Філософські погляди марксизму.

XIX століття ввійшло в історію людства як доба класичного капіталізму. Величезне зростання продуктивності праці і суспільного багатства, зумовлене розвитком капіталізму, аж ніяк не супроводжувалося поліпшенням становища переважаючої маси людей - безпосередніх виробників матеріальних благ. Навпаки, відбувалася різка поляризація умов життя: з одного боку, в руках буржуазії нагромаджувалося багатство, з другого ж боку, в середовищі трудящих, передусім пролетарів, панували злидні. Капіталістична дійсність спростовувала соціальні ілюзії про встановлення царства розуму, справедливості, братерства й рівності між людьми, що проголошувалися ідеологами ранньої буржуазії

Саме в цей час і виступили на арені політики й науки Карл Маркс (1818-1883) та Фрідріх Енгельс (1820-1895). їх погляди сформувались під впливом німецької класичної філософії, зокрема Гегеля і Фейербаха. К.Маркс та Ф.Енгельс поділяли точку зору попередників, що філософія є квінтесенцією свого часу й покликана вносити мудрість і розум у розвиток суспільства та сприяти його прогресові. Водночас вони пересвідчилися, що буржуазні держави керуються інтересами привілейованих класів. Це й примусило К.Маркса і Ф.Енгельса створити власну теорію, яка б відповідала інтересам більшості суспільства. Вони одразу висловили впевненість, що стихійність, неорганізованість виступів робітничого класу можуть бути подолані лише з'єднанням робітничого руху з соціалістичною теорією.

Отже, соціально-історичною передумовою виникнення марксистської теорії стали утвердження капіталізму як нового суспільного ладу та боротьба робітничого класу за свої соціально-економічні й політичні права.

Безпосереднім теоретичним джерелом марксизму була, як уже згадувалося, німецька класична філософія. Маркс і Енгельс запозичили матеріалізм Л.Фейербаха, та найголовніше, вони його поєднали з діалектикою Гегеля. Її "раціональне дзеркало" вони вбачали в ідеї загальності, суттєвості й необхідності розвитку, який здійснюється шляхом виявлення й подолання внутрішніх протилежностей, їх взаємоперетворення, стрибкоподібного переходу кількісних змін у якісні, заперечення старого новим. Основне положення гегелівської діалектики про постійний процес розвитку підводив до висновку, що в суспільстві також діє цей універсальний закон вічної зміни, що боротьба протилежностей у суспільному житті є запорукою його розвитку.

Свою філософську систему Маркс і Енгельс обґрунтували новітніми для свого часу досягненнями природничих наук. Такими були, зокрема, відкриття закону збереження й перетворення енергії, клітинної будови організмів та дарвінівська теорія походження видів.

Таким чином, свою теорію Маркс і Енгельс обґрунтували не лише досвідом соціально-економічного розвитку, а й досягненням суспільних та природничих наук.

Принципово новим у вченні Маркса й Енгельса був погляд на суспільство. Уся попередня філософія вбачала джерело розвитку суспільства в ідеях, поглядах, теоріях, що існували в різні історичні епохи і справляли вплив на життя людей, визначали їх політику, мораль, економіку, характер державного устрою тощо. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя, передусім, на сферу матеріального виробництва. Саме воно лежить в основі життя і розвитку суспільства. Серед розмаїття відносин між людьми вони виділяють базові відносини, що характеризують спосіб виробництва матеріальних благ. Саме вони визначають усі інші відносини між людьми. Практична діяльність людей по перетворенню світу є основою не лише матеріального, а й духовного суспільства. Звідси марксизм робить глобальний висновок, що суспільне життя визначає суспільну свідомість. Це положення марксизму і є основою матеріалістичного розуміння історії. В цьому й полягає принципова новизна марксистської філософії.

 

Сучасна світова філософія.

Основні поняття і категорії: сцієнтизм, антисцієнтизм, раціоналізм, ірраціоналізм, неопозитивізм, філософія життя, філософська антропологія, герменевтика, структуралізм, екзистенціалізм, неотомізм, фрейдизм, неофрейдизм, відчуження, свобода, абсурдність буття.

 

Починаючи з доби Відродження людина є тим центром, навколо якого міркують філософи Нового часу, просвітники, класики німецької філософії. Віддаючи належну увагу онтологічним проблемам та пізнанню, філософи при всій їх відмінності сходилися на тому, що можуть і повинні бути пізнані й визнані загальнолюдські гуманістичні ідеали й принципи, передусім ідеал свободи і принцип гідності людської особистості. Звеличується при цьому розум як філософська категорія – й не лише як засіб пізнання, а й чинник передвизначення розвитку людини, природи й суспільства. Вершиною схиляння перед всесиллям розуму вважалася теза: «Усе розумне дійсне, усе дійсне розумне» (Гегель).

Але, в кінці XIX – початку XX століття у філософії з’явилися істотні новації, що дали підстави ввести поняття некласичної філософії. Перш за все цьому сприяло прискорення та радикалізація соціокультурних змін в суспільстві, та зміна соціально політичних структур. Суспільство «атомізується» в тому сенсі, що міняється тип соціальних зв’язків, зростає автономія особи. Втрачають свою адекватність форми ідентифікації людини, що склалися щодо соціального простору і часу. Руйнуються і трансформуються традиційні ієрархії цінностей. До того ж, на домінуючі позиції в культурі висувається наука. Це час другої наукової революції, результатом якої стала професіоналізація наукової діяльності. Наука стає одиницею в суспільному розподілі праці, важливим соціальним інститутом. Оформляється її наочна організація. Наука починає замикатися на виробництво, перетворюватися, по виразу К.Маркса, в «безпосередню продуктивну силу». Наукове знання виділяється з раніше загального для нього контексту з філософією.

В силу цього вже на початку XX століття відбувається переоцінка цінностей і зміна філософами парадигми, тобто характеру (моделі) постановки філософських проблем і їх рішення. Характерна для класичної філософії безмежна віра в людський розум, віра в соціальний і науковий прогрес та встановлення на основі відкриття загальних законів розвитку природи і суспільства панування людини над природою, створення суспільства соціальної справедливості і зміни самої людської природи, - все це піддається жорстокій критиці і починається перехід до некласичної філософії.

Філософія кінця XIX-XX століття відмовляється від:

1. раціоналізму як єдиного способу філософствування, що визнає розум основою пізнання, поведінки і діяльності людей;

2. жорсткого ділення всіх філософських шкіл і напрямів за принципом: матеріалізм чи ідеалізм;

3. від догматизму у філософії – неодмінного посилання і опори на авторитети, від «партійності» у філософії.

До основних рис філософії XX століття слід перш за все віднести плюралізм у філософському мисленні. У цьому період співіснують різноманітні напрями і концепції: матеріалістичні і ідеалістичні, раціоналістичні та ірраціоналістичні, релігійні і атеїстичні, сцієнтистські та антисцієнтистські. Сучасна філософія не відкидає ні того, ні іншого. Вона взагалі вважає, що багатогранний світ можна пізнати за допомогою різних форм пізнання (не тільки розумом!). В якості предмету вивчення її стають все нові й нові об’єкти дійсності, що веде до виникнення принципово нових напрямів: філософія культури, філософія політики, філософія техніки, філософія науки, права, моралі, мистецтва, тощо. Сучасна філософія характеризується толерантністю поглядів. Різні її школи і течії прагнуть не вступати в різке протиборство між собою. Діалог – головний спосіб взаємодії не тільки усередині однієї філософської традиції, але і між Заходом і Сходом. Сучасній філософії є характерним антропоцентризм – в центрі її ідей і роздумів знаходиться людина, її суть, сенс її життя і діяльності, свобода. Людина розглядається не односторонньо, а у всій цілісності і суперечності. Особливо гостро підніметься питання про сенс існування людства в цілому, про кризу людини і історії.

Найбільш поширеними і впливовими вченнями в XX столітті стають ірраціоналістичні вчення. Криза європейського раціоналізму дала про себе знати вже в кінці XIX століття і виразилася в повороті вектора філософування в бік раціонально невиразних аспектів буття, що і знайшло своє відображення у філософії Артура Шопенгауера (1788-1860). У його філософії основою буття, життєдайним буттєвим початком виявляється не пізнавальна здатність, а воля. Розум грає другорядну, службову роль по відношенню до волі. Воля тлумачиться ним як сліпа, беззаконна, безглузда суть всякого буття. У праці «Світ як воля і уявлення» сутність світу представлена Шопенгауером як нерозумна воля, сліпа сила. Філософія ця була песимістичною, проте в ній багато цінного, зокрема думка про те, що своє майбутнє людина має будувати, позбавившись від ілюзій та «привидів» оптимізму. Світогляд Шопенгауера – суб’єктивний ідеалізм: без суб’єкта немає об’єкта – ось головне його гасло. Весь світ – це втілена воля, проявів якої людина не може знайти. Вона може знайти тільки себе й від себе відкидати радіуси до всього іншого. Найбільше людина повинна оберігати себе від марнот життя, бо вони випливають не із власних потреб, а тому, що уявляєш себе кимось іншим, а не тим, ким є насправді. Взагалі, на думку філософа, будь-яке життя є стражданням. «Життя нашого тіла – це помирання, що хронічно затягується». Неминучість страждань міститься в самому житті: «наше становище настільки гірке, що йому б рішуче протиставити досконале небуття; і якщо б самогубство дійсно обіцяло нам його, … то його б варто обрати безумовно як у найвищому ступені бажане завершення».

То, можливо, краще тоді бути оптимізмом? Ні! – відповідав Шопенгауер. «Оптимізм … уявляється мені не тільки безглуздим, але й воістину безсовісним світоглядом, гірким глумом над невимовними стражданнями людства».

Подальший розвиток традиція ірраціоналізму отримала в «філософії життя» Фрідріха Ніцше (1844-1900), що випробував вплив ідей А.Шопенгауера. Якщо в буттєвій моделі Шопенгауера ще зберігається розумне начало, правда, в „допоміжній” функції, то у Ніцше воно повністю виключається. Фундаментальною категорією ніцшеанців виступає не буття, а поняття життя. Основна ознака життя – зміна становлення, а її рушійний початок – воля до влади, що виявляється у всьому що стає. Дією волі до влади пояснюється впорядкованість світу, твірна «ієрархії царств», причому, людина зовсім не займає її вищий ступінь, вона не вінець творіння, людина по Ніцше – це «хвора мавпа». Одна з основних презумпцій Ніцше полягала в тому, що вітальне, природне, тваринне начало, будучи підпорядковане соціальній, культурній формі убожіє, вироджується і гине. З тези примату вітально-природного над соціальним, культурним в людині виростає і головний аргумент філософії Ніцше – „переоцінка всіх цінностей”. Справжнє, аутентичне буття знаходиться «по ту сторону добра і зла». Але існувати в цьому справжньому бутті гідні зовсім не всі, а тільки ті, хто здатний встати по ту сторону добра і зла. Звідси апофеоз філософії Ф.Ніцше – концепція надлюдини: «Бог помер: і ми хочемо – хай живе надлюдина!».

Філософія Ніцше була спрямована на те, щоб розбудити людину від сну буденності: «Ти повинен стати тим, хто ти є». Тобто філософія ця є індивідуалістичною, вона звернена на індивіда, бо лише він здатний на незвичайне зусилля духу – «воля до могутності».

«Філософія життя» Шопенгауера і Ніцше була спрямована на критику відірваного від життя раціоналізму, а також на критику бездуховності, аморальності, лицемірства й святенництва. Вона дала поштовх до виникнення ряду помітних нині філософських течій.

В XX ст. ірраціоналістичну традицію продовжили психоаналіз і екзистенціалізм. Як і раніше найважливішою залишається тема людини (психоаналіз, екзистенціалізм, філософська антропологія). З’являється новий ракурс в досліджені свідомості - (феноменологія, психоаналіз).

Філософія в XX ст. з аналітико-раціональної перетворюється на якусь творчість, що має на меті відобразити, інтерпретувати, пояснити те, що змінилися символи культури і смисложиттєві питання людського буття.

Феноменологія – оригінальний напрям, що здійснив фундаментальний вплив на подальший розвиток філософських ідей. Її засновник – німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) вважав, що як «строга наука» вона покликана змінити підстави і методологічні посилки процесу пізнання, що лежать в основі наук, і всіх філософських систем. Феноменологія орієнтує пізнання на безпосередній досвід свідомості по спогляданню феноменів як очевидних реалій. За допомогою редукції Гуссерль послідовно «виносить за дужки» всі дані досвіду, думки, оцінки поки суть не стане «чистою» і інтуїтивно усвідомлюваною, а свідомість мислитиме логічними принципами, ідеями чистої логіки. Подальший свій розвиток ідеї феноменології отримали в екзистенціалізмі.

Екзистенціалізм

Однією з найбільш поширених і популярних в XX столітті філософських течій і став екзистенціалізм. Він запозичив окремі моменти від К’єркегора та з феноменології німецького філософа Едмунда Гуссерля. Саме від феноменології запозичено прагнення з’ясувати граничні характеристики людського буття через рефлексію. На відміну від наукового мислення, яке виходить із теоретичних принципів, екзистенціальне мислення пов’язане з внутрішнім буттям людини, з її інтимними переживаннями. На думку екзистенціалістів, лише таке мислення може мати справжній людський зміст. В той час, як об’єктивне мислення байдуже до мислячого суб’єкта та його екзистенції (лат. existentia – існування), суб’єктивний екзистенціальний мислитель істотно зацікавлений в своєму мисленні: він існує в ньому. В силу цього він не може ставитись до реальності як до чогось об’єктивного, «незачепленого» людською суб’єктивністю.

Завдання філософії, згідно з екзистенціалізмом, полягає не в тому, щоб займатися проблемами науки, а лише питаннями суто людського буття. Людина в супереч волі закинута в цей світ, вона живе в чужому їй середовищі, її життя з усіх боків оточене таємними знаками, символами. Життя – глибоко ірраціональне, в ньому в будь-якій формі переважає страх. Страх – найголовніше поняття екзистенціалізму. Світ тим страшніший, що він безглуздий і незбагнений. Людину на кожному кроці підстерігають неприємні несподіванки. Екзистенціалізм виходить з того, що людина живе передусім емоціями; на все навколишнє реагує не лише теоретично чи інтелектуально, а насамперед – емоційно.

Для чого живе людина, в чому сенс життя її, яке місце людини в світі і який вибір нею свого життєвого шляху? На ці питання екзистенціалісти відповідають, але не науково, оскільки, вважають, що це не є сферою науки. Під екзистенцією розуміється передусім духовне буття особистості, її свідомість. «Існування є свідомість» - каже Карл Ясперс, - і я існую як свідомість. Щоб усвідомити себе, людини мусить опинитися в граничній ситуації, наприклад, в ситуації боротьби, вини тощо. Найбільш яскравий приклад граничної ситуації – буття перед лицем смерті… Найбільш надійним засобом осягання світу є інтуїція – «екзистенційне озаріння»…

Помітне місце займає в екзистенціалізмі проблема свободи, яка визначається як вибір людиною самої себе (знову ж – спорідненість з К’єркегором!). Людина така, кажуть екзистенціалісти, якою вона себе обирає. Свобода ж трактується в дусі повного індетермінізму – тобто, поза будь-яким причинно-наслідковим зв’язком. Свобода не терпить ні причини, ні підстави. В силу цього свобода передбачає повну незалежність теперішнього від минулого й майбутнього. Вона, таким чином, не зав’язує, а розв’язує час людського буття, утворюючи, за виразом Ж.П.Сартра «дірку в бутті». Свобода трактується не як свобода діяльності, а лише як свобода вибору чи відношення суб’єкта до незалежного від нього оточення: людина може або вільно примиритися зі своїм становищем, або так же вільно не приймати його. Об’єктивна ситуація не сама по собі обмежує нашу свободу, а лише в ролі переживання її як обмеження. Наприклад, в’язень чи раб може бути «вільним», відповідним чином визначаючи своє ставлення до свого становища. Звідси висновок: завдання людини полягає не в тому, щоб змінити світ, а в тому, щоб змінити своє ставлення до нього. парадоксальність розуміння свободи як абсолютної полягає в тому, що вона постає невідворотним фатумом. За виразом Сартра, людина «приречена бути вільною». Саме свобода, таким чином, перетворюється в болісну неминучість.

Найбільш видатними представниками екзистенціалізму були Мартін Гайдеггер (1889-1996), Карл Ясперс (1883-1969), Габрієль Марсель ( 1889-1973), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альберт Камю (1913-1960) та ін. Одні з них (Марсель, Гайдеггер, Ясперс) були релігійними, інші – атеїсти. Та незважаючи на свою світоглядну ситуацію, всі представники цієї течії виступали прихильниками психології катастроф. Невпевненість в майбутньому, страх перед завтрашнім днем, злочинністю, війною, безробіттям, природними катаклізмами і т.п. – ось корені тієї філософії, що робить страх «онтологічною» (притаманною самому людському буттю) характеристикою людини.

Екзистенціалізм – надто складна і внутрішньо суперечлива філософська течія, тому й однозначної оцінки її бути не може. Принцип індивідуалізму не заперечує залучення людини до суспільного життя і навіть боротьби. Так, Сартр і Камю були учасниками Руху Опору в окупованій фашистами Франції. Але й це не випливає із ціннісних установок людини: ніхто і ніщо не може зобов’язувати людину діяти так чи інакше, ніякі моральні норми не повинні над нею тяжіти, уся її поведінка в будь-якій ситуації визначається лише вільним вибором суб’єкта. Вихід із кризи треба шукати не у зміні, не у вдосконаленні світу, а в індивідуальному житті, у спілкуванні з вузьким колом «духовної аристократії». Релігійне ж крило шукає подолання трагізму індивідуального існування у містичному спілкуванні з Богом.