Філософська система Г.В.Ф. Гегеля

Філософія Г. Гегеля (1770-1831 pp.) — це проголошення безмежної могутності людського Розуму. У Гегеля розум стає всією реальністю. Через Розум «висвічуються» всі сторони людського життя. Ніщо не існує для нього, якщо воно неістинне, не пронизане думкою, знанням, поняттям. Природа, мис­лення, дух, держава, мистецтво, прекрасне, справедливе — все це одяг, у якому виступає перед світом Розум. І воля для нього «є інтелектом», і право потрібно розуміти «як думку», і добро «є виключно лише в мисленні та через мислення». У «Феноменології духу» (1807 р.) Г. Гегель показує поступ духовного до­свіду, набутого людством. У ній вирішується проблема тотожності суб'єкта й об'єкта на основі обгрунтування тотожності індивідуального й абсолютного «Я». Перший крок до цього — це рух індивідуальної свідомості до тотожності з абсолютним «Я», тобто із загальнолюдською свідомістю, духовним світом усього людства. Це можливо лише через поступовий розвиток свідомості, за якого індивідуальна свідомість проходить увесь шлях, усі етапи, які пройшло людство протягом всієї історії. Феноменологія духу — це одночасний процес розвитку світової культури, нагромадження духовного досвіду людства й опанування цього досвіду конкретним індивідом, перетворення його на осо­бистість. Свідомість соціальна й історична, рух індивідуальної свідомості повто­рює історію суспільства. Після закінчення процесу виховання і здобуття освіти кожна людина стає здатною подивитися на світ і на себе крізь призму

 

 

Розділ 6 • Класична німецька філософія

певного стану світової історії, «світового Духу». Саме так знімається проти­лежність суб'єкта й об'єкта, досягається абсолютна тотожність мислення та буття.

____________________________________________________________

Протягом життя Гегель прагне охопити все словом власної філософської системи. Якщо Гете шукає сенс життя, то Гегель — сутність мислення. Від­даний філософії, він не ігнорує інших сфер наукової діяльності, які до­зволяють філософське узагальнення: посилено проводить досліди з приро­дознавства, ставить декілька експериментів із магнетизму й оптики, шту-діює математику, оволодіває вищим аналізом, диференціальним численням, фізикою, хімією, природничою історією, не кажучи вже про комплекс гума­нітарних наук. Саме таке енциклопедичне охоплення духовної культури і зробило його видатним філософом. При цьому мислитель цінує та всіляко оберігає свій душевний спокій, шанує добрі стосунки з урядом, на службі в якого знаходиться, усвідомлюючи, що «хто дивиться на світ із розумом, на того і світ дивиться з розумом».

_________________________________________________________

Рух свідомості — це сходження від абстрактного до конкретного. Перший ступінь — свідомість, де предмет протистоїть людському «Я» і визначає його; свідомість виявляється «теоретичною» або споглядальною (чуттєві сприйняття, форми розуму). Наступний ступінь — самосвідомість, де свідомість і предмет тотожні, свідомість визначає свій предмет, себе та виступає, насамперед, такою, що практично діє, бажає, прагне. Найвищий ступінь у розвитку індиві­дуальності є стан «Духу»; на цьому рівні свідомість осягає духовну реальність світу і себе як вираження цієї реальності.

Кожному з цих ступенів розвитку індивідуальної свідомості відповідають певні форми розвитку людської культури, духовного життя: мораль, наука, право, релігія тощо. Вершиною цього руху в історичному та індивідуальному плані є освоєння мови філософії — понять.

_____________________________________________________________

Рух від абстрактного до конкретного відбувається за допомогою тріади: висунуте положення вступає в конфлікт зі своєю протилежністю, анти­подом, заперечується ним, що потім призводить до «заперечення запере­чення» — примирення протилежностей, їх синтезу. Побудову своєї сис­теми Гегель починає з найбіднішого, найабстрактнішого поняття, а саме з «чистого буття». Йому протистоїть «ніщо». Наявність «ніщо» Гегель пояснює так: речі ще немає, коли вона починається, людини ще немає, коли вона зачата. У зародку об'єднане буття і небуття людини. Ця єдність зазнає «турботливості» всередині себе, і ця внутрішня напруга, процес, який по­стійно незримо відбувається, має перейти в зростання, становлення лю­дини. Так само єдність абстрактних визначень «буття» і «ніщо» розгор­тається в процес становлення. А потім пізнаючий дух Гегеля поступально

 

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

здійснює цілу одіссею, де першим результатом становлення є те, що стало, тобто наявне буття: воно — перша визначеність, якість. А далі: знята якість є кількість; знята кількість — міра; знята міра — сутність; знята сутність — явище; зняте явище — дійсність; знята дійсність — поняття; зняте поняття — об'єктивність; знята об'єктивність — абсолютна ідея; знята абсолютна ідея — природа; знята природа — суб'єктивний дух; знятий суб'єктивний дух — моральний, об'єктивний дух; знятий моральний дух — мистецтво; зняте мистецтво — релігія; знята релігія — абсолютне знання, філософія.

___________________________________________________________

Свою філософську систему Гегель назвав «абсолютним ідеалізмом». Ця назва пов'язана з його прагненням охопити весь універсум, увесь природний і духов­ний світ єдиним поняттям. Таким вихідним поняттям гегелівської системи є «аб­солютна ідея». Першим та основним визначенням «Абсолютної ідеї» є те, що вона — розум, мислення, розумне мислення. Вона — субстанція, яка становить сутність і першооснову всіх речей. Вона існує вічно і містить у прихованому, «згорнутому» вигляді всі можливості для визначення природних, суспільних і духовних явищ.

Перший етап саморозкриття «Абсолютної ідеї» — логіка як її науково-тео­ретичне усвідомлення. Через логіку «Абсолютна ідея» розкривається в її загаль­ному змісті у вигляді системи категорій, починаючи від найбідніших — буття, небуття тощо і закінчуючи конкретними, багаторазово визначеними понят­тями — хімізму, біологізму, пізнання тощо.

Наступний етап саморозвитку — природа. Створюючи природу, перетво­рюючись на природу, «Абсолютна ідея» визначає себе, чим відчужується від своєї істинної сутності. З природи виникає людина і разом із нею людський дух. Перша стадія розвитку людського духу — суб'єктивний дух, який Гегель розглядає на трьох рівнях — антропологи, феноменології та психології. Антропо­логія — розглядання душі як субстанції, що почуває; феноменологія вивчає перетворення душі у свідомість — самосвідомість — розум; психологія пока­зує теоретичні та практичні можливості духу.

Об'єктивний дух є наступною стадією розвитку людського духу. Він охоплює сферу людського соціального життя, його розгортання відбувається в праві, моралі, релігії, мистецтві. Найвища форма самореалізації «Абсолютної ідеї» є «Абсолют­ний дух». Він є сукупною духовною діяльністю людських поколінь, що змінюють одне одного. Тобто «Абсолютний дух» — це та сама «Абсолютна ідея», яка «при­ховано» діє в людських цілях і справах протягом життя усіх поколінь. «Ідея» — це субстанція, чиста загальність. «Дух» — також ідея, але в її реальному виразі у вигля­ді різних форм інтелектуальної діяльності. «Абсолютний дух» — це повний збіг ідеї, мислення та буття, а «Ідея» пізнає буття у всій різноманітності його визначень.

Г. Гегель розробляє діалектичний метод, який передбачає розглядання всіх явищ і процесів у загальному взаємозв'язку, взаємообумовленості та розвитку. Тим самим Гегель надав діалектиці найбільш розвиненої і досконалої форми. Він характеризує її як душу, яка скеровує істинне пізнання, як принцип, що вносить у зміст науки внутрішній зв'язок і необхідність.

Розділ 6 • Класична німецька філософія

_____________________________________________________________

У «Філософії духу» Г. Гегель ілюструє: всесвітня історія як прогрес і роз­виток свідомості свободи. У східному світі (Єгипет, Вавилон, Китай) — якщо одна людина й вільна, то вона є деспотом; для Стародавньої Греції харак­терним є усвідомлення свободи, зумовлене знанням, що люди є вільними, хоча половина з них — раби; у Стародавньому Римі відбувається форму­вання особистості як носія правових відносин. Індивід перетворюється на абстрактну юридичну особу: Дух перебуває в стані «розірваності» та шукає виходу у філософії і християнській релігії; через християнську релігію Дух приходить до германського світу. Лише германські народи здатні усвідомити те, що свобода становить основну властивість людської природи. Це виражається формулою: «Що розумне, те дійсне, і що дійсне, те розумне». Г. Гегель вчить, що цьому вищому етапу розвитку ідеї відповідає і найбільш досконала німецька система суспільного та державного устрою. Німецький народ — обраний; інші народи світу або вже відіграли свою роль в історії, або взагалі не здатні до самостійної історичної ролі.

______________________________________________________________

Гегелівське вчення є грандіозною спробою усвідомити культурно-історич­ний процес. Велика заслуга його в тому, що він показав увесь духовний, історичний, природний світ у вигляді безперервних змін, перетворень і розвитку. Історія при­роди та суспільства одержала закономірне пояснення, постала «пронизаною» єдністю, розумно осягненою через низку принципів. Велика думка, виплекана епохою Просвітництва, — думка про прогресивний розвиток суспільства, мислення, культури — одержала вагоме обґрунтування в системі Гегеля.

Антропологізм Л. Фейєрбаха

 

Свою творчість Людвіг Фейєрбах (1804-1872 pp.) починає як ідеаліст, прихильник та учень Гегеля. Але праця «До критики філософії Гегеля» свідчить про його розрив з прихильниками Гегеля і перехід на позиції матеріалізму й атеїзму. Критикуючи Гегеля, він говорить про спорідненість його вчення з теологією, про що свідчить наявність однакових категорій. Це зумовлено абстрагуванням і наділенням самостійної форми існування людської сут­ності найбільш загальними властивостями людського роду, такими, як розум, безсмертя, могутність, благо. Бог — об'єктивована абстракція, яка існує лише в головах людей. У свідомості здійснюється переворот дійсних відношень, і дійсний творець Бога — людина стає залежною від нього. Із збільшенням атрибутів, приписаних Богу, все біднішою стає людина, оскільки всі ці атрибути вона забирає в себе. Таким чином, Фейєрбах прагне відродити в людині необ-

 

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

хідність самоствердження та гідності. І це можливо, на його думку, лише на основі матеріалістичного світогляду. Але замість поняття «матерія» Фейєрбах використовує поняття «природа». Тому найімовірніше його світогляд можна на­звати «натуралізмом».

Фейєрбах відстоює у своїй філософії антропологічний принцип. Сутність його в тому, щоб завдяки людині звести все надприродне до природи, і завдяки природі все надлюдське звести до людини, спираючись на історичні та емпі­ричні приклади. У центрі філософії повинна знаходитися людина як найвища істота природи. Звідси його переконання, що людська істота не є ні матеріа­лізмом, ні ідеалізмом, ні фізіологією, ні психологією, вона — лише антро­пологія.

Сутність людини, за Фейєрбахом, — це сама людина, конкретний індивід. Ігноруючи соціально-природну сутність людини, Фейєрбах акцентує увагу на її природній сутності. Людина має три істотні принципи — розум, волю, серце.

__________________________________________________________

Суттєвою характеристикою суб'єкта в системі Л. Фейєрбаха є чуттєвість. Вона — синтетична, узагальнююча характеристика антропологічних влас­тивостей «природи людини», її тілесності, розуму, волі, «серця». Чуттєвість розглядається не як натуральна та безпосередня, а як опосередкована спілкуванням з іншою людиною. Сутність християнства полягає теж у по­чутті, переживаннях. Індивід, відірваний від природи, інших людей, від сус­пільства, є об'єктом християнської релігії. Насправді взаємини людини з при­родою опосередковуються ставленням людини до людини. Саме у сфері між-людського спілкування здійснюється реалізація людиною своєї родової сутності. Під час спілкування та спільної діяльності суб'єкта часткові визна­чення людської природи здатні підніматися до загальних об'єктивних ви­значень, у той же час індивідуальне життя, поєднуючись з родовим, утворює цілісність людських здібностей. Тобто людина, виконуючи «функції роду», перетворила сутнісні сили всього людства, продукти культури на власні жит­тєві сили, цілісність своїх здібностей.

____________________________________________________________

Позиція Фейєрбаха як атеїста полягає у відстоюванні релігії без Бога, релігії любові людини до людини. Любов є універсальним законом розуму та при­роди, і тому повинна бути вищим і першим законом людини. Людина людині Бог — така вища практична першооснова, такий і поворотний пункт всесвіт­ньої історії. Фейєрбах, обожествляючи прості закони людської спільності та моральності, прагне з цієї гуманістичної позиції упорядкувати людське суспільство, привести його до щастя. Саме тому етика Фейєрбаха — евде­монізм, тобто вчення, яке обґрунтовує прагнення до щастя. Головна заслуга Фейєрбаха — критика ілюзорних форм свідомості — ідеалізму і релігії — й утвердження реальної людини як конкретної індивідуальності.

 

 

Розділ 6 • Класична німецька філософія

Марксизм

Завершує німецьку класичну філософію й водночас започатковує нове фі­лософсько-політичне вчення — марксизм — Карл Генріх Маркс (1818-1883 pp.) та його однодумець і друг Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). Вони визначили діа­лектику Г. Гегеля та матеріалізм Л. Фейєрбаха як безпосередні теоретичні дже­рела їх вчення.

На початку своєї творчої діяльності Маркс виступає на захист гуманізму, заснованого на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини. Перешко­дою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від власної «родової» сутності, людини від людини та людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для корінної зміни становлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї дійсної родової сутності. Людська діяльність становить процес «олюд­нення світу», перетворення природи відповідно до її законів, і водночас накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Визнаючи людину як природною істотою, так і суспільною (природа — «час­тина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина — природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина — це уні­версально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. У практичній діяльності, праці прояв­ляється специфічність людського буття, відмінність людини від тварини. У про­цесі трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення, тобто перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта до об'єкта, предметного втілення.

Разом із тим людська діяльність не зводиться лише до матеріального, чут­тєво-предметного процесу, а має і духовний, ідеальний зміст: задум, проект, ідею тощо. Отже, діяльність має соціально-історичний характер, і розпредметнення — зворотний перехід предметності до живого процесу, дійової здатності, це про­цес освоєння суб'єктом предметних форм культури, а завдяки їм — також і природи. У трудовій діяльності людини міститься найпростіший соціальний зв'язок, тобто у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Цей зв'язок актуалізується під час розпредметнення продуктів праці.

___________________________________________________________

Концепцію суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини К. Маркс повертає до гуманістичного ідеалу І. Канта: людина не повинна

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

розглядатися іншою людиною як засіб для досягнення своїх цілей, вона має ставитися до неї як до головної мети своїх дій. Багатство внутрішнього світу людини залежить від багатства внутрішнього світу інших людей. Такий обмін — головна мета міжлюдського спілкування, завдяки чому внутрішня природа особистості суттєво змінюється. З'являється універсально-розви­нута людина, яка живе в єдності та гармонії з внутрішньою та зовнішньою природою. Досягнення такого гуманістичного ідеалу Маркс пов'язує з лік­відацією приватновласницьких відносин і формуванням відносин нового типу — комуністичних.

_____________________________________________________________

Матеріалістичний підхід поширюється на галузь суспільних явищ, що до­зволяє розробити теорію матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми глід пояснювати, виходячи з ви­робництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі — політич­ний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища.

На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворюють ступені історич­ного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіта­лістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини в їх сукупності утворюють сутність цієї формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому по-літико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку та призводить до висновку про неминучість загибелі капі­талізму і торжества комунізму.

Умовою переходу від однієї до іншої формації є класова боротьба, яка з необ­хідністю веде до диктатури пролетаріату; сама ця диктатура становить лише перехід до знищення будь-яких класів і безкласового суспільства. З теорії класів бере початок теорія необхідності соціальної революції, «локо­мотиву історії».

Головним фундаментальним принципом філософської системи марксизму стає принцип практики. З позицій цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, подається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Первинність практики щодо всього духовного світу дає змогу пояснити всі найскладніші соціальні про­цеси та культурні явища. Практика — це вияв сукупної діяльності людства для перетворення природи, формування соціальних відносин, взаємозв'язку та взаємо­дії людей між собою. Вона характеризує процес праці в єдності соціально-історичних умов, завжди має суспільний характер, у марксистській філо­софії виступає як всесвітньо-історичне явище.

Розділ 6 • Класична німецька філософія

Визначивши завдання практичного перетворення світу, К. Маркс вважає носієм цього перетворення пролетаріат. Звідси чіткість та однозначність по­нять «виробничі відносини», «базис» і «надбудова», «соціалістична револю­ція», «диктатура пролетаріату». Чіткість концептуальних положень, ясність практичного спрямування, масштабність перспективи, і, головне, єдність теоретичних висновків із результатами «практичного» осмислення цих проблем пролетарською масою зумовили надзвичайну популярність марк­сизму в робітничому середовищі, поширення його як соціальної філософії, світогляду й ідеології пролетаріату. К. Маркс писав: «Зброя критики не може, звичайно, замінити критики зброєю, матеріальна сила має бути поновлена матеріальною ж силою; але й теорія стає матеріальною силою, щойно оволодіває масами. Подібно до того, як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю».

__________________________________________________________

У теорії пізнання принцип практики тлумачиться конкретніше та вужче. Практика виступає як матеріально-чуттєва діяльність з перетворення природи і суспільних відносин, становить основу та рушійну силу пізнання всієї науково-теоретичної діяльності. Практичні потреби людей — головний стимул для роз­витку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрям, темпи розвитку знання, на характер їх використання.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповід­ність думки, наших знань про світ самому світу, об'єктивній дійсності. Щоб від­різнити істину від помилкової думки, необхідно з'ясувати, наскільки наше знання відповідає об'єктивній дійсності.

Критерієм істини виступає практика. Лише ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об'єктивної істини. Як матеріально-чуттєва діяльність людей практика може набувати значення безпосередньої дійсності, в якій об'єднується та співвідноситься об'єкт із дією, тобто те, що виробляється чи встановлюється у зв'язку з дум­кою про нього. Саме в такій дії і виявляється істинність думки.

У 60-70-их pp. XIX cm. марксизм стає провідним ученням соціалістичного рево­люційно-пролетарського руху. Але на перший план у ньому тепер виступають політична теорія («науковий соціалізм») та економічна теорія («політична еконо­мія»). Зрозуміла мова економічних категорій забезпечила пріоритет еконо­мічного (матеріального) перед духовним. А філософія відступила в тінь полі­тичного й економічного вчення Маркса. Унаслідок подальшого розвитку під впливом практичних, партійно-політичних інтерпретацій економічного та природничо-«натуралістичного» акцентування вихідна гуманістична філо­софська позиція марксизму була фактично «похована» під великим шаром ідеологічних, політичних і «партійних» деформацій.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

 

навчальний тренінг

 

Основні терміни і поняття

Антиномія, апріоризм, агностицизм, трансцендентний, трансценден­тальний, феномен, ноумен, категоричний імператив, абсолютний дух, антропологічний матеріалізм, діалектичний метод, рефлексія, самосвідо­мість, родова сутність, «натуралізм», класова боротьба, суспільно-еконо­мічна формація, пролетаріат, реальний гуманізм, практика, ідеологія, базис, надбудова.

Контрольні запитання і завдання

1. Охарактеризуйте місце німецької класичної філософії в історії філософії.

2. Визначте основні теоретичні джерела німецької класичної філософії.

3. У чому полягає регулятивна функція розуму щодо розсудку у філософії І. Канта?

4. Що покладає в основу філософського розуміння дійсності Й.Г. Фіхте?

5. Яке основне досягнення філософської концепції Ф. Шеллінга?

6. Окресліть основні принципи філософської системи Г. Гегеля.

7. Охарактеризуйте сутність діалектичного методу Г. Гегеля.

8. Чи може антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха бути теорією сучас­ного розуміння дійсності?

9. У чому полягають досягнення та недоліки марксистської концепції «реального гуманізму»?

10. Які, на Вашу думку, основні причини втрати авторитету марксистського гуманізму?

Першоджерела

1. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. — Т. 1-3. — М., 1973.

2. Кант И. Пролегомены // Кант И. Соч.: В 8 т. — Т. 3. — М., 1994.

3. Маркс К., Енгельс Ф. Немецкая идеология // Соч. — Т. 3. — М., 1956.

4. Фейербах Л, История философии: В 3 т. — М., 1974.

5. Фихте И.Г. Сочинения: В 2 т. — М., 1993.

6. Шеллинг Ф.В.И. Система трансцендентального идеализма. — М., 1998.

 

 

Розділ 6 • Класична німецька філософія

Рекомендована література

1. Волков Г. Сова Минервы. — М., 1973.

2. Гайденко П.П. Философия Фихте и современность. — М., 1979.

3. Гулыга А.В. Немецкая классическая философия. — М., 1978.

4. История диалектики. Немецкая классическая философия. — М., 1978.

5. Лазарєв В.В. Шеллинг. — М., 1976.

6. Марксизм: Pro et contra. — М., 1992.

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

 

 

Розділ 7.

 

Модифікація позитивізму

7.1. Позитивізм

7.2. Емпіріокритицизм.

7.3. Неопозитивізм.

7.4. Постпозитивізм.

 

Розділ 7 • Модифікація позитивізму

Позитивізм

«Пропозиції метафізики є псевдопро-позицїі, які при логічному аналізі ви­являються або пустими фразами, або фразами, що порушують пра­вила синтаксису».

Н. Макіавеллі

Успіхи та досягнення індустріального суспільства привели до вияв­лення в суспільній свідомості завищених оцінок щодо можливостей науки — утвердився культ наукового пізнання. Цей процес починається приблизно з середини XIX ст., коли з досягненнями науки віра в себе здебільшого почала замінювати віру в Бога. Так формується некласична філософія. Це зумовило виникнення низки філософських течій, завданням яких було визначити особливості нового часу через специфіку наукового пізнання, а разом — закономірності розвитку суспільства та людини. Ці течії одер­жали загальну назву «філософії науки». Вона починається з позитивізму Огюс-та Конта (1798-1857 pp.), на думку якого інтелектуальна еволюція людства, котра спирається на метод «позитивного мислення» (по суті — метод наукової індукції) врешті-решт повинна призвести до створення нової системи знань про науку.

Позитивізм (від лат. positivus — позитивний) означає заклик до філосо­фів відмовитися від метафізичних абстракцій і звернутися до позитивного знання. На думку О. Конта, позитивна філософія може стати єдиною міцною основою для соціальної організації, завдяки чому закінчиться її криза. Якщо до XIX ст. люди переважно боролися між собою, то внаслідок розвитку про­мисловості вони мають справу з природою. На зміну політикам, теологам, вій­ськовим приходять вчені та промисловці, тому настав час нового світогляду. Основний його зміст Конт вбачає у: законі трьох стадій; закон постійної підлеглості уявлення спостереженню; правильна класифікація наук.

На думку О. Конта, цим виявляється «великий головний закон» процесу розвитку мислення. Кожна галузь пізнання проходить три стадії: теологічну (видумане), метафізичну (абстрактне) та наукове пізнання.

На теологічній стадії людина прагне пояснити все за допомогою надпри­родних сил, які уподібнюються їй: богами, духами, героями тощо. Перша стадія характеризується пануванням фікцій, які не мають доказів. Це «католи­цький і феодальний режими». Майже всі людські імпульси-почуття синтезу­ються християнським монотеїзмом.

На метафізичній стадії люди прагнуть досягти вичерпного знання посилан­ням на абстрактні першосутності (ідеї Платона, форми Арістотеля, абсолют-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ний дух Гегеля, матерія у всіх матеріалістів). На місце дійсних законів став­ляться абсолютні сутності. Позитивне значення цієї стадії полягає в переході до дійсної науки, до ідеального, позитивного знання. Метафізичний стан харак­теризується підвищеною увагою до сутності, до абстрактних понять, які сприймаються як реальність. Це період революційних криз, критики існую­чого, «анархії думок». Людина, захоплена абстрактною ідеєю, ладна віддати життя за її втілення.

На позитивній стадії знання базується на спостережених фактах, точній оцінці реальності. Саме тут здійснюється «позитивний синтез» різних пози­цій, «синтез анархії». Звідси О. Конт формулює основний висновок позитивізму: вчений має обмежуватися лише описом власних відчуттів. Закони, поняття, які формулюються на основі відчуттів, — лише зручний спосіб їх описання. Вони взагалі не стосуються об'єктивного світу, а якщо і стосуються, то ми ніколи не зможемо цього перевірити.

________________________________________________________

Істинний позитивний дух, підкреслює О. Конт, полягає в заміні вивчення першопричин явищ вивченням їх законів, або в заміні слова «чому» словом «як». Ми здатні зрозуміти, як відбуваються явища, але не чому вони відбу­ваються. Позитивізм — це реальність розвитку філософської думки, він прагне посилити акцент на досягненнях науки, зв'язку філософії та кон­кретних наук. Слабкою стороною позитивізму у всіх його формах є під­міна власне предмета та методу філософії конкретно-науковим предметом і методом. Починаючи з Конта, позитивізм заперечує попередній розвиток філософії та прагне ототожнити філософію й науку.

До «першого» позитивізму належить також філософія Джона Стюарта Мілля (1806-1873 pp.) (Англія) та Герберта Спенсера (1820-1903 pp.) (США). Завдання філософії «перші» позитивісти вбачали в систематизації й узагальненні спеціально-наукового знання.

_________________________________________________________

Емпіріокритицизм

У другій половині XIX cm. формується «другий» позитивізм або емпіріокри­тицизм. Друге покоління називають махістами або емпіріокритиками. Зна­чення поняття «емпіріокритицизм» — філософія критичного досвіду. Видатний представник емпіріокритицизму — Ернст Мах (1836-1916 pp.), австрійський фізик і філософ. Він вважав, що в основі всіх явищ лежать факти чуттєвого світу, відчуття. Вони об'єднані між собою найрізноманітнішим чином, а з ними

Розділ 7 • Модифікація позитивізму

пов'язані настрої, почуття, вияви волі. Повсякчасні та сталі відчуття закарбо­вуються в пам'яті та виражаються засобами мови.

Перший комплекс відчуттів, або тіла — це кольори, тони тощо, які функ­ціонально пов'язані між собою просторовими та часовими характеристиками.

Другий комплекс, або «Я» — настрої, почуття, спогади, пов'язані з особли­вим, живим тілом. Не тіла викликають відчуття, а комплекси різних елемен­тів, комплекси відчуттів утворюють тіла. Відчуття або «елементи» Мах вважає нейтральними, вони не належать ні до фізичної (об'єктивної), ні до психічної (суб'єктивної) сфери. Ці елементи мають забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного в межах єдиного знання. Поняття сили, маси, простору, часу, причинності тощо Мах вважав визначеннями комплексів відчуттів та їх функціональних зв'язків, які відповідають певним органам, сформованим відповідно до біологічних потреб. Пізнання людини підкоряється принципу «економії мислення». Мета науки — «чистий опис» фактів чуттєвого сприйняття, до яких пристосовується думка.

______________________________________________________________

Швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896 pp.), послідов­ник емпіріокритицизму, розробив учення про «принципову координацію» («без суб'єкта немає об'єкта і без об'єкта немає суб'єкта»), згідно з яким заперечується об'єктивна реальність, що існує поза межами нашої сві­домості. Тобто всі явища, які вивчаються (об'єкти), існують не інакше як в координації з суб'єктом. Для людини немає сенсу визнавати існування поряд із суб'єктом незалежного від нього об'єкта. Якщо ви розмежовуєте об'єкт і суб'єкт, то неминуче виникає проблемне питання про саму можливість пізнання об'єкта, тобто суб'єкт пізнає сам себе і тим самим — своє оточення.

_____________________________________________________________

Неопозитивізм

«Третя» історична форма позитивізму виникає в 20-х роках XX cm. й одержує назву неопозитивізму. Його родоначальники — австрійський фізик-теоретик М. Шлік (1882-1936 pp.), австрійський філософ, логік і математик Л. Вітген-штейн (1889-1952 pp.), німецький філософ і логік Р. Карнап (1891-1970 pp.), англійський філософ, логік і математик Б. Рассел (1872-1970 pp.), представ­ники Львівсько-Варшавської школи А. Тарський і Я. Лукасевич.

Неопозитивізм складається з низки філософських шкіл і напрямів. Історично першим і основним варіантом неопозитивізму є «логічний позитивізм», головні ідеї якого — зведення філософії до логічного аналізу мови науки, трактування

 

 

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

логіки та математики як формальних перетворень у мові науки тощо стали особ­ливо популярними в 30-40-их роках XX ст. серед наукової інтелігенції. На думку представників цього напряму, завдання філософа вбачається в логічному аналізі наукових висловлювань та узагальнень, адже всі знання відображаються в мові у вигляді висловлювань, тому філософія має розробити принципи перевірки цих висловлювань згідно з досвідом людини.

Усі висловлювання поділяються на три головні категорії: логіко-матема-тичні (аналітичні); емпіричні (синтетичні); метафізичні (науково необгрунтовані). Філософія має провести аналіз наукових висловлювань, відкинути всі науково необгрунтовані та забезпечити побудову ідеальних логічних моделей обґрун­тованих наукових побудов.

Логічний позитивізм проголосив основним завданням боротьбу з метафі­зикою (філософією) загалом, намагаючись поставити себе над боротьбою мате­ріалізму й ідеалізму. Реальний розвиток науки навпрямки підвів до питання про теоретичну діяльність як таку, що пов'язана лише з логічною мовою науки. Особливістю даного напряму є те, що в ньому принципово ототожнюється об'єкт із теорією об'єкта. Це відразу знімало питання про існування об'єктивного світу як предмета філософського пізнання та приводило до «замикання» філо­софії лише на пізнавальній проблематиці логіки та логічної мови. Друга прин­ципова особливість — ототожнення понять «об'єктивний факт» і «науковий факт». Мова науки в логічному позитивізмі будується так: із первинних ато­марних висловлювань за правилами логіки виводяться складні.

___________________________________________________________

Критерієм науковості або ненауковості висловлювань в неопозитивізмі є принцип верифікації (від лат. veritas — істина). Згідно з цим принципом лише ті висловлювання мають науковий сенс, які припускають зведення їх до висловлювань, що фіксують безпосередній суттєвий досвід індивіда, до «атомарних висловлювань». Тобто істина — це збіг висловлювань з безпосе­реднім досвідом людини. Пізніше була запропонована верифікація «навпаки», або принцип фальсифікації: якщо знайдені, наприклад, умови, за яких хоча б деякі базисні пропозиції теорії неправильні, то вся теорія спростовується.

Неопозитивісти вважають, що є сенс говорити виключно про те, що можна безпосередньо спостерігати, тобто про факти. Світ взагалі є сукуп­ністю фактів. Відчуття — єдина реальність, єдине джерело знань, єдина основа пізнання дає нам атомарні (найпростіші) факти. Передані в мові, вони перетворюються на логічні атомарні факти. Знання якраз почина­ється з цих найпростіших логічних атомів.

З логічних атомів будуються протокольні речення. З протокольних ре­чень — вся наука. Пізнавальна діяльність полягає в комбінації та перекомбі-нації протокольних речень, унаслідок чого породжуються все нові й нові протокольні речення. Вони істинні, якщо безсуперечливо входять у систему. Критерій істинності — формально-логічний. Знання та пізнавальна діяльність зводяться до дослідження логічної структури знання, його безсуперечливості, повноти.

Розділ 7 • Модифікація позитивізму

Важливе поняття неопозитивізму — конвенція (від лат. conventio — згода). Під нею слід розуміти, що поняття науки — закони, категорії — мисляться як результат договору між ученими, результат згоди, а об'єктивна істина — псевдопроблема. Вчені вільно, за домовленістю приписують певний зміст і зна­чення вихідним поняттям, знакам, правилам оперування ними.

На підставі цього виникає «логічний синтаксис», в основі якого — конвен-ціалізм. Суть його в тому, що кожен логік може побудувати «власну логіку», тобто вибрати таку форму мови, таку систему «акс