Розвиток української філософії в ХІХ-ХХ ст.

 

У другій половині XIX ст. набуває поширення позитивізм, найвідомішим представником якого був В.В. Лесевич. Він вважає, що позитивізм є таким світоглядом, який складається із сукупності позитивного знання. Ставши при­хильником емпіріокритицизму, Лесевич говорить про філософію як загальне знання. Вона не передує, як раніше, окремим наукам, не передбачає їхніх істин, а, проникаючи в усі окремі дисципліни, є завершенням знання цих наук. Тобто емпіріокритицизм — це відновлення філософії на основі позитивного знання. Через це відпала потреба в з'ясуванні особливого предмета та методу філо­софії, а також межі, яка відділяє її від науки.

Представник персоналізму О.О. Козлов вважав, що вихід із духовної кризи сус­пільства можна знайти лише в галузі філософії. Предметом філософського пізнан­ня завжди може бути лише один світ, а філософія є наукою про світ як суще.

Визначаючи специфіку предмета філософського дослідження, Козлов пропонує один із варіантів персоналізму — панпсихізм. В основу концепції по­кладено ідею духовної субстанції, яку людина усвідомлює у своєму внутрішньому «Я». Навколишній світ — це сукупність станів свідомості суб'єкта, який пізнає. Єдність цих станів здійснюється в самому суб'єкті.

Інший варіант персоналізму розробляв професор Київського універси­тету О.М. Гіляров. Вихідною для Гілярова є теза про те, що у світі немає нічого мертвого, Всесвіт — живий організм. Сутність його теорії, яку він називає сине-хологічним (грец. — «той, що зв'язує») спірітуалізмом, зводиться до того, що дух розглядається у вигляді системи, яка містить із самого початку і множин­ність, і єдність, що зв'язує її. Тобто вся різноманітність навколишньої дійсності від початку закладена в природі духу.

________________________________________________________

О.М.Г іляров висуває положення, що в основі світу лежить свідо­мість, яка ніколи не виникає, а існує вічно. Вона — джерело самої себе. Існує лише те, що покладається свідомістю й усвідомлюється. Саме поняття буття є визначенням свідомості. Кожна свідомість в уяві містить Всесвіт,

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

оскільки може його усвідомити, кожний атом є носієм всесвітньої свідомості, оскільки є частиною матеріальної системи, яка містить цю свідомість. Звідси висновок, що рослини, планети, Всесвіт в цілому мають душу.

__________________________________________________________

Індивідуальна свідомість залежить від інших свідомостей. Оскільки ми можемо вийти за межі свідомості, ми неминуче маємо визнати існування якоїсь загальної свідомості, що зумовлює і зовнішню природу, і внутрішній світ кожного з нас. Лише цій свідомості притаманна безумовна свобода, а отже, першоосновою є загальна свідомість, а всі одиничні свідомості з усім їхнім змістом є її породженням.

З критикою обмеженості концепції Козлова та Гілярова виступив їх сучасник, професор Київського університету Г.І. Челпанов, який довів, що вихідний прин­цип панпсихізму (свідомість творить матерію) міг би бути правильним лише в тому разі, якби матерія була лише нашим уявленням. Насправді ж матерія є дещо більшим, ніж наше уявлення. Виходячи з визнання принципової різниці між явищами фізичними та психологічними, оскільки між ними відсутній при­чинний зв'язок, Челпанов робить висновок, що матерія не може породжу­вати психічні явища. Фізичні та психічні процеси існують паралельно, вони різ­няться не лише за своєю природою, але й за способом пізнання. Світ психічного пізнається за допомогою методу спостереження (внутрішнього досвіду), для пізнання світу фізичного існує метод зовнішнього спостереження (зовнішній досвід). Перший метод — суб'єктивний, другий — об'єктивний.

_________________________________________________________

Прихильник І. Канта Г. Челпанов вважає його заслугою розроблення теорії пізнання, яка є центральною проблемою філософії. Об'єктивна основа пізнання в гносеологічній концепції Г. Челпанова — це кантівська «річ у собі». Ми не маємо доказів можливості пізнання, проте в нас є переконаність у такій можливості, ми не можемо довести закону причинності, але ми впевнені, що в природі існує порядок і закономірність, тому наша наука грунтується на вірі. Вона виходить із положень, які не мають логічного характеру. Г. Челпанов наполягає на тому, що віра не заперечує знання, вони тотожні щодо досягнення істини, оскільки і те й інше викликає в нас впевненість в існуванні певної реальності. Завдання знання полягає в тому, щоб роз­крити та пояснити те, що виступає предметом віри.

_______________________________________________________

Потреба в подоланні класичного раціоналізму та необхідність поставити в центр філософських досліджень людину зумовила тенденцію психологізації філософії, яка найяскравіше проявилася в творчості професора Новоросій­ського університету М.Я. Грота. Філософія можлива, але не як наука про світ загалом, а як особиста філософія, особистий синтез, що задовольняє суб'єк­тивні потреби людського розуму. Філософія не покликана відкривати суспільст­ву істину, а лише зображати перед ним внутрішній світ людської свідомості з її найвищими потребами, прагненнями та ідеалами. У сфері філософії людина

Розділ 16 • Філософія України

намагається задовольнити вимоги своєї внутрішньої, особистої природи. Кінцева мета філософії — привести духовне життя людини до повної гармонії, примирити ворогуючі думки, почуття та волі, її завдання — виробити загальний світогляд.

У процесі розроблення своєї теорії Грот робить висновок, що в основі існую­чої реальності лежать два начала: перше — духовне, або субстан­ція духу, активне, а друге — сила-матерія, або матеріальна субстанція, начало пасивне, джерело спокою й опору. Цей дуалізм природи Грот називає новою формою дуалізму — монодуалізмом, оскільки він грунтується на ідеї сили, що об'єднує поняття духу та матерії.

Тенденцію до психологізації філософії здійснює В.В. Зеньківський, увесь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським універси­тетом. Проблемою дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше — проблема душі.

В. Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психіч­ної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше «Я» або індивідуальність. Якщо у своєму розвитку «Я» підпорядковане причинності, то за своїм основним змістом воно мусить бути зведене до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояс­нення природи психіки призвели його до визнання її надприродної сутності.

___________________________________________________________

Розмаїтгя філософських течій доповнює «релігійна філософія». Професор філософії Київської духовної академії П.І. Ліницький виходить з того, що у світі панує мудрість, тобто внутрішній зв'язок, єдність у побудові речей, закономірність у поєднанні з доцільністю. Хоч би яким був зміст окремих філософських учень, можливі напрями теоретичних пошуків обме­жені Божеством, природою та людиною. Від пізнання природи, від питань про сутність буття філософія неодмінно переходить до питань про Божество та його ставлення до світу, а потім до питання про сут­ність пізнання. З'ясувавши останнє, вона звертається до вивчення люд­ської природи.

У вічній, всемогутній, «безумовній істоті» Бога ми знаходимо найдостовір­ніше обгрунтування ідеї безсмертя душі, яка має субстанційний характер, свідченням чого служить свідомість нашого «Я» як суб'єкта. Тіло — орган душі і має бути підпорядковане її цілям. У природі панує доцільність, а найвищу міру доцільності своїх дій виявляє людська душа, якій як цілком само­стійній істоті, притаманна свобода волі.

_________________________________________________________

Філософська думка України XIX — початку XX ст. містить багато­гран­ний спектр теорій, течій, ідей, поглядів, які ставлять духовний роз­виток ук­раїнської нації нарівні з вищими досягненнями світової думки. Українські мислителі розглядають філософську спадщину та сучасні їм течії не з позиції боротьби, а з позиції конструктивної критики, форму­ючи своє бачення світу, а разом із тим і нове світоглядне розуміння навколишньої природи.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

 

навчальний тренінг

Основні терміни і поняття

«Філософія серця», кордоцентризм, антеїзм, «софійність», символічний світ, агіографічна література, полемісти, братства, академічна філософія, макрокосм, мікрокосм, кардіогносія, «душа народу», символізм, екзис-тенційність, український романтизм, панпсихізм, монодуалізм.

Контрольні запитання і завдання

1. Яке місце займає українська філософія в історії світової філософії?

2. Розкрийте зміст типових рис української філософії.

3. Чим була зумовлена змістовна спрямованість філософського мислення Київської Русі?

4. Окресліть, що було спільного та відмінного в ідеях західноєвропейського та українського гуманізму в епоху Відродження та Реформації?

5. Охарактеризуйте зміст основних філософських ідей Г.С. Сковороди.

6. Визначте екзистенційний зміст вчення Г. Сковороди про «серце».

7. У чому полягає світоглядна особливість українського романтизму? Яка роль у ньому ідей німецької класичної філософії?

8. Окресліть зміст і концептуальну спрямованість вихідних ідей академіч­ної (університетської) філософії в Україні XIX ст.

9. Розкрийте зміст філософії П. Юркевича. У чому полягає її культурно-істо­ричне значення?

10. Яку роль відіграла українська філософія в розвитку національної свідомості?

Першоджерела

1. Дрогобич Ю. VEBRA MAGISTRI: Пророцтва і роздуми. — Дрогобич, 2001.

2. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові пе­реклади. Листи. — К., 1983.

3 Сковорода Г. Сочинения. — Мн., 1999.

4. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. — К., 1992.

5. Юркевич П.Д. Философские произведения. — М., 1990.

Рекомендована література

1. БичкоА.К., БичкоІ.В. Феномен української інтелігенції. Спроба екзистен­ціального дослідження. — Дрогобич, 1997.

2. Горський B.C. Історія української філософії: Курс лекцій. — К., 1996.

3. Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993.

4. Нічик В.М., Петро Могила в духовній історії України. — К., 1997.

5. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах. — К., 1997.

6. Україна: філософський спадок століть: В 2 т. — К., 2000.

7. Філософія Відродження на Україні. — К., 1990.

 

СИСТЕМАТИЧНИЙ КУРС ФІЛОСОФІЇ

 

Розділ 1.

 

 

Онтологія

Вчення про буття.

1.1.1. Проблема буття.

1.1.2. Види буття.

1.1.3. Розмаїття та єдність буття

1.1.4. Простір, час, рух.

1.1.5. Антропологічні виміри буття.

1.1.6. Світоглядний сенс онтології.

Свідомість.

1.2.1. Поняття свідомості.

1.2.2. Структура свідомості.

1.2.3. Сфера несвідомого.

1.2.4. Свідомість, розум, розсудок.

1.2.5. Мова, слово, спілкування.

Розділ 1 • Онтологія

1.1. Вчення про буття

«Буття означає те, що є, тобто множину існуючих речей, і водночас те, чому притаманне все, що є, те, що ми називаємо існуванням».

Арістотель

1.1.1. Проблема буття

Бaraто складних філософських питань так чи інакше приводять до проблеми існування. Що таке існування? Що існує? Що з того, що існує, залежить і що не залежить від людини? Чому так часто люди змінюють свою думку щодо того, що саме дійсно існує? Знайти задовільні відповіді на ці за­питання досить непросто.

Лише на перший погляд здається, що питання про існування видається дуже простим: існує все те, що людина бачить і чує. Наприклад, якщо я бачу Сонце, то воно існує. Але філософія не зводиться до очевидностей, більше того, вона постійно позбавляє їх ореолу очевидності. Із фізики відомо, що на Сонці відбуваються ядерні реакції, але ми знаємо це насамперед зовсім не завдяки нашим очам. Нам видається, що Сонце обертається навколо Землі, але на­справді Земля обертається навколо Сонця. І так до нескінченності.

Питання про існування виглядає проблематичним через мінливість, від­носність наших знань. Разом із розвитком знання змінюються наші уявлення про існуюче. Людина може міркувати про що-небудь лише на підставі своїх знань і вироблених на їх основі концепцій, теорій. Про існуюче людина здатна судити завдяки своєму пізнанню, яке виступає як певна теорія, спосіб інтер­претації тощо. Отже, кожна теорія виступає як учення про буття, онтологія (грец. ontos — суще + logos — вчення); будь-яка онтологія є теорією. Звідси висновок: що існує і як, виявляється на основі теорій.

Джерела онтології виявляються вже в античності, тому що питання про сутність буття навколишнього світу властиве кожній системі філософству­вання. Ця проблема буде існувати доти, доки буде існувати мисляче людство, і глибина її змісту невичерпна. Буття та реальність як всеосяжні поняття — синоніми. Буття є все те, що є. У найширшому розумінні під буттям розу­міється все існуюче, все суще: матеріальні речі, процеси — фізичні, хімічні, геологічні, біологічні, соціальні, психічні, духовні, їх властивості, зв'язки та відношення. Навіть казки, міфи, хвора уява, фантазії — все це існує як різно­вид духовної реальності, а вона є частиною буття.