Гносеологічні погляди Платона – теорія амнезису.

Гноселогія Платона грунтується на протиставленні тіла і душі. Суть теорії пізнання Платона полягає в тезі, що "знання — це пригадування (анамнез)" того, що колись душа знала, а потім забула. Є релігійне трактування, за яким душа є безсмертною і народжується кілька разів. Тобто, передумовою видобуття істини з душі, є сам факт наявності її там. Жодна людина не бачила у житті та природі щось абсолютно рівне, значить, вона бачила це раніше у ідеальному світі. У кожній людині присутні чисті форми знання, першопочаткова інтуїція істини. Це і є анамнезис.

Метод анамнезу — метод сходження до ідей, до загального не шляхом узагальнення часткового і одиничного, а шляхом пробудження в душі забутого знання, знаходження його в ній. Найголовнішим у методі анамнезу є мистецтво логічного мислення, філософської бесіди, питань і відповідей і т.д.

 

Проблема людини у Платона – дуалізм душі і тіла.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонян­кою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Людська душа, на його думку, є безсмертною і є вища за тіло. Вона може перероджуватись. Її потрібно постійно удосконалювати, плекати, розвивати свій розум. У душі існує першопочаткова інтуїція істини. Тіло – це лише середовище, у якому перебуває душа. Тому його потрібно підтримувати, щоб не померти. Але й не потрібно піддаватись інстинктам та насолодам. Ідея реінкарнації душі, вона жива, вічна. Платон знехту­вав самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Ви­ховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність запере­чував він в ім'я держави.

Діалог Платона Федон.

Ранній твір Платона. В діалозі документується невдоволеність платонівського Сократа матеріальними причинами виникнення, зникнення та буття, як вони зображені в природно-наукових вченнях досократських філософів. Каже про смерть. Визнає її цілком закономірним фактом, бо життя все одно веде до неї, ми щохвилини вмираєимо, бо втрачаємо час. Смерті не потрібно боятись, не потрібно хапатись за життя – це жалюгідно. Смерть – уе лише втрата тіла, його відділення від душі, яка продовжуватиме жити вічно! Отже, якщо в Апології Сократ до смерті підходить нейтрально, то тут він вважає її більш привабливою.

Сократ визнає, що існує не тільки матеріальна, але й нематеріальна причина того, що втримує його від втечі із тюрми – розум. Він приходить до висновку, що підхід через органи чуття не приносять пізнання причин, чому речі мають певні властивості. Тому він прагне продовжити дослідження за допомогою розуму (втеча до понять; друге найкраще рішення). Причини не є матеріальними, вони є невидимими,або спільними із ідеями. Тут він згадує і про співвідношення душі і тіла, що душа усі турботи повинні бути спрямовані на душу. Також говорить і про теорію анамнезису – пригадування. Розуміння, очищення душі, пізнання істини – ось переваги. Цей діалог можна вважати початком метафізики.

 

Критика Аристотелем платонівського вчення про ідеї.

Арістотель належить до синтетичного періоду у античній філософії. Він є учнем Платона, йому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина до­рожча». Але, якщо Платон – основоположник філософування,його твори більше художні, він цінує математику,то Арістотель будує досить систематичну споруду творчого порядку,він сильний у класифікації. У його методі – строгий раціональний дискурс, тяжів до природничих наук, він прагнув із хаосу створмити космос. Автор «Метафізики».

Він вказав на те, що концепція платона має слабкі сторони. Платон нібито неправомірно відрізав ідеї від речей. Ідей – це внутрішня сила речей і їх розривати не можна. Арістотель схильний говорити про ідеї, а не про форми.Ідея існує у наднебессі, а форма властива самій речі. Він висуває іманентні форми. Платон вважав, що існує певний зразок досконалої речі, і світ є світом копій. Арістотель же говорить про 4 передумови появи певной речі: матеріал, форма, мета, дія. Також арістотель поділив усі існуючі науки на 3 розділи: теоретичні, практичні та поетичні. За критерієм цінності найвище стоять теоретичні. Їх мета – виробництво певних продуктів, це науки про творчість науки та людину у ній.

Філософська система Арістотеля

Історичний підхід

Аристотель свідомо сповідав принцип, відповідно до якого, перш ніж викладати власну думку, варто ретельно вивчити те, що висловлювали по даному предмету попередники, тобто ті мислителі, що займалися даною проблемою раніше. Такий підхід на сьогоднішній день називається вивченням історії і літератури питання. – розглянув ідеї ві Фалеса до Платона і звертав увагу на ті які суперечили його власним

Форма

Треба вивчати велику кількість фактів реального світу – істина форм в розумі

Класифікація наук

теоретичні (“умоглядні”) - філософію, математику і фізику - Філософія - найбільш загальна з усіх наук, тому вона є “уміння всіх умінь”, виражене у формі чистого знання У філософії виражається чиста спрага знання, пристрасть до істини, що утримує від неправди. “Таким чином, - каже Аристотель, - всі інші науки більш необхідні, чим вона, але краще неї - немає ні однієї”.

практичні (“розважливі”) - етику і політику – спілкування і взаємодія між людьми

творчі (продуктивні) - мистецтво, ремесла і прикладні науки

 

43. Арістотелівська теорія чотирьох типів причин

1. Существует четыре вида причин, действующих в природе. Первая причина – материальная. Это то, из чего произошла вещь, материал. Например, для чаши такой причиной будет серебро, для статуи – медь. С помощью материальной причины можно объяснить некоторые свойства предметов. Понятие о материи не предполагает вещественности, она есть основа, в которой происходят изменения. Аристотель часто говорит о материи как о субстрате или подлежащем.

2. Второй причиной будет форма или образец вещи, т.е. её суть. Например, формальная причина октавы – это отношение двух к одному. Эта причина отождествляет вопросы «что есть?» и «почему есть?» Что есть лунное затмение? Лишение Луны света из-за загораживания её Землёй. Почему происходит лунное затмение? Потому что Луна лишается света загораживающей её Землёй.

3. Третья причина – причина действующая, т.е. то, откуда идёт начало изменения (так, причина ребёнка – отец, и вообще производящее – причина производимого).

4. Наконец четвёртая причина – целевая (причина прогулки – улучшить здоровье). Причина в этом случае устанавливается позже следствия (здоровье, которое приписывается прогулкам, отмечается уже после ходьбы пешком). Эта причина противоположна третьей, ибо показывает точку завершения движения, то, к чему движение приведёт.

 

Психологія Арістотеля – вчення про три душі.

У людині Арістотель виділяє три різні душі — рос­линну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання), яка притаманна лише людям та тваринам, і розумну, яка властива тіль­ки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

Арістот. Стверджує, що є 5 видів відчуттів, з яких породжується фантазія та відчуття, які породжують пам'ять і досвід. Унаслідок відчуття виникає і апетит, бажання,а з нього виникає рух. Тобто, на базі відчуття людина урухомлюється.

Інтелект є найбільшою ознакою людського існування, людина здатна абстрагуватися від почуттів та покладатися на раціоналізм. У першу чергу людина повинна збагачувати свій інтелект, розум.

 

Етика Арістотеля

Етика належить до практичних наук і займається тим, що можна змінити.Усі вчинки людини прямують до 1 цілі. Але є 1 вища мета наших дій – це щастя. За Аріст.є 3 основні означення, що таке щастя: 1.Це задоволення, гнасолода, підпорядкування бажанням, але це рабське життя; 2. Це пошана, успіх, слава, та вони недовговічні, бо є зовнішнімим чинниками; 3. Це примноження багатств- найабсурдніша ціль життя. Щастя- це удосконалення самого мебе, людина-розум, внтелект – ось головне. Ми повинні керуватись розумом, а не відчуттями і ще привчити свої імпульси до автоматизму, стримувати себе. Реалістично А. оцін.є матеріальні блага. Мислитель повинен бути вільним від пристрастей, стриманим та поміркованим.

Серцевиною Арістотелевої етики є МЕЗОТЕС – ДОБРОЧЕСНІСТЬ – як середина міуж двома пороками. Мужність –серед. Між зухвалістю, відчайдушн.та боягузтвом. Щедрість – серед.між марнотратством та скупістю. Дотепність – серед.між похмурістю і блазеньством. Людина завжди повинна знаходити золоту середину між недостатком та надлишком.