ТОП 10:

Філософські ідеї у світогляді «слов'янофілів» і «західників»



Філософія в Росії виникає на початку XIX ст., намічається поширення двох суперечливих тенденцій «слов'янофілів» і «західників». У першій акцен­тувалась увага на самобутності російської думки, на неповторній своєрідності російської духовності. Друга прагнула «вписати» Росію в процес розвитку європейської культури, її представники вважали, що у зв'язку з тим, що Росія стала на шлях цивілізованого розвитку пізніше інших країн Європи, вона не лише повинна вчитись у Заходу, але й пройти той самий історичний шлях. Представниками російської філософсько-світоглядної течії слов'янофільства є А.С. Хом'яков (1804-1860 pp.), І.C. Кіреєвський (1806-1856 pp.), K.C. Акса­ков (1817-1860 pp.), Ю.Ф. Самарін (1819-1876 pp.) та ін.

Філософські погляди Хом'якова спираються на православно-російський напрям у суспільній думці Росії. Людина — обмежена істота, наділена раціо­нальною волею та моральною свободою. Ця свобода означає вибір між любов'ю до Бога та самолюбством, між праведністю та гріхом. Цей вибір визначає остаточне відношення обмеженого розуму до його першопричини — Бога. Оскільки всі люди перебувають у стані дійсного чи можливого гріха, то лише Божа милість рятує всіх від нього.

Основний принцип церкви не в підкоренні зовнішній владі, а в собор­ності. Поняття соборності — важливий методологічний принцип релігійно-філо­софських поглядів «слов'янофілів». Завдяки визначальному принципу собор­ності можлива єдність на основі духовної спільності. Соборність проявляє себе у всіх сферах життєдіяльності людини — церкві, сім'ї, суспільстві. Соборність основується на «безумовних», незалежних від зовнішніх форм виразу, істин, які забезпечують існування церкви протягом усієї історії її розвитку. Ці істини — результат їх духовних пошуків.

Соборність може бути зрозумілою та засвоєною лише православними, а для «чужих і незваних» вона недоступна. Тільки православ'я гармонійно поєд­нує свободу та необхідність, індивідуальну релігійність із церковною організацією.


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

І.В. Киреєвський сприймає релігію на філософській основі, містицизм поєднує з палкою любов'ю до Росії та вірою в її велике призначення. Акцентуючи увагу на моралі, він вважає, що на високій стадії розвитку розум піднімається до рівня «духовного бачення», без якого неможливо осягнути істину божественну. Якщо об'єднати в одне гармонійне ціле всі духовні сили (розум, почуття, естетичний сенс, любов, совість, прагнення до істини), людина набуває здатності до містич­ної інтуїції та споглядання, які роблять доступною для неї ірраціональну істину про Бога та його ставлення до світу. Джерела такої філософії Киреєвський знаходить у творах отців церкви.

Для КС. Аксакова характерна надмірна ідеалізація російської історії. Росій­ський народ він вважає вищим від усіх інших народів саме тому, що в ньому найбільше розвинуті загальнолюдські принципи та «дух християнської гуман­ності». Західні народи страждають національною винятковістю або її проти­лежністю — космополітизмом, тобто запереченням національного принципу; і те, і друге неправдиве.

Вважаючи, що саме селяни володіють релігійно-моральним світоглядом завдяки православній вірі, Аксаков пише, що у вирішенні соціальних питань вони керуються справедливістю та бережуть інтереси всієї общини загалом і кожного її окремого члена.

«Слов'янофіли» визнавали важливу роль філософських пошуків у житті розсудливих людей, закликаючи до створення самобутньої російської філо­софії як загальної основи всіх наук і духовного досвіду російського народу. Ця філософія покликана служити поглибленню соборного начала. Виходячи з вирішальної ролі соборного начала, «слов'янофіли», немовби відстороню­ючись від історичних реалій, розглядали народ як набір постійних ідеальних якостей, тобто виділяли в ньому певну незмінну «духовну сутність», субстан­цією якої виступає православ'я й общинність. Видатні особистості пред­ставники народного духу та їхня велич залежать від того, наскільки вони зуміли виразити прагнення народу.

«Слов'янофіли» акцентують увагу на специфічній соціальній організації сільській общині. Діяльність общини вони ідеалізують, оскільки всі її члени висту­пають «товаришами та пайщиками». «Слов'янофіли» вимагають зробити об­щинний принцип загальним, перенести у сферу міського життя, промисло­вості. Провідним принципом соціальних відносин стане «самозречення кожного задля вигоди всіх».Такі ідеї та роздуми «слов'янофілів» наприкінці XIX ст. — початку XX ст. трансформувалися в соціалістичні теорії народовольців, тео­рію комуни, яка ґрунтується на принципах общинності.

«Західники» займали іншу позицію, їхні погляди були пов'язані з інтегра­цією Росії в Європу. «Західників» мало цікавила релігія. Одні з них високо ці­нували політичну свободу, а інші були прибічниками соціалізму в тій чи іншій формі.

Провідна роль серед «західників» належить П.Я. Чаадаєву (1794-1856 pp.). Особливе місце у світогляді Чаадаєва займає його різко критичне ставлення до Росії. Пізніше він приходить до висновку, що безплідність історичного ми-


Розділ 15 • Філософія Росії

нулого Росії є певним благом, оскільки російський народ, не скований скам'яні­лими формами життя, володіє свободою духу для виконання великих завдань майбутнього. Православна церква зберегла християнство в його першопочат-ковій чистоті, тому вона може оживити занадто механізоване тіло католицької церкви. Покликання Росії полягає в здійсненні остаточного релігійного синтезу. Якщо Росія засвоїть все цінне з Європи, то стане центром інтелектуального життя і почне здійснювати свою Богом накреслену місію.

Виникнення «західницького» руху пов'язане з діяльністю гуртка М.В. Стан­кевича (1813-1840 pp.) при Московському університеті, куди входили В. Бєлін­ський, К. Аксаков, поети М. Кольцов і М. Лєрмонтов, М. Бакунін та інші, основна увага там приділялася вивченню європейської поезії, музики, філософії.

До «західників» належить В.Г. Бєлінський (1811-1848 pp.) — відомий талано­витий літературний критик. Він був добре обізнаний з філософією Шеллінга, Фіхте, пізніше став захопленим гегельянцем і використав філософію Гегеля у своїх критичних статтях та естетичних поглядах. У 1841 р. Бєлінський захо­пився французьким соціалізмом (Сен-Сімона), який став для нього «ідеєю ідей», а в середині 40-х років його надихнула філософія Фейєрбаха.

Із середини XIX ст. у Росії починає поширюватися дух революційного радикалізму, на який вплинули як соціально-політичні події в Західній Європі, так і соціальні ідеї марксизму. У 60-х роках проповідниками нових, матеріаліс­тичних ідей були Герцен, Чернишевський, Добролюбов, Писарев, а також видат­ний фізіолог Сеченов (хоча в революційному русі участі не брав), їхні погляди відіграли значну роль у становленні світогляду російських марксистів.

М.О. Бакунін (1814-1876 pp.) з 1840 р. навчається в Берліні, де знайомиться з «лівими гегельянцями», в тому числі з Марксом. Говорячи про свободу духу, Бакунін доходить до проповіді зруйнування всього старого: вічний дух ламає та руйнує все лише тому, що він водночас є джерелом життя; прагнення до зруйнування — прагнення творче.

Із 1861 р. почав розробляти теорію анархізму. Суть її в тому, що інтелек­туальне звільнення особистості можливе на основі атеїзму та матеріалізму; соціальне й економічне звільнення досягається через скасовування спад­кової власності, передачу землі общинам трудівників, а фабрик і капіталів — асоціаціям робітників, ліквідацію шлюбу та сім'ї й організацію суспільного виховання дітей. Вільним людям державна влада не потрібна, все суспільство загалом має бути вільним союзом вільних общин.

М.Г. Чернишевський (1828-1889 pp.) під впливом європейської філософії став матеріалістом, атеїстом, республіканцем-демократом і соціалістом. Основ­ною метою його життя стало знищення монархії шляхом безжалісної селян­ської революції. У філософії Чернишевський високо цінував діалектичний метод Гегеля, сутність якого вбачав у тому, що все у світі змінюється внаслі­док існування протилежних сил і якостей. У галузі етики він був прибічником теорії «розумного егоїзму»: розумна людина усвідомлює, що її особисте щастя збігається із загальним добробутом. Найбільш переконливо Чернишевський викладає свої етичні погляди в романі «Що робити?».


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Найяскравішим представником нігілізму Чернишевського та Добролюбова був Д.І. Писарєв. Відійшовши від релігії, Писарєв став прибічником вульгар­ного матеріалізму Фогта, Молешотта та Бюхнера. Писарєв пояснював пове­дінку людей егоїстичними нахилами та пропагував звільнення особистості від будь-якої залежності. Робити добро, вважав він, — означає бути корисним народу й одержувати задоволення від цього. Добро виявляється через виховання таких понять, як почуття обов'язку, справедливості тощо. Писарєв із презирством ставився до мистецтва та філософії, заявляв, що для нього пара черевиків цінніша всієї творчості Шекспіра. Він сподівався, що соціальний прогрес буде досягнутий завдяки значному збільшенню «мисля­чих реалістів», які в творенні життя будуть керуватися відкриттями приро­дознавства.

Фізіолог І.М. Сєченов (1829-1905 pp.) у книзі «Рефлекси головного мозку» намагався показати, що всі акти в житті людей і тварин за походженням є рефлексами. Це вчення знайшло благодатний ґрунт у Росії завдяки працям фізіолога І.П. Павлова (1849-1936 pp.) і його школи, а також психіатра В.М. Бех­терева (1857-1927 pp.). Останній намагався тлумачити все суспільне життя як систему рефлексів і найвищі творчі прояви людського інтелекту теж розглядав як умовні рефлекси, що в подальшому стало основою вульгаризації всього гуманітарного знання, особливо за соціалізму.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.204.55.168 (0.005 с.)