Пізнання як предмет філософського аналізу. Сутність пізнання, рівні та форми.

Людство завжди прагнуло до набуття наукових знань. Процес оволодіння таємницями буття є виразом найвищих устремлінь творчої активності розуму. За тисячоліття історичного розвитку пройдено складний і нелегкий шлях пізнання від примітивного, обмеженого до все більш глибокого проникнення в сутність буття. Розвиток знання йшов пліч-о-пліч із розвитком виробництва, мистецтва, художньої творчості. Наш розум осягав закони світу не заради простої допитливості (хоч допитливість – одна з ідеальних рушійних сил людської життєдіяльності), а заради фактичного перетворення природи й людини з метою максимального гармонійного життєвлаштування людини у світі. Тобто, пізнання носить соціально-детермінований (суспільнозумовлений) характер. Знання утворює складну систему, що виступає у вигляді соціальної пам’яті, багатства його передаються із покоління в покоління, від народу до народу за допомогою механізму соціальної спадковості, культури.

Ще в античні часи філософи стали замислюватись над тим, що таке знання й пізнання, і які шляхи здобуття знань. Вже давньогрецькі філософи займалися й сформували свою теорію пізнання, або гносеологію, яка є одним із головних розділів філософії. Сучасна гносеологія основну увагу приділяє проблемі пізнаваності світу, питанню про межі нашого знання, шляхи і способи його отримання, критерії його достовірності, питанню мов пізнання, дослідженню засобів збереження обробки і передачі знань, питанню їх систематизації.

Саме пізнання в найзагальнішому вигляді можна визначити як діяльність людини по придбанню знань про світ який нас оточує, про саму людину, про взаємовідносини її і природи, її та суспільства.

Процес пізнання протікає у формі взаємозв’язку і взаємодії суб’єкта, що пізнає і пізнаваного об’єкту. Суб’єктом пізнання є людина, що відображає в своїй свідомості явища дійсності. Цей суб’єкт активний: він ставить цілі, визначає засоби їх досягнення, проводить корегування цих цілей на основі практики. Об’єктом пізнання є предмет, явище, процес матеріального або духовного світу, на який відправлена діяльність суб’єкта.

Знання як найважливіший засіб перетворення дійсності являють собою динамічну складну систему, що швидко розвивається й за темпами випереджує зростання будь-якої іншої системи.

За останні десятиліття у зв’язку із стрімкою комп’ютеризацією всіх сфер виробничої й культурно-духовної діяльності різко зріс інтерес до природи й сутності інформації, тому що для передачі, збереження, кодування, декодування й перетворення інформації використовують машини. На їх основі створюються бази («банки») даних і знань, що їх використовують для розв’язання багатьох завдань, які раніше вирішувалися лише людиною. У зв’язку з цим поняття «знання» й «інформація» нерідко ототожнюються. Водночас знання розглядають як найвищу форму відображення дійсності, а останнє, в свою чергу, як фундаментальну властивість матерії. Говорячи про знання, маємо на увазі саме найвищий рівень інформації, що функціонує в людському суспільстві. У зв’язку з цим можна лише зауважити, що знання є завжди інформацією, але не кожна інформація є знаннями. Інформація перетворюється в знання у відповідності з цілим рядом закономірностей, що регулюють діяльність головного мозку й різних психічних процесів, а також різноманітних правил, які включають знання в систему суспільних зв’язків, в культурний контекст певної епохи. Завдяки цьому знання стає надбанням суспільства, а не лише конкретних індивідів.

В свою чергу пізнання – це теж складний і суперечливий процес, в якому традиційно виділяють два ступені (або ж рівні) пізнання: пізнання чуттєве та пізнання раціональне. Обидва ці ступені тісним чином пов’язані між собою і кожна з них має свою специфіку та надає суб’єкту пізнання різні можливості по формуванню системи знань.

Чуттєве пізнання реалізується в рамках наступних форм: відчуття, сприйняття, уявлення, емоції. Перш за все пізнання опирається на безпосередній контакт органів чуття людини (зір, дотик, слух, нюх, смак) і матеріальних об’єктів в результаті чого ми виходимо на знання. Відчуття і являє собою не що інше як віддзеркалення властивості об’єкта за допомогою одного з органів.

Сприйняття – цілісний образ предмету, віддзеркалення його властивостей всіма органами чуття. Сприйняття не є «сумою» відчуттів, воно зароджується й існує як форма такого активного синтезу різноманітних проявів об’єкта, що нерозривно пов’язане з іншими актами пізнавальної і практичної діяльності, які передували даному конкретному спостереженню. Саме тому процес сприйняття – активний процес і по своєму творчий. Та найголовніше, завдяки багаторазовій роботі механізмів сприйняття в нашій свідомості ми можемо утримати в своїй пам’яті цілісний образ предмету навіть тоді, коли він нам безпосередньо не даний. Це функція більш складної форми чуттєвого пізнання, яка називається уявленням.

У звичайному вжитку слово «почуття» має ще одне значення: ним позначаються такі властивості й типові для людини емоції, як гнів, радість, любов, ненависть, симпатія, антипатія, задоволення, незадоволення тощо. Вони дуже багатоманітні й різні за змістом. Емоції – комплексна й досить складна форма людської чуттєвості.

Отже, головні елементи чуттєвої діяльності й чуттєвого пізнання – це відчуття, сприйняття, уявлення, емоції. Але це не означає, що в реальному процесі пізнання вони існують відособлено одне від одного чи наступають одне за одним. Насправді чуттєве пізнання є складною синтетичною єдність перерахованих елементів і форм, які водночас нерозривно пов’язані з формами розумової діяльності.

Раціональне пізнання ґрунтується на здатності логічного мислення. Необхідність такого пізнання диктується тим, що чуттєвого пізнання не досить для проникнення в сутність об’єктів. Адже ми не можемо передати іншим людям свої відчуття, хоч можемо про них розповісти. Ми не можемо відчути ті образи, що існують в мозку іншої людини, хоч можемо почути або прочитати про них. По-друге, і в повсякденному житті, і в науці ми оперуємо знаннями, які не можемо одержати шляхом чуттєвого сприйняття, тобто за допомогою відчуття. Не можна, наприклад побачити, понюхати, почути чи доторкнутися числа, історичної події або таких понять, як честь, совість, матерія, свідомість. Для того щоб виробити складні знання про світ в цілому, про події й процеси, які в ньому відбуваються, щоб створювати нові знання й передавати їх, нам потрібні поняття й пов’язані з ними логічні процеси.

Поняття – це така форма мислення, в якій відбиваються загальні, істотні ознаки даного предмету або явища, виду, стану, дії, властивості чи ознаки (їх суть).

Судження – це форма мислення в якій відбивається зв’язок між об’єктом і його ознакою, або між самими об’єктами, чи сам факт їх існування як таких. В судженнях може бути виражена як істина так і хибність.

Умовивід являє собою форму мислення, завдячуючи якій на основі одного чи кількох суджень виводиться нове.

Слід звернути увагу і на те, що в процесі пізнання наряду з раціональними операціями й процедурами беруть участь і нераціональні. Але це аж ніяк не означає, що вони ірраціональні. До таких нераціональних форм пізнання ми відносимо інтуїцію і творчість. Хоч вони неминуче присутні в пізнавальній діяльності людини, наука ще мало знає їх сутність і механізм їх дії. Так в процесі творчості й інтуїції роз’єднана на якомусь етапі діяльність по оперуванню абстрактними й чуттєвими знаннями знову раптово об’єднується, викликає ніби озаріння, спалах, які й сприймаються як відкриття, як висвітлення того, що раніше перебувало в мороці несвідомої діяльності.

 

Проблема істини в пізнанні.

Проблема відповідності знань об’єктивній реальності відома в філософії як проблема істини. Питання про те, що таке істина, по суті є питанням про те, в якому відношенні перебуває наше знання до зовнішнього світу, як встановлюється й перетворюється відповідність знань і об’єктивної реальності.

Багато в чому проблема достовірності наших знань про світ визначається відповіддю на одне з основних питань гносеології «Що є істина?». Існують різні трактування поняття «істина». Для одних – істина це відповідність знань дійсності. Для інших істина є те, що підтверджене досвідом. Для третіх істина є угодою між вченими, конвенцією. Для четвертих вона оцінюється з погляду корисності отриманого знання, з погляду ефективності його використання на практиці. Класична концепція істини пов’язана з першим визначенням. Вона виникла в глибокій старовині і розділяється представниками різних напрямів. Сучасне трактування істини, якої дотримується більшість філософів, полягає в наступному:

1. До дійсності відноситься як об’єктивна реальність, що існує зовні і незалежно від нашої свідомості, так і суб

1. ’єктивна реальність.

2. Пізнання разом з результатами і об’єктом пізнання нерозривно пов’язане з практичною діяльністю людини. Через практику здається об’єкт пізнання, в практиці реалізуються результати пізнання.

3. Істина є нескінченний процес, пов’язаний з переходом від неповного знання до повнішого знання. Остання теза пов’язана з поняттями «відносна істина» і «абсолютна істина», які з різних сторін характеризують знання про об’єкт

Абсолютна істина – а) вичерпне достовірне знання про природу, людину і суспільство (його не може бути); б) знання, які ніколи не можуть бути спростовані (земля кругла, людина смертна).

Відносна істина – це неповне, неточне знання, відповідне певному рівню розвитку суспільства, який обумовлює ті або інші способи отримання цього знання. Потому, кожна відносна істина – це лише сходинка, яка наближає нас до істини абсолютної. Але процес цей може тривати безконечно, бо на кожному етапі історичного розвитку ми відкриваємо нові властивості і сторони навколишнього світу і створюємо про нього все повніші й точніші знання. Цей постійний процес переходу від одних відносних форм об’єктивної істини до інших – найважливіше виявлення діалектики в процесі пізнання. Кожна відносна істина містить у собі частинку абсолютної і навпаки: абсолютна істина – межа безконечної послідовності істин відносних.

Слід мати на увазі те, що рівень відносної істини в процесі пізнання (з позиції кількості і якості знань) визначається двома важливими чинниками:

а) пізнавальною зацікавленість людини;

б) досконалістю інструментів пізнання (форм, методів, засобів і т.п.).

Нерідко в пошуках істини ми натикаємось на помилки. Це такий зміст свідомості, що не відповідає реальності, але сприймається за істину. Проте це не дає нам підстав для песимізму. Більше того, ми завжди повинні пам’ятати, що істина потребує постійної перевірки свого змісту з метою встановлення її адекватності щодо об'єктивної дійсності. Помилки, як правило, мають мимовільний характер, вони можуть виникнути в ході дослідження внаслідок цілого ряду причин – в ході спостережень, вимірювання, обчислення, міркувань, оцінок тощо. Тобто, помилки мають і гносеологічні, й психологічні, й соціальні підстави. Але уже факт наявності помилкових знань диктує необхідність відрізнити істинні знання від хибних.

Єдиного універсального, абсолютного і безперечного критерію істин не існує, хоча певні критерії її встановлення є. В сучасній філософській думці розрізняють практичний, логічний, і естетичний критерії істини. Основним є критерій практики, згідно якому вважається що істинним знанням є те, яке прямо чи опосередковано отримало своє підтвердження на практиці.

Згідно логічного критерію нове знання, яке претендує на істину, не повинно суперечити тим фундаментальним законам, які вже перевірені і підтверджені практикою.

Згідно естетичного критерію запорукою істинності повинна являтись краса ідеї, теорії чи гіпотези, їх гармонія, досконалість форм та внутрішня співвідносність та співмірність.

Крім вищевказаних критеріїв розрізняють і ряд інших: прагматичний, етичний, утилітарний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та інші. Всі вони тим чи іншим чином сприяють можливості уникнути спотворення справжнього стану справ. Особливо небезпечним є спотворення істинного стану справ в сфері людського буття, в історичному процесі. Приклад тоталітаризму дає гірку можливість переконатися, як на догоду офіційній ідеології фальсифікується історія, спотворюється істина, для чого використовують найогидніші засоби, аж до знищення архівів чи вбивства свідків тих або інших подій. У цьому зв’язку дослідження таких оцінок пізнання, як корисність, істинність, некорисність і неправдивість, «вигідність» чи «невигідність» становить важливе завдання пізнання, особливо при дослідження практичної реалізації різних видів форм знання.