ТОП 10:

Досократики. Формування давньогрецької філософії



Становлення античної філософії було підготовлено давньогрецькою міфологією. В епосах Гомера «Іліада» і «Одісея» розглянута космологія, антро­пологія, соціантропоморфізм, поліанімізм, проблема першопричини. Важливу роль у формуванні античної філософії відіграла творчість Гесіода. У поемі «Теого­нія», яка є прикладом релігійно-міфологічного світогляду, він ставить низку запитань, зокрема соціальних. Історична концепція Гесіода знайшла відоб­раження в легенді про п'ять поколінь людей: золоте, срібне, бронзове, героїчне та залізне. Розсудлива міфологія Гесіода впритул підходить до філософії. Світ богів у гесіодівському епосі систематизований, їх роль зводиться до пев­ної функції, а місця чітко визначені на теологічній шкалі.

У Гомера та Гесіода, таким чином, основне питання філософії — співвід­ношення світу і людей — виступає у звичайній для міфології формі питання про стосунки між людьми та різноманітними явищами природи і суспільства, що уособлюють богів.

Давньогрецька філософія починається з «семи мудреців». Саме Фалес пе-реніс ту форму загальності, досягнуту в «житейській мудрості», на світогляд. Як філософ Фалес виступав із позицій стихійної натурфілософії. Першопри­чиною, на його думку, є вода (філософське переосмислення Океану). На ній пла­ває земля — в цій формі Фалес уявляє субстанційність води, яка буквально перебуває під усім (на ній все плаває). Але це не просто вода, а вода «розумна», божественна. У теорії пізнання Фалес все зводить до єдиної основи, оскільки розмаїття не є показником розумної думки.

Анаксімандр (бл. 610-546 pp. до н. е.), учень Фалеса, розширив поняття початку всього існуючого до першопричини, субстанції, того, що лежить в основі всього. Таке начало Анаксімандр знайшов в апейроні. Апейрон це щось нескінченне, безмірне, безмежне. Він вічний і невизначений, оскільки внут­рішньо безкрайній. Апейрон не тільки субстанційний, але й генетичний поча­ток космосу. З нього не лише складається все у своїй основі, але й виникає. Апейрон і для себе все виробляє сам. Перебуваючи в обертовому русі, він ви­діляє протилежності — вологе і сухе, холодне і тепле тощо.

У поглядах Анаксімандра чітко прослідковуються ідеї розвитку світу, вира­жені у вченні про вічність апейрону, виділення ним протилежностей, ство-


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІ

рення чотирьох стихій з протилежностей; а сама космогонія — у вченні про походження живого з неживого, людини з тварини — це передбачення ево-люційності живої природи.

Учень і послідовник Анаксімандра Анаксімен (585-525 pp. до н. е.) у космо­гонії зводив усі форми природи до повітря; все з нього виникає через розрід­ження та згущення. Розріджуючись, повітря стає спочатку вогнем, потім ефіром, а після згущення — вітром, хмарами, водою, землею і каменем. Розрідження він пов'язував із нагріванням, а згущення — з охолодженням. Сонце — це земля, яка розжарилася від свого швидкого руху. Земля та небесні світила «висять» у повітрі, тоді як Земля нерухома — інші світила рухаються повітряними потоками.

У видатного представника іонійської філософії Геракліта з Ефесу (544-483 pp. до н. е.) субстанцією буття виступає Вогонь (Логос), оскільки завжди перебуває рівним самому собі, незмінним у всіх перетвореннях, як першо­причина, конкретна стихія. Всі предмети і явища природи народжуються з вогню і, зникаючи, знову перетворюються на вогонь.

Усі зміни світостворення в Геракліта відбуваються з певною закономір­ністю, підкоряючись долі, тотожній необхідності. Необхідність це загальний закон Логоса. Буквально Логос це слово, але слово розумне. Разом із тим Логос означає розум, закон, і Геракліт найчастіше вживає його в останньому зна­ченні, вважаючи його об'єктивним законом світостворення. Логос принцип порядку та міри. Він також вогонь, але такий, що для почуттів, для розуму є Логосом. Усе відбувається згідно з Логосом. У найбільш загальному плані Логос Геракліта є виразом логічної структури Космосу, логічної структури образу світу, який безпосередньо даний живому спогляданню.

Космогонія Геракліта будується на основі стихійної діалектики. Світ як впо­рядкована система-Космос створюється на основі загальної змінності явищ, загальної мінливості речей. «Все тече, все змінюється, немає нічого нерухомого». Для висловлення цієї думки Геракліт користується образним порівнянням із плинною рікою, потоком. «На того, хто входить в одну і ту ж ріку, течуть все-нові й нові води». Рух, за Гераклітом, властивий усьому існуючому. Вся природа, не зу­пиняючись, змінюється. «В одну і ту ж ріку не можна ввійти двічі».

_____________________________________________________________

Вчення Геракліта про плинність усього тісно пов'язане з його вченням про перехід однієї протилежності в іншу, про «зміну», «обмін» протилеж­ностей. «Холодне теплішає, тепле холоднішає, вологе висихає, сухе зволо­жується». Обмінюючись між собою, протилежності стають тотожними. «Одне і те ж у нас — живе і мертве, молоде і старе». Твердження Геракліта, що все є обміном протилежностей, доповнюється вказівкою про те, що все проходить через боротьбу. На основі боротьби встановлюється гар­монія світу. «У тому, що народжується, — все об'єднується; з того, що роз­ходиться, — найпрекрасніша гармонія, і все проходить через боротьбу».


Розділ 3 • Антична філософія

Отже, в іонійській філософії (Мілетська школа і Геракліт) відбувається поєднання філософського та фізичного (природничо-наукового) підходу до пояснення першопричини світу. Представники цієї філософської школи досить чітко здійснюють субстанційний підхід, ототожнюючи, як правило, субстанцію буття з конкретною стихією, явищем природи. Ця стихія певною мірою набуває значення метафори, а в образній формі дає уявлення про першопричину всеіснуючого.

Античну філософію важко уявити також без Піфагора і піфагорійців. Інформацію про них можна отримати з багатьох джерел. Піфагор (6л. 580-500 pp. до н. е.) після довгочасного навчання в Єгипті, Вавілоні, можливо, в Індії засновує в м. Критоні свою школу — Піфагорійський союз, який увій­шов в історію у вигляді величної картини «спільного товариства» як науково-філософської й етико-політичної єдності однодумців.

Спосіб життя піфагорійців мав світоглядні основи — він брав початок в уявленні про космос як впорядковане та симетричне ціле, краса якого доступна лише тим, хто веде правильний спосіб життя.

__________________________________________________________

Цікавим є спосіб життя, який сповідували піфагорійці. Він спирався на ієрархію цінностей. На перше місце ставилося прекрасне та благоприс­тойне, на друге — вигідне і корисне, на третє — приємне. Наука належала до прекрасного та благопристойного. До союзу приймалися жінки й чоло­віки, які витримали багатолітню перевірку своїх розумових і моральних якостей. Власність була загальною. У школі було два ступені. Акусматики (послушники) засвоювали знання догматично, звідси походить легенда, що в школі Піфагора учень повинен перші п'ять років мовчати. Другий ступінь — математичний — вчені, які займалися обгрунтуванням склад­них проблем. Піфагорійський союз був закритою організацією, а його вчення таємним. Розповідають, що сам Піфагор викладав основи свого вчення за ширмою, щоб учні лише чули його голос, а самого не могли бачити.

__________________________________________________________

У цьому магіко-міфологічному контексті вимальовується теза Піфагора про те, що «наймудріше число», воно володіє всіма речами, в тому числі мо­ральними і духовними якостями. Душа гармонія, що є числовим відношенням. «Число володіє речами» такий висновок Піфагора.

Піфагор відомий як творець «теореми Піфагора», він став на шлях перетво­рення математики емпіричної на математику теоретичну. Він надав геометрії форми вільної науки, досліджував теореми з інтелектуальної точки зору. У космогонії Піфагор — один із перших геоцентристів, який вчив про «гармо­нію сфер». Й®му приписується конструювання слова «філософ».

Важливим кроком у розвитку ранньогрецької філософії був творчий здо­буток Елейської школи Ксенофана, Парменіда, Зенона. Заслуга елеатів у роз­витку категорій, у тому числі категорії субстанції. У іонійців субстанція ще


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

фізична, у піфагорійців — математична, у елеатів вона вже філософська, оскільки ця субстанція — буття. Саме в школі елеатів закінчується форму­вання античної філософії — протофілософія стає філософією.

Засновник Елейської школи — Ксенофан із Колофона (бл. 570 до н. е. — після 478 pp. до н. е.). У його вченні філософія починає розмежовуватися з фізичною картиною світу, тобто філософія виділяється із світоглядної фізики. Розглядаючи світ загалом, Ксенофан виділяє його філософський аспект, злитий із поняттям бога. Світогляд Ксенофана антропоморфний. Бог Ксенофана — це чистий розум, він фізичний, без тілесної сили. Його сила — в мудрості.

Основою філософії елеатів стало вчення Пармєніда (VI-V ст. до н. е.), котрий розширив поняття єдиного світобога Ксенофана до поняття єдиного буття. Вчення Парменіда — метафізичне: його буття незмінне, оскільки за своїм зміс­том усе незмінне. За словами Пармєніда єдино істинним є положення: «буття є, небуття немає, тому що небуття неможливо ні пізнати (воно недосяжне), ні висловити». З цим пов'язане твердження, що мислиться тільки суттєве, адже неможливо відшукати думку без буття, в якому здійснюється ця думка. Буття вічне. Виникнення буття є неможливим, оскільки йому немає звідки виникнути; із нічого ніщо не може виникнути; воно не може виникнути з іншого буття, адже до нього не було іншого, оскільки буття єдине.

Буття не може бути ні трохи більшим, ні трохи меншим. Воно однорідне і без­перервне. Отже, немає і пустого простору. Все наповнене буттям. Тому все без­перервне, оскільки буття тісно припадає до буття. Буття нескінченне в часі (адже воно не виникало і не знищувалося), буття обмежене в просторі, воно подібно до кулі. Це пов'язано з його однорідністю, з тим, що воно всюди на од­наковій відстані від центру. Парменід називає цю єдину, вічну, несотвориму та не знищувану причину богом, який є субстанцією світу.

Теоретично доводить ілюзорність світу і руху Зенон із Елеї (490-430 pp. до н. е.).

Арістотель називає Зенона винахідником діалектики. Але це суб'єктивна діалектика — мистецтво діалектичного судження і суперечки, мистецтво за­перечувати опоненту і ставити його в нелегке становище. Метод Зенона доказ від противного, зведення до абсурду думки опонента, протилежної його власній. Зенон доводить: якщо суттєве логічне, то воно водночас має бути і настільки малим, щоб зовсім не мати величини, і настільки великим, щоб мати нескінченну величину. У цій антиномії (невивіреності суперечностей) Зенон ставить проблему кінцевого та безмежного, проблему нескінченної діяльності і остаточних речей. Заслуга Зенона в постановці проблеми, а не в її вирішенні. Він бачить лише протилежність кінцевого та нескінчен­ного, але не бачить їх єдності. Він бачить, що вони є запереченням одне од­ного, але не бачить, що кожне з них із необхідністю передбачає свою проти­лежність.

Фактично, Зенон відтворює вчення Пармєніда, який протиставляє буття небуттю, і сам зводить одиницю до буття. Зі своїх суджень він робить висно­вок, що множинного буття не існує.


Розділ 3 • Антична філософія

Апорії Зенона.«Дихотомія». Тіло не може зрушити зі свого місця, по­чати рух і закінчити його, тобто не може бути переходу від спокою до руху і навпаки. Суть апорії полягає в тому, що предмет, який рухається до мети, повинен спочатку пройти половину шляху до неї, а щоб пройти цю поло­вину, він повинен пройти спочатку її половину і так до нескінченності. Отже, тіло ніколи не може досягнути мети, оскільки шлях його нескін­ченний, і тіло повинно вічно проходити ці нескінченні половини. Помилка Зенона полягає в тому, що він абсолютизує безперервність простору і протиставляє перервності. В апоріях Зенон розглядає простір як суму кінцевих відрізків і протиставляє йому безмежну безперервність часу.

В апорії «Ахілл і черепаха» Зенон доказує неможливість руху тим, що неможливо пройти в певний час нескінченне число половинок шляху. Ахілл знаходиться позаду черепахи. Поки він пробіжить відстань, що їх роз­діляє, черепаха просунеться вперед. Поки Ахілл пробіжить цю нову від­стань, черепаха знову просунеться вперед і так до нескінченності. Хоч відстань буде все зменшуватись, але ніколи не зникне.

В апорії «Стріла» доводиться, що рух неможливий, якщо допустити перервність простору. Стріла, що летить, покоїться, тому що предмет, який рухається, завжди займає рівне собі місце, тобто знаходиться у спокої в кожний момент, а тому він взагалі нерухомий.

____________________________________________________________

Суть усіх цих доказів полягає в знаходженні суперечностей у логічно виведених послідовностях основних понять, якими оперує антична наука і буденна свідо­мість. Заслуга Зенона полягає в тому, що він уперше в логіці понять намагався висловити логіку речей.

Першопричинами світу у філософії Емпедокла (бл. 490-430 pp. до н. е.) виступають усі чотири традиційні стихії, які він називає «корінням речей». Усе, що є у світі — певне поєднання різних доз «коренів». Усі «корені речей», навіть вогонь, — пасивні. Тому всі процеси у світі Емпедокл пояснює бороть­бою двох антагоністичних начал. Вони не фізичні, а психічні. По-перше, це лю­бов як космічна сила, і по-друге, ненависть, гнів. Любов — космічна причина єдності та добра. Ненависть — причина різнорідності та зла. Любов поєднує різнорідне і розділяє однорідне. Ненависть розділяє різнорідне і з'єднує одно­рідне. У своїй боротьбі любов і ненависть по черзі перемагають. Виходячи з цього, Емпедокл уявляє собі світ, що вічно повторюється. Світ незмінний у своїх «коренях» і в межах «кругів часу», але мінливий на рівні речей, всередині «кругів часу».

У центрі уваги Анаксагора (V ст. до н. е.) як філософа — проблема якіс­ного перетворення тіл. Під час вирішення цієї проблеми мислитель виходить із прийнятого ним як закону положення елеатів про те, що ніщо не виникає з небуття.


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Суть вчення Анаксагора полягає в його розумінні першопричини, якою є не стихії, а всі без винятку стани речовини. Земля не більше першопричина, ніж золото, вода — ніж кров або молоко. Начала є «невизначеною множинністю», вони — найдрібніші, невидимі надчуттєві частини вогню, води, золота, крові, дерева тощо, які є сім'ям усіх речей або «гомеомеріями». Вони — якісні, кожний вид гомеомерій зберігає всі якості відповідного виду тіл: сім'я крові — якості крові, сім'я заліза — якості заліза та ін. Якості вічні та незмінні. Гомеомерії нескінченно ділимі, бо скільки не подрібнювати буття — в небуття його пере­творити неможливо.

______________________________________________________________

Основна теза Анаксагора — «все у всьому». Це означає, що в будь-якому місці космосу знаходяться гомеомерії усіх видів, усі види якостей. Гомеомерії пасивні, і першопочатковий Хаос не міг своїми силами розви­нутись у Космосі. Для цього потрібен був особливо активний початок, який Анаксагор знаходить в Нусі, тобто в розумі — творці космосу з хаосу. Світовий розум (Нус) має дві функції: він керує світом, і він пізнає світ. Нус єдиний, він діє завдяки мисленню, він нескінченний і незмішаний ні з якою річчю. Нус — найтонша і найбільш чиста з усіх речей. Пізнаючи світ, Нус володіє найдосконалішими знаннями про все і має величезну силу. Він визначає минуле, сучасне та майбутнє.

______________________________________________________________

Важливим кроком на шляху розвитку онтологічного підходу до вирішення філософських проблем став атомізм Демокріта (460-370 pp. до н. е.), який прагнув до створення чіткого, ясного та логічно обгрунтованого вчення. Вихідна думка цього вчення: «У світі немає нічого, крім атомів і пустоти, все існуюче знаходиться в нескінченній різноманітності першопочаткових неподільних, вічних і незмінних частинок, які завжди рухаються в безмежному просторі, то зчіплю­ючись, то розчіплюючись одна з одною».

Головне у філософії Демокріта це вчення про атом, простий, вічний, незмін­ний, неподільний, що виникає і не знищується. Атомів нескінченна множина, вони характеризуються твердістю, відрізняються один від одного своїм обся­гом і формою. Всі тіла складаються з атомів, реальними є лише ті властивості речей, які властиві атомам. Атоми відділені один від одного порожнечею. Якщо атом буття, то пустота це небуття. Якби не було порожнечі, то не було б реальної множинності та руху. Рух як механічне переміщення атомів у пустоті Демокріт вважав вічним природним станом космосу.

Демокріт — продовжувач традицій Мілетської і Елейської шкіл. Центральні поняття вчення Демокріта — це умоглядні конструкції. Адже атоми та по­рожнеча — не матеріальні структури, з яких складається весь світ, не природні стихії, не фізичні частинки, — а поняття, рівноцінні елеатському розумінню буття або сущого.


Розділ 3 • Антична філософія

Демокріт намагається застосувати свою теорію для пояснення розвитку Всесвіту. Він вважає, що нескінченний рух атомів зумовлює збіг і зустріч окремих атомів, а потім і цілих комплексів. Під впливом цього створюється єдиний вихор, у якому атоми кружляють, наштовхуються один на одного, з'єднуються і роз'єднуються. При цьому подібні атоми відходять до подіб­них. Атоми з однаковою вагою, які внаслідок великого скупчення більше не можуть кружляти, створюють різні поєднання, зрештою, Землю, яка є центром світостворення. Всесвіт нескінченний, як і нескінченна в ньому кількість світів.

Людина — також скупчення атомів, але відрізняється від інших живих істот наявністю душі. Душа — це речовина, що містить дрібні, найбільш рухомі, вогненні атоми. Вона смертна, знищується зі смертю тіла, склада­ється з двох частин: розумної, яка знаходиться в грудях, і нерозумної, яка розсіяна по всьому тілу.

Пізнання, вважає Демокріт, полягає в сприйнятті людиною дії на неї тіл і предметів через відповідні органи чуттів. Проникаючи в тіло людини, об­рази речей торкаються атомів душі та викликають у ній відповідні відчуття зовнішнього світу. Істинне ж пізнання досягається лише розумом.

_____________________________________________________________







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.160.19.155 (0.014 с.)