Поняття суспільства: сутність структура, функції та основні чинники розвитку.

Людське суспільство – найскладніший об’єкт філософсько-теоретичного дослідження. Специфіка цього об’єкту настільки складна, що теоретична наука на сьогодні не може навіть сформувати однозначний підхід до розуміння суті цього поняття. Звідси – цілий рід існуючих концептуальних підходів:

а) натуралістичний – суспільство розглядається як частина природи, що відокремилась і розвивається в відповідності з її законами;

б) феноменологічна – суспільство розглядається як середовище людини з її суперечливими зв’язками і відносинами;

в) діалектико-матеріалістична – суспільство розглядається як соціальна форма руху матерії, яка має спеціальний статус і свої особливості;

г) соціологічна – суспільство розглядається як людство в цілому, як історично визначений спосіб існування і спілкування людей в їх сукупності.

Найбільш доцільним, на наш погляд, є спроба розгляду суспільства в якості системи історично визначених форм взаємодії і взаємовідносин між людьми, яка склалась в процесі діяльності людей по перетворенню природи і власного життя у відповідності до своїх інтересів.

Слід мати на увазі те, що це настільки динамічна система, що дуже часто охопити і дати повну оцінку тих чи інших зовнішніх явищ і внутрішніх сутностей важко. Тому, як і у всіх інших випадках наукового дослідження об’єктів і систем, ми повинні створити ідеальну модель, яка б виключала всі випадкові моменти і і включала тільки необхідність у її «чистому» вигляді. Звичайно, реальне суспільство і його ідеалізована модель далеко не тотожні. У першому випадку ми маємо справу з набагато складнішим, неповторним процесом, де явища мають своє індивідуальне забарвлення і свою унікальність. Та все ж унікальна модель суспільства співпадає з реальним історичним процесом остільки, оскільки вона відображає його внутрішні стійкі й необхідні зв’язки та відношення.

Теоретичний аналіз суспільства передбачає розгляд його цілісного організму, частини якого не лише взаємно впливають одна на одну, а й перебувають у підпорядкуванні, тобто у відношеннях «первинне-вторинне», «визначальне-визначене». Умовно, в рамках цього реального системного формування можна виділити наявність чотирьох основних взаємопов’язаних сфер:

1. економічну – сукупність відносин по виробництву, розподілу, обміну і споживанню матеріальних благ.

2. соціальну – підсистему внутрішнього устрою суспільства, що включає в себе:

а) великі і малі соціальні групи (нації, народності, національні групи, класи, шари і так далі, тобто спільності людей, об’єднаних по признаку або ознаці, - розподіл праці, національний чинник, власність на засоби виробництва і так далі);

б) соціальні інститути – формальні і неформальні об’єднання, організації, установи, що виражають волю і захищають інтереси людей і соціальних груп;

3. політичну – сукупність установ і організацій (держава, політичні партії і профспілки, громадські організації), які регулюють відносини в суспільстві. Головний соціально політичний інститут – держава (система владних органів – законодавчих, виконавчих, судових, таких, що здійснюють керівництво суспільством). Політичні організації (партії, рухи, групи тиску) покликані впливати на формування державних структур і виражати інтереси різних соціальних груп.

4. духовну – духовне виробництво і духовні відносини між людьми, організації і інститути, що здійснюють виробництво, розповсюдження і зберігання духовних цінностей. Ядром духовного життя суспільства є суспільна свідомість – сукупність ідей, теорій, поглядів, ідеалів, принципів, настроїв людей, властивих суспільству на певному етапі розвитку.

Суспільство призване виконувати ряд наступних найбільш важливих функцій:

- функцію забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (продукування благ для задоволення вітальних потреб, зростання добробуту, матеріального достатку, підвищення рівня комфортності життя);

- функцію регулювання і організації суспільних відносин (забезпечення соціально-політичних і етичних гарантій виживання людства, упорядкування політичних, правових, моральних, релігійних відносин);

- функцію акумуляції і збереження людської духовності в соціальних формах науки, мистецтва, релігії, філософії, перетворення їх у механізм соціальної пам’яті і в засоби духовного зростання особистості..

В історичному плані суспільство виникає з появою людини. Оскільки людина – істота соціальна, її життєдіяльність здійснюється тільки у взаємодії з іншими людьми. Поодинці забезпечити умови свого існування вона не спроможна. Необхідність забезпечення задоволення життєво необхідних потреб і стало підставою для виникнення суспільства.

Перші форми об’єднання людей базувались на кровно-родинних зв’язках, але з ходом історії, зростанням чисельності населення та ускладненням суспільного життя надалі виникають більш складні соціально-структурні елементи, які надалі вже сприяють забезпеченню цілісності і єдності суспільства, стабільності в ньому, та можливості його подальшого вдосконалення в процесі розвитку.

Нині у філософії не існує єдиної точки зору в поясненні причин розвитку суспільства та виясненні пріоритетності основних чинників. Все розмаїття існуючих концепцій можна звести до таких основних підходів:

1. Натуралістичний – суспільство розглядається як земне продовження природних і космічних закономірностей. Головний чинник, що впливає на все соціальне життя це географічне положення і кліматичні умови. Засновником даного підходу вважається Ш.Монтескьє, який у дусі законів писав, що влада клімату сильніша за всі влади. Саме від клімату, вважав він, залежать вдачі, особливості характеру, звички людей, а також політичний устрій країни. Природа створила всіх рівними від народження, але безпліддя землі робить людей винахідливими і загартованими в праці, мужніми, здібними до війни, оскільки вони самі повинні здобувати собі те, в чому їм відмовляє грунт. Родючість країни приносить разом з достатком зніженість. «Народи жаркого клімату боязкі, як люди похилого віку, народи холодного клімату відважні як хлопці»,- резюмує Ш.Монтескьє. Подібних поглядів дотримувалися А.Тюрго, І.Тен, Є.Ренан, Г.Боккль та інші філософи.

Для російського мислителя Л.Мечникова визначальним чинником в розвитку суспільства завжди була вода. Особливості стародавніх суспільств Китаю, Єгипту, Месопотамії визначалися освоєнням великих річок, що протікають на їх території. Це була річкова цивілізація. Потім виникає середземноморська цивілізація, особливості якої пов’язані з морськими просторами. З відкриттям Америки виникає глобальна океанічна цивілізація. У ХХ ст..появились концепції, згідно яким долі народів визначаються ритмами космосу. Так Л.Гумільов, автор теорії етногенезу, вважав, що етнос виникає в результаті могутнього пасіонарного поштовху – космічної енергії, запас якої дозволяє нації розвиватись протягом 1000-1200 років.

2. Ідеалістичний – як об’єднуючий початок суспільства виступає духовне. Це може бути ідея єдиного Бога, величі нації (Німеччина ХХст), побудови світлого майбутнього (бувший СРСР) і так далі. В цьому випадку пануюча державна ідеологія виконує роль скелета суспільного організму. Занепад ідеї призводить до розвалу держави і деградації суспільства.

3. Матеріалістичний підхід – в якості основних тут розглядається комплекс матеріальних, економічних, виробничих відносин, які визначають всю «ідеалістичну» сферу, - правові, політичні, етичні погляди, а не навпаки, як в ідеалістичному підході. Тут можна назвати дві основні концепції: теорія К.Маркса і теорія постіндустріального суспільства Ростоу.

4. Плюралістичний – що враховує всі чинники, що впливають на розвиток суспільства. Залежно від конкретного етапу розвитку даного суспільства на перший план виходить той або інший чинник.

Тим не менше, незважаючи на всі розбіжності в підходах до спроби пояснення причин виникнення та факторів впливу на розвиток суспільства, існують три очевидностей в бутті людини, які безсумнівно сприяли і сприяють становленню і розвитку всіх форм організації соціуму. Безумовно розвиток суспільства перш за все обумовлений:

а) трудовою діяльністю людей: людина активна і діяльна за своєю природою, праця і стала фактором єднання людей і вважається покликанням людини;

б) колективністю: людина є колективною істотою, яка здатна до спілкування і спроможна до повноту своєї самореалізації лише в колективі;

в) духовністю: людина здатна до пізнання і самопізнання, має свідомість і самосвідомість, в ній є прагнення до творчості, до свободи, добра, любові.

Ні один з цих чинників не є первинним щодо інших двох. Людська діяльність, колективність і духовність розвивались через взаємовплив і взаємне корегування одного одним. Так само не можна сказати, що було першим – людина чи суспільство. Становлення людини йшло як становлення суспільної істоти, а становлення суспільства – як розвиток саме людського суспільства.