Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Філософська думка Середніх віків.

Поиск

В історії Європи середньовіччя охоплює майже тисячоліття – від розпаду Римської імперії (V ст.) до кризи феодального ладу й формування на цьому ґрунті ідей доби Відродження. Перш за все це доба підсилення впливу релігії на всі сфери суспільного життя, що неминуче відбилося на розвитку всієї європейської філософії. Якщо антична філософія пов’язувала буття людини і світу перш за все з природою і космосом, то у середньовічній філософії джерелом всякого буття, блага і краси є Бог.

Середньовічне мислення теоцентричне. Бог є реальністю, який створює і визначає все суще. У основі християнського мислення лежать два найважливіших принципи, що не зводяться до міфологічної свідомості: і мислення язичницького (нехристиянського) світу: ідея творення (креаціонізм) і ідея одкровення (святе письмо).

Ці дві ідеї можна уподібнити онтологічному (вчення про природу світу) і гносеологічному (вчення про пізнання) аспектам філософії. Згідно християнському догмату (Біблії), Бог створив світ ні з чого, створив дією своєї волі завдяки своїй всемогутності, яка в кожну мить зберігає, підтримує буття світу. Вчення про творення переносить центр тяжіння з природного на надприродне начало. Якщо античні боги були споріднені з природою, Бог християнства стоїть над природою по той бік її і тому є трансцендентальним, що знаходиться за межами цього світу, поза свідомістю.

Одним з найбільш видатних представників зрілої схоластики був теолог, чернець Фома Аквінський (1225/26-1274). Він намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. При цьому останнє було перетворене таким чином, що воно не вступало в суперечність з догматами творіння світу ні з чого і з вченням про боголюдяність І.Христа.

Вищою фазою розвитку середньовічної філософії є схоластика, яка починається з IX в. і продовжується до кінця XV в. Світ, згідно уявленням схоластів не має навіть самостійного існування, все існує лише у відношенні до бога.

Схоластична філософія зосередилася на двох проблемах: на доказі існування бога і на спорі між номіналізмом та реалізмом.

Схоласти прагнули зробити божественні постулати зрозумілими, і для цього зверталися до раціонального апарату - його понять, категорій, форм і методів доведення істини. Була розроблена тонка і гнучка система правильно побудованих силогізмів - умовиводів. Ця система лежала в основі середньовічної теологічної освіти, її й називали схо­ластикою. Щоправда, дуже часто схоластичні методи застосовувалися не для доведення змісту істин, а їх форми, що й надало схоластиці певного негатив­ного забарвлення. Та незважаючи на цю обставину, схоластика збагатила й розвинула логіку - науку про закони, форми й прийоми мислення.

Питання відношення віри й знання в середньовічній філософії вирі­шувалося неоднозначно, що й знайшло відображення в боротьбі номіналізму й реалізму, в якій відбито полеміку між матеріалізмом і ідеалізмом. Номіналі­сти вважали, що реально існують лише предмети, речі, явища. Універсалії (категорії) - лише відбиття їх подібності, їх "імена", у ролі чого лише вони й виконують онтологічні функції. Найбільш видними представниками номіна­лізму були Уільям Оккам (1281-1349 рр.) та Іоанн Дунс Скот (бл. 1266-1308 рр.). Представники реалізму стверджували ідею реального існування універсалій. Вони існують до речей і являють собою думки, ідеї в божествен­ному розумі. Тобто, реалізм зводиться до платонівського розуміння сутності ідей як вічної реальності.

Середньовіччя ознаменувалося і розвитком арабської філософії. Найвидатнішим серед арабомовних філософів вважається Ібн-Рошд (латинізоване ім’я Авверроес, 1126-1198 рр.). Він продовжував матеріалістичну тенденцію філософії Арістотеля. Та й праці його є, власне, коментарями до вчення вели­кого античного філософа.

У середні віки розвивалася філософія і у східному, православному регі­оні християнства - у Візантії. Вона не поривала з античною традицією, біль­ше того, тут відроджується платонізм у оновленому вигляді неоплатонізму. Він покликаний був з позицій античності обгрунтувати троїчність Бога. В христологічних суперечках формувалося вчення про людську сутність, про душу і тіло. Починаючи з Х-ХІ ст. у філософії Візантії чітко простежуються дві тенденції - раціоналістична та містико-етична. Найбільш визначним пре­дставником першої з них був Михаїл Пселл (XI ст.) - політик, історик, філо­лог, котрий історичні події та суспільні явища трактував з раціоналістичних позицій. Друга тенденція знаходила своє виявлення у зверненні людини до свого внутрішнього "я" і практичних засобів його вдосконалення. Так заро­дився ісихазм, найбільшими представниками якого були Іоанн Ліствичник (VII ст.) та Григорій Палама (1297-1360). Ісихазм зробив певний вплив на філософію й духовне життя східних слов'ян, зокрема, українців.

Таким чином, філософія середніх віків була багатою й різноманітною. Незважаючи на свій теоцентризм, ця філософія спрямована на пізнання внут­рішнього буття людини, її самосвідомості, яка вважалася для кожного більш відкритою, аніж зовнішня для нього реальність. Середньовічна філософія підготувала ґрунт для ідей доби Відродження.

Філософія Відродження.

Епоха Відродження орієнтована на мистецтво. В центрі уваги виявляється людина. Філософське мислення антропоцентричне. Індивід знаходить самостійність, він представляє самого себе. Його позиція - гордість і самоствердження, усвідомлення власної сили і таланту і він схильний приписувати всі заслуги собі. Розуміння людини в Відродженні відрізняється від античного і середньовічного. Людина сама постає тут як творець самої себе й водночас як пан над природою. Це було сміливим кроком проти ідеї зіпсутості й гріховності людської природи, що вже саме по собі усуває на задній план одну з визна­чальних ідей середньовіччя - потребу божественної благодаті і спасіння.

Отже, отримавши від бога свободу волі, людина сама повинна вирі­шувати свою долю. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот; людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя і долі. До того ж в ієрархії духовних цінностей пріоритетним стає не походження чи багатс­тво, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя стає служіння сус­пільству, людям. Звідси гуманізм Відродження.

Змінюється погляд на діяльнісний характер людини. Античність ак­центувала увагу на споглядальності людиною свого життя в єдності з космо­сом. В середні віки праця, власне, виступала як норма покарання за гріхопа­діння людей: "В поті чола їстимеш хліб свій", — ось що заповів Бог Адаму й усім нащадкам його. Лише в добу Відродження праця, діяльність проголо­шуються найвищим покликанням людини. Оскільки праця не лише задоволь­няє земні потреби людини, а й формує саму людину, остільки набуває свого роду сакрального (освячувального) характеру, в людині важливе місце посідає покликання до активної творчої позиції, відчуття свого таланту й сили.

У часи Відродження формується поняття особистості й індивідуума. І якщо до індивідуальності підходять з естетичних позицій - милування його неповторністю, унікальністю, то для оцінки особистості застосовуються пе­реважно морально-етичні критерії. Головне приділяється пізнанню внутріш­ньої суті людини, її вміння пізнавати й розрізняти добро і зло.

У епоху Відродження філософія знов звертається до вивчення природи. Але розуміння природи має нову специфіку: християнський бог тут втрачає свій трансцендентний потойбічний характер, він якби зливається з природою. Така натурфілософія - є пантеїзм. Бог начебто розливається в природі, від чого сама природа обожнюється. Сам же Бог ніби "приземлюється", перестає бути надприрод­ним.

Справжній світоглядний переворот доби Відродження виявився у по­глядах на світобудову Миколая Коперника (1473-1543). В історії науки йо­го вчення було революційним актом, заявило про незалежність науки про природу від релігії. Теорія Коперника про обертання Землі навколо Сонця і добове обертання її навколо своєї вісі означала розрив з геоцентричною сис­темою Птоломея й релігійними уявленнями про Землю як про обрану Богом арену боротьби божественних і диявольських сил за людські душі. І хоч Коперник у центр Всесвіту замість Землі ставить Сонце (геліоцентризм), він вважав Всесвіт безконечним.

Нове бачення світобудови вимагало пошуків нового методу пізнання світу. В цілому мислителям Відродження властиві діалектичні тенденції. Так, Микола Кузанський (1401-1461) дотримується принципу збіжності проти­лежностей. Наприклад, він каже: "Єдине є все". Цю свою тезу обґрунтовує математично. Так, при збільшенні радіуса кола діаметр, центр й окружність співпадають; при безконечному збільшенні однієї із сторін трикутника дві інші в безмежності співпадають.

До речі, нові уявлення про світобудову відкрили нові можливості для переосмислення таких принципів, як деїзм і пантеїзм. У філософії Відродження переважало деїстичне спрямування щодо співвідношення віри і знання, але це не означало витіснення, тим більше - забуття пантеїзму. Джордано Бруно (1548-1600), якого за вироком інквізиції спалили, форму­лює концепцію "натуралістичного" (від натура - природа) пантеїзму. Згідно з нею, матеріальне буття сприймається як самодостатнє. Матерія проголошу­ється як "начало", що все породжує із свого лона. Пантеїзм тут уже не сим­вол божественного буття, а розлитий у реальності Бог.

Переглядаються погляди на суспільство. Здійснюються перші кроки по обґрунтуванню громадянського миру незалежно від релігійно-богословських санкцій. У цьому зв'язку найтиповішою є політична доктрина Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Суспільство, зазначав він, розвивається не за волею Бога, а в силу природних причин. В основі розвитку історії лежить "матеріальний інтерес" і сила народних мас та панівних класів. Виступав за створення сильної національної держави, вільної від феодальних міжусобиць. Водночас він вважав припустимим застосовувати й жорстокі засоби для при­душення народних виступів, виправдовував хитрість, жорстокість і віроломс­тво правителів в ім'я великої мети - створення міцної держави. Заслуга Макіавеллі полягала в тому, що він одним із перших почав розглядати дер­жаву людськими очима, а не через призму теології. В добу Відродження виникають і формуються ідеали утопічного соціалізму.

Гносеологія Відродження об'єктивно спрямована проти схоластики та релігійного догматизму. Вона висувала на перший план досвід, чуттєве сприйняття як перший, найважливіший крок у пізнанні.

Філософія доби Відродження відіграла величезну роль, наклавши свій відбиток на характер всієї наступної науки й філософської думки. Відродивши ідеї античної філософії, вона збагатила й розвинула їх під впли­вом середньовічної культури й університетської науки, а також потреб суспільно-історичної практики. Вона дала могутній імпульс для розвитку природничих і гуманітарних наук в умовах Нового часу.

 



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-20; просмотров: 452; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.23.92.64 (0.011 с.)