Основні риси філософського мислення

 

Філософське знання вже за Сократом протиставлялося знанню, обме­женому пізнанням дійсності. Наукове знання описує і пояснює область того, що є. А філософське знання охоплює також і область того, що повинно бути, — область смислу і мети людського існування. Більше всього філософія ціка-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

виться тим, що менше всього займає науку, — зв' язком даних явищ дійсності з загальним і цілим, розуміння життєвого смислу і значення тих явищ, котрі у своїй окремішності вивчаються різними науками. Філософські поняття, порівняно з науковими, покликані бути знаряддям пізнання при вирішенні проблем граничних основ буття і пізнання.

Філософія, таким чином, протистоїть загально визнаним дисциплінарним вимогам науки, зразком якого вважається природознавство. Вона, на відміну від звичайних наук, не має чіткого предмета, бо із самого початку шукає саму себе, свій предмет та свої можливості (X. Ортега-і-Гассет). Філософія почи­нається як любов до мудрості, з духовних пошуків софосів (мудреців) і потім визначається як метафізика (те, що вище природних наук) в її сполученні з богослов'ям (як це було в середньовіччі) та натурфілософією (як це було в Ренесансі). Справжній переворот у філософській свідомості здійснив /. Кант, оголосивши філософію знанням про знання, тобто науку, яка вивчає не природу і не дійсність як таку, а знання про природу, дійсність та рефлексивність духу. У чому ж полягає особливість філософського підходу до явищ дійсності? Чи можемо ми говорити про філософське мислення як особливий склад ро­зуму? Вже в античній мисленевій культурі філософія як любов до мудрості уявлялася специфічною духовною діяльністю, котра прояснює багатосклад-ність світу і заняття якою передбачає наявність певних моральних якостей і розумових здібностей. На думку Сократа знання, відокремлене від спра­ведливості та інших моральних якостей, постає шахрайством, а не мудрістю. Філософське мислення є насамперед виділення найбільш важливого, істотного з нескінченного розмаїття оточуючих нас явищ. «Смисловий центр» відбору інформації, характерний для філософії, виражений у трьох рисах філософ­ського мислення: рефлексивності, критичності і цілісності.

Рефлексивність — це прагнення до остаточної усвідомленості своїх дій, тобто налаштованість на виявлення смислу подій та їх зв'язку між собою. У ши­рокому розумінні смисл є мірою прилучення людини до певних явищ, подій, ситуацій. У спеціальному (вузькому) розумінні, смисл — це та повнота інфор­мації, яка потрібна для виділення предмета дослідження з Універсуму.

Рефлексія починається із здивування, з якого народжується дух філо­софствування. У результаті перед людиною відкривається перспектива нескін­ченності цілого (світу), можливість прагнути до його розуміння. Отже, пізна­вати не тільки розумом, але й почуттями (серцем). Рефлексія — це здатність не просто пізнавати, а пізнавати самого себе; не просто знати, а знати, що знаєш (Тейяр де Шарден).

Критичність як риса філософського мислення в першу чергу означає здат­ність оцінювати і оновлювати основи своєї власної діяльності у світі, який постійно змінюється. Сила філософського мислення полягає у вмінні зада­вати все нові і нові запитання світу і самому собі. У філософії немає заборони на критику, заборони на сумнів. На думку Р. Декарта, сумнів — це показник мислення, яке є умовою існування людини. Смисл філософського знання по-

Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

лягає не у визначеності відповідей на ті чи інші питання, а скоріше за самі питання. Чим більше питань, тим менше догматизму і більше творчості.

Філософія — це культура мислення про можливість помислити, начало буття. Філософ — людина, яка трагічно (B.C. Біблер) сумнівається там, де сум­ніватися неможливо і заборонено: в релігійних першоначалах, в наукових обґрунтуваннях, в можливостях художнього уявлення.

Відповіді, які постійно підлягають сумніву, торкаються «вічних» проблем: Чи має Всесвіт яку-небудь єдність або мету? Чи поділений світ на матеріальне і духовне, а якщо так, то що таке дух і матерія? Чи існують закони природи, або ми просто віримо в них завдяки лише нам властивої схильності до по­рядку? «Ми живемо, писав філософ Л. Шестов, — в оточенні нескінченної множини таємниць. Проте при всій загадковості цих таємниць найбільш загадковим та хвилюючим є те, чому взагалі існує таїна».

Великі мислителі давнини Фалес, Парменід, Демокріт, Платон та інші ста­вили запитання: що таке буття? І далі: що означає «бути»? Твердження кож­ного з них у той же час було запереченням думки попередника. Сумнів у досто­вірності одержаного знання покладено в основу будь-якого філософського вчення. Такий сумнів може бути абстрактним, метафізичним або конкретним, діалек­тичним, однак саме він, сумнів, заперечення, характеризує кожну філософ­ську систему, а отже, і визначає специфіку філософії.

Проте сумнів не виступає самоціллю, а є засобом перевірки достовірності знань, вірувань, настанов. У зв'язку з цим відкидаються знання, які віджили свій час, а більш нові закріплюються на міцнішому фундаменті.

Відносність власних знань про світ і про самого себе — найважливіший мотив культурного розвитку особистості, ознака її духовної зрілості. Саме в цьому по­лягає особливість філософії як спонукального мотиву до мислення. Вчитися — це в першу чергу мислити, перетворюватися на творчу людину, яка керується внутрішньою потребою пізнати навколишній світ і себе. Як вчення про мислен­ня філософія вчить вмінню не дивитися, а бачити. Адже пошук істини — це розкриття внутрішнього світу людини, випробування, напруга інтелектуаль­них і моральних сил. Тому бачить той, хто може побачити.

Відтак, філософія, на відміну від інших дисциплін, прагне вирішити вічні проблеми. Але як вічні вони будуть вічно вирішуватися по-різному, і кожного разу одержана відповідь буде підлягати критичному аналізу і сумніву. По-іншому не може бути, адже таїна буття завжди є проблемою, котра знову і знову вимагатиме свого вирішення.

Цілісність філософського мислення означає спрямованість на об'єднання розмаїття людського життя — особистого, соціального, пізнавального — через виявлення їх зв'язку. Цілісність якого-небудь явища — це зовсім не сума його можливостей, які можна було б виділяти до нескінченності. Людина, яка мислить по-філософському, уявляє світ як ціле, що дає можливість визначити основні тенденції його розвитку, а також співвіднести своє життя з цими тенденціями і зрозуміти своє місце в цьому розвитку.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

«Вся гідність людини, говорив французький філософ XVII ст. Б. Паскаль, — в здатності мислити. Тільки мислення звеличує нас, а не простір і час, в яких ми — ніщо. Постараємося мислити гідно. У цьому — основа моральності». Отже, філософія — це розвинена культура здатності мислити, вона є фор­мою міркувань про першоначала буття. Сьогодні під тиском антропологічної проблематики предмет філософії змінюється в напрямку персоноцентризму, граничних питань людинознавства взагалі.

 

1.3. Філософія як світоглядне знання

У процесі свого розвитку, в залежності від рівня знання про оточуючу дійсність, людство виробляє ту чи іншу світоглядну картину світу — міфо­логічну, релігійну, наукову, художню. Філософія репрезентує собою специ­фічну форму світогляду. За визначенням В. Дільтея, світогляд — це струнка система поглядів, котра на основі побудови картини світу вирішує питання про сенс життя, його мету і основні принципи.

Світогляд можна визначити як систему поглядів на оточуючий світ в його цілісності і засновану на цих поглядах позицію по відношенню до нього. Сві­тогляд — це система узагальнених, ціннісно-орієнтаційних знань про відно­шення людини до світу. Світогляд завжди системний, тобто є сукупністю не суперечливих між собою переконань.

Знання про світ знаходиться в основі життєвої позиції. Але тоді, коли воно перетворюється в переконання людини в його істинності. Таким чином, світогляд не є продуктом діяльності лише одного мислення, яким би творчим або логічним воно не було. Воно — результат життєвого досвіду, вибраної життєвої позиції. Структура будь-якого світогляду включає в себе картину світу, ідеали і оцінку життя. Головна специфіка світоглядних повідомлень і знань в тому, що вони визначають відношення людини до світу: до природи, до суспільства, до самого себе, адже кожний із нас — «дзеркало і ехо Все­світу», і в той же час — унікальна частина світу.

У XVII ст. англійський філософ Ф. Бекон приблизно поділив світ на три частини: природа, суспільство, людська свідомість. Звідси і пішла традиція ви­діляти три аспекти світогляду: натуралістичний (відношення людини до при­роди), соціокультурний (відношення до суспільства) і егоїстичний (відношення «Я» до себе, до своїх власних суб'єктивних можливостей). Відповідно до цього, орієнтуючись на свій світогляд, кожна людина, як говорить давньоіндійська мудрість, послідовно реалізує три мети. Перша мета — жити, друга — жити краще, третя — бути кращим. Знання про те, як потрібно відноситися до світу, щоб успішно реалізувати три мети, — це і є світоглядні знання.

Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

Відмінні риси філософського світогляду (стосовно релігійного, міфоло­гічного, художнього) пов'язані в першу чергу з тим, що філософський світо­гляд опирається на досвід, наукове виправдання, прагнення до загальної зна­чимості, приділяючи значну увагу перевірці обґрунтованості своїх тверджень.

Філософія являє собою теоретичне відношення до світу, тому вона здійс­нює свідомий відбір уявлень для побудови картини світу на основі логічних і гносеологічних критеріїв. Цінність пізнання займає найбільш високе місце в ієрархії цінностей філософського світогляду. Тому у філософії зовсім не виклю­чена ситуація, коли філософ виступає проти своїх власних результатів.

Світогляд — це духовний феномен, який має складну структуру, що складається з низки елементів.

Пізнавальний (гносеологічний) елемент, що ґрунтується на узагальнених знаннях — професійних, повсякденних тощо, і являє собою універсальну картину світу, в якій систематизуються результати індивідуального і суспіль­ного пізнання, стилі мислення народу, епохи тощо.

Ще одним елементом є ціннісно-нормативний (аксіологічний), призначення якого — забезпечити вміння керуватися певними суспільними регуляторами, до яких належать цінності, ідеали, переконання, вірування, норми, дирек­тивні дії тощо. Цінність — властивість предмета, явища задовольняти потреби, бажання індивіда. До системи цінностей можуть входити уявлення про добро і зло, щастя і нещастя, сенс і мету життя та ін. Згодом формується певна ієрархія цінностей, на вершині якої — абсолютні цінності, зафіксовані в тих чи інших суспільних ідеалах. На їхній основі виникають соціальні норми: правові, релігійні, моральні тощо, які регулюють повсякденне життя.

До структури світогляду входить також практичний елемент. Світогляд — це не тільки узагальнені знання, але й реальна готовність людини до певного типу поведінки в різних обставинах. Без практичної складової світогляд мав би абстрактний характер. Навіть орієнтація світогляду на споглядальну позицію в житті все одно проектує, стимулює певний тип поведінки.

Через форми відображення і відповідні їм об'єкти світогляд поділяється на буденний і теоретичний.

Буденний світогляд виникає через почуття, емоції, настрої, в яких відобра­жується діяльність людини. Він рухомий, мінливий, емоційно забарвлений, не має стрункої, логічної форми, позбавлений моменту самоусвідомлення у виборі мети і цінностей свого існування. У буденному світогляді позиція людини визначається не осмисленими оцінками, а почуттями любові чи нелю­бові, симпатіями і антипатіями.

Теоретичний світогляд (теоретичний рівень світогляду) грунтується на по­няттях, концепціях, теоріях, гіпотезах, ідеях та ін. На цьому рівні створю­ється світоглядна картина, яка допомагає пізнавати сутність явищ, планувати і реалізувати свої дії, організовувати життя відповідно до уявлень про його сенс. Теоретичний рівень характеризується логічною оформленістю. На основі самоусвідомлення, аналітичного мислення, сумніву теоретичний світогляд стає фундаментом для формування переконань, чіткої життєвої позиції.

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Через відмінність об'єктів світоглядного відображення світогляд поділя­ється на індивідуальний та масовий.

Індивідуальний світогляд відображає специфіку неповторних рис особис­тості людини та особливості її існування.

Масовий світогляд властивий націям, класам, групам людей, він також відображає те спільне, що характеризує буття людей на певних історичних етапах у межах певних культур.

Філософія — це теоретично сформований світогляд, система загальних по­глядів на світ у цілому, на місце людини в ньому. Вона передбачає існування різно­манітних форм самовизначення людини у світі. Отже, світогляд у філософії виступає у формі знання і має систематизований, упорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку. Філософію вважають матір'ю науки, і перші природознавці були одночасно філософами, а сама філософія прагне використати теоретичні методи дослідження, логічний інструментарій для об­грунтування своїх положень, вироблення достовірних, загальнозначимих прин­ципів і положень.

Великий німецький філософ /. Кант окреслив сферу філософії такими питаннями: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? Що таке людина? Філософський спосіб вирішення цих питань відрізняє орієнтація на знання, міркування, доказ, а головне — на суверенність свідомості й унікальність світогляду окремої людини — головного суб'єкта філософствування.

1.4.Чи є філософія наукою?

 

Сучасна наука як особливий соціальний інститут виникла в Європі в період XV-XVII ст. її мета — одержання об'єктивних знань про реальність, придатних для практичного застосування. На відміну від буденного пізнання наука орієнтується на пошук сутності явищ, пошук об'єктивної істини, котра не виявляється простим спостереженням, а вимагає соціальних процедур транс­формації реальних об'єктів в ідеальні (які існують тільки в думках) об'єкти. Критеріями наукового пізнання як продукту наукової діяльності є система-тизованість, інтерсуб'єктивність, перевірка досвідом, відтворюваність. Науку можна визначити як «спостереження, класифікацію, описання, експеримен­тальні дослідження і теоретичне пояснення природних явищ».

Вироблені філософією науки XX ст. критерії науковості не дозволяють стверджувати, що філософія є наукою, оскільки більша частина філософських тверджень емпірично не доводиться і не заперечується. У філософії ніколи не було пануючої парадигми, тобто сукупності цінностей і засобів вирішення дослід­ницьких завдань й установок, які поділяються всім науковим співтоварист-

Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

вом. У ній завжди відбувається протистояння і боротьба течій, шкіл, напрямів. Аксіоми філософії не передбачають емпіричного обґрунтування. Більшість філософських тверджень не можна оцінювати як істинні чи хибні.

Але наука — це завжди методично організоване мислення. Тому філосо­фія безперечно є наукою, специфіка якої полягає у співвіднесеності різних способів бачення об'єктів. Успадкувавши від міфології і релігії їхній світо­глядний характер, світоглядні схеми, а також весь обсяг позитивного знання, філософія разом вирішує свої проблеми під іншими кутом зору, а саме з позицій раціональної оцінки (з позицій розуму). Як теоретично сформований світогляд, система загальних поглядів на світ у цілому, що передбачає існування різно­манітних форм самовизначення людини, філософія є формою знання і має впорядкований характер. Цей момент суттєво зближує філософію і науку.

Не можна заперечувати наукового характеру філософії взагалі як одного із грандіозних проявів людського знання і культури. Якщо розглядати філо­софію не тільки стосовно конкретних концепцій, а й з позицій історії, то можна виявити спадкоємність розвитку філософського знання, його проблематики, спільність категоріального апарату і логіки дослідження. Ще Арістотель виділив із свого вчення логіку — науку про правильне мислення; психологію — науку про душу; етику — науку про моральне вдосконалення; метафізику — власне філософію. Він вважав метафізику «царицею всіх наук», що було зумов­лено вищим рівнем її розвитку (на той час) порівняно з іншими науками. Г. Гегель розглядав філософію насамперед із точки зору «науки логіки».

Висновки, одержані у філософії, слугують не тільки засобом отримання нау­кового знання, але й самі входять у зміст науки. Філософія виробила свій категоріальний апарат і свою мову. Вона здійснює науковий пошук і вже завдяки цьому має науковий характер.

Філософія активно взаємодіє з конкретними науками, які освоюють окремі аспекти розвитку природи і суспільства, спираючись на емпіричні методи дослідження. Філософія ж вбачає своє завдання в синтезі людських знань, у формуванні цілісної картини світу, її основним методом виступає теоре-тичне мислення, яке спирається на досягнення конкретних наук. У цьому виявляється її специфіка як форми універсального теоретичного світогляду, оскільки вона має справу з фундаментальними характеристиками людського буття.

Великі відкриття в конкретних науках сприяли інтенсивному розвитку філософії. Досить згадати той величезний вплив, який справили успіхи природознавства в Новий час або в кінці XIX — початку XX ст. на розвиток філософського знання. Разом із тим і філософія впливає на розвиток конк­ретних наук, причому як позитивно, так і негативно. Філософський світогляд так чи інакше впливає на позицію вченого, а отже на його ставлення до необ­хідності розвитку тієї чи іншої конкретної галузі знання. Адже такі науки, як кібернетика з погляду програм штучного інтелекту, технічна логіка та інформатика, синергетика — в аспекті моделювання креативних сил пород­ження порядку з хаосу, ноосферна стратегія соціобіології та глобальної еко-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

логії, структурна лінгвістика та антропологія, семіотика і психоаналіз, культуро­логія та політологія, космологія та соціологія — продуктивно розв'язують філософські питання за дисциплінарними межами самої філософії.

Філософія говорить не про закони, а про смисли, не про природу, а про куль­туру, дух людини. Філософія є «службою» забезпечення суб'єктивних перед­умов людської свободи. Сьогодні «запити філософських смислів» (С.Б. Кримський) виникають у всіх сферах творчої діяльності. Досить згадати проблеми єдиної теорії поля як «теорії усього», релятивістську космологію як теорію Всесвіту, концепцію мови як «дому буття», вчення про культуру як духовність людини, чи політологію як практичну мудрість. Отже, розвиток філософії диктується самим розвитком сучасної науки.

Філософія пояснює обґрунтованість і смисл того чи іншого наукового від­криття або знання. Це має важливе значення для розуміння сутності пара-науки (антинауки, «альтернативної науки»). Позиція світоглядного плюралізму, нейтральності наукового світогляду щодо псевдонауки веде до інтелектуаль­ного анархізму, що може призвести до перемоги марновірства та забобонів.

Загальнокультурне значення і просвітницька функція філософії несумісні з тими псевдонауковими теоріями, які звалюються на сучасну людину. Ігнору­вання наукового світорозуміння може призвести до небезпечних соціальних на­слідків, особливо коли паранаука вступає в союз із політичною владою. Це не тільки релігійний фанатизм, фундаменталізм та інквізиція, але й соціал-дарвінізм,. гоніння на генетику та кібернетику тощо. Тому байдужість до зусиль науки є виявом інтелектуальної і моральної недостатності.

Сучасна наука не суперечить варіативним результатам розв'язання проб­лем філософії. Плюралізм стає виразом об'єктивного стану речей. Непевне-ність остаточних констатацій у науковому мисленні викликає потребу в за­лученні до їх обґрунтування евристики загальної картини світу. А це розширює в проблемному полі науки сферу філософських міркувань та їх значення. Філософія збагачує наше інтелектуальне уявлення і зменшує догматичну впевненість, котра заважає займатися творчістю.

1.5. Причини виникнення філософії

 

Вирішити поставлену проблему означає не просто дати відповідь на пи­тання: з чого, коли, як, де і чому виникла філософія як нова, більш універсальна форма світогляду. Це відповідь на питання — чому потреба у філософії від­творюється в культурі людства в різноманітних регіональних і національних формах у різні історичні епохи.

Питання про те, де виникла філософія, — це питання про рівень давньо­китайської, давньоіндійської філософії. Питання про те, коли виникла філо-

• Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

софія — це питання не про звичайну хронологію, а про рівень суспільного розвитку, визначення часу, коли стає можливою філософія як нова форма суспільної свідомості і новий вид світогляду, і на якому стані ця можливість реалізується.

При відповіді на питання, з чого виникла філософія, всі концепції поділя­ються на три основні групи: міфогенна, сцієнтистська і гносеогенна.

Згідно з міфогенною концепцією, філософія виникла з міфології шляхом внут­рішнього (імманентного) розвитку останньої за рахунок зміни лише форми: особистісно-образна форма змінюється на безособистісно-понятійну. Іншими словами, міфологічні образи, зрозумілі і на рівні буденної свідомості, посту­пово стають ідеями, символами, узагальненими поняттями. Представники цієї концепції (Г.В.Ф. Гегель, А.Ф. Лосєв) вбачають в міфологічному світогляді духовне джерело філософії. При цьому Г.В.Ф. Гегель не проводив відмінності між міфом і релігією, вважаючи міф світоглядною частиною будь-якої релігії.

Основою міфології, вважає Г.В.Ф. Гегель, є фантазуючий розум, який не може виражати розумний зміст світу в розумній формі. У міфології форма супе­речить змісту, тобто загальним визначенням істини. Людина починає сум­ніватися в істинності міфологічного пояснення світу. Філософія і виникає як спроба виразити об'єктивно-розумний зміст світу в адекватній (відповідній) йому понятійній формі. Міф — це єдине духовне джерело філософії, яке створює можливість філософствування. Для перетворення цієї можливості в дійсність необхідна низка умов — розквіт, зрілість дійсно політичної свободи і певний рівень розвитку культури. Тоді зникає спрямованість на одиничне: міфологічний образ, як правило, є одиничним, на відміну від філософських узагальнень — понять. Сова Мінерви — символ філософської мудрості — вилітає, по Гегелю, в сутінки, тобто по закінченню (при заході) реальної історичної епохи, схопленої в думці.

На думку А.Ф. Лосєва, міфологія відрізняється від релігії, і саме з нерелі-гійного міфу виникає філософія. Основою міфу як живого, одушевленого і зрештою антропоморфного розуміння буття з'являється абсолютизація ро­дового життя. Філософія і виникає як спроба розгадати таїну вищої об'єк­тивності нерелігійного міфу. «Міф» — «слово», «розповідь» — на перших порах не протиставлявся «логосу», первісним значенням якого також є «слово», «мова». Тільки пізніше «логос» стало означати здатність до мислення, розум. Починаючи з V ст. до н. е. у філософії й історії міф, протиставлений логосу, набув негативного відтінку, означаючи безплідне, необгрунтоване тверд­ження, яке не спирається на чіткий доказ або надійне свідчення. Але навіть у цьому випадку поняття «міф», дискваліфіковане з точки зору істинності та протиставлене «логосу», не поширюється на священні тексти про богів і ге­роїв. Так само як багатоликий Прометей, «міф» означає досить різні реалії: теогонію і космогонію, різного роду байки, повчання, родоводи, легенди, які мовби мимохідь передаються з уст в уста. Таким чином, у грецькому кон­тексті міф — не тільки особлива форма мислення, але й сукупність того, що передається і розповсюджується завдяки контактам, зустрічам,

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

розмовам як безособова, анонімна, невловима сила, яку Платон називає «поговір».

Міфи, відповідаючи традиційному (наявному) стану речей, який уявлявся єдино можливим і тому гармонійним порядком буття, утверджували в сус­пільстві дану систему цінностей і формували певні норми поведінки. Стабі­лізуючи суспільне життя, міфологія відігравала величезну роль у житті людей на ранніх стадіях їхнього розвитку, оскільки стверджувала гармонійність відносин як між людьми, так і між світом і людиною. Цю традицію — пошук гармонії між світом і людиною — продовжує філософія.

Друга концепція — сцієнтистська (наукова) — розглядає як єдине дже­рело походження філософії передфілософське, конкретне, наукове знання. Наука зароджується раніше філософії. Вона починається з рахунку. Ще давньогрець­кий філософ Платон звернув увагу на те, що саме число і рахунок вчать людину міркувати, думати. Рахунок — перша теоретична діяльність розсудку, який перебуває між чуттєвістю і мисленням. На цій межі (між чуттєвістю і мисленням) зароджується наука — розсудково-теоретична діяльність лю­дини, спрямована на пізнання світобудови. Число — перший ідеальний об'єкт в історії культури, адже для чисел байдужі їх предмети. Число і рахунок набули світоглядного значення, стали основою і засобом орієнтації людини в часі і просторі. А така орієнтація була нездійснена без зв'язку насамперед із небом, що спричинило формування астронома. Поява звичного для нас явища — календаря — стало революцією в розвитку людського знання. Сюди ж відноситься зародження ідеї причинності, що було пов'язано з реальною практикою людей.

У третій — гносеогенній — концепції джерелами філософського знання виступають: розвинутий релігійно-міфологічний комплекс; емпіричне знання; жи­тейська мудрість, котра відбивала буденний моральний і практичний досвід. Необхідною причиною розвитку є суперечність між міфологічним світогля­дом і початками наукового мислення. Філософія виникає як розповсюдження методів наукового мислення, яке прагне розкрити неявні істотні зв'язки і від­ношення у вузькій галузі спеціального знання, на всю світобудову. Дана суперечність знаходить своє вирішення у філософії при певних соціальних умовах. До них у першу чергу належить наявність товарно-грошових від­носин, економічного пріоритету людського життя, встановлення правових норм. Всього того, що створює вільну людину.

Ряд мислителів звертають особливу увагу на роль моральної потреби у ви­никненні філософії як акту вільного і усвідомленого вибору. Як нова форма духовної культури, філософія формувалася не поступово, а була введена від­разу у відповідь на потребу критично оцінювати справжню гідність людини у світі. Філософія «пом'якшила» антагонізм логосу (методологічної предмет­ності окремих наук) і міфу (містичної, ірреальної божественної істини), взявши на себе турботу про душу людини та її моральності. Філософське знання в першу чергу є етичним знанням, пізнанням Істини і Добра, котрі поєднують у собі мету пізнання і моральні цілі.

Розділ 1 • Предметне поле філософії, її сенс і призначення

Уперше цей акт вільного вибору одночасно здійснився (і незалежно один від одного) в трьох культурних «режимах» давнього світу — Давній Індії, Дав­ньому Китаї і Давній Греції. Щоправда, до початку XX ст. більшість філосо­фів займали позицію європоцентризму і вважали, що філософія є відмінною рисою виключно Західної культури і виникає тільки в Давній Греції. Наприклад, Г.В.Ф. Гегель відмовляв китайській філософії в праві на існування, аргумен­туючи свою думку образністю, алогізмом і асоціативним сприйняттям світу, властивого китайським мудрецям.

Із середини XIX ст. з'являються теорії, які відстоюють наявність філо­софії на Сході. Пізніше, на їх основі, формується концепція азіацентризму, представники якої відстоювали позицію, згідно з якою філософія (і культура) виникли в східних цивілізаціях давнини. Об'єктивну позицію постарався зайняти німецький філософ XX ст. К. Ясперс. З його точки зору філософія вини­кає одночасно в трьох незалежних один від одного регіонах — Китаї, Індії і Греції в «осьовий час» — VIII-II ст. до н. е. Центром цієї «осі» є VI-V ст. до н. е. — період, коли в Китаї жили Лао-цзи і Конфуцій, в Індії — Будда, в Греції — Пар-менід, Геракліт, Платон. Сутність і новизна «осьового часу» в цих культурах полягає в тому, що людина усвідомила буття в цілому, саму себе, свої межі і мож­ливості. Усвідомлення меж поставило перед нею вищі цілі. Це відбувалося через рефлексію, свідомість усвідомлювала свідомість, мислення зробило своїм об'єктом мислення.

Почалася довготривала боротьба раціонально перевіреного досвіду проти міфу. Людина змогла внутрішньо протиставити себе світу, відкривши внут­рішні джерела, котрі дозволили їй піднестися над світом і над самою собою. Філософи стали претендувати на роль наставників і вчителів політичного та соціального життя. Такому духовному стрибку людства сприяла існуюча можливість постійного спілкування — держав, культур, вільних особистостей. Щоправда, потрібно враховувати істотні відмінності філософії у вказаних регіонах, що було обумовлено соціальним влаштуванням, статусом наукового знання, різними міфологічними картинами світу, і, зрештою, ментальністю.