Природа філософського знання, його місце у світогляді.

Предмет історії філософії

Серед філософських дисциплін історії філософії нале­жить особливе місце. Оскільки історичний підхід до пред­мета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знаючи історію становлен­ня ідей, історичні зразки витлумачення певних філософсь­ких проблем, можна краще зрозуміти й оцінити конкрет­ну філософську концепцію. Зрозуміло, що і сучасна філо­софія не може правильно зорієнтуватися без певної суми знань з історії філософії.

Знання з історії філософії потрібні не тільки тим, хто вивчає філософію, а кожній культурній людині. Адже філо­софія є не тільки елементом культури, але й системою знан­ня, впливу якої зазнали всі складові духовної культури — релігія, мистецтво, наука, право тощо. Платон, Августин (Блаженний) Аврелій, Декарт, Фрідріх Ніцше були філософа­ми, але вплив їх учень виходить далеко за межі філософії.

Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерант­ності, сприяє звільненню від догматизму і духовному роз­кріпаченню особи. Кожна з філософських систем самодо­статня, обґрунтована й оригінальна. Відмінності між ни­ми не завжди зводяться до опозиції «істина — хибність».

Історія філософії вивчає філософію, її існування в ре­альній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. А те, що вивчає історія філософії в цьому реальному процесі (предмет дослідження), метод, яким вона його вивчає, по-різному трактується історика­ми філософії.

Існують концепції, які цілком заперечують історич­ний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філо­софські системи мовби співіснують в історичному просто­рі, а історія філософії постає співбесідою філософів поза часом. Кожна філософська система є певною відповіддю окремого мислителя на вічні філософські проблеми.

Однак філософія є не просто елементом культури, уко­ріненим у певну епоху. їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Історію філософії можна розглядати як істо­рію життя і творчості окремих філософів і як історичний розвиток певних філософських ідей, проблем.

 

Природа філософського знання, його місце у світогляді.

У своєму формуванні та розвитку світогляд пройшов певні історичні етапи, що дало підстави виділити три істо­ричні його типи: міфологічний, релігійний, філософський. А для повноцінного уявлення про філософію як тип світо­гляду необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфо­логії та релігії.

Принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу.

Філософський світогляд. Філософія виникла водно­час із релігією. Носієм філософського світогляду також є особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він заснований на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхо­ві. По-друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими об­разами, філософія — абстрактними поняттями. І нарешті, філософія цілком позбавлена функції та засобів соціаль­ного контролю. Міфологію та релігію індивід приймає в готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, особиста творчість при цьому відсутня. Філософія ж є справою осо­би, вона ґрунтується на засадах свободи. Щоправда, марк­систсько-ленінська філософія, будучи в СРСР офіційною ідеологією, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, по суті була ерзацрелігією.

 

Духовне зростання людства крізь призму ясперівської концепції осьового часу

Осьовий час. Запропонував концепцію нім. Вчений Карл Ясперс(1888— 1969). Ще 800-200р до н.е. на просторах Євразії з’являються вчення про багато спільних засад у різних частинах світу: Кит., Інд, Перс, Палестини, Дав. Греції.Саме в цей час людська думка зробила крок довсесвіту і виникає всесвітня людська єдність. Виникає тип тотального вчення, яке регулює життя, надає йому сенс, дає людині основу для особистого та інтелектуального розвитку. Особа отримує моральне та інтелект.самостояння. Людина усвідомлює себе як неповторну особу з певними цілями, цінностями, що розходяться із загальноприйнятими, вона діє за інерцією, стадний інстинкт, не пропонує авльтернативи, діє за правилами, тобто – не думає. Вона розчинилась у колективі. До осьових часів людина могла порушувати табу, але робила так як і інші і не усвідомлювала себе як духовно самодостатня особа. Постає думка, що духовність – найвище. Людина прислуховується до самої себе, відкриває свою індивідуальність. Такі доктрини міняють погляд на певні речі. Людина хоче протиставити себе до спільноти завдяки досконалому вченню. Відданість істині вважається вагомішою ніж страх перед насильством. Ясперс говорить про 4 головних осіб у духовній цивілізації “Вони мірило для всіх ”- Сократ,Ісус, Будда, Конфуцій.

Німецький філософ Карл Ясперс (1888— 1969), який спеціально досліджував цю єдність, назвав період появи філософських традицій між 800 і 200 рока­ми до н. е. «вісьовим часом історії», тобто часом, який по­вернув хід історії людства. На його думку, саме в цей час у різних кутках Землі в розвинутих цивілізаціях «люди­на усвідомила буття в цілому, саму себе і свої межі, їй відкривається страх перед світом і власна немічність. Стоя­чи над прірвою, вона ставить радикальні питання, вима­гає звільнення і спасіння. Усвідомлюючи свої межі, вона ставить перед собою вищі цілі...»¹

Філософська культура Стародавнього Сходу. Основні особливості

Творче завдання, розказати тре про Індію і Китай – Індія величезна територія, кастовий поділ і сильна влада, релія – багатобожжя. Китай – величезна територія – каст в принципі нема, важливіше – правитель сім’я, чоловік, дружина – величезна кількість царств тому можливість філософів реалізовувати свої ідеї. Як і у всіх філософія виходить із релігії, основні категорії, поняття, природа, бачення світу.

Основні засади буддизму

Буддизм — світова релігія, морально-етичне вчен­ня зі значними філософськими вкрапленнями. Виникло у 6 ст до н.е. Як і біль­шість шкіл індійської філософії, вважає, що життя — це страждання.

1. 6 ст. Непал – брахманізм, закритість і все таке

2. Царевич і палац, аскет, Будда

3. Старець, хворий на чуму, похоронний процес, аскет - розуміє що стане таким

4. Світ страждання (мара, 33 жінки – спокуса) – не вгамовувати бажання(все нові і нові) – зло – бажання, потрібно вбити всіх їх і знищити ілюзію(Нірвана – абсолютний спокій)

5. Мара – є у людині

6. Поринути в себе за допомогою вправ

7. Нірвана – шлях до неї всередині нас, досягнути може кожен

8. Реінкарнація

9. Перша світова релігія яка не сповідує Бога - нема ні Бога ні Диявола

10. Метафізичні думки непотрібні

У буддизмі найважливішим є питання людського існування, основне – наголос на критику тілесних задоволень, проголошення аскетичності життя. Головна думка буддизму – ПРАКТИКУЙ САМООБМЕЖЕННЯ.

Цікавою є онтологічна конструкція буддизму. Він є одним з небагатьох вчень, що заперечують субстанційну модель світу і розглядають суще як процес, безперервне становлення. Все суще складається з психічних і матері­альних елементів (дхарм), які постійно перебувають у стані буття-небуття. На цій підставі буддизм заперечує існування душі як окремої сутності

Засновником вважають царевича ГАУТАМУ, прозваного Буддою. Основні ідеї буддизму викладені у праці ТІПІТАКА(три корзини законів)

Чотири буддистські благородні істини

1. Хвороби, народження, старість, смерть, неприємне, розлучення з приємним – страждання

2. Причина страждань – бажання

3. Подолати бажання – унеможливити страждання

4. Існує шлях до звільнення

Роль Гомера і Гесіода у формуванні давньогрецького світогляду

Гомер «Іліада», «Одіссея»

1) Люди покликані забезпечити справедливість

- Діке – вічна справедливість

- Темес – справедливість, права людей

2) Фаталізм

3) В поемах немає потворного, деформованого

4) Гармонія, міра, пропорція

5) Причини і мотиви подій, воля до находження мотивів

 

Гомер і Гесіод.

Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.

Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого значення в поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.

Філософія Фалеса.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розви­нутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, збе­рігалась до епохи Відродження ). Він стверджував, що ос­новою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зни­кає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води.

Яким би наївним не здавалося тепер це тверджен­ня, за своєю суттю воно було революційним. Воно перед­бачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, по­яснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одини­чне має бути виведене із загального, пояснене через за­гальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (ка­тегоріальною структурою) — від одиничного до загального, _Бід множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була роз­винута математика, така модель мислення не була відо­ма. Там мислення рухалося від одиничного до одинично­го, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками, фалес запропонував іншу модель — від загального (пра­вил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) бли­скуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єги­петської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з дов­жиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В ос­нові обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (по­шуки основи, законів) і навпаки — від загального до оди­ничного (пояснення фактів, одиничного на основі загаль­ного) заклала одну з основних засад європейської науки.

17. Вчення про апейрон Анаксимандра.

Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).

Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.

Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним.
Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.

 

 

Буття – Єдине

Зенонові пробував захистити теорії Парменіда нападаючи на теорії Піфагора, а цим робив дурацькі доводи, які тим самим нічого не доказували(Коли Діогенові розказали про Ахілла і черепаху, то він мовчки перегнав пса який йшов неподалік)

2. Все складається із частинок – ці частинки безкінечно мал. – значить світ мав би бути малим чи неіснуючим а це не так

3. Кількість об’єктів вимірюється, але вони безкінечні а це неможливо

4. Коли одна зернинка падає ми нічого не чуємо, коли мішок який складається із зернин чуємо звук – це абсурд(але факт)

5. Якщо стадіон складається із безлічі точок, а ми повинні його перейти за певний час то це абсурд

6. Якщо все складається з точок то Ахілл і черепаха

7. Якщо все складається з точок то стріла має зависнути

 

Вчення Платона про ідеї

Платон розвинув і систематизував погляди Сократа. Платона характеризує пізнавальна воля до умоосяжної простоти, виявлення сутності за множинністю єдиного. Примат загального перед конкретним. Душа вища за тіло. Ідея, за матерію. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних неру­хомих, неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей. Це і є 2 навігацією Платона.Своєрідне відкриття метафізики – надчуттєвого пізнання світу, який не має матеріального характеру.

Щоб пояснити, що річ красива, філософ вдавався до фізичних пояснень(смак, колір, фігура).Ідея краси визначає, що є гарним, а що – потворним. Будь-яка річ фізичного світу має свою причину, вона є вищою і останньою. 2 Навігація призводить до 2х планів буття: феноменального та духовного(інтелектуального, раціонального).

Ідея – це певна ідеальна сутність, що і снує у метафізичному просторі. Ідея у кінцевому підсумку утворює перманентну модель кожної речі. Світ речей існує лише тому, що існує світ ідей, бо вони мали праречі. Місце, де знаходяться ідей Платон називає – ГІПЕРУРАНІЄЮ, наднебессям. Ідея постає у 3 аспектах: першопричина, зразок, ціль. Усі ці ідеї пребувають в ієрархічному взаємозв'язку.

Існує піраміда ідей: 1. Ідей, вищі за категорію життя: блага, істини, краси, справедливості; 2. Ідеї фізичних явищ і процесів: спокій, рух, звук, колір, вогонь; 3. Ідеї, що існують для окремих розрядів істот: людина, тварина; 4. Ідеї для предметів, створених людським ремеслом: стіл, вікно, картина; 5. Ідеї відношень – Рівності.

За Платоном, ідеї є праобразом речей. Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілен­ня в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо спогля­дала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі,які нагадують їй ідеї. Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, пре­красного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.

 

Діалог Платона Федон.

Ранній твір Платона. В діалозі документується невдоволеність платонівського Сократа матеріальними причинами виникнення, зникнення та буття, як вони зображені в природно-наукових вченнях досократських філософів. Каже про смерть. Визнає її цілком закономірним фактом, бо життя все одно веде до неї, ми щохвилини вмираєимо, бо втрачаємо час. Смерті не потрібно боятись, не потрібно хапатись за життя – це жалюгідно. Смерть – уе лише втрата тіла, його відділення від душі, яка продовжуватиме жити вічно! Отже, якщо в Апології Сократ до смерті підходить нейтрально, то тут він вважає її більш привабливою.

Сократ визнає, що існує не тільки матеріальна, але й нематеріальна причина того, що втримує його від втечі із тюрми – розум. Він приходить до висновку, що підхід через органи чуття не приносять пізнання причин, чому речі мають певні властивості. Тому він прагне продовжити дослідження за допомогою розуму (втеча до понять; друге найкраще рішення). Причини не є матеріальними, вони є невидимими,або спільними із ідеями. Тут він згадує і про співвідношення душі і тіла, що душа усі турботи повинні бути спрямовані на душу. Також говорить і про теорію анамнезису – пригадування. Розуміння, очищення душі, пізнання істини – ось переваги. Цей діалог можна вважати початком метафізики.

 

Історичний підхід

Аристотель свідомо сповідав принцип, відповідно до якого, перш ніж викладати власну думку, варто ретельно вивчити те, що висловлювали по даному предмету попередники, тобто ті мислителі, що займалися даною проблемою раніше. Такий підхід на сьогоднішній день називається вивченням історії і літератури питання. – розглянув ідеї ві Фалеса до Платона і звертав увагу на ті які суперечили його власним

Форма

Треба вивчати велику кількість фактів реального світу – істина форм в розумі

Класифікація наук

теоретичні (“умоглядні”) - філософію, математику і фізику - Філософія - найбільш загальна з усіх наук, тому вона є “уміння всіх умінь”, виражене у формі чистого знання У філософії виражається чиста спрага знання, пристрасть до істини, що утримує від неправди. “Таким чином, - каже Аристотель, - всі інші науки більш необхідні, чим вона, але краще неї - немає ні однієї”.

практичні (“розважливі”) - етику і політику – спілкування і взаємодія між людьми

творчі (продуктивні) - мистецтво, ремесла і прикладні науки

 

43. Арістотелівська теорія чотирьох типів причин

1. Существует четыре вида причин, действующих в природе. Первая причина – материальная. Это то, из чего произошла вещь, материал. Например, для чаши такой причиной будет серебро, для статуи – медь. С помощью материальной причины можно объяснить некоторые свойства предметов. Понятие о материи не предполагает вещественности, она есть основа, в которой происходят изменения. Аристотель часто говорит о материи как о субстрате или подлежащем.

2. Второй причиной будет форма или образец вещи, т.е. её суть. Например, формальная причина октавы – это отношение двух к одному. Эта причина отождествляет вопросы «что есть?» и «почему есть?» Что есть лунное затмение? Лишение Луны света из-за загораживания её Землёй. Почему происходит лунное затмение? Потому что Луна лишается света загораживающей её Землёй.

3. Третья причина – причина действующая, т.е. то, откуда идёт начало изменения (так, причина ребёнка – отец, и вообще производящее – причина производимого).

4. Наконец четвёртая причина – целевая (причина прогулки – улучшить здоровье). Причина в этом случае устанавливается позже следствия (здоровье, которое приписывается прогулкам, отмечается уже после ходьбы пешком). Эта причина противоположна третьей, ибо показывает точку завершения движения, то, к чему движение приведёт.

 

Етика Арістотеля

Етика належить до практичних наук і займається тим, що можна змінити.Усі вчинки людини прямують до 1 цілі. Але є 1 вища мета наших дій – це щастя. За Аріст.є 3 основні означення, що таке щастя: 1.Це задоволення, гнасолода, підпорядкування бажанням, але це рабське життя; 2. Це пошана, успіх, слава, та вони недовговічні, бо є зовнішнімим чинниками; 3. Це примноження багатств- найабсурдніша ціль життя. Щастя- це удосконалення самого мебе, людина-розум, внтелект – ось головне. Ми повинні керуватись розумом, а не відчуттями і ще привчити свої імпульси до автоматизму, стримувати себе. Реалістично А. оцін.є матеріальні блага. Мислитель повинен бути вільним від пристрастей, стриманим та поміркованим.

Серцевиною Арістотелевої етики є МЕЗОТЕС – ДОБРОЧЕСНІСТЬ – як середина міуж двома пороками. Мужність –серед. Між зухвалістю, відчайдушн.та боягузтвом. Щедрість – серед.між марнотратством та скупістю. Дотепність – серед.між похмурістю і блазеньством. Людина завжди повинна знаходити золоту середину між недостатком та надлишком.

 

Філософія скептицизму

Засновником скептицизму був Піррон (IV ст. до н.е.), який оголосив неможливим будь-яке істинне знання про речі навколишнього світу. Всі речі — абсолютно непізнавані. Про них нічого не можна сказати — ні істинного, ні хибного.

Скепсис – прискіпливість до речей, будь-яку проблему вони досліджували педантично, відкидаючи помилки, хиби. Висловлювали невдоволення недосконалістю людської думки. Якщо знання будувалось на свідченнях органів відчуттів – воно недостовірне. Єдиний критерій істини – видимість.Світ є нерівним, недосконалим, і ми не можемо знати усе, що відбувається у ньому.Скептики також говорять про атараксію(свободу) і незворушність. Скептики йшли до неї через відмову від знання, бо вважали його заблудженням. Тобто, філософ повинен стримуватись від будь-яких суджень.

Немає ніякої різниці між добром і злом, щастям і нещастям. Жодної проблеми не можна вирішити однозначно, жодне твердження не більш істинне, ніж протилежне йому. «На кожне слово є зворотнє слово» — улюблене прислів'я скептиків.

 

Древній стоїцизм

Засновником школи стоїцизму був Зенон 4 ст до н е

Хрисип говорить Теоретично громадянство світової держави відкрито для всіх, бо його набуття залежить від розуму, що є характерною ознакою для всіх людей.

Бог, для стоїків, - це не щось окреме від світу, і в кожному з нас є частинка божественного вогню. Всі речі є частинами однієї системи – природи, тому життя окремої людини добре тільки тоді, коли воно узгоджене з природою. Бог – це активне начало всесвіту, неактивним началом є матерія, це розум світу, який створив теперішній порядок для блага. Цікаво те, що вони не пояснюють, як появилось зло. Вони говорять, що без зла не було б добра, але ж добро створив Бог. Згодом вони говорили, що зла немає, якщо дивитись на світ як цілісний, але ж це викликає ще більше питань, можливо відповідь в тих численних текстах, які так до нас і не дійшли…

любов як почуття для нього присутнє лише в поверховому розумінні, проте як принцип стоїк проповідуватиме загальну любов, загалом він є егоїстом, бо його цікавить тільки його ж чеснота.

Цікавий погляд стоїків на волю. Мудрець так само вільний як і бог, і його свобода найвищий ступінь людської свободи. Для мудреця свобода і необхідність співпадають,він діє вільно, підкоряючись необхідності. Вчення про єдність свободи і необхідності в діях мудреця є всесвітнім досягненням стоїцизму. Його обмеженість в тому, що суб’єктом, носієм вільних дій стоїцизм проголосив лише мудреця. Свобода – в розумінні стоїків – здобуток і привілей еліти. Виключається воля як досягнення і здобуток маси. Лише розумна людина заслуговує на волю, лише вона може зрозуміти суть волі, звичайні люди ніколи не усвідомлять цього дару.

Сенека

Цікавий погляд Сенеки на мудреців. Він визначив три види мудреців: 1) ті, що віджили деякі види гріхів, але не всі. 2) ті, які вирішили позбутися гріховних страстей, але іноді піддаються їм. 3) ті, які навчились керувати страстями, але не впевнені у своїх силах і не розуміють своєї мудрості. Людина випала з світу розуму пробує повернутись в початкове положення. Справжній мудрець – величезна рідкість.. наче птаха Фенікс, він появляється лише раз в п’ятсот років.

Він вважав, що розумна людина повинна втручатись в суспільні справи, адже моральний обов’язок спонукає порядну людину пропонувати свої послуги суспільству. Людина є членом двох спільнот: громадянської держави, підданим якої він є, і набагато більшої держави, що складається з усіх розумних істот, до якої вона належить як частка людства. Ця більша спільнота, є швидше громадою, аніж державою, її узи більше моральні або релігійні, на противагу правовим чи політичним. Тому мудра і порядна людина служить людству навіть тоді, коли не посідає політичної влади. Вона робить це в силу морального зв’язку зі своїми ближніми, або через філософські міркування. Людина, яка завдяки мисленню стає вчителем людства, відразу ж займає місце, шляхетніше і впливовіше від того, що має політичний державець.

Сенека вважав, що всі люди рівні. Всі люди – частинки одного світового цілого, всі вони є рівними між собою, навіть зловмисники – ті ж самі люди. Перед людиною відкриті вічні шлях вдосконалення, так що в результаті прагнення добра, добро обов’язково переможе зло.

Епіктет

Потрібна освіта, яка може навчити людей двом речам:

1) застосуванню основних догм в реальних життєвих ситуаціях в гармонії з «природою»

2) вмінню розрізняти ті обставини, які находяться під нашою владою,і ті, які їй не підкоряються. Бо є веління долі, наче появлення волі божої, Людина не повинна протистояти їй, чи показувати своє незадоволення, бо це є воля божа. Тому завдання людини – навчитись правильно відноситись до життя і виховати в собі правильні бажання. Людина повинна хотіти бути доброчесностіі перемагати гріх. Гріхи розрізняються в матеріальному значенні, Але в моральному вони всі однакові.

В процесі вдосконалення Епіктет визначав три стадії:

1) Людину навчають об’єднати свої бажання з вимогами правильного розуму і досягнути душевного спокою.

2) людину навчають робити вчинки, які відповідають її обов’язку – Людина починає поводити себе, як справжній брат, син, громадянин…

3) формування суджень і правильної оцінки того, що відбувається – на цій стадії людина може створити безпомилкове моральне судження.

Бог, за Епіктетом, - батько всіх людей, і всі люди за своєю природою – брати. Ми повинні любити всіх людей і не відплачувати злом на зло, але він не відкидував необхідності покарання. Вважав, що за порушення закону необхідно карати, але покарання не повинно бути поспішним, під владою гніву. Покарання повинно пом’якшуватись милосердям, адже кара – не тільки спосіб залякування, але і спосіб виправлення зловмисника

Марк Аврелій 2 ст

добро це є життя у злагоді із всесвітом, а злагода із всесвітом – це те саме, що послух волі Бога. Він має сумніви щодо безсмертя, але оскільки ти можеш померти в любу секунду, то це не має займати наших роздумів.

„люди існують одне для одного” „Любіть людство. Наслідуйте Бога. Досить буде пам’ятати, що закон править усім.” – він вважає, що людина якщо і чинить недобре, то лише тому, що вона не відає, що робить.

„Чи око потребує винагороди, за те, що воно бачить, чи ноги, за те, що вони ходять? Вони існують заради цього, і нагородою їм є те, що вони реалізують закон свого існування; так і людина створена для добрих справ, і, коли він творить добро, він старається заради загального блага, реалізуючи таким чином закон свого існування, і стає самим собою” – тобто ти вже живеш, тобі, ще потрібні якісь винагороди, життя і є винагородою.

Марк Аврелій ділить людину на три складові: тіло, душу і розум. Про це він висловлюється так: „ти – маленька душа, що рухає труп”. Душа людини є матеріальною, а ось розум є нематеріальним. Він народжується розумом всесвіту, це частинка бога, це керуюче начало. Розум – це демон, якого бог дав кожній людині в якості керівника.

Етика неостоїцизму – Сенека

Найбільше справа в житті - твердо стояти проти ударів долі. Але ж це означає, що доля активна, а людина пасивний. Краще всього приймати все, як воно є. У цьому і полягає пасивна героїка стоїцизму.

"Володар неба, мій батько, веди мене Куди захочеш! Прямую без вагань. На всі готовий. А не захочу - тоді Зі стогоном йти доведеться грішному, Терплячи все те, що зазнав би праведним. Покірних рок веде, тягне норовливого "

"Те життя щаслива, яка узгоджується з природою, а узгоджуватися з природою вона може лише тоді, коли людина володіє здоровим розумом, якщо дух його мужній і енергійний, шляхетний, витривалий і підготовлений до всяких обставин, якщо він, не впадаючи в тривожну помисливість, Піклується про задоволення своїх фізичних потреб, якщо він взагалі цікавиться матеріальними сторонами життя, не спокуситися жодної з них, якщо він уміє користуватися дарами долі, не стаючи їх рабом "

"Потрібно жити для іншого, якщо хочеш жити для себе" (48, 2). Сенека - космополіт. Він говорить про людство, а не про якомусь одному обраному народі. І для нього загальне батьківщину для всіх людей - весь світ, космос. У цьому Сенека слід за кініком Діогеном Синопський, який перший назвав себе космополітом, за грецькими стоїками.

 

59.

Періодизація патристики

Патристика – сукупність філософських, теологічних, політико-соціологічних доктрин християнських мислителів 2-8 ст.н.е.Боролась із єресами. Виникла і розвивалась через постійну критику традиц.язичницького світогляду. Часто патр.вступала у взаємозв.із платонізмом. Її ще називають розвитком християнс.мислення у період пізньої античності.

1-2 ст.н.е. – 1період. Діяльність апологетів (Тертуліан, Юстин, Оріген), христ.мислителі ревно захищають христ. Істиниперед язичниками.Відкидають ідею примирення між течіями іфлос, Гр. і Риму.Загострена полеміка.

4-5 ст. н.е. – 2 період. Систематизація християнської докрини. Розвив.на латинській основі. Домінує мислення Августина. Грецький Схід – Кападокійський гурток, тлумачення світу, як сист.символів.

6-8 ст. н.е. – 3 період. Заключний. Характеризується стабілізацією догми, період енциклопедичного кодифікування наук під егідою теології. Северин Боецій.

 

Скептицизм Мішеля Монтеня

Основний твір Монтеня «Ессей» є скарбницею мудрості для усіх європейців. Предметом книги є він сам. Критикує схоластів. Він був сучасником Варфоломіївсвької ночі, Гугенотських війн. Монтень був ненависником ТЕРПИМОСТІ та серйозності. Він пропагував незалежність особистості, самостійний хід думок. «Що я знаю?», -питання, яке повинна ставити людина собі. Божевільна людина та, яка ні в чому не сумнівається. Вважав, що впертість та запальність духу – ощнаки нлупоти. Істина досяжна, але вона завжди відносна. Монтень зображає внутрішній світ суб'єктивних емоцій через саму людину – пізнання самого себе.Він був оптимістом та радісною людиною.» Глибоко помиляються ті, хто зображують філософію із похмурим чолом». Монтень вважав, що до природи потрібно ставитись як до матерії, а людина є її частиною. Його називали скептиком ренесансним. Про філософування він казав так: «Начало – здивування, дослідження – пошук, кінцем є незнання».

До Бога Монтень ставився скептично, вважав, що він є непізнаваним, а носієм звичаїв і традицій є релігія. Іскра розуму дана Богом, але це не багаття. Основою усього є мораль – наука добра і зла.

Він хотів займатися лише безспірними фактами людського життя, що їх треба визнавати незалежно від особистої позиції. Він намагався уникати загальних теорій. Він вважав, що неварто витрачати своє життя на теоретичні дослідження, як це робили скептики.

Філософія Монтеня містила скептицизму рівно стільки, скільки було по­трібно, щоб не торкатися заплутаних питань, щоб уникати фанатизму та жити в спокої. Скептицизм був для нього тільки способом полегшити й зробити приємнішим життя — відповідним, як судив, у важкі й неспокійні часи. Це був скептицизм, подекуди чимось схожий на той, що його пізніше поши­рюватиме Декарт, тобто був так само лише методом: як той методом здобу­вання істини, так цей — облаштування собі життя.

 

Емпіризм Френсіса Бекона

«Будь-яке судження ми можемо висловити лише послуговуючись фактами». Англійський філософ Ф.Бекон(1561-1626 рр) започатковує вивчення методів осягнення природи. Особливо він цінив метод ЕМПІРИЗМУ. Основний твір Бекона: «Новий органон». Головну увагу Бекон приділяє проблематиці науки, знання і пізнання. У світі науки він вбачав основний засіб розв'язання соціальних проблем і суперечностей сучасного йому суспільства. На думку Бекона, узгодженість між наукою і владою має плідно впливати на соціальний розвиток.

«Знання – це сила», -Бекон. Він вважав знання істиною, і цим воно відрізняється від практики. Релігія, на думку Б.,не повинна втручатись у науку. Він казав, що повне знання сусідить з релігією, а часткове – веде до атеїзму.

Основним робочим методом логіки він вважає індукцію( від конкретного до загального) і зовсім відмовляється від дедукції. Як основне знаряддя пізнання у нього виступають почуття, досвід, експеримент і те, що з них випливає. На основі узагальнення чуттєвих даних ми дістаємо достовірне знання. Але досвід дає нам істинне знання тільки тоді, коли свідомість буде звільнена від помилкових суджень ( образ дзеркала). Таких ідолів Бекон виділяє чотири групи: «ідоли роду», «ідоли печери», «ідоли ринку», «ідоли театру».

«Ідоли роду» — це помилки, властиві всьому роду людському. Вони зумовлені спільною для всіх людей природою, недосконалістю самого людського розуму.

«Ідоли печери» — це спотворення, джерелом яких є індивідуальні особливості р