Суть та особливості філософського світогляду.

Поняття «філософія» вперше вжив великий математик Давньої Греції Піфагор (580-500 рр. до н.е.). Але витлумачення даного поняття так, як це згодом утвердилося у світовій культурі належить давньогрецькому філософу Платону (427-347 рр. до н.е.). Буквально «філософія» в перекладі з грецької означає «любов до мудрості». Філософія – це система найбільш загальних теоретичних поглядів на світ, місце в ньому людини, з'ясування різних форм відношення людини до світу. Філософія є ціннісним розумінням світу, вищою єдністю істини, добра і краси. При цьому вона теоретично узагальнює досягнення науки і культури, всієї людської історії, виступаючи у формі теоретичного світогляду, вищою по відношенню до міфології і релігії як історичних типів світогляду, передуючих філософії.

У системі духовної культури філософія бере на себе роль критичної рефлексії життєвого досвіду, формує найбільш загальні ідеї та ідеали, на яких базується культура певного історичного типу суспільства. От чому певна філософська картина світу є діалектичною єдністю сущого і належного, в якому суще критикується з позиції належного (ідеалу), - при цьому автори конкретної філософської системи, як правило, виступають від імені усіх членів суспільства. Тут відбивається специфічна роль філософії в суспільстві: виступаючи квінтесенцією духовної культури епохи, вона вирішує перш за все смисложиттєві проблеми людини. Ці проблеми обумовлюють і всю специфіку філософського знання, яке включає в себе:

- онтологію (вчення про буття);

- гносеологію (теорію пізнання, вчення про сутність, форми та закони пізнання, мислення);

- діалектику (вчення про джерела, сутність і закони розвитку);

- соціальну філософію (теорія суспільного життя);

- логіку (вчення про закони і форми правильного мислення);

- філософію історії (теорія загальноісторичного філософського розвитку);

- аксіологію (теорія цінностей);

- етику (вчення про мораль);

- естетику (вчення про природу прекрасного та сутність мистецтва);

- філософську антропологію (вчення про людину) та інші.

Відношення філософів до спроби розв’язання цих проблем, і перш за все онтологічної і гносеологічної, призвело до появи розбіжностей у поглядах мислителів. Ці розбіжності стосувались перш за все відношення духовного до матеріального. Перший бік цього питання можна сформулювати так: яке із цих начал – ідеальне чи матеріальне – є первинним, визначальним, а яке – вторинним, похідним. Ті з філософів, корті вважали первинною матерію, заклали початок матеріалістичного напрямку в філософії, а ті, які вважали первинною ідею, започаткували напрямок ідеалізму. Обидва ці напрямки існують упродовж усієї історії філософської думки. Щоправда, багато філософів минулого і сучасності вважали за потрібне зосореджуватись лише на цьому питанні. На перший план висувається досягнення істинного знання, свободи, людського щастя, з’ясування природи морального обов’язку, сенсу людського життя, і та ін. Іншим не менш важливим питанням філософії є питання про те, чи пізнаванний світ? Більшість філософів дотримуються точки зору пізнавального оптимізму: так, світ у принципі пізнаванний. Сьогодні ми вже знаємо, чого ще не знали вчора; в майбутньому ми осягнемо те, що невідоме ще сьогодні. Проте існує точка зору агностицизму, який заперечує (частково або повністю) можливість пізнання світу. Поміж цими крайніми точками зору знаходяться прихильники пізнавального скептицизму. Вони вважають: як би ми не проникали в глиб об’єкту, завжди натикатимемось на непізнане, бо дійсність завжди виходить за межі пізнаного, що обмежує свободу дії людини.

Більш сучасні підходи до осмислення філософських проблем базуються на спробі подолання протиставлення матеріальної і духовної реальності, концентруючи увагу на проблемі людини. Тому антропоцентризм є найхарактернішою ознакою філософського знання. Як філософський світоглядний принцип, антропоцентризм є таким розумінням світу, в який включена людина як свідомо діяльнісний чинник, що визначає кінець кінцем буття світу. У розвитку філософії проблема людини у навколишньому світі завжди була визначальною, а в даний час вона грає вирішальну роль в розумінні сучасного світу. Її становлення було зв’язане з розумінням людини не як просто біосоціальної істоти, але й з усвідомленням людиною себе як індивіда і особи. Зміст принципу антропоцентризму історично змінювався услід за зміною розуміння суті людини і розвитком наукового знання про природу людини.(Див.: від Протагора – «людина є міра всіх речей», Сократа – «людина мисляча є міра всіх речей», Демокріта – «людина як мікрокосм» до Вернадського В.І. – «людство як геологічна сила», що стало свідомим співучасником світової еволюції та висуває на перший план етичні та решту всіх духовних якостей особи).

Розвиток антропоцентризму показав, що на ранніх етапах людина виступає як результат еволюції світу, потім стає поступово учасником світового процесу, а в даний час перетворюється на вирішальний чинник організації світу. Останнє диктує людині необхідність оволодіти широким запасом знань з різних наук і об'єднати їх ідеєю цілого і загального. Узагальнюючи знання конкретних наук, філософія сягає таких її аспектів і зрізів, що їх не можна з'ясувати ніякими іншими науками. Якими прикладами чи формулами можна, наприклад, визначити і висловити, що таке краса, доброчинність або ж світ у його цінності – безмежну в просторі і неперехідну в часі об’єктивну реальність? Це під силу лише філософії.

З виникненням філософії, та становленням її основної проблематики постало питання і про те – що ж вона по суті своїй являє? Чи є вона наукою, чи вона виступає лише як різновидність світоглядної позиції. Слід вважати, що обидві ці позиції є крайностями, оскільки між філософією та наукою є як певна спільність, так і відмінність.

Для ілюстрації деяких особливостей філософії наведемо їх у зіставленні з наукою:

 

Наука	Філософія
- мислення здійснюється в межах знань, які є прерогативою лише даної науки; - мислення здійснюється на базі чітких понять; - відволікається від будь-яких виявів ставлення людини до світу, до об'єкту дослідження; - відповідає на питання – «як?» та «чому?».	- мислення характеризується переходами з однієї сфери знань в іншу, і на їх базі робляться узагальнення й висновки; - мислення здійснюється на базі узагальнених законів і категорій; - мислення рефлективне, відображає певне ставлення до об’єкта; - мислення пов'язане з системою цінностей і цілепокладанням, тому відповідає на питання – «для чого?», «з якою метою?»

 

Філософія опирається при формуванні цілісної світоглядної позиції на систему наукових знань, але рухається в відносно самостійному руслі внаслідок чого, в її внутрішніх структурних складових – філософських вченнях, школах, течіях, напрямках, концептуальних підходах містяться глибокі та корисні ідеї і узагальнення.

Слід також мати на увазі те, що існує принципова відмінність між двома типами орієнтації філософської думки. Є філософи, котрі свій творчий пошук підпорядковують підтвердженню заздалегідь визначеної мети. Така упередженість може призвести до формування утопічних поглядів на майбутнє, а в практичних справах – до авантюризму. Справжня ж філософія повинна ґрунтуватися на об'єктивному дослідженні і такій же об'єктивній оцінці його результатів. Отже, філософські позиції, цілі і ціннісні орієнтації відкривається й обґрунтовуються шляхом об'єктивного дослідження, а не передують йому.

Це дає можливість констатувати те, що у філософії визначилися два основні типа філософування. Один із них – софійний – націлює філософа на відкритість і неупередженість думки в пошуках істини. Оскільки світ багатоманітний, «множинний», то й відповіді на проблеми, котрі його турбують мислитель вибирає з багатьох можливих варіантів, не вважаючи їх кінцевими, «істиною в останній інстанції». Такий спосіб, примушує підходити до осягнення світу не лише з визнання його багатоманітності, а й із того, що явища в ньому перебувають у постійному розвитку і взаємозв’язку. Подібне бачення світу ототожнюється з діалектичністю поглядів. Тобто, софійний спосіб філософування реалізує себе в діалектичному методі.

Існує і інший спосіб філософування, який зветься епістемним. Він спрямований на членування й упорядкування дійсності, створює чіткі, раціонально осяжні моделі світу. Епістемний спосіб філософування спирається на догматичний (або метафізичний) метод світорозуміння, який ігнорує багатоманітність світу та розвиток і взаємозв’язок усіх його явищ.