ТОП 10:

Класичний період розвитку античної філософи



У V ст. до н. е., в період найбільшого розквіту Афін, проблема людини, людської особистості стає однією з найважливіших проблем філософії. Особ­ливо це чітко прослідковується у філософії Сократа, в якого акцент перено­ситься на розробку світоглядної проблематики. Інакше кажучи, починаючи із софістів і Сократа, філософія вперше формулює основне світоглядне пи­тання — про ставлення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття. Для філософії закономірним є не окремий розгляд людини і світу, а постійне їх співвідношення. Філософське сприйняття світу завжди суб'єк­тивне, особистісне. Філософія — це самоусвідомлююче мислення.

Сократ (470-399 pp. до н. е.) спочатку був учнем, а потім непримиримим опонентом софістів. Але він виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а лю­дина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум і мислення, які здатні дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, немож-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

ливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа — маєвтика (пови­вальне мистецтво).

Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному став­ленню до навколишнього світу Сократ пробуджував у людей сумніви в за­гальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», заявляв він) і таким чином запрошував їх до розмови, вироблення власної позиції, яка б форму­валася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

 

 

Для Сократа важливо не лише констатувати значення ідей — він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша ідея — це ідея блага, якою обумовлена корисність усього іншого, в тому числі і спра­ведливості.

Сократ — не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов'язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить із настанови, що лю­дина володіє повнотою знання, її свідомість щодо всерозуміння істини бере з самої себе і лише звідти вона черпає це розуміння. Завдання філософа — до­помогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істин­них моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою подавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний із вас міг би стати кращим і розумнішим», — говорив в «Апології» Сократ. Іронія Сократа — це форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до буденної свідомості.

_________________________________________________________

Основна частина сократівських роздумів присвячена проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, вважає Сократ, — і є засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за до­помогою бесід, у яких виходить із фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності.

Сократ вчив, що філософія любов до мудрості, любов до знання може розглядатись як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме собою є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не вчинить зле. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання — це джерело морального вдосконалення. Тому істина та моральність тотожні поняття. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання як перемагати небезпеку); справедливість (знання як дотримуватися законів божественних і людських). Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий»,Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міц­ну і тверду опору, на якій могла б триматися моральність, суспільне життя, держава.


Розділ 3 • Антична філософія

За розповідями, Дельфійський оракул заявив, що немає нікого мудрішого, ніж Сократ.Бажаючи заперечити це твердження, Сократ почав спілкува­тися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не загордився, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що дійсно мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога. Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що він поставлений богами до афінського народу (як ґедзь до коня), щоб не давати своїм співгромадянам впадати в духовний сон і більше морально та інтелектуально самоудосконалюватися. Саме тому Сократ, впевнений у своїй правоті, доводить, що істинний філософ повинен і померти відпо­відно до свого вчення.

______________________________________________________________________

Переворот, зроблений Сократом у філософії, полягав у тому, що думка стала предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама собою, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнана сутність.

Платон. Афінський філософ (427-347 pp. до н. е.), походив з аристокра­тичного роду. Справжнє ім'я — Арістокл, Платон прізвисько (від «платюс» «широкий», «широкоплечий»). Учень Сократа відкрив свою школу — Академію (школа знаходилась у саду, посадженому на честь героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. е. до 529 р. н. е.).

Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в роз­поділі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сут-ностей — ідей. Вторинним, похідним від них, він називав всю різноманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають тому, що в досяжному для сприйняття світі є причина, яка робить річ саме такою річчю. Наприклад, дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл — тому, що існує ідея столу. Предмети мистецтва створюються тому, що є ідея прекрасного.

_______________________________________________________________

Протилежність світу речей і світу ідей Платон ілюструє на прикладі але­горії «Печера». Уявімо, що в печері сидять прикуті люди. Спалахи вогню освітлюють стіну, протилежну входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих палицях макети звірів, птахів, людей, предметів та ін. Люди не ба­чать цих істот, манекенів, оскільки не можуть повернути голови, перед їх очима — лише тіні, що народились у світлі вогню. Вони не знають іншого світу, крім світу тіней. Якщо кому-небудь з цих людей пощастить звільни­тися від ланцюгів і зазирнути у світ дійсних явищ, він буде несказанно вра-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

жений його багатством і різноманітністю. І якщо надалі йому доведеться знову бути ув'язненим у цій печері, він буде жити в мріях про реальний пре­красний світ. Отже, всі люди живуть у світі тіней, в нереальному світі, а є інший, істинний світ, і вони повинні прагнути побачити його очима розуму. Ідеї це зразки, а інші речі відповідають їм і стають подібними до них. Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра — джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному — є ідеєю добра.

________________________________________________________________

З ученням про буття в системі Платона тісно пов'язана космологія. Він розвиває вчення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Тво­рець'ce/nu/ — божественний деміург. Заставши все в безладному русі, він із без­ладдя зробив порядок, вважаючи, що це в усякому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос про­мислом божим одержав буття, наповнене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла — це видимі боги, які володіють тілом і душею.

У теорії пізнання Платон спирається на вчення про душу. Людина як тілесна істота смертна, а душа безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покрову, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебес­ній сфері. Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх. Тому процес пізнання полягає в пригадуванні душею тих ідей, які вона колись спо­глядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприй­няття породжує лише думки про речі. Теорія пригадування одержала назву анамнезис. Піднятися над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілес­ного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець — філософ. Завдання філософії спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже лише завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в люд­ському житті. Суть мудрості в досягненні царства ідей, в розгляді всіх" при­родних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

______________________________________________________________

Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких охо­роняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, котрі зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна дер­жава має бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір'я, безбожності.

Зміцненню ідеальної держави слід підпорядкувати систему виховання й освіти. Кожному стану відповідатиме свій рівень освіти. Наприклад, сукуп­ність гімнастики, музики і математики — обов'язкове коло освіти для воїнів.


Розділ 3 • Антична філософія

Найбільш здібні можуть навчатися діалектиці, але після оволодіння нею вони стають філософами-правителями. Освіта і виховання мають важливе значення для навчання доброчинності, яка є основою справедливості як найвищого блага. Несправедливість — зло, що належить до таких типів дер­жавного устрою: тімократії (влади честолюбців); олігархії (влади багатих); тиранії (влада сваволі); демократії (влада анархії). Ідеальна держава по­винна позбавити громадян несправедливості.

__________________________________________________________

Досягнуте істинне знання є умовою моральних вчинків. Цим знанням во­лодіє душа, яка складається з трьох частин: розумна, вольова, чуттєва. Розумна частина основа мудрості; вольова основа мужності; чуттєва основа міри і добробуту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуванням розуму приводить до справедливого влаштування держави та суспільства.

Вершиною давньогрецької філософії, її систематизації є Арістотель (384-322 pp.до н. е.). Сімнадцятирічний Арістотель стає слухачем Академії Пла­тона, де він провів двадцять років. Платон високо оцінив геніального юнака, як і Арістотель — Платона. Утім, він зумів побачити недосконалі сторони платонівського вчення, що в майбутньому дозволило йому сказати: «Платон мені друг, але істина дорожча».

Після смерті Платона Арістотель довгий час мандрує і вже п'ятдесятиріч­ним повертається до Афін, де відкриває свою філософську школу — Лікей (звідси ліцей) — (названа так тому, що знаходилась поряд із храмом Аполона Лікейського).

Арістотелю належить заслуга першого розподілу наук, виділення для кожної з них спеціальних галузей досліджень, встановлення різниці між теоретичними, практичними і творчими науками. Отже, теоретичні: метафізика — вивчає першопричини всіх речей, усього суттєвого; фізика — вивчає стан тіл і визна­чення «матерії», математика — вивчає абстрактні властивості реальних речей. Практичні: етика — наука про норми поведінки людей; економіка; політика. Творчі: поетика — теорія віршоскладання; риторика — теорія ораторського мистецтва та мистецтва ремесла.

Пояснюючи чуттєвий світ, Арістотель висуває поняття матерії, яка для нього — первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність — форма. На відміну від Платона поняття ідеї Арістотель заміняє поняттям форми. Вона — активне начало, початок життя і діяльності. Сутність — це одиничне, яке володіє самостійним буттям. Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і є субстанцією речі. Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу) і вищі, чисті форми. Найвища сутність це чиста, існуюча без матерії форма, першо-двигун, який слугує джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляданні цієї проблеми займає класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин: матеріальні, формальні, діючі


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

(ті, що виробляють), цільові (кінцеві, відповідають на питання «Чому?» і «Для чого?»).

______________________________________________________________

Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем є перші сутності — одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких — певне одиничне буття. Воно — єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом із тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія — мідь — є можливістю і кулі, і статуї. Стосовно окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевид-ність щодо мідної кулі). Форма виражається поняттям. Так, поняття кулі спра­ведливе і тоді, коли з міді ще не зроблена куля. Коли матерія оформлена, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос — форма — це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ — єдність матерії та форми.

_____________________________________________________________

Арістотель завжди пов'язує рух із відповідною енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії в Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягну­тим результатом, завершенням процесу. Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі. Завдяки цілі, меті, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, як би в потенції. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії вносить у рух телеологічний характер. Телеологізм Арісто­теля знаходить вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун, яким є Бог, Деміург).

Арістотель — автор вчення про душу. Душа — це прояв активності життє­здатної сили. Та вона притаманна лише живим істотам. Нею володіють рос­лини, тварини та людина. Але в кожному прояві душа носить своєрідний ха­рактер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмножен­ня — загальні для живих істот. Чуттєва душа властива тваринам. Розумною душею володіє лише людина, разом із тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум — основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і тісно пов'язаний з космічним розумом. Головна відмін­ність людини від тварини здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил і норм. Лише людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедли­вість. Першість у житті належить тій людині, яка активно діє. Вища форма діяльності — пізнавальна, теоретична. Людина одержує вищу насолоду не в ма­теріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому про­цесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальний мотив — знайти середню лінію поведінки.

У вченні про суспільство Арістотель наголошує, що сенс життя не в задово­леннях (гедонізм), не в щасті (евдемонізм), а в здійсненні вимог розуму на шляху до


Розділ 3 • Антична філософія

блага. Але, всупереч Платону, благо має бути досяжним, а не потойбічним ідеалом. Доброчинності можна і потрібно навчатися, вона — компроміс розсудливої людини: «нічого занадто...». Етика — це практична філософія, а етичне — середина між добром і злом.

_________________________________________________________

Вчення Арістотеляпро людину спрямоване на те, щоб спрямувати осо­бистість на службу державі. Людина — це «політична тварина». Вона наро­дилася політичною істотою і несе в собі інстинктивне прагнення до «спіль­ного співжиття». Центральна категорія етики для суспільного життя — справедливість. Справедливим можна бути лише щодо іншої людини. А це і є прояв турботи про суспільство, адже в справедливості людина показує себе насамперед політичною суспільною істотою. На думку Арістотеля, справедливість полягає в рівності, але для рівних, а нерівність — для нерівних. Нерівність — це нормальний стан людей.

_____________________________________________________________

Форми державного устрою Арістотель поділяє на правильні: монархія, арис­тократія, політія, і неправильні: тиранія, олігархія, демократія.

Творчість Арістотеля — вершина не лише античної філософії, але й всього мислення стародавнього світу, найбільш широка і в логічному плані найбільш розвинена система пізнання. Арістотель не лише впорядкував, але й система­тизував, узагальнив досягнення філософії свого часу. За своїм характером його творчість була гідним внеском у розвиток наукових досліджень. Змістов­ність філософської системи Арістотеля була універсальною.

Давньогрецька філософія в особах видатних представників, особливо Сократа, Платона, Арістотеля, вперше поставила та професійно обґрунтувала проблеми гносеології, онтології, логіки, антропології, етики тощо. Вона є вели­ким духовним здобутком людства, яка не лише вперше відкрила широкі обрії людського світорозуміння, а й зафіксувала прозріння в межах цих обріїв. У Ста­родавній Греції визначені всі ідеї та напрями майбутнього розвитку філо­софського мислення. У період її класичного існування філософія охоплює всі основні сфери людської життєдіяльності, філософія стає деталізованою, систе­матизованою, розгалуженою.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.132.132 (0.007 с.)