Синергетична концепція розвитку

У сучасній філософії активно обговорюється і методологічно застосо­вується нелінійність і непередбачуваність розвитку.

Ідея нелінійності усвідомлюється як відсутність жорсткої визначеності розвитку, відсутності єдиного еволюційного шляху та утвердження ідеї багато-варіантності, альтернативності шляхів еволюції. Ідея багатоваріантності орга­нічно пов'язана з проблемою вибору певного шляху розвитку із спектра мож­ливих альтернатив.

Нелінійність процесів свідчить, що розвиток здійснюється через випад­ковість вибору шляху на момент біфуркації (точки розгалуження), а сама ви­падковість (з огляду на свою природу) не повторюється знову. У точці біфур-кації випадковість підштовхує систему на новий шлях розвитку, а після того, як один із багатьох варіантів вибраний, знову вступає в силу однозначний детер­мінізм. І так до наступної точки біфуркації. Біфуркаційні переходи — це явища типової швидкої, докорінної перебудови характеру розвитку систем. Чим склад­ніша система, тим більше в ній виникає біфуркаційних переходів.

Існування біфуркаційних механізмів визначає непєредбачуваність еволюції та її незворотність. Отже, і незворотність часу. Під час розвитку та самоорганізації системи випадковість і необхідність взаємодоповнюють одна одну. Майбутнє за такого підходу перестає бути закладеним у сучасності. Крім того, в процесі еволюції змінюються й самі відкриті системи, а отже, модифікується і спектр можливих структур. Це означає, що світ процесів, в якому ми живемо, не може визначатись обмеженим способом спостереження. Нелінійність означає мож­ливість несподіваних (емерджентних) змін напрямів руху, процесів розвитку.

СИСТЕМАТИЧНИЙ КУРС ФІЛОСОФІ

Таким чином, розвиток здійснюється через несталість, біфуркації, випадковість і об'єктивує стохастичну (ймовірну) поведінку певного типу систем — від­критих, складноорганізованих, таких, що розвиваються.

Отже, в межах сучасної картини світу формуються передумови для розу­міння того, що передбачення майбутнього принципово неможливе. Хоча й можна знати початкові умови майбутнього, воно все ж залишається принци­пово непередбачуваним. Оскільки в навколишньому середовищі все і завжди підвладне дії випадковостей та невизначеностей, то навіть відносно процесів дарвінівського типу ми не можемо говорити про повну визначеність. Є мож­ливість лише побачити тенденції — «канали еволюції».

Разом із тим взаємодія людини із системами, що саморозвиваються, для яких характерні принципова відкритість, незворотність процесів, відбува­ється так, що сама дія людини ніби-то включається в систему, видозмінюючи кожного разу поле її можливих станів. Пізнавши, людина починає діяти по-іншому, враховуючи отримані знання. Через це й історія починає змінюватися. Включив­шись у взаємодію, людина має справу вже не з жорсткими властивостями, а із своєрідними «сузір'ями можливостей». Кожного разу в процесі діяльності вини­кає проблема вибору певної лінії розвитку із множини шляхів еволюції системи.

Для пояснення такої ситуації нині у філософії активно застосовується синергетична концепція розвитку (рис. 2). Теорія синергетики розроблена у філо­софії нестабільності (І. Пригожин та І. Стенгерс). Згідно з їх точкою зору ево­люція будь-якої системи — це саморозвиток, який здійснюється на «молекуляр­ному рівні», де панує випадковість, нестабільність. Людське суспільство — дуже складна система, здатна зазнати безліч змін, які дають нові, непередбачені напрями еволюції це підтверджується численними культурами, які склалися впродовж досить короткого періоду історії людства. Складні системи (при­рода, суспільство) володіють високою чутливістю до відхилень від середніх урів­новажених станів. Це вселяє в нас: 1) надію, що навіть незначні відхилення можуть посилюватися та змінювати свою структуру (наприклад, індивідуальна активність зовсім не безглузда); 2) тривогу, оскільки наш світ назавжди зали­шається гарантією стабільних, неперехідних законів. Ми живемо в небезпеч­ному і невизначеному світі, який вселяє не почуття спільної впевненості, а лише почуття поміркованої надії.

Нестабільність

синергетична Гіперболічне зростання Різноманітні

концепція Нелінійність варіанти

світу Відкритість майбутнього

Закони коеволюції

Рис. 2. Синергетична концепція розвитку

Розділ 5 • Проблема розвитку у філософії

Синергетика обґрунтовує думку, що хаос, нестабільність, випадковість необ­хідні для народження нового. Хаос є конструктивним початком, джерелом, перед­умовою і основою для процесу розвитку. Хаос має подвійну, амбівалентну природу, відіграє роль дволикого Януса. Він є конструктивним завдяки своїй руйнівності і руйнівний на основі конструктивності. Руйнуючи, хаос будує, а будуючи, приводить до руїни.

Сучасність характеризується прискореним зростанням могутності впливу циві­лізації на процеси, що відбуваються в природних умовах. Діяльність людини «небез­печно» змінює розвиток історії, еволюційний процес біосфери. Людина є відпо­відальною за вибір шляху розвитку. Раніше реформаторство прагнуло відділити генеральну лінію суспільної еволюції від незначних випадковостей. Нині в постнекласичної науки зовсім інший статус: вона ставиться всередину будь-якого процесу, робить його нелінійним, неоднозначним, непередбачуваним.

_______________________________________________________________

Метафізика є антиподом діалектики як теорії розвитку (від грец. metaphysika— після фізики). Термін уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Родоським (І ст. до н. е.).

В історико-філософському аспекті поняття «метафізика» має декілька значень: вчення про надчуттєві, недоступні досвіду принципи та начала буття (існування світу); синонім філософії; у переносному значенні вжи­вається для позначення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспогля-дального; наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань; концепція розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. У значенні «антидіа-лектика» термін «метафізика» ввів Гегель.

На противагу діалектиці метафізика як концепція розвитку і метод пізнання повністю відкидає старе (є «голим» запереченням); джерело руху знаходить поза самими предметами і явищами, розуміючи його як «першо-поштовх»; «механізмом» розвитку, способом переходу від старої до нової якості є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами; розвиток відбувається не по спіралі, а по колу, по прямій; для метафізичного стилю мислення, усві домлення дійсності характерна однобічність, абсолютизація, прямоліній­ність, закостенілість; істинність знання обмежується принципом «або, або», «або те, або інше», а синтез протилежних визначень виключається; пізнання розглядається не як процес, а як результат.

Метафізика тяжіє до побудови однозначної, статичної, умоспоглядаль-ної картини світу, до підміни дійсно цілісного його осягнення абстрактними конструкціями, перенесенням закономірностей окремих сфер дійсності на весь світ загалом, у спробі дати завершену і незмінну світоглядну систему, що з точки зору діалектики є недостатнім і тому несприйнятним.

Разом із тим метафізика не є чимось нелогічним, незрозумілим, безре­зультатним. Це — історично неминуча філософська теорія розвитку і ме­тод пізнання, вона посідає належне місце в розвитку філософії та її кате­горіального апарату.

______________________________________________________