Поняття і види управління у сфері охорони навколишнього природного середовища.

У сучасних умовах, коли проблеми взаємодії людини і природи набувають значення загальнонаціональних пріоритетів, сформувалась і отримала своє конституційне закріплення відносно нова функція держави — екологічна, спрямована на гармонізацію відносин суспільства і природи, забезпечення оптимального врахування економічних та екологічних інтересів суспільства за безумовної першості екологічних. Стаття 16 Конституції України встановила, що забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави. Реалізація цієї функції держави здійснюється через управління природокористуванням і охороною довкілля, яке являє собою найважливішу складову частину соціального управління суспільством.

Складність і багатогранність управління в галузі екології зумовлені тим, що, з одного боку, слід враховувати об'єктивні, стихійні процеси самоуправління в природі, а з другого — необхідне цілеспрямоване управління довкіллям в інтересах суспільства. Об'єктом управління стають відносини в галузі суспільства і відносини в галузі природного середовища, які не збігаються із законами розвитку людства. Суспільство повинно визначати основні напрямки діяльності органів державного управління та громадських організацій у вирішенні завдань охорони довкілля і раціонального природокористування, розробляти і проводити відповідну систему заходів, спрямованих на реалізацію висунутих у галузі екологічного управління завдань, надати їм державно-правового забезпечення. Тому метою управління в галузі природокористування і охорони довкілля є: реалізація законодавства, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів при проведенні екологічних заходів (ст. 16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища України»).

Методом вирішення перелічених завдань управління є регулювання співвідношення екологічних та економічних інтересів суспільства при обов'язковому пріоритеті права людини на безпечне для життя і здоров'я довкілля, що закріплено ст. 50 Конституції України, та інших екологічних прав громадян.

Цілі та завдання управління природокористуванням досягаються виконанням державними та іншими органами ряду функцій, тобто видів діяльності, що необхідні для оптимальної організації раціонального використання та охорони природних об'єктів чи навколишнього середовища в цілому. Особливістю такого управління є його диференціація переважно за видами природних ресурсів, незалежно від того, в яких галузях суспільного виробництва вони використовуються. Тому види і зміст цих функцій стосовно кожного природного об'єкта випливають із соціальних, екологічних та природно-наукових вимог щодо організації його використання та охорони. Вимоги закріплюються у відповідних правових нормах екологічного законодавства.

Під функціями управління у сфері природокористування та охорони довкілля слід розуміти види діяльності державних органів виконавчої влади, місцевого самоврядування та громадських організацій по забезпеченню організації раціонального використання природних ресурсів, їх відтворення та захисту і охорони навколишнього природного середовища.

Функції управління у сфері природокористування та охорони довкілля доцільно об'єднати в кілька окремих груп.

До групи організаційних функцій управління належать: облік природних ресурсів; екологічне планування; прогнозування використання природних ресурсів та охорони довкілля; просторово-територіальний устрій об'єктів природи.

Група попереджувально-охоронних функцій управління включає: спостереження (моніторинг) за використанням природних ресурсів та охороною довкілля; екологічну експертизу; екологічний контроль.

Інші функції управління — це інформування про стан навколишнього природного середовища; стандартизація і нормування у сфері природокористування і охорони довкілля; вирішення екологічних спорів.

Управління природокористуванням і охороною довкілля базується як на основних принципах державного управління в цілому (плановість, компетентність, законність, участь громадськості), так і на специфічних принципах, властивих природокористуванню в цілому (науковість, комплексність, платність спеціального природокористування та ін.). Ґрунтуючись на цих принципах, суб'єкти управління — державні органи, органи місцевого самоврядування та громадські об'єднання — повинні проводити діяльність, спрямовану на забезпечення ефективного використання природних ресурсів, охорону довкілля, екологічну безпеку.

Чинне законодавство розрізняє державне та громадське управління природокористуванням. Основна питома вага управлінської діяльності в даній галузі належить центральним органам державного управління, місцевим органам державної виконавчої влади, виконавчим органам місцевого самоврядування в межах їх компетенції, визначеної законодавством.

Поява, крім державних, інших суб'єктів права власності на окремі природні ресурси не зменшує, а, навпаки, піднімає на якісно новий рівень роль і значення держави та її органів як організаторів та гарантів відносин природокористування. При цьому не має значення, на яких правових підставах здійснюється використання — на праві власності на природний об'єкт чи на праві користування ним. Слід погодитися з думкою Ю. О. Вовк, висловленою задовго до цього процесу, що управління не є специфічною ознакою власника землі. Управлінську діяльність (наприклад, облік природних ресурсів, контроль за їх раціональним використанням тощо) держава здійснює і тоді, коли вона не є виключним власником природного об'єкта, тому що в цьому випадку подібна діяльність базується на праві суверенітету держави — верховенстві державної влади.

Громадське управління в галузі екології здійснюють громадські об'єднання та організації, і його основним завданням є всіляке сприяння органам державної влади, місцевого самоврядування в забезпеченні процесу раціонального природокористування і збереження природного середовища.

Окремі управлінські дії зобов'язані виконувати також власники природних ресурсів і користувачі ними, оскільки так зване виробниче управління природокористуванням є продовженням державного, а при виконанні ряду функцій (наприклад, облік природних ресурсів) навіть передує управлінню державному. Деякі нормативні акти містять пряме закріплення правоздатності природокористувачів з виробничого управління природним об'єктом, що використовується (ст. 12 Закону «Про природно-заповідний фонд України», ст. 29 Закону «Про охорону атмосферного повітря»).

Підтвердженням пріоритетності екологічних інтересів суспільства є встановлення в Україні Дня довкілля, який згідно з Указом Президента від 6 серпня 1998 року проводиться щороку в третю суботу квітня. Мета цього заходу полягає в здійсненні комплексу заходів, спрямованих на поліпшення стану довкілля, озеленення і благоустрій населених пунктів, очищення водних джерел, збереження природно-заповідних та інших особливо цінних природних об'єктів, поширення екологічних знань, активізацію державного та громадського контролю за додержанням екологічного законодавства.

 

12) Договірні форми природокористування та їх правовий зміст.

Збір за спеціальне використання природних ресурсів — це форма екологічного податкового платежу, що підлягає сплаті фізичними та юридичними особами за одиницю природного ресурсу, наданого (переданого) для спеціального використання.
Збори за спеціальне використання природних ресурсів залежно від виду природного ресурсу поділяються на такі, як: плата за землю, збори за спеціальне використання водних ресурсів, збори за спеціальне використання лісових ресурсів, збори за спеціальне використання надр, збори за спеціальне використання об’єктів тваринного світу тощо.
Відносини в сфері встановлення і справляння плати за землю регулюються главою 35 Земельного Кодексу України, законами України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р., «Про оренду землі» в редакції від 2 жовтня 2003 p., Методикою грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів, затвердженою Кабінетом Міністрів України від 23 березня 1995 p., Методикою грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення (крім земель населених пунктів), затвердженою Кабінетом Міністрів України від 30 травня 1997 p., Методикою експертної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженою Кабінетом Міністрів України від 11 жовтня 2002 p., іншими законодавчими актами.
Плата за землю здійснюється для подальшого фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, підвищення родючості грунтів, ведення земельного кадастру, здійснення землеустрою та моніторингу земель, проведення земельної реформи тощо.
Власникам землі й землекористувачам плата встановлюється у вигляді земельного податку, а для орендарів — у вигляді орендної плати. Ставки земельного податку за земельні ділянки затверджують відповідні сільські, селищні, міські ради, виходячи із середніх ставок податку, функціонального використання та місцезнаходження земельної ділянки.
Розмір плати за землю визначається залежно від якості та місцеположення земельної ділянки, виходячи з кадастрової грошової оцінки земель і не залежить від результатів господарської діяльності землевласників чи землекористувачів. Закон «Про плату за землю» містить диференційовані правила визначення ставок земельного податку для земель сільськогосподарського призначення, земель населених пунктів, земель промисловості, транспорту, зв’язку, оборони та іншого призначення, а також земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення і земель лісового і водного фондів.
Підставою для нарахування земельного податку є дані Державного земельного кадастру. При цьому юридичні особи щороку самостійно обчислюють суму земельного податку за спеціальною формою станом на 1 січня кожного року. Громадянам нарахування земельного податку здійснюють податкові органи. Земельний податок сплачується рівними частками: двічі на рік виробниками товарної сільськогосподарської та рибної продукції та щоквартально — всіма іншими платниками податку.
За земельні ділянки, надані в оренду, стягується орендна плата. Орендна плата за землю — це платіж, який вносить орендар орендодавцю за користування земельною ділянкою. Закон України «Про оренду землі» встановлює загальні умови щодо укладання договорів оренди землі, порядку обчислення, надходження і розподілу річної орендної плати, а також умови перегляду розмірів орендної плати. Розмір, умови, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди, що укладається між орендодавцем (власником) і орендарем. Орендна плата може справлятися у грошовій, натуральній та відробітковій (надання послуг орендодавцю) формах. У договорі оренди сторони можуть передбачити поєднання різних форм орендної плати. Орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, справляється виключно у грошовій формі. Внесення орендної плати оформлюється письмово, за винятком перерахування коштів через фінансові установи.
Законодавство встановлює пільги щодо сплати земельного податку. Від плати за землю повністю звільняються: заповідники, в тому числі історико-культурні, національні природні парки, заказники (крім мисливських), регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні і зоологічні парки, пам’ятки природи, заповідні урочища та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва; вітчизняні дослідні господарства науково-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та професійно-технічних училищ; органи державної влади та місцевого самоврядування, органи прокуратури, заклади, установи та організації, які повністю утримуються за рахунок бюджету; (за винятком Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України); вітчизняні заклади культури, науки, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, фізичної культури та спорту; релігійні та благодійні організації; установи, організації та підприємства, що віднесені до відання Національної академії наук України та деякі інші суб’єкти.
Грошова оцінка землі застосовується для економічного регулювання земельних відносин при укладанні цивільно-правових угод, передбачених законодавством України.
У сфері використання вод відповідно до ст. 30 Водного кодексу України встановлюється: збір за спеціальне водокористування, який включає збір за використання води водних об’єктів та за скидання забруднюючих речовин; збір за користування водами для потреб гідроенергетики; збір за користування водами для потреб водного транспорту; збір за використання поверхневих та підземних вод для потреб рибництва та підприємствами житлово-комунального господарства.
Збір у сфері використання вод стягується на підставі підзаконних нормативно-правових актів, а саме: Порядку справляння збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 р., та Нормативів збору за спеціальне використання водних ресурсів та збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 травня 1999 р.
Збір за спеціальне використання водних ресурсів справляється за використання води з водних об’єктів, що забрана із застосуванням споруд або технічних пристроїв, та скидання в них зворотних вод.
Збір за користування водами для потреб гідроенергетики справляється за користування водою, що пропускається через турбіни гідроелектростанцій для вироблення електроенергії, а для підприємств водного транспорту — за користування водою під час експлуатації водних шляхів вантажними, самохідними, несамохідними та пасажирськими суднами.
Відповідні збори справляються за водні ресурси загальнодержавного і місцевого значення. Платниками збору є підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, які використовують водні ресурси.
Об’єктом обчислення збору за спеціальне використання водних ресурсів є фактичний обсяг води, використаний водокористувачами; для потреб гідроенергетики — обсяг води, пропущений через турбіни гідроелектростанцій; для водного транспорту — тоннаж (місце) за добу експлуатації суден.
Розмір збору за забір води та за користування водою для потреб гідроенергетики та водного транспорту встановлюється на основі нормативів збору, фактичних обсягів використання води та лімітів використання. Ліміти використання водних ресурсів видаються на певний період у формі дозволів на спеціальне водокористування або договорів на поставку води. Нормативи збору встановлюються окремо для поверхневих вод, підземних вод, для потреб гідроенергетики та водного транспорту, для потреб рибництва та житлово-комунального господарства.
Збір за використання вод не справляється за воду, що використовується для потреб населення, для протипожежних потреб, за морську воду, за воду, що використовується для потреб зовнішнього благоустрою тощо.
Законодавством встановлено, що збір за спеціальне використання водних ресурсів справляється з метою забезпечення раціонального використання і охорони вод та відтворення водних ресурсів.
Кодекс України про надра (ст. 28) встановлює плату за надра, яка справляється у вигляді: плати за користування надрами; відрахувань за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; плати за видачу спеціальних дозволів (ліцензій); акцизного збору.
До плати за користування надрами відповідно до статей 29-32 Кодексу України про надра належать: а) платежі за користування надрами за видобування корисних копалин; б) платежі за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, у тому числі для будівництва і експлуатації підземних споруд; в) плата за користування надрами для видобування мінеральних підземних вод.
Плата за користування надрами загальнодержавного і місцевого значення справляється на підставі підзаконних нормативних актів. Це постанови Кабінету Міністрів України «Про платежі за користування надрами» (1996 р.), «Про затвердження базових нормативів плати за користування надрами для видобування корисних копалин та Порядку справляння плати за користування надрами для видобування корисних копалин» (1997 р.), «Про затвердження диференційованих нормативів плати за користування надрами для видобування мінеральних підземних вод» (2000 р.) та ін.
Платежі (збори) за користування надрами стягуються з усіх суб’єктів підприємницької діяльності, незалежно від форм власності, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями. Об’єктом для встановлення відповідної плати є обсяг погашених у надрах балансових та позабалансових запасів корисних копалин; при видобутку нафти, конденсату, газу, та гідромінеральних ресурсів — обсяг фактично видобутих з надр корисних копалин; при видобутку урану та дорогоцінного каміння — вартість сировини відносять до обсягу видобутку чи обсягу погашених у надрах запасів корисних копалин.
Сплата збору за користування надрами для видобування корисних копалин не звільняє суб’єктів підприємницької діяльності від збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету.
Збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, повністю зараховується до державного бюджету і спрямовується на розвиток мінерально-сировинної бази. Закон України «Про систему оподаткування» виділяє цей збір окремим пунктом серед інших загальнообов’язкових зборів та платежів. Безпосередньо правове регулювання збору регулюється відповідним Порядком встановлення нормативів збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, та його справляння, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 29 січня 1999 р.
Плата за видачу спеціальних дозволів (ліцензій) та акцизний збір (статті 34-35 Кодексу України про надра) визначається Кабінетом Міністрів України і вноситься до державного бюджету. Розмір збору за видачу спеціальних дозволів (ліцензій) встановлюється, виходячи з витрат на експертизу заявок, матеріалів та обгрунтувань на користування надрами, організаційних та інших витрат. Акцизний збір може встановлюватися для надрокористувачів по окремих видах мінеральної сировини, що видобувається з родовищ з відносно кращими гірничо-геологічними і економіко-географічними характеристиками.
Кодекс України про надра (ст. 32) встановлює форми внесення плати за користування надрами, яка може бути: а) у вигляді грошових платежів; б) у натуральному вигляді (частина видобутої мінеральної сировини або іншої виробленої користувачем надр продукції, виконання робіт чи надання інших послуг). Платежі за користування надрами можуть справлятися у вигляді разових внесків або регулярних платежів, які визначаються на основі відповідних еколого-економічних розрахунків. Кодекс встановлює також законодавчі положення про звільнення від плати за користування надрами та інші пільги, а також знижку за вичерпання надр, механізм реалізації якої поки що не було розроблено на законодавчому рівні.
Від плати за користування надрами звільняються:
— землевласники і землекористувачі, які здійснюють у встановленому порядку видобування корисних копалин місцевого значення для власних потреб або користуються надрами для господарських і побутових потреб на наданих їм у власність чи користування земельних ділянках;
— користувачі надр — за проведення регіональних геолого-геофізичних робіт, геологічних зйомок, інших геологічних робіт; при організації геологічних об’єктів природно-заповідного фонду; за здійснення розвідки корисних копалин у межах гірничого відводу, наданого їм для видобування корисних копалин тощо.
У сфері спеціального використання рослинного світу встановлена плата за використання лісових ресурсів та збору за використання природних рослинних ресурсів. Правове регулювання цих платежів здійснюється Лісовим кодексом України (ст. 89), а також Порядком справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 р.
Плата за використання лісових ресурсів стягується за всі види спеціального використання ресурсів лісу, крім розміщення пасік, а також за користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт.
Платежі за спеціальне використання лісових ресурсів встановлюються у вигляді такс, орендної плати чи доходу, отриманого від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах.
Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється на наданій для цих цілей лісовій ділянці на підставі спеціального дозволу: а) лісорубного квитка (ордера); б) лісового квитка. Розмір збору за спеціальне використання лісових ресурсів встановлюється на підставі лімітів їх використання і такс на лісову продукцію та послуги з урахуванням їх якості і доступності. Такси на лісові ресурси державного значення і порядок їх справляння встановлюється Кабінетом Міністрів України, а такси на лісові ресурси місцевого значення — відповідними виконавчими органами обласного рівня та Радою міністрів АРК. Нормативи збору, тобто такси згідно з лісовим законодавством, встановлюються на підставі затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. Такс на деревину лісових порід, що відпускається на пні, і на живицю.
При встановленні іншої форми оплати (доходу, одержаного від реалізації лісових ресурсів на конкурсних умовах чи орендної плати) збір за спеціальне використання лісових ресурсів повинен встановлюватись не нижче встановлених такс. Розмір орендної плати визначається в договорі оренди за згодою сторін. Договірна форма відносин встановлюється при тимчасовому користуванні земельними ділянками лісового фонду (короткострокове — до трьох років, довгострокове — до 15 років). Постійним лісокористувачам для постійного користування земельними ділянками лісового фонду надається державний акт на право постійного користування землею.
Збір за спеціальне використання природних рослинних ресурсів регулюється ст. 12 Закону України «Про рослинний світ». Спеціальне використання природних рослинних ресурсів загальнодержавного або місцевого значення здійснюється на підставі дозволів, що видаються відповідно в порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України або Автономною Республікою Крим та органами місцевої влади. Розмір збору за спеціальне використання природних рослинних ресурсів визначається з урахуванням природних запасів, поширення, цінності, можливості відтворення, продуктивності цих ресурсів.
Від збору за спеціальне використання природних рослинних ресурсів звільняються: науково-дослідні установи, навчальні та освітні заклади, що проводять наукові дослідження об’єктів рослинного світу з метою їх охорони, невиснажливого використання та відтворення, за винятком використання ними дикорослих судинних рослин, мохоподібних, водоростей, лишайників, а також грибів, види яких занесені до Червоної книги України, та природних рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги України; власники земельних ділянок; користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок.
Відносини в сфері встановлення і справляння збору за спеціальне використання об’єктів тваринного світу регулюються ст. 18 Закону України «Про тваринний світ». Цей збір справляється за такі види спеціального використання об’єктів тваринного світу: мисливство; рибальство, включаючи добування водних безхребетних тварин; використання диких тварин з метою отримання продуктів їх життєдіяльності; добування (придбання) диких тварин з метою їх утримання і розведення у напіввільних умовах чи в неволі; використання об’єктів тваринного світу в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях у разі їх вилучення з природного середовища з метою отримання прибутку.
Розмір збору за спеціальне використання об’єктів тваринного світу встановлюється залежно від виду (групи видів) тварин, мети та обсягів їх використання, поширення та цінності, з урахуванням місцезнаходження, якості, продуктивності території та інших екологічних і економічних факторів.
Збори за спеціальне використання природних ресурсів встановлюються наоснові нормативів збору і лімітів їх використання, які є економічними категоріями.
Нормативи зборів — це обов’язкові для сплати у фіксованому розмірі суми коштів за одиницю природного ресурсу, переданого у власність або у користування. Такі нормативи визначаються з урахуванням їх розповсюдженості, якості, можливості відтворення, доступності, комплексності, продуктивності, місцезнаходження, можливості переробки знешкодження і утилізації відходів та інших факторів. Нормативи збору, а також порядок їх стягнення встановлюються Кабінетом Міністрів України. З 1 січня 2004 р. щороку проводиться індексація нормативів збору за спеціальне використання водних ресурсів, збору за користування водами для потреб гідроенергетики і водного транспорту, нормативів плати за користування надрами тощо (Див. постанову Кабінету Міністрів України від 6 листопада 2003 р. «Про проведення індексації нормативів плати (збору) за використання природних ресурсів»).
«Лімітні» збори — це збори за спеціальне використання природних ресурсів у межах встановлених лімітів або за понадлімітне їх використання. У першому випадку ці збори відносять на витрати виробництва, а другому — стягують з прибутку, що залишається у розпорядженні підприємств, установ, організацій.
Обчислення та справляння зборів за спеціальне використання природних ресурсів здійснюється природокористувачами самостійно, відповідно до спеціальних інструкцій про порядок справляння того чи іншого збору. Вся відповідальність за правильність обчислення та своєчасність подання розрахунків зборів покладається на платників. Контроль за обсягами використання природних ресурсів, їх обліком та достовірністю покладається на органи Мінприроди України; контроль за повнотою обчислення та своєчасністю сплати зборів до бюджету покладається на органи державної податкової служби.
Збори за використання природних ресурсів надходять до місцевих бюджетів, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, Державного бюджету і спрямовуються на виконання робіт по відтворенню і підтриманню цих ресурсів у належному стані відповідно до вимог законодавства.

13) Правові засади поводження з радіоактивними відходами.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про поводження з радіоактивними відходами

(Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, N 27, ст.198)

{ Вводиться в дію Постановою ВР N 256/95-ВР від 30.06.95, ВВР, 1995, N 27, ст.199 }

{ Із змінами, внесеними згідно із Законами N 1673-III (1673-14) від 20.04.2000, ВВР, 2000, N 30, ст.236

N 747-IV (747-15) від 15.05.2003, ВВР, 2003, N 29, ст.236

N 2637-IV (2637-15) від 02.06.2005, ВВР, 2005, N 27, ст.362

N 515-VI (515-17) від 17.09.2008, ВВР, 2008, N 52, ст.394

N 516-VI (516-17) від 17.09.2008, ВВР, 2009, N 5, ст. 8

N 2592-VI (2592-17) від 07.10.2010, ВВР, 2011, N 10, ст.63

N 2756-VI (2756-17) від 02.12.2010, ВВР, 2011, N 23, ст.160

N 2856-VI (2856-17) від 23.12.2010, ВВР, 2011, N 29, ст.272 }

{ У тексті Закону слова "Державної програми поводження з радіоактивними відходами" та "Державної програми по поводженню з радіоактивними відходами" замінено словами "Загальнодержавної цільової екологічної програми поводження з радіоактивними відходами" згідно із Законом N 516-VI (516-17) від 17.09.2008 }

Цей Закон спрямований на забезпечення захисту людини та навколишнього природного середовища від шкідливого впливу радіоактивних відходів на сучасному етапі та в майбутньому.

Закон поширюється на всі види діяльності з радіоактивними відходами.

Р о з д і л I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основні терміни, поняття та їх визначення

У цьому Законі терміни та поняття вживаються в такому значенні:

виробники радіоактивних відходів - юридичні або фізичні особи, внаслідок діяльності яких утворюються радіоактивні відходи;

довгоіснуючі радіоактивні відходи - радіоактивні відходи, рівень звільнення яких від контролю органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки досягається через 300 років і більше;

захоронення радіоактивних відходів - розміщення радіоактивних відходів в об'єкті, призначеному для поводження з радіоактивними відходами без наміру їх використання;

зберігання радіоактивних відходів - розміщення радіоактивних відходів в об'єкт, в якому забезпечується їх ізоляція від навколишнього природного середовища, фізичний захист і радіаційний моніторинг, а також можливість наступного вилучення, переробки, перевезення та захоронення;

іммобілізація радіоактивних відходів - переведення радіоактивних відходів в іншу форму шляхом ствердіння, включення в будь-яку матрицю або заключення в герметичну оболонку;

Державний кадастр сховищ радіоактивних відходів - зведення систематизованих відомостей про об'єкти для зберігання чи захоронення радіоактивних відходів;

кондиціонування радіоактивних відходів - операції щодо підготовки радіоактивних відходів для перевезення, зберігання та захоронення. Кондиціонування може здійснюватися шляхом розміщення радіоактивних відходів у контейнер або їх іммобілізації;

короткоіснуючі радіоактивні відходи - радіоактивні відходи, рівень звільнення яких від контролю органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки досягається раніше ніж через 300 років;

об'єкт, призначений для поводження з радіоактивними відходами, - споруда, приміщення або обладнання, призначене для збирання, перевезення, переробки, зберігання або захоронення радіоактивних відходів, а також ядерна установка в процесі зняття з експлуатації після визнання її установкою для поводження з радіоактивними відходами; (Абзац десятий статті 1 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1673-III (1673-14) від 20.04.2000)

обробка радіоактивних відходів - операції, призначені для забезпечення безпеки або економії коштів шляхом зміни характеристик радіоактивних відходів;

переробка радіоактивних відходів - будь-яка операція, яка змінює характеристики радіоактивних відходів, зокрема попередня обробка та кондиціонування;

поводження з радіоактивними відходами - всі види діяльності (включаючи діяльність, пов'язану із зняттям з експлуатації), що стосуються оперування, попередньої обробки, обробки, кондиціонування, перевезення, зберігання чи захоронення радіоактивних відходів; (Абзац тринадцятий статті 1 в редакції Закону N 1673-III (1673-14) від 20.04.2000)

попередня обробка радіоактивних відходів - дезактивація, збирання, сортування радіоактивних відходів;

радіаційна безпека під час поводження з радіоактивними відходами - неперевищення допустимих меж радіаційного впливу на персонал, населення та навколишнє природне середовище, встановлених нормами, правилами, стандартами з безпеки, а також обмеження міграції радіонуклідів у навколишнє природне середовище;

радіоактивні відходи - матеріальні об'єкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені діючими нормами, за умови, що використання цих об'єктів та субстанцій не передбачається;

Державний реєстр радіоактивних відходів - послідовний поточний запис актів спеціальної форми про утворення, фізико-хімічний склад, обсяги, властивості, а також перевезення, зберігання та захоронення радіоактивних відходів;

рівень звільнення - встановлена органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки межа активності або радіоактивного забруднення, за якої або нижче якої радіоактивні відходи можуть бути звільнені від контролю органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки;

спеціалізоване підприємство по поводженню з радіоактивними відходами - підприємство (об'єднання), яке здійснює на основі ліцензії збирання радіоактивних відходів, їх переробку, перевезення, зберігання та (або) захоронення;

сховище радіоактивних відходів - споруда для зберігання або захоронення радіоактивних відходів з обов'язковим забезпеченням інженерних, геологічних, фізичних та інших бар'єрів, що перешкоджають міграції радіонуклідів;

фізичний захист під час поводження з радіоактивними відходами - комплекс організаційних і технічних заходів, спрямованих на недопущення несанкціонованого доступу до радіоактивних відходів та їх використання, на своєчасне виявлення та припинення дій, спрямованих на порушення недоторканності радіоактивних відходів.

Стаття 2. Законодавство, що регулює відносини у сфері поводження з радіоактивними відходами

Правовідносини у сфері поводження з радіоактивними відходами регулюються цим Законом, Законом України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (39/95-ВР), іншими актами законодавства.

Стаття 3. Основні принципи державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами

Основними принципами державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами є:

пріоритет захисту життя та здоров'я персоналу, населення та навколишнього природного середовища від впливу радіоактивних відходів згідно з державними нормами радіаційної безпеки;

розмежування функцій державного контролю та управління у сфері поводження з радіоактивними відходами;

реалізація державної політики у сфері поводження з радіоактивними відходами шляхом розробки та виконання довгострокової Загальнодержавної цільової екологічної програми поводження з радіоактивними відходами;

 

{ Абзац п'ятий статті 3 виключено на підставі Закону N 516-VI (516-17) від 17.09.2008 }

забезпечення мінімального рівня утворення радіоактивних відходів, якого можна досягти на практиці; (Статтю 3 доповнено абзацом шостим згідно із Законом N 1673-III (1673-14) від 20.04.2000)

недопущення неконтрольованого накопичення радіоактивних відходів;

забезпечення державного нагляду за поводженням з радіоактивними відходами;

прийняття рішень щодо розміщення нових сховищ радіоактивних відходів з участю громадян, їх об'єднань, а також місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування;

гарантування надійної ізоляції радіоактивних відходів від навколишнього природного середовища при обгрунтуванні безпеки сховищ радіоактивних відходів;

зберігання радіоактивних відходів у виробників відходів обмежений час з наступною передачею спеціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами;

відповідальність виробників радіоактивних відходів за безпеку під час поводження з радіоактивними відходами до передачі їх спеціалізованим підприємствам по поводженню з радіоактивними відходами;

заборона проведення робіт по захороненню радіоактивних відходів юридичним і фізичним особам, внаслідок діяльності яких утворюютьс