, здійснюється «вищий синтез». Він полягає в поєд­нанні теоретичної сфери, представленої розсудком, з практичною, яка розу­міється переважно як сфера морально-етична.

________________________________________________________

Теорію пізнання Канта можна подати так: існують речі самі по собі, які діють на органи чуттів людини та породжують різноманітні відчуття. Такі від­чуття впорядковуються апріорними формами чуттєвості — простором і часом, фіксуються як протяжність. На основі цих перетворень формуються сприйняття, які мають суб'єктивний та індивідуальний характер. Діяль­ність розсудку на основі форм мислення — понять і категорій — надає цим сприйняттям загальний і необхідний характер. Таким чином, річ сама по собі через канали органів чуттів, форми чуттєвості та розсудку стала здо­бутком свідомості суб'єкта, «з'явилася йому», і він може зробити про неї певні висновки. Речі, як вони існують у свідомості суб'єкта, називаються феноменами (ті, що являються). Людина може знати лише феномени. Які ж речі самі по собі, тобто які їх якості, властивості, взаємовідношення поза свідомістю суб'єкта, — людина не знає і знати не може. Тому речі для лю­дини стають «речами в собі» — ноуменами (недосяжними для раціонального пізнання), непізнанними, нерозкритими. Предметний світ, незалежний від свідомості (відчуттів, мислення), впливає на органи чуттів. Але світ сут-ностей — це світ «речей в собі», тобто не пізнається розумом, є предметом віри (Бог, душа, безсмертя). Отже, «речі в собі» трансцендентні (від лат. transcen-dens — той, що виходить за межі), існують поза часом і простором. Кант підкреслює неможливість пізнання «речі в собі», а лише «явища». Така позиція отримала назву агностицизму (від грец. agnostos — незнаний).

___________________________________________________________

Усе, що знаходиться за межами досвіду, може бути досягнуте лише розумом. Він — найвища здатність суб'єкта, яка керує діяльністю розсудку, ставить перед ним цілі. Під впливом розуму розсудок прагне до абсолютного знання та вихо­дить за межі досвіду, завдяки чому впадає в ілюзії і суперечності. Доказом того, що ідеям розуму не може відповідати реальний предмет, що розум спирається на уявні ідеї, слугує вчення Канта про антиномії розуму. Антиномії (від грец. antinomia — суперечність у законі) — це суперечливі взаємовиключні положення. Наприклад, можна довести, що світ безмежний у просторі та часі, а також те, що він має межі. Можна знайти докази існування Бога і навпаки. Антиномії мають місце там, де за допомогою обмеженого людського розсудку намагаються роби­ти висновки»не про світ досвіду, а про світ «речей у собі».

Людина є жителем двох світів: чуттєво-сприйнятого й осягнутого розу­мом. Перший — це світ природи, другий — світ свободи. У сфері свободи діє


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

не теоретичний, а практичний розум, у якому ідеї свободи, безсмертя, Бога набу­вають значення «постулатів» моральної поведінки, оскільки «допомагають» нашим прагненням у досягненні найвищого блага. Характерною рисою моральної теорії Канта є обгрунтування найвищої онтологічної цінності людини щодо природи. Як істота, здатна до автономної мотивації, людина є «ціллю в собі», тоді як тварина — лише простий «засіб». Розуміння сутності моральних правил Кант вважав одним із найважливіших завдань філософії. Як природна істота людина підкоряється необхідності, а як моральна належить до транс­цендентного (недосягнутого досвідом) світу і в цьому вона вільна. Як моральна істота людина підкоряється тільки моральному обов'язку.

Свобода є доказом існування морального закону. Поведінка людини щодо морального закону мотивується тим, що інші люди, стосовно яких вона діє, проявляють теж таку автономію, або вони є цілями в собі, але в жодному разі не засобами для діяльності кого-небудь іншого. Тому формула «категоричного імперативу» (вищого практичного принципу щодо ставлення до людської волі), яка передбачає зміст моральної поведінки, звучить так: «Роби так, щоб вико­ристати людину для себе так само, як і для когось іншого, завжди як мету та ніколи як лише засіб». Іншими словами, моральний закон передбачає недоторкан­ність іншої людини («інша людина повинна бути для тебе святою»). Людина завжди мета і ніколи засіб.

У своїй філософській системі Кант поставив питання: Що я можу знати? (філософія); Що я повинен робити? (мораль); На що я можу сподіватися? (релігія); Що таке людина? (антропологія). Відповідь на них змусила звернутися до аналізу пізнавальної діяльності суб'єкта. Таким чином, Кант висунув нову концеп­цію суб'єкта, на основі якої він проводить розподіл буття на світ природи і світ людини, в яких діють свої можливості та закони, і між якими існують свої суперечності.

6.2.Концепція суб'єкта Й.Г. Фіхте

Продовжив вирішення поставлених /. Кантом проблем Йоганн Готліб Фіхте (1762-1814 pp.). Він повертає діалектичному акту, розірваному кантів­ським поділом реальності на «феноменальний» і «ноуменальний» світи, на­лежну цілісність і неперервність. Принцип автономії волі Канта, згідно з яким практичний розум сам дає собі закон, перетворюється у Фіхте на універсальний початок усієї його системи. З принципу практичного розуму — свободи він прагне вивести теоретичний розум пізнання природи. Пізнання — лише підлеглий момент єдиної практично-моральної дії. Таким чином, філо­софська система Фіхте базується, насамперед, на визнанні активної практично-діяльної сутності людини.


Розділ 6 • Класична німецька філософія

Вихідним пунктом філософа Фіхте є теза про автономність «Я». Воно утверд­жує себе в акті самосвідомості. «Я» це самоочевидне судження. Самооче-видність «Я» у Фіхте основується не на акті мислення, а на вольовому зусил­лі, дії. Принципом теоретично «діючого» «чистого» «Я» є нічим зовнішнім не зу­мовлене спонтанне утворення чуттєвого змісту. Разом із тим усвідомлення самого себе пов'язане із «зовнішнім» досвідом.

Термін «Я» є виразом «нашої духовності взагалі», його «чистою діяльністю». Усяка діяльність передбачає не лише її носія, але й предмет, який йому протистоїть. Тому «не-Я» другий принцип науковчення. Іншими словами, «Я» теза, «не-Я» антитеза, заперечення. Третій принцип вчення про науку є діалектичною єдністю тези й антитези, синтез «Я» і «не-Я», тотожність суб'єкта й об'єкта.

__________________________________________________________

За вченням Фіхте,з «чистого» «Я» має бути виведена не лише форма знан­ня, але й увесь його зміст, отже, природний світ; тобто з діяльності «Я» пояснюється вся повнота реальності; весь світ, що оточує людину, становить «не-Я». У процесі освоєння «Я» — «не-Я» досягається його тотож­ність із собою. Але воно не може бути досягнуте протягом обмеженого часу, а є ідеалом, до якого людство прагне протягом усього історичного розвитку.

Конкретизуючи поняття «Я», Фіхте вважає, що, з одного боку, «Я» — це конкретний індивід із притаманною йому волею та мисленням, а з іншого, — «Я» — це людство загалом, тобто «абсолютне «Я». Взаємовідношення інди­відуального «Я» і абсолютного «Я» характеризує процес освоєння люди­ною середовища, яке її оточує. Індивідуальне й «абсолютне» «Я» то співпа­дають і ототожнюються, то розпадаються та розрізнюються. Ця пульсація співпадань-розходжень є основним ядром діалектики Фіхте, рушійним прин­ципом його системи. Ідеал усього руху, розвитку полягає в досягненні індивідуального й абсолютного «Я». Але досягнення цього ідеалу немож­ливе, оскільки привело б до припинення діяльності, яка, за Фіхте, абсо­лютна. Тому вся людська історія — лише наближення до ідеалу.

__________________________________________________________

Моральне завдання людства, вважає Фіхте, — це перетворення природи і сус­пільства. Моральним завданням людини щодо природи є знищення початкової природної визначеності предметів і пристосування до тих предметів таким чином, щоб стало наочним те, що вони є дзеркальним відображенням лю­дини, на яких вона залишає свій «слід». Завдяки цьому вона позбавляється смерті, оскільки завдяки дії переходить межі людського індивіда та продовжує себе в наступних поколіннях.

Щодо суспільства Фіхте виходить з ідеї, що в історії повинна конкретно реалізуватися та ж рівність, яка належить людям, оскільки кожна людина «сама в собі ціль». Реальне втілення рівності відбувається через «спонукання до ідентичності». Люди, які абстрактно, щодо своєї самоцілевої цінності, рівні, повинні реалізувати цю свою абстрактну рівність і у своєму бутті, в якому між ними існує різниця, і в силі, і в здібностях, і в положенні, і в та-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ланті тощо. Тенденція до взаємного впливу або «суспільне спонукання» і є метою історії.

Заслуга Фіхте як філософа полягає в тому, що він поєднує пізнання і природу, людину і світ. Свідомість розуміється як динамічне утворення, в якому від­чуття, сприйняття, образотворчість розуміються як нижча ступінь реалізації основної тенденції до рефлексії самого себе або самосвідомості.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.238.248.103 (0.018 с.)