ТОП 10:

Філософія середньовіччя та епохи Відродження



4.1. Проблема віри і розуму в середньовічній філософії

4.2. Основні принципи та ідеї філософії Ренесансу.

4.3. Концепція індивіда в гуманізмі Відродження.

 

 


Розділ 4 • Філософія середньовіччя та епохи Відродження

«Не варто нікому давати поради і користуватися чужими порадами, крім загальної поради правила для кожного наслідувати велінням душі та діяти сміливо».

Н. Макіавеллі

Проблема віри і розуму в середньовічній філософії

Середньовічна філософія загалом розвивалася в межах теології, по­кликана була «раціонально» обґрунтовувати віру та сприяти її зміцненню. Релі­гійно-теологічну форму мають філософські погляди та аргументація як цер­ковних ортодоксів, так і опозиційних єретичних течій і напрямів. Разом із тим середньовіччя дало багато цінного для розвитку філософського мис­лення, створило грандіозні філософсько-теологічні системи, в яких знайшли відображення й одержали розвиток усі складові філософської теорії: онтологія, гносеологія, філософія, історія, логіка, етика, естетика. Філосо­фія західноєвропейського середньовіччя бере з античності ідею «подвійності» буття: світу «дійсного» (божественного, священного, духовного) і «недійсного» (творчого, земного). Земне розглядається як символ небесного.

У середньовічній філософії статус людини порівняно з античністю дещо підвищується. Тут людина — не просто мікрокосм, зменшена копія світу, а створена Богом за власним образом і подобою привілейована істота, пове­литель усього створеного до неї. Бути людиною — означає жити за етичними правилами, за тими заповідями, які були викладені Христом у Нагірній пропо­віді. Незважаючи на догматизм, філософія середньовіччя залишила колосальну інтелектуальну спадщину.

Середньовічна філософія належить в основному до епохи феодалізму. У цей період на території Західної та Східної Європи утверджується хрис­тиянська релігія, на відміну від античного політеїзму (багатобожжя), засно­вана на вірі в одного Бога (монотеїзмі). Філософія цього періоду також тісно пов'язана з релігією. Можна стверджувати, що філософія Середньовіччя — релігійна філософія, тобто основні положення християнського віровчення служили тут одночасно і основоположеннями для філософії. Залежне поло­ження філософії від релігії добре виражало середньовічне уявлення про неї як про «служницю теології» і те місце, що відводилося у філософії в середньо­вічній ієрархії знання: вищу ступінь там займала теологія — «наука про Бога», систематизований виклад, обґрунтування і захист християнського віровчен­ня, за нею йшла філософія, покликана доказами розуму пояснювати догмати віри і розповсюджувати їх у такому вигляді серед віруючих. Нижчу ступінь


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

у цій ієрархії займали конкретні науки, «сім вільних мистецтв» (арифметика, геометрія, граматика, музика, риторика, астрономія, діалектика). В уявленнях середньовічної філософії людина складається з трьох начал: душі, духу і тіла. Найвищою частиною людини є дух, який слугує своєрідною «іскрою Божою» в ній, перетворивши її на духовну істоту, здатну контролювати свою тілесну природу.

Історична наука датує середньовіччя в Західній Європі V-XIV ст. Проте філософія цього періоду почала складатися значно раніше, вже в II ст. її основ­ним ідейним джерелом стала християнська релігія. Раннє християнство ви­никає не на пустому місці, а на грунті багатьох ідей, течій, культів. Утім не це визначило його долю, а те нове, що воно дало, той відмінний від суми окре­мих елементів синтез, який найбільш повно задовольняв запити сучасників, а тому заволодів їхнім розумом і душами. Християнство обґрунтувало ідею братства людей, рівних у гріхах і доброчинності, санкціонувало остаточний розрив віруючих з офіційним світом. Воно заперечувало як культ язичницьких, античних богів, так і культ імператорів. Поступово зміцнювалася церковна організація, а віровчення формувалося за рахунок залучення до нього елементів античної філософії.

У ІІ-ІП ст. виникає перша християнська богословсько-філософська літера­тура. У легендах про мучеників-святих, житіях святих відроджується ідеал активного, стійкого борця за правду та праведність. Доба середньовіччя пов­ністю пронизана духовними інтенціями християнства. Вони вимагали свого осмислення, до якого і залучилася нова філософія.

Філософія раннього християнства одержала назву апологетики, а її пред­ставники — апологетів. Пов'язано це з тим, що їх твори мали характер аполо-гій, спрямованих на захист і виправдання християнського віровчення та діяльності християн. Звертаючись до прибічників християнства, апологети намагалися підбадьорити їх, внести ідею богообраності, винятковості нової релігії.

Теоретичним джерелом ранньохристиянської філософії була елліністична філософія (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), насамперед система єврейського філо­софа з Олександрії Філона, а також вульгаризована грецька, особливо стоїчна філософія. У майбутньому великий вплив на формування християнської філо­софії мало вчення неоплатоніків.

__________________________________________________________________

Філософія Філонабазувалася на уявленні про Бога як про найвищу істоту, що стоїть поза часом і простором. Через свою трансцендентність Бог не може вступити в контакт зі світом, для цього потрібен посередник. На міфологічному рівні ця проблема християнства була вирішена через образ Ісуса Христа,який прийняв жертовну смерть за гріхи людства для його спасіння. Але вимагалося вирішення цієї проблеми на теоретичному рівні. На цій підставі сформувалася так звана христологічна проблема, яка відкривала широкий простір для філософських роздумів.


Розділ 4 • Філософія середньовіччя та епохи Відродження

Класична антична філософія не створила концепції Бога-особистості. У ній Єдине трактується як першопричина, з якої походить усе буття, а також абсолютна, абстрактна, безособова індивідуальність.

Особистісне розуміння Бога вперше дано Філоном Олександрійським. Він робить висновки, виходячи з того, що, якщо Бог — абсолютне начало, то Він не може не бути особистістю, адже якщо Він не особистість, то Йому щось передувало, отже, Він — не абсолютне начало. Таким чином, Бог — це особистість і вимагає особистісного ставлення та розуміння. Для того, щоб зняти суперечність між Богом і світом, Філон вводить поняття Логосу (одне з центральних понять античної філософії). Логос — це світовий порядок, краса, гармонія, закон, що приводить різноманітність речей до єдності. Логос у Філона виступає як створений Богом дух, який спочатку є божественним розумом. Взятий окремо, абстрагований від тілесних ре­чей, Логос є царством вічних ідей, тотожних із божественними думками. Світ створюється Богом за моделлю цих ідей і слугує їх відображенням. Після створення світу божественний розум зробився іманентним світу.

У Філона Логос не тотожний з месією — Христом. Ця тотожність з'яв­ляється пізніше, вже після смерті Філона, в Євангелії від Іоанна: «Спочатку було Слово (Логос), і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Таким чином, вічно існуючий Логос втілився в Ісуса Христа. Ісус Христос інтерпретується як Бог, але поняття «Бог» — не тотожне поняттю «Христос». Між ними існує певна відмінність, інакше важко зрозуміти сенс земного існування Логоса, його мету і призначення у світі. Бог-отець невидимий, а Логос-син пови­нен втілитися серед людей, щоб вони через нього дізналися про отця.

____________________________________________________________

Учення про божественний Логос розвивали представники стоїцизму. Але головною заслугою стоїцизму у формуванні християнського світогляду було привнесення системи моральних цінностей. Сутність її — в проповіді аполітизму, зневаги до реалій конкретного соціального життя, заперечення цінностей предметно-тілесного характеру, протиставлення тілесного духовному, яке вважається більш високою сферою життєвих інтересів.

Головні постулати християнського віровчення приймають у релігійній філософії і теології форму провідних настанов. Тому середньовічний світогляд теоцентричний, оскільки головною ідеєю є ідея Бога, і це надприродне начало Бог виступає реальністю, що визначає всесуттєве. Надприродне відіграє визначальну роль в існуванні природи, людини, суспільства. Сутність надпри­родного розкриває через основні принципи релігійно-філософського теоре­тизування.

Принцип сотеріологізму (від лат. soter — спаситель) орієнтує всю життєву діяльність людини на «спасіння душі». Ісус Христос розглядається як спаситель світу і людства, який своєю смертю мученика на хресті спокутував гріхи людей.


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

Супранатуралізм (від лат. super — над і natura — природа), з позицій якого під особливим кутом зору розглядається розвиток, сенс історії і світу, людські цілі та цінності.

Ревеляціонізм або принцип богоодкровення (від лат. revelatio — одкро­вення) передбачає існування «таємного», яке необхідно знати людям для спасіння. Але своїм розумом вони не здатні одержати це знання. Тому і вини­кає необхідність такої форми спілкування Бога і людини, як процес передачі Богом людям своєї «таємниці», як акт божественного саморозкриття через пророків, апостолів, Священне писання (Біблію).

Креаціонізм (від лат. creatio — створення) — принцип, згідно з яким Бог створив світ із «нічого», актом своєї волі завдяки своїй могутності. Божественна могутність постійно підтримує буття світу, відбувається постійне творення його заново, з припиненням творчої сили Бога світ відразу ж повернувся б у небуття. Бог — не тільки вище Буття, але й вище Благо, вища Істина і вища Краса.

Антропоцентризм (від грец. anthropos — людина) — у контексті релігійного світогляду це сукупність поглядів, що стверджують виняткову роль людини серед творінь Бога. Людина створена не разом з усіма істотами, а окремо, в особливий день творення. Вона — вершина творення, центр Все­світу і кінцева мета творення. Це — істота, яка володарює на Землі. Божест­венні якості людини — це розум і воля: здатність до судження, вміння роз­різняти добро і зло, а також робити вибір у бік добра чи зла.

Важливим принципом релігійно-філософського теоретизування є провіденціа­лізм(від лат. providentia — передбачення, провидіння). Світ розвивається не сам по собі, а згідно з промислом Бога, який поширюється на все довкілля і надає природним і суспільним процесам осмислений і цілеспрямований характер. Божест­венний задум визначає історію людей, він проглядається крізь усі події і факти. На долю людини залишається або сприяння здійсненню цього плану, що ске­роване на спасіння, або протидіяння йому, що карається Богом.

З провіденціалізмом тісно пов'язаний есхатологізм(від грец. eshatos — останній, logos — вчення) — вчення про кінець світу. Історія — це процес, який Бог спрямовує до мети — царства Есхатона («царства Божого»). Досяг­нення цього — кінцева мета і сенс людського існування, оскільки в «царстві Божому» людина буде перебувати в повній єдності з Богом.

Символізм. В епоху середньовіччя символ це своєрідний виклик вмінню лю­дини знаходити приховане значення предмета або тексту. Оскільки всі таєм­ниці буття знаходяться в Біблії, то її текст, слово є головним об'єктом аналізу. Тлумачення релігійних текстів називається екзегезою.

Пізнавальні зусилля людини спрямовані на здобуття «догріховного» обличчя, «образу і подібності Бога». Звідси трактування процесу пізнання як перехід до богоуподібнення. Форма цього переходу — віра. Вона розглядається як особлива, надприродна, пізнавально-світоглядна позиція суб'єкта. Віра має гли­бинні емоційно-вольові основи і є психологічно первинною стосовно дис­курсивного методу. Вона трактується як форма єдності людини з Богом,


Розділ 4 • Філософія середньовіччя та епохи Відродження

як канал, через який Бог впливає на пізнавальні здібності людини, оздоров­лює та вдосконалює їх.

Наступним етапом утвердження та розвитку середньовічної філософії є патрістика (від лат. pater — отець). У цей період відбувається обґрунтування християнського вчення його найавторитетнішими мислителями — «отцями церкви». Важливе місце в міркуваннях патристів займає вчення про божест­венне проникнення в людське пізнання. Найвідоміший представник середньо­вічної патрістики був Августин Аврелій (354-430 pp. н. е.), прозваний Бла­женним. За його вченням, причина всякого виникнення — Бог, завдяки якому світ проникнений розумом, логосом, містить у собі світлову природу. Речі, людська душа світяться відображеним світлом. Усе видиме є реальним лише завдяки Богові, який Сонце, що саме не видиме, але робить видимим усе інше.

У період абсолютного панування християнської ідеології в усіх сферах суспільного життя Західної Європи сформувалася схоластика (від лат. sсhola — школа (шкільна філософія). Вона була пристосована до широкого вивчення людьми основ християнського світогляду. Схоластика є спадкоємицею тради­цій християнської апологетики і патрістики. її представники намагалися створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Творчі потенції схоластів розчиняються у сфері формально-логічних пошуків. Схоластичний інтелектуалізм приносить зміст у жертву формі, вивчення реаль­ної дійсності підмінює процедурою визначень, що зводить логічні судження до «сло­весної механіки», в угоду зовнішньому вигляду думки зводиться нанівець її зміст. Схоластичне мислення зосередилося в основному на вирішенні двох проблем, зумовлених, з одного боку, суперечністю реалізму та номіналізму, з іншого, — ствердженням існування Бога. Реалізм (від лат. realis — реальний, дійсний) приписував існування лише загальному (універсаліям), загальним вва­жаючи ідеї, що передують одиничним речам. Поміркований реалізм стояв на по­зиції, що загальне існує в речах.

Номіналізм (від лат. nomen — ім'я), навпаки, не допускав реального існу­вання універсалій, загальне в них мало місце лише після речей. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального як думку, поняття, імена, які відіграють важливу роль у пізнанні. Ця течія одержала назву концептуалізм. «Батьком схоластики» називають Іоанна Скота Еріугену (810-877 pp.), на той час великого вченого. Він створив єдину чітку філософську систему, яка розвивалася наступними поколіннями мислителів-схоластів. Його основне положення: справжня релігія є справжньою філософією і, навпаки, сумніви, які висуваються проти релігії, заперечують і філософію. Знаряддям розуму є діалектика, яка розуміється як мистецтво виділяти істину з протилежних точок зору. Вирішальне значення в пізнанні мають загальні поняття або універсалії; вони реальні, та зі зростанням міри загального все більше проявляються їх об'єктивна реальність і незалежність від людського розуму, скерованого


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

на пізнання. Одиничні поняття, навпаки, існують лише завдяки тому, що вони належать до видів, а види — до родів.

Наступний представник схоластики — Ансельм Кентерберійський (1033-1109 pp.), якого називали «другим Августином». Його позиція — «вірю, щоб ро­зуміти» означає, що мислення слід підпорядковувати вірі, без якої немає дійс­ного пізнання. Святе письмо вказує, що є істиною, але не пояснює, чому воно є істиною. Розум вільний і самостійний, проте лише в межах догматів. Девіз Ансельма — «віра шукає розум» — характерний для цілого періоду схоластики. Відомий Ансельм також доказами буття Бога, з яких найпопулярніший онтологічний, де з поняття Бога як ідеї вищої досконалості виводиться ідея його реального існування. Якщо Бог як ідея утримує в собі всю реальність — отже, сам він дійсно існує. Бог у нього причина світу: як зразок, як. творець, як ціль.

Головним представником номіналізму був Іоан Росцелін (1050-1110 pp.), який рішуче виступив проти реалізму, вчив, що, крім одиничних речей, не існує нічого, оскільки немає кольору без конкретного кольору, немає муд­рості без мудрої душі. Загальне не має ніякої власної реальності, реально можуть існувати лише «одиничні речі». Загальні поняття (ідеї або універсалії) є тільки звуками, голосом, мовою. Росцелін запропонував тритеїстичну докт­рину, згідно з якою ймовірність існування трьох божественних іпостасей перед­бачає існування не одного, а трьох самостійних Богів. Отже, церковна догматика опинилася під загрозою, його думки викликали незадоволення ортодоксів, і в 1092 р. вчення Росцеліна було заборонене як єретичне.

________________________________________________________

П'єр Абеляр (1979-1142 pp.) заявив про себе як виключно цікава особа. Як мислитель він був винятковою, зовсім не типовою для свого часу осо­бистістю. Його праці можна розділити на особистісні (екзистенціальні), теологічні та логічні. Заслуга Абеляра насамперед полягає в тому, що він розвиває діалектику, намагається знайти розумні докази для об­грунтування положень віри, адже неможливо вірити в незрозуміле. Звідси його принцип: «пізнаю те, в що вірю».

У питанні про універсалії вважав, що вони існують у речах, з чого виводив абсурдність тверджень реалістів, що реальною є «людяність», а не люди, «конячність», а не окремі коні. Вважав помилковим твердження номіналістів, що лише одиничне є реальним, адже поняттю «людина» від­повідає реальність загальнолюдського, спільного для всіх людей. Загальне має значення для пізнання великого класу індивідів і поширюється на розу­міння сутності проявів індивідуальності. Але загальне як таке існує лише в мисленні, а не поза ним. Вищенаведені докази роблять Абеляра першим представником концептуалізму — поміркованого номіналізму. Концептуа­лізм визнає реальність загального як думку, поняття, назву, які відіграють важливу роль у пізнанні.

___________________________________________________________

Особливу увагу привертає творчість Томи Аквінського (1225-1274 pp.), вчення якого — томізм — невдовзі після його смерті було визнано офіцій-


Розділ 4 • Філософія середньовіччя та епохи Відродження

ною філософією католицизму. Основою колосальної філософсько-теоретич­ної системи мислителя стала нова версія теорії про гармонію віри і розуму. Він вважає, що віра не повинна суперечити розуму, тому що здебільшого прин­ципові положення віровчення можуть бути раціонально обгрунтовані. На­приклад, розум здатен довести догмати про існування Бога, про створення світу, про безсмертя душі тощо. Тобто розум і віра спрямовані на пізнання однієї і тієї ж істини Бога, але роблять це різними шляхами: розум спирається на науку та філософію, віра на теологію. Можливість гармонії розуму та віри базу­ється на тому, що Бог відкривається людині двома шляхами: природним через створений світ і надприродним через одкровення. Наука та філософія засобами розуму, через пізнання створеного світу приходять до думки про існування Бога і його управління всіма процесами в цьому світі. Теологія на основі надприродного одкровення, яке міститься в Біблії та рішеннях церкви, дозволяє прийняти найбільш важливі істини віровчення.

Разом із тим розум і віра принципово різні шляхи до істини. Основою для прийняття істин розуму слугує їх внутрішня переконливість, доказовість усіх вихідних положень, а для прийняття істин віри — авторитет Бога. Висновком діяльності розуму є знання, а віри віровчення. Знання — це сфера очевидних і доведених істин, віра — неочевидних і недоведених. Людина або про щось достовірно знає, або приймає на віру, оскільки одну й ту ж істину неможливо одночасно знати і вірити в неї. Згода з істинами розуму є нас­лідком логічної необхідності, згода ж з істинами віри є актом свободи волі. Провівши чітку межу між розумом і вірою, Тома Аквінський відділив науку та філософію від теології і обґрунтував тим самим їхню відносну самостій­ність.

Наприкінці XIII та на початку XIV ст. томізм стає переважаючим ученням у домініканському ордені. Тома Аквінський, визнаний його «першим докто­ром», у 1323 р. був проголошений святим. Поступово томізм стає офіційною доктриною католицької церкви. Після кризових явищ, пов'язаних зі зміною суспільної ситуації, в 1879 р. вчення Томи Аквінського стає обов'язковим для всієї католицької церкви і на його основі розвивається неотомізмі — офіційна філософія католицизму.

____________________________________________________________

І. Дамаскін (V-VI ст. н. е.) виходить з того, що поняття про Бога укорі­нене в серці кожної людини. Ці погляди одержали узагальнення в онтоло­гічному доказі Ансельма Кентерберійського; якщо є ідея Бога, то є і сам Бог. Тома Аквінський прагне йти від світу до Бога і наводить низку доказів: кожний предмет рухається за допомогою іншого; світ повинен мати необхідну причину; Бог — вихідна основа всього існуючого, відсутність якої робить усе безглуздим; Бог — вершина досконалості; Бог — остання мета,яка гармонізує всі доцільні процеси. Отже, незважаючи на відведення філософії другої (після теології) ролі, все ж таки звернення до раціонально-філософських доказів було неминучим.


ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ

З кінця ХПІ ст. життя в Європі набуває нових рис. Поряд із економічними і політичними змінами відбувається подальший розвиток схоластичної думки в інших духовних орієнтаціях. Представником однієї з опозиційних течій, поширених в Оксфордському університеті, був Роджер Бекон (1210-1294 pp.), який навчався спочатку в Оксфорді, потім у Парижі, знав основи всіх науко­вих дисциплін: математики, медицини, права, теології, філософії. У своїх тво­рах виступав не лише проти томізму, але й проти принципів схоластики вза­галі. Мислення Р. Бекона взагалі не було типовим для середньовіччя: він не визнавав авторитетів, був індивідуалістом, критикував усіх і все. Для свого часу він був досить оригінальним мислителем, і сучасники називали його «диво­вижний доктор».

Головні положення вчення Роджера Бекона полягають у критиці схолас­тики: схоласти невірно розуміють філософію попередників (зокрема, Арісто-теля); недостатньо знають математику; схоластичний метод передбачає насам­перед необхідність спиратися на авторитети, а слід виходити з безпосереднього досвіду, тобто експерименту та спостереження, що і є дійсним джерелом знань про світ.

Для Р. Бекона найкращим заняттям було експериментування. Він відкрив закон відображення та відбиття світла; стверджував, що можна побудувати кораблі і вози, які будуть рухатися власними силами; вгадав принцип магне­тизму; передбачив винайдення пороху. Головним джерелом пізнання вважав досвід, адже істину про Бога можна здобути не лише розумом, але й досвідом, який може бути двох видів: зовнішній і внутрішній. Саме внутрішній досвід, маючи інтуїтивний, містичний характер, передбачає надприродну божественну силу.

Іоанн Дунс Скот (1266-1308 pp.) — проникливий мислитель і філософ, представник Оксфордської школи. Здобув славу одного з найвизначніших філософів середньовіччя. Як критичний мислитель Скот після аналізу першо­джерел робить висновок, що повна гармонія між теологією та філософією, чого праг­нув Тома Аквінський,неможлива. Філософія і теологія не протилежні тоді, коли теологія використовується з практичною метою. Заслугою Дунса Скота є також захист індивідуалізму як суттєвої інстанції буття. У теорії пізнання він підкрес­лює активне мислення всупереч пасивному, рецептивному розумінню його Аквіната. Скот вважає, що світ створено таким, яким ми його бачимо, тому що так хотіла божественна воля. Добро теж існує внаслідок бажання Бога. Людська поведінка виявляє добро тому, що Бог так хоче. Людська воля є доброю, якщо вона повністю підкоряється божественній волі.

Одним із найвидатніших представників останнього періоду схоластики був Уільям Оккам (1285-1349 pp.), учень і професор у Оксфорді. За різкий спосіб аргументації та гнучкість у полеміці був названий «непереможним». За звинуваченням в єретизмі був відлучений від церкви, його усунули від ви­кладання, і навіть заборонили цитування його поглядів. Оккам — представ­ник нового, філософського підходу — антидогматичного, антиірраціоналістич-ного, антиреалістичного. Був послідовником номіналізму, фактично з його ім'ям пов 'язана перемога номіналізму.


Розділ 4 • Філософія середньовіччя та епохи Відродження

Трактати У. Оккамаприсвячені переважно логіці, яка визначається як наука про знаки. Загальні поняття (універсалії), вважає він, є лише зна­ками, копіями одиничних реальних речей. Кожна субстанція — це лише одиночне «де» і «коли», яка не існує сама собою. У дійсності не існує жод­ного відношення як такого, воно завжди виступає як відношення між пев­ними одиночними предметами, тобто певними відношеннями. Існує не «мно­жинність», а велика кількість речей. Пізнання базується на подібності предметів і знаків, які їх позначають. «Універсальне не є реальним пред­метом, — писав Оккам. Воно є прикладом фікцій. Фікції позбавлені пред­метного буття, адже тоді вони були б реальними речами, і, таким чином, довелося б оголосити химеру та кентавра дійсно реальними предметами».

Основа нашого знання полягає в одиничному досвіді, який нічого не го­ворить про існування Бога. Природне ж знання Бога неможливе. Отже, теологія як наука, в основі якої немає точних доказів, неспроможна. Оккам погоджувався з ідеєю Дунса Скота,за якою істинне для теолога може бути оманою для філософа.

_____________________________________________________________

Номіналізм Оккама практично розділяє теологію і філософію, віру і науку; обидві сторони стають самостійними. Загальним для них є принцип двох істин. Наука і віра, теологія і філософія розвиваються за своїми власними законами. Фактично, У. Оккам займає позиції подвійної істини. Думка про те, що філо­софія та теологія мають (кожна) свою істину, стала основою нової культури філософського мислення.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.238.248.103 (0.012 с.)