Філософія еллінізму і Давнього Риму

Елліністйчний період датують IV-I ст. до н. е. Він характеризується зни­женням інтересу до раціонального пізнання, яке змінюється моралізуванням, скептицизмом та агностицизмом. Інтерес до теоритичного з'ясування картини

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

світу, онтології, космології, гносеології всюди знижується. Філософів тепер цікавить не стільки питання, що є і як існує світ, скільки проблема — як пот­рібно жити аби уникнути лиха, біди і небезпеки, що загрожують звідусіль. Разом із цим в елліністичний період продовжується інтенсивне духовне життя, створюються нові школи та напрями у філософії.

Наприкінці IV і на початку III ст. до н. е. в Греції одночасно діє декілька філософських шкіл. Спадкоємницею філософської та наукової думки Арістотеля стала школа перипатетиків, яку після смерті Арістотеля очолив Теофраст (6л. 370-288 pp. до н. е.). За Теофраста Лікей досягнув небувалого розквіту, в ньому навчалося близько 2000 учнів. Учення Теофраста багато в чому подібне філософії Арістотеля. Однак, центром його власної діяльності була насамперед сфера природознавства — фізика і ботаніка. Теофраст залишив опис понад 5000 рослин. Школа перипатетиків проіснувала до VI ст. н. е., тобто майже 900 років.

Разом зі школою перипатетиків в Афінах продовжувала свою діяльність платонівська Академія. В академічній філософії зберігався дух Платона, ідеї останнього періоду його творчості. Учні та послідовники Платона не виходять за рамки його ідей. Ксенократ із Халкедона розділяє філософію на діалектику, філософію природи (фізику) й етику. Гераклід з Понта вважав, що основою всіх речей є найменші, неділимі далі тіла, які створюють Всесвіт під впливом божественного розуму. По суті відбувається повернення до гомеомерій Анаксагора. Карнеад (бл. 214-129 pp. до н. е.) — творець певної версії теорії ймовірності. Він заперечує об'єктивні критерії істини чи то на рівні чуттєвого пізнання, чи то на рівні мислення. На рівні чуттєвого пізнання існують явища, відомі як омана почуттів, а на рівні мислення — логічні апорії.

Найвидатнішим мислителем елліністичного періоду був Епікур (341-270 pp. до н. е.). Домінуючу роль серед теоретичних джерел його вчення відіграє атомістична система Демокріта. Але головна увага акцентується на етиці.

Епікур не сприймає вчення Демокріта про атоми пасивно, а виправляє, доповнює та розвиває його. Крім величини, форми та положення в просторі, Епікур приписує їм ще одну властивість — вагу. Разом із Демокрітом він ви­знає, що атоми рухаються в пустоті. На відміну від Демокріта, Епікур допус­кає та визнає закономірним і визначеним відхилення від прямолінійного руху. Він викладає основні тези атомістичної концепції світу доступніше, ніж Демокріт. Абсолютний детермінізм Демокріта не відповідав загальній кон­цепції Епікура, яка завершувалася його етичними поглядами й уявленнями про суспільний устрій. У вченні про душу Епікур відстоює думку, що вона — не щось безтілесне, а структура атомів, найтонша матерія, розсіяна по всьому організму. Звідси заперечення ним безсмертя душі. У теорії пізнання Епікур до­тримується позиції сенсуалізму. В основі всякого пізнання, вважав філософ, лежать відчуття, які виникають при відокремленні відображень від об'єктивно існуючих предметів і проникають у наші органи чуттів.

Найвищим добром Епікур визнає блаженство, насолоду (гедоне, звідси — гедонізм), яке полягає в задоволенні природних потреб і досягненні душевної

Розділ 3 • Антична філософія

рівноваги — спокою душі — (атараксія), а тим самим і щастя — (евдемонії). Ці моральні вимоги вважаються природними, як наслідок людської сутності. Принцип насолоди відображається і на соціальних поглядах Епікура. Сус­пільство, вважав він, є сукупністю індивідів, які домовилися між собою про те, щоб не шкодити один одному. Дотримання цієї домовленості він називав справедливістю.

Наприкінці IV ст. до н. е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністично­му, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш розповсюджених філо­софських течій. Засновник стоїцизму — Зенон із Кітіона (бл. 333-262 pp. до н. е.) проголошує, що основна мета — жити згідно з природою, а це — те ж саме, що жити згідно з добром. Цим самим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та її розробку.

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості», її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитись із понят­тями, створювати судження і робити висновки. У вченні про буття стоїки ви­значають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний — Логос (Бог), який «проникає» через всю матерію й утво­рює конкретні одиничні речі.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря та вогню), її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визна­чити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світо­вого розуму.

Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише в собі людина може знайти головну і єдину опору. Людина має підкорятися космічному порядку, вона не по­винна бажати того, що не в її владі. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом.

Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл. 365-275 pp. до н. е.).

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза — втриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догма­тів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і того, що вони робили, заперечуючи, врешті-решт, і саме твердження «нічого не стверджувати». Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики об'єднали в десять тез — тропів.

Виходячи 3 принципу «нічого не стверджувати», підкресленого тропами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі докази. На відміну від епікурейської та стоїчної філософії, досягнення щастя в яких з необхідністю передбачало пізнання явищ і законів природи, філософія скеп-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

тицизму в прямому значенні слова відмовляється від цього пізнання. Досяг­нення щастя, з погляду Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення спри­чиняє виникнення еклектизму. Він є механічним поєднанням окремих, органічно несумісних елементів різних філософських течій. Еклектизм розвивається на основі як академічної, так і перипатетичної та стоїчної філософій. Іноді еклек­тики прагнуть до цілісного, впорядкованого зростання кількості емпіричних знань і до їх поєднання.

Римська філософія формується під впливом переважно грецького, зокрема елліністичного філософського мислення. Приблизно з середини II ст. до н. е. в Римі розвиваються три філософських напрями — стоїцизм, скептицизм і еклектицизм. Найпоширеніший — стоїцизм. Його видатні представники — Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Сенека виходить з того, що все у світі підлягає владі суворої необхідності. Це є наслідком його тлумачення поняття Бога як іманентної, правлячої сили, володарки надрозуму (Логосу).

Центром філософської системи Сенеки є етика, в якій основними є принцип згоди з природою (жити щасливо — означає жити в гармонії з природою) і прин­цип підлеглості людини своїй долі. Сенека засуджує спроби чинити опір злу. Не варто нарікати та скаржитися, засуджувати світовий порядок і Бога на тій підставі, що негідні щасливі, а добрі нещасливі. Доля посилає випробування для того, щоб загартувати добрих і мудрих.

Завдання філософа — звільнити мудреця від страхів і бажань, що понево­люють темну, неосвічену людину. Обов 'язок філософа — брати участь у житті держави, приносячи їй користь на тій посаді, яку визначила йому доля. Сенс життя Сенека вбачає в досягненні абсолютного душевного спокою. Найвища цінність — удосконалення власної душі та розуму, тобто самого себе.

Видатний представник римського стоїцизму Епіктет (50-138 pp. н. е.) був рабом, а здобувши свободу, повністю присвятив себе філософії. Епіктет від­стоює точку зору, згідно з якою філософія — це не лише пізнання, але й керів­ництво в практичному житті. Дослідження природи є важливим і корисним не тому, що на його основі можна змінити природу, навколишній світ, а тому, що відповідно до природи людина може впорядкувати своє життя.

___________________________________________________________

Центральний мотив філософії Епіктета — примирення з реальною дійс­ністю — веде до пасивності. «Не бажай, щоб все відбувалося, як ти хочеш, але бажай, щоб все відбувалося, як відбувається, і буде тобі добре в житті». Дійсна сутність людини полягає в розумі. Подібно до того, як розум панує над людиною, так і у світі панує світовий розум — Логос (Бог). Бог — найвища інстанція, перед ним земні правителі та володарі нікчемні. Пізнання себе, свого Логосу — це шлях до пізнання свого божественного начала і самого Бога. Тіло і розум дані людині Богом для того, щоб тіло не було їй підвладним, а розум був вільним у своїх бажаннях, своєму виборі.

Розділ 3 • Антична філософія

Не прив'язуючись до тіла і зовнішніх матеріальних благ, відмовившись від думок, які мають про нього неосвічені люди, мудрець не буде рабом того, хто має владу дати йому блага, або забрати майно, близьких, життя. Тиран чи володар мають силу тому, що ми маємо невірну уяву про їхню владу.

_________________________________________________________

Головне завдання філософа — навчити людей на прикладі, як можна і необ­хідно жити, щоб бути істинно вільним. Змінити існуючий порядок речей, людей нам не дано, але молена привести свою волю в гармонію з умовами нашого життя й оточення. Людина повинна виконувати свій обов'язок, терпіти випробування, які посилає Бог. Заради дійсної свободи людина повинна віддати Богу все, що той їй дав. Але свобода — не свавілля, підкорення вищій необхідності, вона — в усвідомленні того факту, що все у світі минуще.

У роздумах стоїка-імператора Марка Аврелія переважають елементи песи­мізму. Над людиною, говорить філософ, тяжіє усвідомлення того, що все, в тому числі й діяльність — марне. Все змінюється: душа — дим і мрія; життя — війна і зупинка на шляху; слава, нехай то слава Цезаря і Сократа, скороминуча, та й яка між ними різниця після смерті. Що може вести? Тільки філософія, тобто збереження своєї сутності від всякого безчестя, перемога над болем і задово­ленням, здатність не мати потреби ні в кому, не боятися смерті, бо вона при­родна. Марно сподіватися виправити людей, їхні душі та розум, настановити, щоб вони не були ні рабами, ні негідниками, оскільки такими вони були завжди. Нічого не можна змінити у світі. У всьому існуючому суспільному хаосі ніщо не варте уваги та турботи. Є лише одне гідне завдання: без гніву провести своє життя серед людей.

Головним представником римського скептицизму був Енесідем із Кнос-са (бл. І ст. до н. е.), у своїх поглядах близький до філософії Піррона. Енесідем вбачав у скептицизмі шлях до переборення догматизму всіх існуючих філософ­ських напрямів, велику увагу приділяв аналізу суперечностей у вченнях інших філософів. Видатний представник скептицизму Секст Емпірик (ІІ-ІІІ ст. н. е.) викладає методологію скептичного сумніву, яка базувалася на критичній оцінці основних понять тогочасного знання. Критична оцінка спрямована не лише проти філософських понять, але й проти понять математики, риторики, астро­номії, граматики тощо.

________________________________________________________________

Секст Емпірик прагне довести, що скептицизм є оригінальною філософією і не допускає змішування з іншими філософськими напрямами. Він говорить, що скептицизм відрізняється від усіх інших філософських течій, кожна з яких визнає одні сутності та виключає інші, тим, що одночасно піддає сумніву і допускає всі сутності. Філософ вважає, що немає ніякої користі від тлума­чення творів письменників і поетів, чим полюбляють займатися граматики: як правило, те, що є в авторів корисного для життя, виражене не досить чітко, а те, що ясне, — некорисне. Емпірик критикує догматичну етику, яка вчить людей мистецтву жити. Мистецтва жити не існує. Жити слід за теоріями, а згідно з позатеоретичними життєвими настановами — діяльно та спокійно.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

У І ст. до н. е. виникає еклектицизм (від грец. eklektikos — той, що вибирає). Його основоположник — Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н. е.) поставив перед собою грандіозне завдання — створити на новій соціально-історичній основі суто римську філософію, своєрідність якої полягала б в універсальності та відповідала індивідуальним потребам римського громадянина. Ця філосо­фія повинна була синтетично об'єднати в собі все краще, що було створено до неї іншими народами. Еклектицизм у викладі Ціцерона зосереджує увагу на суспільній проблематиці, зокрема, на етиці, прагнучи об'єднати ті частини різних філософських систем, які дають корисні знання.

У широкому значенні еклектицизм — поєднання в одному вченні різнома­нітних, органічно несумісних елементів, безпринципове запозичення і змішу­вання суперечливих ідей, оцінок, теорій, використання і підтасовування вир­ваних із контексту фактів, формулювань, цитат тощо.

У III-V ст. н. е., наприкінці існування Римської імперії, виникає неопла­тонізм.

Найзначніший представник неоплатонізму Плотін (бл. 205-270 pp. н. е.) вважає, що основою всього, що існує, є надчуттєвий, надприродний, надрозумний божественний принцип. Від нього залежать усі форми буття. Це принцип абсо­лютного буття, він непізнаваний. Єдине істинне буття досягається лише шляхом проникнення в центр чистого споглядання та чистого мислення. Плотін створює градацію існувань від зовнішнього (дійсного, істинного) до найнижчого (недійс­ного). На вершині цієї градації стоїть божественний принцип, далі — божест­венна душа, а внизу — природа.

Багато уваги Плотін приділяє душі, яка є певним переходом від божест­венного до матеріального. Душа — це щось чуже матеріальному, тілесному і зовнішнє стосовно них. Вона не пов'язана з тілом органічно, а є частиною загальної душі. Тілесне — це прив'язок душі, воно варте лише переборення.

В етиці Плотін поєднує принцип добра з єдино дійсно суттєвим — з божест­венним розумом або душею, а протилежність добра — зло — ототожнює з недійсним буттям, тобто з чуттєвим світом.

_______________________________________________________

Неоплатоніки тлумачать платонівську ідею «блага» як «Єдине», як абсо­лютну «повноту» буття. Воно «переповнює» саме себе і ніби «переливається через край». Це переливання — еманація (від лат. emanatio — витікання). Тоді виникає «менш повне» буття — Розум («Нус»), який породжує нову еманацію — Душу («світову Душу»). Вона — буття найменшого ступеня «повноти», що виявляється в її самочинному «роздрібленні» на окремі інди­відуальні душі, які «охоплюються» небуттям (матерією, «тілом»). Вона — нижча форма буття, сама по собі не активна, сприймає лише можливі форми та смисли.

Головне завдання — глибоко продумати, відчути своє місце в струк­турній ієрархії буття. Добро (благо) йде згори, від Єдиного, зло — знизу,

Розділ 3 • Антична філософія

від матерії. Людина може уникнути зла тою мірою, в якій вона зможе під­нятися до нематеріального: Душа — Розум — Єдине. Цьому сходженню відповідає: почуття — думка — екстаз (останній містить багатство інтелек­туального та почуття свого).

Єдине — Благо відповідальне за гармонію і красу (навіть хаос гармо­нійний). Життя людей фактично не може суперечити загальній гармонії. Ідеї неоплатонізму були активно використані у формуванні християнської філософії (православно-східний варіант).

________________________________________________________________

Ідеї Плотіна продовжують дві інші неоплатонічні школи: Сірійська, найбільш видатним представником якої був Ямвліх (бл. 245 — бл. 330 pp.), і Афінська. Останню презентує Прокл (412-485 pp.), творчість якого в певному значенні є завершенням і систематизацією неоплатонічної філософії. Пов­ністю приймаючи філософію Плотіна, він робить оригінальні спостереження та висновки.

Філософія епохи еллінізму, незважаючи на свій подекуди епігонський характер, продовжила традиції класичної античної філософії і відіграла роль інтегрального фактора культури еллінізму, зокрема Риму. Вона знаменувала пошук нового, а такі її напрями, як стоїцизм і неоплатонізм, мали значне місце у формуванні нової духовної парадигми — християнського світогляду. Разом із тим в епоху еллінізму та римський період розвитку філософії за­мість пізнання об'єктивного світу відбувається пошук рецептів заспокоєння людини перед лицем нової, небезпечної для неї та її цінностей дійсності. Головними розділами такої філософії стають етика та мораль.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

навчальний тренінг

Основні терміни і поняття

 

Теогонія, апейрон, логос, геометрія, атом, ейдос, ідея, софістика, матерія, форма, ентелехія, деміург, анамнезис, евдемонізм, еллінізм, атараксія, епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм, еклектицизм, неоплатонізм, піронізм, гедонізм.

Контрольні запитання і завдання

1. У чому полягає сутність першооснови буття мислителів Мілетської школи?

2. Розкрийте зміст гераклітівського поняття Логосу.

3. Яке значення для філософії має вчення про буття і рух елеатів?

4. Хто з античних філософів переорієнтував філософію на пізнання лю­дини?

5. Що таке світ ідей (ейдосів) Платона? У чому сутність тріади «Єдине — Розум — Світова Душа»?

6. Розкрийте сутність вчення про матерію Арістотеля.

7. У чому полягає особливість духовності епохи римського еллінізму?

8. Які основні положення стоїцизму Сенеки?

9. Розкрийте специфіку філософських поглядів Епіктета. 10. Поясніть сутність провідних ідей еклектицизму.

Рекомендована література

1. Асмус В.Ф. Античная философия. — М., 1981.

2. Виндельбанд В. История древней философии. — К., 1995.

3. Кондзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. — Львів, 1993.

4. Лосев А.Ф. История античной философии. — М., 1989.

5. Мамардашвили М.К. Лекции по античной философии. — М., 1997.

6. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней // 11 Античность. — СПб., 1989.

7. Римские стоики: Сенека, Эпиктет, Марк Аврелий. — М., 1995.

8. Сенека Луций Анний. Нравственные письма к Луцилию. — М., 1986.

 

Розділ 3 • Антична філософія

9. Таранов П.С. Золотая философия. — М., 1999.

10. Татаркевич Вл. Історія філософії. — Т. 1. — Львів, 1997.

11. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1981.

12. Чанышев А.Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991.

 

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

 

 

Розділ 4.