Характеристика природи людини

 

Проблема людини — одна з основних, якщо не центральна, у всій сві­товій філософії. Що таке людина? У чому полягає її природа? Ці питання вивчає філософська антропологія. Вона є фундаментальним ученням про гума­ністичну спрямованість життєдіяльності людини і людства. Якими б абстракт­ними, природничо-науковими або практичними питаннями не був зайнятий людський розум, всі його міркування (поза своєю зовнішньою метою) завжди супроводжуються прихованою думкою про їх зв'язок із самою людиною, її внут­рішньою сутністю або її потребами. Якщо вилучити з усього розмаїття люд­ської діяльності її орієнтований на саму людину стрижень, то зникає і мета будь-якої діяльності, її імпульсивні стимули.

Людство завжди прагнуло до побудови цілісного філософського образу людини. Філософський підхід до людини передбачає вияви її сутності, розкриття різних конкретно-історичних форм її буття та активності. Філософія виявляє місце людини у світі та її відношення до світу, аналізує питання про те, чим людина може стати, використовуючи свої можливості, яке в ній співвідно­шення біологічного та соціального, що таке людина як особистість, у чому сут­ність соціально-психологічних типів особистості та їх структура тощо.

Нині, коли людина усвідомлює себе творцем, коли вона набула відчуття величі за свої попередні, сучасні і майбутні досягнення, потрібно врахову­вати онтологічні основи її буття. Тому вирішення проблеми людини вимагає різних підходів до її виміру.

Біологічне є виразом анатомофізіологічних, генетичних явищ, а також нерво-вомозкових, електрохімічних і деяких інших процесів людського організму.

Психічне — це внутрішній духовно-душевний світ людини, свідомі та несві­домі процеси, воля, переживання, пам'ять, характер, темперамент тощо.

Представники філософії життя вбачають специфіку людини у феномені життя, яке або занадто зближується з органічним, біологічним (у Ф. Ніцше і A. Бeprсoнa), або витлумачується в культурно-історичному сенсі (В, Діль-тей). У філософії життя на перший план висуваються позарозумові здіб­ності людини: почуття (Гаман, Якобі), воля (Шопенгауер, Ніцше), інтуїція (Бергсон). Іноді свідомості протиставляється несвідоме як глибинне

 

жерело людської поведінки. 3. Фрейд (і фрейдизм) підносять несвідоме над свідомістю. Джерела релігії, культури, мистецтва, всього людського він вбачає в несвідомому, щодо якого людина не усвідомлює себе.

 

Жоден аспект окремо не розкриває феномена людини в її цілісності Якщо людина — розумна істота, то чим у разі випадку є мислення: підкоряється воно лише біологічним закономірностям чи тільки соціальним? Однозначної відповіді бути не може, оскільки людське мислення — складноорганізований біопсихосоціальний феномен, матеріальний субстрат якого підлягає біологіч­ному виміру, але його зміст, конкретна наповненість — це переплетення пси­хічного і соціального.

Біологічне і соціальне існують в людині в єдності. Проте вона в прямому значенні цього слова істота соціальна. Ідея людини передбачає іншу людину, тобто інших людей. Ізоляція, відсутність спілкування зводить людину до тваринного існування.

Соціальна людина — це втілений дух і одухотворена тілесність. Вона — духовно-матеріальна істота, яка володіє розумом. І в той же час людина — суб'єкт праці, соціальних відносин і спілкування. Це не означає заперечення біологічного начала в людині, яке має також універсальний характер.

Причини біологічного характеру визначають індивідуально-неповторні особливості людей: набір генів, успадкований від батьків, є унікальним. Він містить інформацію, яка передбачає існування властивих лише певній людині ознак: особливості темпераменту, характеру, риси обличчя, статура тощо. Однак, людина не просто біологічний вид, а передусім суб'єкт суспільних від­носин. Ще Арістотель визначав людину як «політичну тварину», тим самим під­креслюючи в ній два начала: біологічне та соціальне. Від моменту народжен­ня людина включається в природний зв'язок явищ і підкоряється природній необхідності, а своїм особистісним рівнем вона звернена до соціального буття, до суспільства, до історії і культури.

___________________________________________________________

Л.Фойєрбах у Німеччині, М. Чернишевський у Росії розробляли антропологічний принцип у філософії, тим самим ставлячи людину в центр філософських досліджень. Вона розглядається передусім як чуттєво-тілесна істота, на основі якої вибудовується «храм розуму».

У марксизмі визначальним у розумінні людини є трудова діяльність. Завдяки праці вона постійно змінює умови свого існування, перетворю­ючи їх відповідно до своїх потреб, які перманентно розвиваються, ство­рює світ матеріальної та духовної культури, яка твориться людиною тією ж мірою, якою сама людина формується культурою. У низці теоретичних постулатів К. Маркс абсолютизує суспільне буття, яке визначає свідо­мість особистості. Звідси постулат: суспільство детермінує властивості особистості.

 

Розділ 4 • Антропологія

У різних пізнавальних і практичних цілях акценти на біологічному або соціально-психологічному в людині можуть зміщуватися в той чи інший бік. Але в кінцевому розумінні повинно обов'язково відбуватися поєднання цих сторін. В іншому випадку розгляд даної проблеми буде або природно-науковим, біологічним дослідженням, або «чистою» культурологією.

_______________________________________________________________________

Феноменологія Е. Гуссерля прагне перебороти замкненість особистості, а тому все, що вона переживає, вважається інтенційним, з самого початку спрямованим на зовнішній світ. Людина не просто існує, а існує у світі. Це існування людини у світі Е. Кассірер розумів як її маніфестацію, само­виявлення в мові, праці, релігії. Людина — істота, яка створює символи самої себе, тобто культуру.

Екзистенціалізм передусім стурбований дійсністю індивідуального людського існування. Він шукає свободу як від природного буття, так і від позаособистісних сил. Заперечуючи диктат об'єктивного ідеалізму, мате­ріалізму, сцієнтизму, раціоналізму представники екзистенціалізму на перед висувають почуття, але не просто почуття, а процес відчуття, переживан­ня. На місце тимчасових почуттів ставиться постійні чуттєві переживання, які визначають сенс буття людини.

Розвиваючи тенденції, які містяться у «філософії життя», феноменології Гуссерля, екзистенціалізмі, у 1928 р. завдяки працям М. Шелера і Г. Плес-нера виникає філософська антропологія. Це особлива філософська дис­ципліна і філософський напрям, у центрі якого — проблематика людини. Постає завдання: на основі даних спеціальних, окремих наук про людину — біології, фізіології, психології, соціології тощо — створити про неї цілісне уявлення.

__________________________________________________________________________

Обмежений розгляд індивіда в певних рамках призводить до спрощеного тлумачення співвідношення біологічного і соціального в людині, на основі якого виникають різні версії панбіологізму і пансоціологізму. Наприклад, різні со­ціальні негаразди пояснюються непереборними природними якостями лю­дини. Новітні концепції соціалбіологізму і соціал-дарвінізму на альтерна­тивне поставлене питання: «Гени чи соціум?» — провідне місце відводять генам; їх доктрини виходять з того, що генетична природа людини загалом вимагає виправлення, а найближче майбутнє загрожує людству загибеллю через дію біологічних факторів. Лише генетика, взявши біологічну еволюцію «у свої руки», може відвести цю загрозу.

_______________________________________________________________________

Філософія Ренесансу, один із головних принципів якої — антропоцент­ризм, розглядає людину як автономну істоту, як живу цілісність. Єдність

 

душі і тіла — це перевага людини перед іншими створіннями. Людина є відчуваюче тіло з властивими для нього духовними та естетичними дос­тоїнствами.

Філософія Нового часу акцентує увагу насамперед на духовній сут­ності людини. Зокрема Р. Декарт розглядає мислення як єдину достовір­ність людського існування. Специфіка людини вбачається в розумі, мис­ленні, яке панує над пристрастями. Людина передусім розумна істота, тому тіло і душа, хоча і перебувають в єдності, не мають нічого спільного. Душа мислить, тому зміст душі — це свідомість.

Взагалі філософська думка цього періоду демонструє багато тонких спостережень за внутрішнім життям людського духу, смислом і формою операцій людського розуму, таємницями людських помислів і вчинків, при­хованих в особистісній глибині. У свою чергу природознавство створило зразки натуралістичних досліджень сутності людини. Але головна заслуга цього часу — визнання автономії людського розуму в пізнанні власної сутності.

У німецькому романтизмі XVIII — поч. XIX ст. (Гете, Гердер, Новаліс, Шлейєрмахер та ін.) у певному значенні відбувається повернення до тра­дицій Ренесансу. Сфера емоційно-чуттєвого повністю урівноважується з мисленням і ставиться вище за нього. Так, згідно з Новалісом, «мислення — лише сон почуттів».

У класичній німецькій філософії гіпертрофується духовне начало в лю­дині, акцентується увага на раціональному. Щоправда, для І. Канта людина дуалістична: вона належить як до світу взагалі, де панує природна необ­хідність, так і до світу свободи. Специфіка людини визначається її трансцен­дентністю і моральною свободою поведінки. Заслугою Гегеля (як і Гер- дера) є розроблення ідеї історичності людини. Для Гегеля вона є носієм загальнозначимого духу, суб'єктом духовної діяльності, який створює світ культури.

__________________________________________________________________

Гіпертрофія генетичних факторів і селекційних можливостей є передумовою зменшення соціального начала в людині. Але вона — природно-соціальна істота. Природа дає людині значно менше, ніж вимагає від неї життя в суспільстві. У свою чергу абсолютизація соціальних важелів (виховання, освіта, пропа­ганда) у зміні людської природи в «потрібну» сторону не дає бажаних резуль­татів. Культурологічна та політико-ідеологічна «штурмовщина» не мають істо­ричного і соціального смислу — вони тільки дезорієнтують і позбавляють дієвості самі соціальні важелі.

Біосоціальна єдність людини виявляється вже при народженні. Механізм спадковості, який визначає біологічну сторону людини, включає і соціальну сутність. Хоча дитина з'являється на світ як людська істота, вона лише кан­дидат у людину, її вводить у світ людей суспільство, яке регулює і наповнює поведінку індивіда соціальним змістом.

Розділ 4 • Антропологія

_____________________________________________________________

Філософи античності тривалий час розглядали людину як образ Кос­мосу, як «малий світ» — мікрокосм. Знання про людське і природне було досить фрагментарним, постійно ототожнювалося. Але вже платонізм робить суттєвий крок вперед у розумінні людини, розглядаючи її як комбі­націю душі і тіла. Душа належить до безтілесного, до світу ідей. Людина в Платона виступає носієм позаособистісного духу. Арістотель наполягає на єдності душі і тіла — душа належить тілу. Тобто природа людини скла­дається із двох частин — душі і тіла. Суб'єктивно-духовний світ можли­востей людини знаходився в центрі уваги філософських роздумів Сок­рата. Проте одним із головних світоглядних і методологічних принципів науки і філософії щодо антропологічної проблематики (і не лише антич­ного періоду) стала проголошена Протагором теза: людина — міра всіх речей — існуючих в їх бутті і не існуючих в їх небутті.

У системі християнського світогляду середньовіччя людина розгля­дається як образ Бога. Душа є «подих» самого Бога, а людина оцінюється з позицій не розуму, а серця (у Старому Завіті серце згадується 851 раз). Внутрішній світ людини складається з тріади розуму, серця і волі. Проте головне розмежування всередині християнства проходить не стільки між душею і тілом, скільки між «плотською» і «духовною» людиною. Людська плоть — арена ницих пристрастей і бажань. Тому людина повинна по­стійно прагнути до осягнення божественного світла та істини, що звільняє її від диявольських пут. Ця ситуація обумовлює специфіку людського відношення до світу: потрібно не тільки пізнати власну сутність, але й приєднатися до вищої сутності — Бога і тим самим здобути втіху в горі і спасіння в день Страшного Суду.

__________________________________________________________

Кожна здорова людина має слухняні її волі пальці, вона може взяти пен­зель, фарби і почати малювати. Але це не зробить її справжнім художником. Так само і свідомі, психічні явища формуються внаслідок виховання, освіти, активного оволодіння мовою, світом культури. Отже, біологічне начало про­никає через психічне всередину фізіології індивіда, яка в такому перетворе­ному вигляді є основою (матеріальним субстратом) його психічної, свідомої життєдіяльності.

Людина є цілісною єдністю біологічного (організм), психічного і соціального рівнів, які формуються з двох начал — природного і соціального, спадкового і набу­того за життя. При цьому людський індивід — не проста арифметична сума біологічного, психічного та соціального, а їх інтегральна єдність, яка веде до ви­никнення нового якісного ступеня — людської особистості.

У кожній історичній епосі ця проблема вирішувалася по-різному, по­стійно змінювалися пріоритети та аспекти її осмислення. Філософська думка то «розчиняла» людину в природі (Космосі) та суспільстві, то вважала її істотою

самодостатньою, протиставляючи природному і соціальному світу. Незважа­ючи на це, основні філософські напрями пов'язували свій розвиток саме з «людською проблематикою».

Світ існування людини

«Щасливий той, хто влаштував своє Існування так, що воно відпо­відає особливостям його характеру, його бажанням і його волі, і таким чином насолоджується своїм існуванням. Всесвітня історія не є ареною щастя», — говорив великий німецький мислитель Г. Гегель. Але цього не так просто досягти, адже людина перебуває в створених культурою вимірах — духов­них, психологічних, екзистенціальних тощо. Що це за виміри?

Наявне існування — це моє буття, малий світ, моя значимість. «Занурена» в буття людина встановлює його у формі світу як продукту свого утвердження: інтервали і стадії дійсності задаються діапазоном ініціатив індивідуального життя, вони невіддільні від активності суб'єкта. Є активність — є його світ, немає її — немає і його світу.

Потенційне існування — здатність окреслювати перспективи, контури, зони, горизонти можливих цілей, з якими будуть пов'язані життєві праг­нення і задуми. Через імпульси цілепокладання і постійну експансію самості в буття відбувається створення реальності, складання мого значимого світу.

Нетерпиме існування: людина створена для життя, свободи, створення власності, прагнення до щастя. Але досить часто існування виключає реалі­зацію цих складових екзистенції: відбувається крах життя, його ідеалів.

Відірватися від повсякденного, наблизитися до епохального змушують пограничні ситуації, які ставлять безліч екзистенціальних питань, загострю­ючи вічні теми вищих цілей людського існування: сенсу, цінності нашого буття у світі. Як жити? Для чого жити?

Уявне існування. Для всіх модусів екзистенції точкою відліку є наближе­ність буття до мене. Важелем поширення на буття творчої продуктивності виступають властивості «Я». Часто вони мають деформаційний характер, тоді «Я» занурюється в ілюзію, яка є модусом байдужого життя.

Вихід із такої ситуації полягає у створенні різних програм самопокладання. Наприклад, А. Щопенгауер вважав, що проникнення в таємницю екзистенції здійснюється через осягнення «уособлення Я». М. Бубер розгадку таємниці екзистенції бачив в осягненні «єдності Я з іншими» (у колективізмі).

________________________________________________________________________

В українській філософії антропологічна проблематика чітко вирізнилася в епоху Відродження і Реформації. Видатний мислитель XVII ст. П. Могила виокремлював три можливі стани людського життя — тілесний, душевний і духовний. Тілесний властивий для тих, хто шукає прибуток, задоволення і радощі, відбираючи їх в інших. Душевний означає жити за законами свого серця, а також за божественними законами. А духовний характер­ний для тих, хто воліє сам зазнати шкоди, чим зашкодити іншим. П. Могила звертається до проблеми схильностей, здібностей, талантів, що сприяло індивідуалізації абстрактних уявлень про людину. Це засвідчувало, що поряд із принципом антропоцентризму мислитель використовував і принцип персоналізму.

_________________________________________________________________________

Екзистенція. Вона — стихія цілісного людського існування, для якого най­вищою субстанційною цінністю є неперервність свого буття, яке проходить через власні інтереси, потреби, прагнення. Межа мого існу­вання — моє буття. Повнота розгортань значимого для мене сущого з позицій мого до нього залучення представлена низкою екзистенціаль­них модусів: наявність, потен­ційність, нетерпимість, уявність.

Людина — єдність сутності та існування. Вивченням соціальних функцій і ролей у суспільному розподілі праці, об'єктивних стосунків у відтворенні життя та його умов у природноісторичному русі людства займається соціо­логія. Проте не вивчається жива діяльність людини, яка переживає і відчуває, розуміє і виявляє свою, саме свою суб'єктивність. Наслідки цього катаст­рофічні. Випадання з філософії питань існування живої реальної людини призво­дить до дегуманізації життя. А це означає змістовну збіднілість філософії, яка є нічим іншим, як збіднілістю життя. Показником рівня розвитку цивілізації є рі­вень її гуманності, який фіксує соціальну самоцінність особистості.

Антропосфера. Найзмістовнішим визначенням антропосфери як органі­зованої реальності є розуміння її природного існування у всьому багатстві внутрішнього взаємозв'язку та диференційованості. У ракурсі онтології антропосфера зосереджується на аналізі проблеми «духовне — матеріальне». В аспекті гносеології антропосфера вивчає «суб'єктно-об'єктні» відношення. Останнє підводить антропологію до дослідження суб'єктивності в ракурсах: «Я — Я», «Я — Ти», «Я — Ми», «Я — Вони». Серед останніх виділяються сома-тизм, фрейдизм.

Соматизм зосереджується на людській натурі, «організованому тілі» (Ла-метрі) і виводить формулу «межа мого існування — моє тіло». Тіло входить у кожне «Я». Недолік соматизму — зведення антропологічного до органічної основи. Він по суті ігнорує соціальні можливості, які ведуть до цілеспрямо­ваної поведінки ітворчості.

Фрейдизм гіперболізує несвідоме, а звідси абсолютизує пансексуалізацію культурного, ментального життя. Як наслідок психоаналіз подає лише повер-

 

хові, непереконливі інтерпретації всього спектру явищ, які спостеріга­ються в духовно-культурному бутті.

У матеріалізмі і соціології суб'єктивному надаються ракурси «уніве­р­саль­но-суб'єктивного»: загальнозначимі фізіологічні, соціальні, мен­таль­ні структури деперсоналізують предметну сферу. В антропології суб'єк­тив­ності задається ракурс «унікально-суб'єктивного»: індивіду­аль­но-значимі структури внутріш­нього світу персоналізують предметну сферу. Це озн­а­чає, що істинне в індивіді, те, в чому він найбільше за все є самим собою, що є його можливістю. Людина — це співвідношення внутріш­нього і зов­ніш­нього, або, інакше кажучи, інтровертного й екстраверт­ного. Духов­ний світ людини — це її внутрішня домі­нанта, але вона символізується в різних формах її діяльності.