Філософські погляди XVII століття.

Розвиток науки XVII століття і соціальні перетворення пов'язані з переходом до індустріально-промислової технології, ослабленням впливу церкви, викликали нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки вона виступала у союзі з християнською теологією, а в епоху Відродження - з мистецтвом і з гуманістичними тенденціями, то тепер філософія спирається головним чином на науку. Через особливу значущість фізики і математики абстрагуватися від їх впливу на філософію XVII ст. неможливо. І краще це зробити в процесі аналізу праць тих великих вчених, які внесли вирішальний внесок у виникнення нової природничо-наукової картини світу. Серед них Декарт, Галілей і Ньютон. Галілей прославився своїми фізичними експериментами і астрономічними спостереженнями. Але філософсько змістовними явилися його теоретичні дослідження, в першу чергу класичний принцип відносності (1636 р.). Дослідами не можна визначити чи покоїться інерційна система відліку чи рухається рівномірно і прямолінійно. Закони механіки однакові, бо всі інерційні системи відліку фізично рівноправні.

У філософії XVII ст. виникають 2 напрямки - емпіризм і раціоналізм. Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Переосмислюючи предмет і завдання науки, він вважав, що мета наукового пізнання - принесення користі людям, а завдання всіх наук - роз­ширення влади людини над природою. Наука - не мета, а засіб, і завдання її полягає у пізнанні природних явиш для того, щоб їх використати на благо людини. Вважають, що саме Бекону належить вислів "Знання - сила ", який можна вважати гаслом XVII ст.

Ф. Бекону належить розробка нового - індуктивного методу дослі­дження. Досі панував метод дедуктивний, тобто думка рухалася від загаль­них і очевидних положень до фактів. Щоправда, індукція може бути різноступеневою, і завдання дослідника - вибрати з кількох варіантів найбільш оптимальний, який би максимально наближався до істини.

Треба вказати, що індуктивний метод не усунув із сфери наукового до­слідження дедукції, - цей метод надалі залишається плідним. Індукція, за­пропонована англійським філософом- емпіриком, лише певним чином до­повнює дедукцію. Взагалі Бекон закликав до спостереження над фактами, їх класифікації. Він ратував за те, щоб підходити до пізнання неупереджено, тверезо зважуючи усі реалії буття, враховувати їх у дослі­дженні. Й особливу роль тут відіграє ретельний пошук, перевірка істин через досвід. Як бачимо, він був дуже близьким до матеріалістичної гносеології, хоч до кінця теологічний вплив на себе він не подолав. Визнавав, зокрема Бога, а у розумінні суспільства залишався ідеалістом.

Цю непослідовність і двоїстість його значною мірою подолав про­довжувач Ф.Бекона - англієць Томас Гоббс (1588-1679). На його думку, ма­терія вічна, вона постійно рухається. Але рух цей - просте переміщення тіл у просторі. Такий погляд на рух називається механіцизмом. Більше того, Гоббс навіть людину й суспільство розумів як складний механізм. Рішуче відкидаючи релігію, Гоббс залишає за нею лише право впливати на маси, приборку­вати їх.

На відміну від Ф.Бекона Рене Декарт підкреслює раціональний початок в пізнанні. Розум - є головне джерело пізнання і більш того, критерій його істинності. У такому разі Декарт зводить роль досвіду до простої емпіричної перевірки даних розумових побудов. Крім того, його раціоналізм припускає наявність в людському розумі вроджених ідей, які апріорі визначають результати пізнання. До таких, наприклад, він відносить ідею Бога як абсолю­тно досконалої істоти. Сюди ж належать і деякі загальні ідеї та аксіоми мате­матики, фізики тощо.

В теорії пізнання Декарт був скептиком, на перше місце висунув принцип сумніву. Але в вирішенні питання про достовірність, ясність, виразність думки йому довелося подолати власний філософський скептицизм. Через достовірність думки і існування мислячого суб'єкта – „Я” - він йде до достовірності буття речей. „Мислю, отже існую” (вислів цей прийнято називати девізом Декарта). Якщо ж хтось сумнівається в ньому, то сумнів його є теж мисленням. Таким чином, через достотність думки й буття мислячої істоти Декарт іде до достотності буття речей.

Розроблений ним метод, який Декарт називав аналітичним, потребує чіткості й несуперечливості операцій самого мислення, розчленування об'єкту мислення на найпростіші еле­ментарні частинки, вивчення їх поодинці, а потім - рух думки від простого до складного. Й не треба обмежувати можливості пізнання, бо нема нічого настільки далекого, чого б не можна досягти, ані настільки потаємного, чого б не можна збагнути.

Щодо онтології Декарта, то він був дуалістом, тобто стверджував одно­часне існування матеріальної й духовної субстанції. Цілісність, яку утворю­ють вони, стала можливою, на погляд Декарта, внаслідок втручання Бога. Вчення Декарта розвинув Спіноза (1632-1677) протиставивши дуалізму Декарта принцип монізму. Згідно Спінозі, існує тільки єдина, така, що знаходиться поза свідомістю субстанція, яка є причиною самою себе і вона не потребує інших причин. Якщо Декорт починає з «Я», то Спіноза - з об'єктивної реальності. Розуміти річ - означає бачити за її індивідуальністю універсальне, йти від модусу до субстанції. Спіноза пантеїст: нескінченну природу ототожнює з Богом. У справах науки і філософії пантеїзм є відхід від абсолютного, Бога, що творить все Суще, в т.ч. і природу. Так природа отримує відносну самостійність. У етиці Спінози є його відома теза «Свобода - є пізнана необхідність». Але вона не відображає реальної морально-правової свободи в суспільстві, яка припускає вибір з альтернатив. Це показало подальший розвиток історії.

Філософські погляди Гоббса (1588-1679) базуються на чисто механічному принципі: реальні тільки тіла, а їх атрибути - величина, рух і властивості - суб'єктивні. Теорію пізнання Гоббс будує на певних принципах сенсуалізму: зміст знань виводиться з діяльності органів чуття і зводиться до суми елементів плотських даних. Сенсуалізм вважає мислення принципово не здатним дати нічого нового в порівнянні з чуттєвістю. Гоббс заперечує свободу волі, дотримуючись жорсткого фаталізму і ототожнюючи волю з природною силою. Вчення про тіло, вчення про людину і вчення про громадянина - ось предмет філософії Гоббса.

У науково-філософських побудовах В.Г. Лейбніца (1646-1746) світ складається з найдрібніших елементів, або монад, що мають в своїй природі матеріальне і духовне начало буття одночасно. Так до поняття субстанції Спінози додається поняття діяльної сили, яка властива монадам. Проте Лейбніц «вилучив» з єдиної субстанції Спінози його Бога, що пантеїстично розумівся. Єдність і узгодженість монад є результат «передвстановленої гармонії». У логіці Лейбніц розробив раціональну символіку, закони доказу, він - один з зачинателів сучасної символічної і математичної логіки.

Хоч центральними для філософії XVII ст. були проблеми пізнання, ми бачимо, що розглядалися вони у зв'язку з онтологічними поглядами філо­софів цієї доби. Але, незважаючи на різні підходи до пізнання світу, всі мис­лителі XVII ст. сходилися на пізнаванності світу, що мало стверджувальне начало для осягнення системи "людина - світ".

 

7. Філософія Просвітництва.

Доба Просвітництва майже вписується в рамки XVIII ст. В основі поглядів філософів-представників цієї доби лежала перш за все впевненість у могутності людського розуму, в його необмежених можливостях, у прогресі і на­уці, які створюють передумови для економічного й соціального благоденства. На прапорі просвітників написано: "Наука і прогрес!" Від проблем методо­логії та субстанційності основ буття філософи переключаються до проблем людського життя, суспільства та перспектив його розвитку.

Цей умонастрій зародився ще в XVII ст. Тому Ф.Бекона, Гоббса, Де­карта та ін. можна цілком правомірно вважати провісниками Просвітництва, оскільки саме в них знайшла своє відображення віра в безмежні можливості знання, науки, освіти. Але особливого розвитку ідеї Просвітництва набира­ють у творчості англійських його представників - Джона Локка, Джона Толланда, шотландської школи - Томаса Ріда, Адама Сміта, Девіда Юма та ін. У франції ідеї Просвітництва розвивали Ф.Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д.Дідро, П.Гольбах, Ж.Ламетрі, а в Німеччині - Г. Лесінг, І.Гердер і молодий І.Кант.

Джон Локк (1632-1704) продовжував розробляти емпіричну методо­логію пізнання. Він рішуче від­кинув вчення про вроджені ідеї Декарта і єдиним джерелом пізнання проголошує досвід, оскільки вважав, що в розумі немає нічого такого, чого б раніше не було у відчуттях людини. Філософ визнавав лише наявність у людини прихильності до тієї чи ін­шої діяльності. За ступенем очевидності він виділяє три види знання: вихідне (безпосереднє, чуттєве), яке дає знання одиничних речей; демонстративне, що здобувається через умовиводи, порівняння, відношення понять; ін­туїтивне знання - безпосередня оцінка відповідності чи невідповідності ідей одна одній.

Важливе місце у спадщині Дж.Локка посідають ідеї про державу і суспільство. Він першим розробляє принципи природного права й обґрунтовує необхідність його трансформації від природного до громадянського стану, до державного управління.

Цінні ідеї в цю добу були висловлені і іншими представниками. Першим серед них назвемо Шарля Луї де Монтеск'є (1689-1755), який зробив спробу пояснити буття людини й суспільства як природно зумовлений процес. Однак Монтеск'є надміру зважав на геогра­фічні відмінності на землі, які ніби то є визначальними для формування сус­пільного устрою, звідки випливає багатоманітність законів і форм правління.

В основі філософії історії Франсуа Марі Вольтер (1694-1778) виходив з ідеї прогресивного розвитку суспільства незалежно від божественної волі. Його соціально-політичні погляди мають яскраво виражену антифеодальну спрямованість. Боровся проти кріпосництва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав пропорційних до майна податків, свободи слова то­що.

Оригінальну концепцію історії розробив Жан-Жак Руссо (1712-1778). Центральною проблемою в нього була нерівність між людьми та шляхи її подолання. Він гостро критикував феодально-станові відносини та деспотич­ні режими. Виступав проти майнової нерівності, яка виникла як наслідок приватної власності. Висловлювався за демократію й громадянські свободи. Був палким прихильником теорії суспільного договору, в результаті якого між людьми панує дружба і гармонія й назавжди буде усунено війни.

Представниками матеріалістичного атеїстичного напрямку у францу­зькому Просвітництві був Жюльєн Офре де Ламетрі (1709-1751), Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771), Поль-Анрі Гольбах (1723-1789), Дені Дідро (1713-1784). Долаючи онтологічну непослідовність своїх попередників та деяких сучасників, всі вони виступали з позицій матеріалізму в його механіс­тичній формі. Релігію розглядали як духовну зброю гноблення простих лю­дей, опору тиранії. Шлях звільнення від релігії та марновірств вбачали в осві­ті людей. Слід при цьому зважити і на непослідовність, що дає про себе знати в поглядах філософів цієї доби. Так, у XVIІ-ХVIII ст. набув певного поширення ідеалістичний сенсуалізм, найвидатнішими представниками якого були Джордж Берклі (1685-1753) та Девід Юм (1711-1776). Будучи переконаним прихильником релігії, Берклі критикував матеріалізм, не сприймаючи матерію навіть у тому обмеженому розумінні, як це було у Фоми Аквінського («найслабкіший вид буття»). Оскільки у пізнанні ми не можемо, на думку Берклі, відриватися від наших відчуттів, які дають вам уявлення про речі, то поняття "матерія" є штучним, вигаданим. Адже сприймаємо ми не матерію, а лише певні властивості речей - форму, колір, смак і т.д., сприйняття яких Берклі називав ідеями. Отже, річ є не що інше, як комплекс ідей. Сукупність ідей оточуючих нас речей і явищ, які ми не сприймаємо (бо обмежені місцем і часом), існує лише в розумі Бога.

Беркліанську, суб'єктивно-ідеалістичну критику матеріалізму повністю поділяв Д.Юм.

І все ж позитивне значення філософії Просвітництва безсумнівне. При­наймні вона засвідчила плюралізм думок у рамках цілого ряду філософських проблем, що сприяло всебічному розгляду людини і світу та відношень між ними. Заслуговує сама ідея прагматичного призначення філософії Про­світництва, яка переслідувала мету вдосконалення людини й суспільства. Цілий ряд понять і категорій, що зародилася в добу Просвітництва, не втра­тили своєї актуальності в наступні епохи аж до наших днів.