Філософсько-символічні смисли релігії

Філософія становить самосвідомість культури. Проте релігія задовго до філо­софії по-своєму виконувала функцію самосвідомості культури через свою здат­ність до світорозуміння. На етапі зародження людства і первісної культури це початкове світорозуміння, спираючись на міфи та перекази, ще не склало дійс­ної самосвідомості. Це здійснилося пізніше на стадії більш усвідомленого, циві-лізаційного становлення культури. Із часом турботу про узагальнене й абст­рактне світоосмислення взяла на себе філософія, звівши в цілісну картину світу дані практичного та наукового досвіду. Завдяки цьому вона стала фунда­ментом теоретичного світогляду, пропонуючи адекватні для свого часу від­повіді на найскладніші питання світорозуміння. Отже, у сфері осмислення світу філософія «витіснила» релігію, стала самосвідомістю та дзеркалом куль-

Розділ 7 • Філософія символічного світу

тури, мірою її досягнень. А разом із тим здобула здатність бути джерелом ідеалів культури, стимулом її подальшого гуманізуючого зростання.

Вплив філософії на культуру здійснювався досить опосередковано і тому виявився значно слабшим за релігійний. Філософія не має такої сильної та стабільної структури і таких впливових функцій, як релігія, яка найбільш віддалена від мінливо-земного і тяжіє до традиційного і вічного. Ось чому в ній різко виражене стійке, інерційне, що оберігає начало культури. Вже тому релігія склала один із конструктивних устоїв культури.

Філософія щодо релігії виконує роль «посередника». Б. Рассел в «Історії західної філософії» писав, що між наукою та релігією є «нічия земля», дослі­дженням якої займається філософія. Таким чином відносини між релігією і філо­софією менш, «напружені», чим відношення між наукою і релігією. Наука, незважаючи на свої претензії, завжди дає лише частковий і приблизний образ дійсності. У цьому випадку прагнення людської душі до нескінченності та цілісності задовольняє або релігія, або філософія. В історії культури їхні стосунки були більш дружніми, ніж поміж релігією і наукою.

Прикладом тісного зв'язку між філософією та релігією є творчість Платона або Піфагора, які перетворили свої школи на релігійно-моральні братства. Г. Гегель зазначав, що у філософії та релігії один предмет пізнання — Абсолют. Під час пізнавальної діяльності він частково співпадає (за предметом), але методи опанування цього предмета — різні. Релігія — алогічна, інтуїтивна, ірраціональна, трансцендентна, є відображенням самого життя, намагається зрозуміти та вияснити неосяжність Бога. Отже, філософія і релігія співпадають за предметом, мають єдині джерела свого розвитку.

Однак, за всієї наближеності релігії та філософії між ними завжди має місце суперництво в претензії на володіння істиною. Іноді це суперництво знаходило виявлення у спалахах фанатизму. Приклади його можна знайти вже в антич­ній Греції. За словами Платона, Афіни були найвільнішим містом Греції, але політична система там була тісно пов'язана зі своїми релігійними джерелами. І тому час від часу Афіни потрясали спалахи релігійного фанатизму, які спри­чинили засудження таких великих філософів, як Сократ, Анаксагор, Протагор та деяких інших.

У цих процесах політика та релігія виступали разом. Свобода навчання філо­софії в Афінах сприймалася релігією як замах на її права, на релігійні переко­нання. Позаяк релігія була тісно пов'язана з політикою, то вільна філософія (наприклад, Сократа) сприймалась як загроза суспільному порядку.

Підозра релігії до філософії пояснювалася також тим, що філософія претен­дувала на відкриття істини засобом вільної думки. Релігія не довіряла філософу хоча б тому, що навіть віру він підкріплював власними раціональними доказами. Не допомагало навіть те, що філософ (наприклад, Сократ говорив про свою «божественну місію») намагався свою філософію виправдати релігійними мо­тивами. Більше того, релігія такий підхід оцінювала як «верх безбожності», оскільки філософська свідомість, виводячи своє натхнення з божественного дже­рела, створювала культ власного генія (наприклад, Піфагор). Проте, не дивлячись