ТОП 10:

Російська релігійна філософія



Біля витоків російської релігійної філософії стояв М.Ф. Федоров (1828-1903 pp.). Він пов'язує своє вчення з християнством, а саме з православ'ям, у якому особливо цінується ідея воскресіння (пасха) та вічності життя. Вста­новивши панування над природою, людство переможе смерть. Більше того, люд­ство може і повинно поставити перед собою завдання воскресіння всіх своїх прабатьків. Навіть невіруючі, тобто матеріалісти, не можуть довести, що воскресіння наших предків є неможливим. Тому ніхто не має права ухилитися від цього завдання. Розкладання тіла та повне зникнення його частинок не є абсо­лютною перешкодою до їх воз'єднання, оскільки частинки тіла не можуть вийти за межі простору. Ідеалом Федорова було здійснення Царства Божого в цьому світі.

Разом із тим наука безсила створити оновлене тіло. Його створює дух людини, який любить Бога більше, ніж самого себе, і всіх ближніх так, як себе. Така лю­дина вільна від самолюбства як першопочаткового зла. Все інше — недоско­налість тіла, сліпота сил природи, людська ворожнеча — лише наслідки пер­вісного зла. Тому переборення зла може бути досягнене виключно завдяки знищенню його головної причини — відірваності від Бога.


Розділ 15 • Філософія Росії

Найвидатнішим російським філософом, який намагався створити цілісну світоглядну систему релігійної філософії, був B.C. Соловйов (1853-1900 pp.). Основою його світогляду стало християнство, але не у вигляді окремої кон­фесії: православ'я, католицизму або протестантизму, оскільки мислителем відстоювалось об'єднання всіх християнських конфесій, тому його вчення носить міжконфесійний, екуменічний характер. Іншою особливістю філософії Солов­йова є те, що він спробував включити до християнського світогляду най­новіші досягнення природознавства, історії та філософії, створити синтез релігії та науки.

Ідея всеєдності центральна у філософії В. Соловйова. Він вважає, що все суттєве є єдиним, усеохоплюючим. Нижчі та вищі рівні буття взаємо­пов'язані, тому що нижче виявляє своє тяжіння до вищого, а кожне вище «вбирає в себе» нижче. «Все єдине в Бозі». Всеєдність це єдність творця та тво­ріння. Бог у Соловйова — «космічний розум», «істота надособиста», «особлива організуюча сила, що діє у світі» (тобто Бог позбавлений антропоморфних рис). В. Соловйов вважає: навколишній світ не може розглядатись як доско­нале творіння, що безпосередньо виходить із творчої волі одного божествен­ного художника. Для правильного розуміння Бога недостатньо визнавати абсолютну істоту, необхідно прийняти його внутрішню суперечливість.

На думку Соловйова, дійсність неможливо розглядати в нерухомих формах, оскільки все, що існує, полягає в послідовності змін. Для обгрунтування дина­міки буття (поряд з ідеями) філософ вводить таке активне начало, як «світова душа».Її основна ознака — особлива енергія, яка одухотворює все існуюче, але вона діє не самостійно, бо потребує божественного імпульсу. Тобто Бог дає «світовій душі» ідею всеєдності як визначальну форму всієї її діяльності. Ця вічна божественна ідея одержала назву Софіїмудрості. Софія — головне поняття системи Соловйова.

Історіософія Соловйова метою та сенсом усього історичного процесу вбачає одухотворення людства, поєднання людини з Богом, втілення боголюдства.Але це поєднання має відбутися реально-практично, в масштабах всього людства. Первинна умова на шляху до боголюдства — прийняття християнського віро­вчення. Природна людина, не просвітлена божественною істиною, протистоїть людям як чужа та ворожа сила. Христос відкрив людині загальні цінності, ство­рив умови для її морального вдосконалення. Ставши послідовником Христа, лю­дина йде шляхом свого одухотворення, який охоплює весь історичний період життя людства. Якщо об'єднуючим началом стане втілений у людині Бог, який переміститься з центру вічності до центру історичного процесу, то люд­ство прийде до царства миру, справедливості та правди.

Теорія Соловйова є однією зі спроб ідеально-реалістичної релігійної філосо­фії створити цілісний світогляд, який складається з синтезу науки, філософії та релігії. Виявляючи очевидні суперечності між даними природознавства (тео­ріями натуралістів) і релігійними концепціями світу, більшість людей навіть не намагається подолати ці розбіжності. У будь-якому разі філософська система В. Соловйова має велику цінність. Вона вказує: якщо навіть філософські теорії


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

не дають остаточного вирішення таємниць Всесвіту, то вони, принаймні, ясно та просто показують, що людський розум володіє методом і засобами плідного розроблення проблеми поєднання вчень щодо вищих і нижчих аспектів світу в одне ціле. Встановлення у світі гармонії та тісної єдності Бога зі світом можливі лише на основі взаємної любові Бога та людей. Людина, по-перше, добровільно підкоряється дії Божій як верховній владі, потім вона свідомо приймає цю дію Божу як істинний авторитет і, нарешті, самостійно бере участь у дії Божій або входить у живу раду з Богом.

В. Соловйов розробив християнську метафізику, а також розвинув кон­цепцію еволюції та сутності історичного процесу. Він розглядає християнство як релігію життя й абсолютної повноти духовного та тілесного буття.

Видатний російський мислитель П.О. Флоренський народився в 1882 р. Вивчав математику та філософію в Московському університеті, а богослов'я — в Московській духовній академії. Флоренський — всесторонньо обдарована людина. Його називали російським Леонардо да Вінчі: філософ, астроном, математик, авторитет у фізиці, інженер-електрик, професор мистецтва та перс­пективного живопису, чудовий музикант, поліглот, який досконало володів латинською, давньогрецькою та більшістю європейських мов, а також мовами Кавказу, Ірану, Індії. За неофіційними відомостями Флоренський помер у конц­таборі на Соловках приблизно в 1946 р.

Флоренський досліджує природу істини, вважаючи, що вона — абсолютна реальність, надраціональна цілісність — пізнається завдяки релігійному переживанню, яке підтверджує, що Бог — «конкретна єдність Отця, Сина і Духа Святого». У такому переживанні ми доходимо висновку, що любов — основа живої реальності й істини. Структура буття й істина пізнаються лише тоді, коли суб'єкт керується живою реальністю. Істина стає доступною сві­домості виключно завдяки раціональній інтуїції, яка сходить від вищого до ниж­чого, від цілісності до безмежної кількості підпорядкованих частковостей. Але така єдина істина можлива лише на небі, тоді як «у нас множинність істин, частинки істини...».

Любов, вважає Флоренський, не суб'єктивний психічний процес, а субстан-ційний акт, який переходить від суб'єкта на об'єкт і має опору в об'єкті, що онто­логічне перетворює люблячих. Створюється нова духовна сутність, завдяки якій розум пізнає таємниці царства Божого і чудо перетворення. Істинна любов немислима без участі божественної сили: ми любимо лише завдяки Богові та через Бога, оскільки любов ставить обов'язковою умовою переборення самолюбства і вступ до нової сфери буття, яка випромінює красу. Краса світу, на думку Флоренського, доступна лише тому, хто звільняється завдяки любові від замкнутості егоїзму.

Концепція особистості Флоренського базується на любові Божій, без якої осо­бистість роздрібнюється на психологічні елементи та моменти, губить свою органічну та субстанційну єдність. Флоренський захищає точку зору, що пси­хічні захворювання виникають із моральних вад, що веде до руйнування особистості або до другої смерті. Перша смерть полягає у відокремленні душі


Розділ 15 • Філософія Росії

від тіла, а друга — у відокремленні душі від духу, у відокремленні єства, яке стає сатанинським на відміну від самої людини.

Заслуга Флоренського полягає в тому, що він відстоює думку про онто­логічний внутрішній зв'язок усіх істот, що дозволяє вирішити багато питань (розуміння природи істини, тлумачення світу як органічного цілого, обґрунтування існування абсолютних цінностей тощо). Ідеал християнського життя Флоренський вбачає не в суворому відчуженні від світу, а в радісному світосприйнятті, яке робить світ багатшим і піднімає на новий, вищий ступінь. Умовою цього є християнська філософія, тобто філософія ідеї та розуму, філософія особистості та творчого подвигу.

Значне місце в православній філософії займає С.М. Булгаков (1871-1944 pp.). Він виходить з того, що існує особлива, позалогічна здатність осягнення люд­ського буття. На його думку, логічне мислення відповідає лише сучасній, гріховній людині, воно є хвороба, породження недосконалості. Безгрішній людині властиве металогічне мислення, свого роду проникливість, і тому най­вище завдання для людства — піднятися над розумом, стати вище розуму. Значну роль в обґрунтуванні методології релігійної філософії відіграє принцип антиномізму. Як відомо, антиномії — це суперечності між двома судженнями, умовиводами, законами, однаково обґрунтованими, які можуть бути логічно доведені. С.М. Булгаков (як і Флоренський) застосовує кантівську методо­логію для обґрунтування положення про нездатність людини раціональним шляхом осягнути трансцендентне начало, кінцеві таємниці буття. Людина «засуджена» на постійну ситуацію антиномізму. Антиномізм, на думку Булга­кова, виявляє недостатність сил людського розуму, який у певний момент «зупиняється», стає пасивним.

Один із головних принципів християнського ірраціоналізму неможливість пізнати природу Бога, існування божественного таїнства. Специфіка підходу до вирішення цієї проблеми з позицій антиномізму полягає не в тому, що цей принцип лише зовнішньо пов'язаний із утвердженням для людського розуму трансцендентної реальності. Головна мета — довести, що ця нездатність вира­ження не просто слабкості й обмеженості людського розуму, а його принци­пової недосконалості, гріховності. Разом із тим обмеженому, гріховному логічному мисленню православні філософи протиставляють особливу духовну здатність бачення світу віру, любов, релігійний досвід. Це не пізнання в точному значенні цього слова, а безпосередній зв'язок людини з Богом, внутрішнє почуття, яке виникає з потреби, в трансцендентному. Такий погляд на віру дає можливість розглядати її як живий зв'язок з Ісусом Христом, який постійно оновлюється. За допомогою релігійного досвіду, як єдиної форми проникнення людини до кінцевих таємниць буття, релігійні філософи прагнуть захистити віро­вчення від критичної думки з позицій даних наукового пізнання.

Найбільш відомий серед російських філософів М.О. Бердяєв (1874-1948 pp.). Головною проблемою, на думку мислителя, є суперечність між духом і при­родою, а не між психічним і фізичним. Дух є суб'єкт життя, свобода, вогонь, творча діяльність; природа об'єкт, річ, необхідність, визначеність, пасивність,


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

нерухомість. До царства природи належить усе об'єктивне та субстанційне (під субстанцією розуміється незмінне, замкнуте буття), множинне та ділиме у просторі. Психічне життя також відноситься до царства природи. У царстві духу суперечності долаються за допомогою любові; звідси дух є ні суб'єктив­ною, ні об'єктивною реальністю. Філософські системи, які не грунтуються на духовному досвіді, є натуралістичними, відображають мертву природу. Бог є дух. Він реально присутній у житті святих, містиків, людей високого духовного життя і в людській творчій діяльності. Ті, хто мав духовний досвід, не потре­бують раціонального доказу існування Бога. Духовне буття людини тісно пов'язане з божественною духовністю.

У вченні про свободу Бердяєв виділяє три її види: 1) первинна ірраціональна свобода або невимушеність; 2) раціональна свобода, тобто виконання морального обов'язку; 3) свобода, проникнута любов'ю до Бога. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого. Відродження лю­дини означає її звільнення від природи, означає перемогу над рабством і смертю, розуміння особистості як духу, як існування, яке не може бути об'єктом і не може бути виражене загальними ідеями. Суспільство, нація, держава не є особистіс-ними, людина як особистість має більшу цінність, ніж вони. Тому право людини та її обов'язок — захищати свою духовну свободу від держави та суспільства.

У своїх етичних поглядах (тобто аналізуючи другий вид свободи) Бердяєв захищає точку зору, що будь-яка відмінність між добром і злом є наслідком гріхопадіння, а досвід добра та зла виникає тоді, коли ірраціональна свобода призводить до відречення від Бога. Узаконена етика й узаконене християнство пристосовані до вимог суспільного повсякденного життя, і тому повні умовнос­тей і ведуть до лицемірства та деспотизму. У зв'язку з цим Бердяєв вимагає терпимості в боротьбі зі злом і вказує на вищу стадію моральної свідомості; вона заснована на появі боголюдини у світі. Син Божий може допомагати світу лише особистим вступом у трагедію світу, для того щоб здійснити всере­дині нього єдність любові та свободи, яка веде до перетворення й обожнення світу. Це можливо виключно через сходження до третього виду свободи, проникнутої любов'ю до Бога. Отже, перетворення й обожнення передбачають вільну любов людини до Бога; тому християнство є релігією свободи.

Суспільне життя, вважає Бердяєв, — це організація, заснована більшою мірою на брехні, ніж на істині. Чиста істина не завжди буває безпечною, а часто руйнівною; вона діє як вибухова речовина та призводить до вироку над світом і до кінця світу. Чиста істина завжди екзистенціальна; в суспільному житті ми користуємось об'єктивованим пізнанням істини, яка, не будучи екзистен­ціальною, однак пристосована до потреб мільйонів людей.

У суспільному житті крайньою формою повернення до хаосу є революція, в якій народ губить свою духовну свободу. Крайні її елементи — якобінці, більшовики, які уявляли себе вільними творцями нового майбутнього, насправді ж звертаються не до майбутнього, а до минулого, прикуті до нього злістю, заздрістю та помстою. Революції не створюють, а руйнують; творчість


Розділ 15 • Філософія Росії

починається лише в період реакції, що приходить на зміну революції; тоді з'яв­ляються нові форми життя, до яких люди були підготовлені всім минулим.

Девізом нашого власного часу є «звільнення творчих сил людини»; центр ваги переноситься з божественних глибин на власне людську творчість, яка прагне вдосконалити життя підкоренням природи, не вдаючися до Божої допомоги. Але це веде до зникнення індивідуальності, оскільки нерелігійний гуманізм сприяє втраті людиною людяності. Це закономірно, адже людина, знехтувавши в собі вищий принцип — образ Бога, приречена бути рабом більш низьких речей. Усунення голоду та злиднів «не вирішує духовної проблеми»; людина залишається віч-на-віч, як і раніше, «з таїнством смерті, вічності, любові, пізнання та твор­чості». Насправді, більш раціонально влаштоване суспільне життя веде до напруженості, до трагічного конфлікту між особистістю та суспільством, особистістю та космосом, особистістю та смертю, часом і вічністю.

М. Бердяєв захищав думку, що християнство — релігія любові, а отже — свободи та терпимості. Він боровся проти перетворення відносних ціннос­тей на абсолютні. Філософ є поборником західноєвропейського та росій­ського гуманізму, абсолютної цінності особистості та її невід'ємних прав на духовну свободу та пристойні умови життя, які можуть бути послідовно обґрунтовані лише на основі християнського світогляду.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.132.132 (0.01 с.)