Духовний досвід: вільнодумство і релігія

Релігія пронизує всі раціонально-змістовні елементи духовного життя сус­пільства — звичаї, традиції, норми, цінності, знання. На цій основі виникає бого­словське твердження, що вся культура виникла з храму, з культа. Однак, це твердження занадто категоричне, оскільки поняття «культ» (від лат. cultus — «почитання, повага, догляд») і «культура» («обробка, виховання, формуван­ня») вже в етимології констатують свою відмінність: почитання не те саме, що обробка.

Культура, насамперед, — породження суспільних і раціонально-практичних потреб розвитку людства, реалізація потенціалу розуму, почуттів і здібностей людини. Загальнолюдські цінності та культура, передусім, є наслідком три­валої соціалізації homo sapiens, поступового подолання відчуження між гру­пами та етносами, нагромадження нашими предками виробничого та побу­тового досвіду, пізнавальної, моральної та художньої практики освоєння світу. Разом із тим культура виводиться не лише з практичного досвіду, а виростає також із того духовного досвіду, який внутрішньо, своїми ірраціональними впливами поєднаний з релігією. Культура та релігія органічно злиті з самого початку історії людства.

У релігії нерозривно поєднане сакральне (божественне) та священне. На ранніх етапах розвитку людства влада релігії виходила за її безпосередні межі.

Розділ 7 • Філософія символічного світу

До епохи Відродження церква охоплювала майже всі культурні сфери. Вона була одночасно школою й університетом, клубом і бібліотекою, лекторієм і філармонією. Ці заклади культури покликані до життя практично-духов­ними потребами розвитку суспільства, але їхні витоки знаходяться в лоні релігії та церкви.

Маючи духовну владу над паствою, церква водночас здійснювала оцінку і цензуру над культурою, змушуючи її обслуговувати культ. Ця духовна дикта­тура особливо відгукувалася в середньовічних католицьких державах, в яких церква домінувала політично та юридично (нині це стосується деяких іслам­ських теократичних держав). Схоластика як метод мислення обмежувала діяльність вчених, релігія владно впливала на мораль, мистецтво, освіту, ви­ховання.

Проте в процесі розвитку взаємовідношень культури та релігії починає формуватися культура вільнодумства до релігійних догм і канонів. Теоретичне вільнодумство бере початок у філософії Давнього світу і часто виходить за межі самої філософії, виявляючись як в професійній творчості, так і в народній свідомості. Ця об'єктивна та гуманістична традиція світової культури менш давня, ніж релігія і церква, але також стійка. Вона була вже досить чіткою у філософії античності (твори Ксенофана, Анаксагора, Демокріта, Протагора, Епікура, Лук-реція Кара та ін.). Ця традиція продовжувалась у філософській думці Відрод­ження (Л. Валли, П. Помпонацці, Л. Ваніні, Д. Бруно), Просвітництва (Б. Спінози, Ж. Мельє, Вольтера, Д. Юма, Д. Дідро, П. Гольбаха), у працях Л. Фейєрбаха, К. Маркса, багатьох провідних природодослідників XIX ст., у діяльності особ­ливо видатних діячів гуманістичної культури нашого часу.

_______________________________________________________________

Естафету критики релігії приймає марксизм. Антропологічну філософію Л. Фейєрбаха К. Маркс оцінив як дійсний переворот у філософії, де на місце Бога у Всесвіті була поставлена людина. Але згодом у деяких своїх роботах Маркс подає розгорнуту критику антропологічного атеїзму Фейєр­баха, оскільки вважав концепцію людини в нього занадто абстрактною. Справа полягає в тому, що Фейєрбах зосереджує свій аналіз на визна­чальній, з його точки зору, реальності — сфері людських стосунків. Саме тут Фейєрбах пропонує концепцію так званого «туїзму» — розуміння лю­дини як істотно пов'язаної з іншою людиною. Носієм людської сутності у Фейєрбаха виявляється вже не ізольоване Я попередньої філософії, а взаємозв'язок «Я» і «Ти». Саме на виявленні всієї складності та супереч­ності цих стосунків і скеровується творчий пошук Фейєрбаха. Людська сутність у всій своїй складності та розмаїтті і становить сферу життєдіяль­ності діалектики, своєрідним фокусом якої є любов. Остання набуває у філо­софії Фейєрбаха особливого статусу нової (не теїстичної, а людської) релігії. Із огляду на це, дійсний гуманізм К. Маркс сприймає як необхідність виходити з двох передумов: атеїзму, тобто «зняття», заперечення Бога; розгляд людини разом із реальними умовами її існування. Людина — це