Ґенеза, природа і розвиток античної філософії

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими від­носинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне.

На другому етапі, який роз­почався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах вироб­ництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спри­чинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.

За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феода­лізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Гре­ції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товар­но-грошових відносин перетворив людину на товар. (Ран­ній капіталізм у США повторив цей досвід работоргівлі.)

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна де­мократія.Саме греки вперше застосували цей інститут. Людину почали утотожнювати із громадянином. Вона підготувала появу вільної особи, інтелек­туальної свободи і, зрештою, сформувала особу як су­б'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння ос­новної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мисли­телів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно про­довжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не про­тистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окресли­ла схему філософського осмислення світу в давньогрець­кій філософії.

 

Періодизація античної філософії.

Всього у античній філософії є 5 періодів:

1 Натуралістичний 6-5ст.да.н.е. – ключові проблеми космосу, природи – іонійці, піфагор.,елеати, атомісти.

2 Космологічний(антропологічний) 5 ст.до н.е. – перші спроби визначити сутність і природу людини – софісти, Сократ.

3 Синтетичний 5-4 ст.до н.е. – відкрита реальність надчуттєвого світу. Органічне формування основних філос ідей – Платон, Арістотель.

4 Елліністичний 4ст. до н.е.-2-3ст.н.е. – епоха А. Македонського, створ.еллініст.шкіл:кінізм, епікуреїзм, стоїцизм, скептицизм.

5 Релігійний 3-5ст. н.е. – період античної язичницької думки. Ключова ідея – неоплатонізм. Наступним був етап зародження і формування догматів християнства.

 

Роль Гомера і Гесіода у формуванні давньогрецького світогляду

Гомер «Іліада», «Одіссея»

1) Люди покликані забезпечити справедливість

- Діке – вічна справедливість

- Темес – справедливість, права людей

2) Фаталізм

3) В поемах немає потворного, деформованого

4) Гармонія, міра, пропорція

5) Причини і мотиви подій, воля до находження мотивів

 

Гесіод «Теогонія», «Праці і дні»

1) Зевс і Феміда породили три дочки:

- Діке - справедливість

- Ейрена – мир

- Еномія – порядок

2) Для забезпечення справедливості всі повинні тяжко працювати

 

 

Гомер і Гесіод.

Вже в епосах Гомера і Гесіода, хоча і на міфологічній основі, починають розвиватися певні правові та політичні ідеї. Так, в поемах Гомера, його життя і творчість відносяться до VIII ст. до н.е., а описані в "Іліаді" та "Одісеї" події — до XIII ст. до н.е., на яких пізніше виховувалася вся Еліада, Зевс у морально-правовій площині виступає, як верховний заступник загальної справедливості (діке), який суворо карає тих, хто творить насильство і неправий суд. Порушення справедливості (діке) — не просто антигромадський, але, перш за все, антибожественний акт, за який неминуче наступає божа кара. Власне, закріплення у вказаних поемах суспільно-політичної ситуації та ідеології тієї доби дає уявлення про праворозуміння того періоду. Цей період (кінець II – початок I тисячоліття до н.е.), який називають "гомерівською Грецією", характерний відсутністю держави і, відповідно, права у значенні державного законодавства, але воно знає право у вигляді звичаю і справедливості (теміс), знає принцип політичної та правової справедливості (діке). Вже в цей період право і справедливість в уявленні греків, хоча і тісно пов'язані між собою, але розрізняються навіть термінологічно. Справедливість (діке) — безумовна основа і принцип права, як сформованого звичаю, звичаєвого права (теміс); звичаєве ж право (теміс) є певною конкретизацією вічної справедливості (діке), її присутності, прояву і дотримання між людьми. Хоча норми звичаєвого права не були ще записані, проте дотримання цих правил було неухильним. У античних греків уже в цей період, судячи з Гомерових поем, було сильно розвинуте розуміння закону, пов'язане з поняттям справедливих і несправедливих діянь.

Ідея права і справедливого суспільно-політичного устрою набуває ще більшого значення в поемах Гесіода, VII ст. до н.е., "Теогонія" ("Походження богів") і "Роботи і дні". У гесіодівській інтерпретації, боги виступають носіями морально-правових принципів і сил. За Гесіодом, правління Зевса знаменується встановленням основ справедливості, законності і суспільного добробуту. Справедливість (діке) у Гесіода, як і Гомера, протиставляється силі і насильству. В Гесіода вперше зустрічається зародження двох понять, які проходять через всю давньогрецьку політичну та правову думку, — поняття про право по природі, або природне право (фєсеї) і поняття про право, встановлене людьми (номо), або поняття про природне і позитивне право.

Перші іонійці – натурфілософія мілетської школи

Першою історичною формою філософії є натурфіло­софія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, кос­мосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що гре­цькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали перева­жно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім ва­жливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здо­гади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії ви­явилось плідним для них обох. У сфері науки греки, буду­чи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими ос­новними проблемами:

— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвід­носиться з конкретними речами (співвідношення загаль­ного та одиничного, єдиного та множинного);

— як пояснити зникнення і виникнення речей за не-знищуваності субстанції;

— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфі­лософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фунда­торам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Осо­бливо відчутним був взаємовплив філософії та матема­тики, починаючи від Фалеса, який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

 

Філософія Фалеса.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розви­нутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мі-лету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, збе­рігалась до епохи Відродження ). Він стверджував, що ос­новою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зни­кає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води.

Яким би наївним не здавалося тепер це тверджен­ня, за своєю суттю воно було революційним. Воно перед­бачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, по­яснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одини­чне має бути виведене із загального, пояснене через за­гальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (ка­тегоріальною структурою) — від одиничного до загального, _Бід множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була роз­винута математика, така модель мислення не була відо­ма. Там мислення рухалося від одиничного до одинично­го, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками, фалес запропонував іншу модель — від загального (пра­вил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) бли­скуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єги­петської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з дов­жиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В ос­нові обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (по­шуки основи, законів) і навпаки — від загального до оди­ничного (пояснення фактів, одиничного на основі загаль­ного) заклала одну з основних засад європейської науки.

17. Вчення про апейрон Анаксимандра.

Першооснову Анаксимандр знайшов не серед реальних стихій, що підлягають спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апей-рон Анаксимандра безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності алейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій: адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне, що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем. Анаксимандр стверджував, що апейрон - основа і єдина причина всієї суті; алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря (вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).

Апейрон Анаксимандра є дещо невизначене.

Анаксимандр першим усвідомив, що безкінечність якої-небудь певної стихії (наприклад, землі, води, повітря чи вогню) призвела б до її відокремленості, переваги над усіма іншими стихіями як конечними. Апейрон Анаксимандра є невизначене, а тому байдуже до всіх стихій, що вихідні з нього й породжуються ним.
Природно, Анаксимандр першим у філософії усвідомив несумісність деякої однозначності якісної визначеності початку й атрибуту безкінечності. Концепція початку як апейрона, тобто не визначеного кількісно і якісно, правильна у сучасних умовах. Відомий чеський космолог Лео Рігер у книжці «Вступ до сучасної космології» вказує на те, що спроби підсумувати сучасні уявлення про матерію та її властивості обов'язково приходять до ідеї апейрона Анаксимандра. Справді, будь-яке однозначне й вичерпне онтологічне визначення матерії в принципі неможливе. А поняття безкінечності й невизначеного збігаються, адже часто говорять: функції (або число) стають невизначеними, маючи на увазі їх нескінченне зростання.