Релігійна філософія сучасності

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Е.Мунье (1905-1950), М.О.Бердяєв (1874-1948), Л.І.Шестов (1866-1938)ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881-1955); неопротестантизм – П.Тиллих (1886-1965) Р.Бультман (1884-1976) ін. і неотомізм – Ж.Марітен (1882-1973) Е.Жильсон (1884-1978), Ю.Бохенський (р.1902) і ін.

XX ст. та початок нинішнього століття позначились виникненням і поширенням не лише нових нетрадиційних релігій, але й релігійних філософських течій. Це зумовлене, передусім, існуванням багатьох релігій, які в своїй діяльності виходять все ширше за рамки задово­лення суто релігійних потреб віруючих. В наш час існує ще й достатньо оче­видний зв'язок між соціально-економічним становищем, інтересами релігій­них організацій і філософськими системами й організаціями.

На межі ХІХ-ХХ століття бурхливого розвитку зазнають фізіологія та психологія органів чуття, через що набуває поширення філософія персоналі­зму. За її твердженням, найвищою цінністю вважається людина, особистість (лат. persona), а весь світ є виявом творчості найвищої, "верховної персони" – Бога. Завдання орієнтації людини полягає в тому, щоб знайти зміст всього, що існує, з точки зору волевиявлення людини у співвіднесеності з найпер­шим началом - Богом. Оскільки особистість перебуває у ворожих стосунках із дійсністю, життя починається з того, що ламає контакт із середовищем: особистість повинна "увійти в себе", зосередитися. Внутрішні властивості індивіду ("освідчення", "інтимність") повинні оберігати людину як від тоталітаризму, так і від індивідуалізму, об'єднати людей в "оптимальне ціле". Головним засобом самоутвердження особистості виступає внутрішнє само­вдосконалення. Персоналізм є спробою конкретизувати християнський ідеал особи в умовах сучасного динамічного світу.

Хоч персоналізм є різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому містяться й елементи суб'єктивного ідеалізму, що особливо виявляється в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оці­нювальній здатності окремої людини. Представниками персоналізму були голландські вчені Б.Боун, У.Хокінг, Е.Брайтмен та французькі - Е.Муньє, Ж.Лакруа та ін.

Офіційною філософією католицизму є неотомізм. Це найбільше відгалуження сучасної філософії в католицьких країнах (на земній кулі зараз проживає до мільярда католиків). По суті, неотомізм – це поновлене й збагачене стосовно умов сучасності вчення Фоми Аквінського. Та всеж на одну відмінність їх вкажемо. Фома Аквінськийрозглядав людину як раз і назавжди дану, незмінну духовну субстанцію. Неотомізм же проповідує історичність людини. Людське суспільство в неотомізмі розглядається як природне, яке, однак рухається до заздалегідь передвизначеної мети. Звертаючись до аналізу людини, неотомісти оперують категоріями "індивідуальність", "особистість", "людська природа". Перша використовується ними для позначення будь-яких речових утворень, субстанцій, які виникають, відповідно з томізмом, внаслідок впровадження ідеальної форми в матерію. В подібному розумінні людина постає як особливого роду субстанція, що характеризується своєю специфікою і місцем в ієрархії творіння. Оскільки людина – це єдність душі і тіла, то лише багатовимірна душа робить її справжньою людиною. Із врахування соціаль­ного оновлення світу оновлюється й неотомістська антропологія. Так, Йоан Павло II (Кароль Войтила) в свій час висував центральну тему аналізу – феномен люд­ської дії. Діяння в нього первинне щодо свідомості. У дусі поновлення томізму він досліджував проблематику морального вибору суб'єкта, цілі й сенс йо­го існування. Людина постає зануреною у вічні цінності й повністю відклю­чена від реальної історії.

Треба зробити ще одне застереження з приводу філософів із числа релі­гійних діячів чи тих, що причетні якимось чином до релігії. Із них чимало ввійшло у когорту провідних мислителів, але лише при одній умові – якщо вони виступали поза рамками догматів і настанов своєї релігії. Сама церква несхвально ставилася до таких "бунтарів". Так, у 40-50-х pp. минулого століття католицька церква засудила видатного французького філософа екзистенціаліста Г.Марселя, і хоч той від поглядів своїх не відмовився, він змушений був не вживати слово "екзистенціалізм". Переслідування з боку офіційних кіл католицизму зазнавав видатний вчений, вихователь чернечого ордену єзуїтів Тейяр де Шарден (1881-1955), який намагався модернізувати християнство. Але через "надто велику близькість" до природознавства й гуманізму його погляди були засуджені, а книги його в католицьких закладах були заборонені. Авторитетами в очах католицизму вважаються лише ті філософи-неотомісти, концепції й ідеї яких не становлять загрози ортодоксальному християнству, зокрема католицькій церкві.

Свої філософські системи в наш час розвиваються представниками різних релігій. Так, добре відомі імена протестантських авторів, зокрема таких, як Карл Барт (1886-1968), Пауль Тілліх (1886-1965), Рейнгольд Нібур (1892-1971) та ін. Значний вклад вніс у розробку філософських проблем пре­дставник іудаїзму Мартін Бубер (1878-1965). В ісламському світі добру ві­домі імена Джемала ад-Діна ал Афгані, Мухамеда Ікбала та ін. Заслугову­ють окремого розгляду представники російської релігійної філософії кінця XIX - першої пол. XX ст. Серед них перше місце посідає Володимир Сергійо­вич Соловйов (1853-1900). Центральною у його вченні є ідея "всеєдиного сущого", або ідея владності. Це історіософська теорія християнського "боголюбського процесу". Єдність роду людського є важливою релігійною і філософською істиною – це субстанційна єдність, людство в цілому, або со­ціальний організм, живі члени якого представляють різні нації. Ця ідея стала плоттю, відколи світові з'явився Христос. "З того часу велика людська єд­ність, вселенське тіло Боголюдини, реально існує на землі... Людство вже не абстрактна істота, його субстанційна форма реалізується в християнському світі". Ідеалами Соловйова були "свободна теократія" (влада Бога), або "Вселенська Церква", побудована на єдності православ'я, католицизму і про­тестантизму. Кінцевий етап історії - ''Боголюдськість". А "метафізика всеєд­ності" Соловйова полягає у "виправданні добра" в ім'я Бога й християнсько­го єднання.

Пошуки Соловйова продовжив Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948). Це філософ-ідеаліст, який висунув тезу про створення нової філософії шляхом возз'єднання мислення з живими коренями буття. У своїй "онтологічній" гносеології виходить із того, що нам дане щось до будь-якої філософської рефлексації, до поділу на суб'єкт і об'єкт. Сам по собі світ об'єктів позбавлений духовності й свободи, йому протистоїть творчість, що, долає відчуженість об'єктів від людини. Суб'єкт, що творить, включає весь світ у себе, в своє життя, чим і перетворює його.

Павло Олександрович Флоренський (1882-1942) – видатний релігійний мислитель і вчений. Розвивав "філософію всеєдності" Соловйова, намагаю­чись обґрунтувати її не лише релігійно-філософськими положеннями, але й науковим твердженням, взятим переважно з фізики, математики, філології. Його "Конкретна метафізика" всеєдності мас на меті пізнання світу й софії – "ідеальної особистості світу", яка являє собою вияв первинних символів, що лежать в основі різних сфер реальності. Найголовнішим "первинним" осяг­ненням істини є одкровення.

Помітними постатями в релігійній філософії були також С.М.Булгаков (1871-1944), С.Л.Франк ( 1877-1950) та ін.

Була ще й інша, не менш впливова тенденція російської філософської думки – російський космізм, центральним моментом якого є ідея єдності людини з космосом. Це вчення М.Ф.Федорова (1828-1903), К.Е.Ціолковського (1857-1935). В Україні ці ідеї розвивав Володимир Іванович Вернадський (1863-1945), який власне узагальнив у своїх творах вчення космізму. Виключну цінність має його вчення про ноосферу, цебто про нову земну оболонку, яка виникла з біосфе­ри й складається з мислительної енергії людини.

Щодо російських та українських релігійних філософів і космістів, то у порівнянні із деякими сучасними західними філософськими течіями істотною їх особливістю була повна відсутність песимізму – переважає оптимізм, заснова­ний на вірі в єдність людства й його духовно-моральне вдосконалення.

 

Філософська думка в Україні

Ключові категорії і поняття: антеїзм, кордоцентризм, «сродна праця», три світи, філософія серця, дві натури.

 

План:

1. Філософські ідеї в культурі Київської Русі і розвиток філософської думки в період формування української нації.

2. Філософія Григорія Сковороди.

3. Філософська думка в Україні XIX - XX ст.

 

Проблема "Людина - світ" посідає провідне місце в історії філософської думки України. Сама ж філософія є невід'ємною складовою української ду­ховної культури, котра на європейському тлі відзначається як тривалістю своєї історії, так і оригінальністю свого змісту.

Українська філософська думка мала певні свої особливості. Перш за все, її зміст та ідеї завжди визначалися соціально-історичними особливостями тієї чи іншої доби історії українського народу. По-друге, філософські ідеї виражалися не в одних лише трактатах чи філософських дослідженнях – вони пронизують собою різні види духовної творчості: фольклор, художню літературу, наукову й літературну публіцистику і критику. Окремі видні мислителі в силу певних умов залишили по собі російськомовну спадщину. Й нарешті, українська філософія повторює основні етапи розвитку філософської культури Європи, але специфіка історичного розвитку внесла певні часові їх зміщення. До того ж кращі здобутки світової філософії на українському ґрунті розвивалися залежно від актуальних потреб прогресивного розвитку нашого народу.

В розвитку української філософії можна виділити дві важливі доби. Перша – докласична доба, яка включає в себе такі етапи розвитку філософської культури в Україні, як:

1. Філософська культура Київської Русі (X – XIII ст.).

2. Філософські ідеї в духовній культурі XIV – XV ст.

3. Гуманістичні й реформаційні ідеї в суспільно-філософській думці України (XVI – XVIІ ст.).

4. Філософія Києво-Могилянської академії (XVIІ – перша пол. XVIІI ст.).

У добу класичної української філософії дали про себе знати:

1. Філософія Г.С.Сковороди. Українське просвітництво (друга пол. XVIІI – перша пол. XIX ст.).

2. Університетська філософія XIX ст.

3. Український романтизм (Гоголь, Кирило-Мефодіївське братство, Юркевич та інші) та натуралістично-позитивістські мотиви в українській філософії (кінець XIX – поч. XX ст.).

Точкою відліку історії формування філософських ідей і концепцій у культурі Київської Русі є 860 рік (прийняття князем Аскольдом християнської віри) і 988 рік – рік установлення на Русі християнства.

З прийняттям християнства на східнослов'янському ґрунті прищеплюються й ідеї античної філософії, але дійшли вони не безпосередньо від Сократа, Платона й Арістотеля. а опосередковано – через візантійську культуру, пере­важно через твори східних отців церкви – Іоанна Золотоустого, Василя Ве­ликого, Єфрема Сиріна та ін. І тут треба підкреслити ще одну особливість києворуської культури: незважаючи на свій середньовічний тип, ця філософія не протистояла релігійній вірі й водночас не була служницею релігії, являю­чи собою щось на зразок світського еквіваленту релігії. Й по-друге, вона менш усього займається проблемами онтології, а прагне дати своє витлума­чення історичного процесу й державної влади.

Крім спроб пояснення історичних подій, київські книжники акцентували увагу на розробці проблеми людини. При цьому їх цікавило не представниц­тво тієї чи іншої соціальної верстви (князь, смерд, воїн тощо), а людина вза­галі. З метою осягнення її сутності, центр уваги переноситься на духовність людини. Ґрунтуючись на релігійному тлумаченні походження людини, київ­ські книжники мислять її як "вінець творіння" й водночас як володаря, який піднімається над природнім космосом, що створений Богом. Людині відводи­ться роль посередника, центральної ланки, яка здійснює комунікацію між Богом і створеним ним світом.

Отже, з самого початку суспільно-філософська думка наших предків ма­ла не умоглядний характер, а переслідувала конкретні соціально-політичні цілі й завдання. Звідси бере свій початок переважання у вітчизняній суспіль­ній думці інтересу до моральної проблематики, до питань, безпосередньо причетних до осмислення соціально-політичного буття. З іншого боку, в найдавніший період нашої суспільно-філософської думки зароджується якнай­пильніша увага до людини, чим закладаються підвалини гуманістичної тра­диції, плідно розвинутої в подальші часи нашої вітчизняної філософії.