Проблема методу пізнання в філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм.

Символами громадського прогресу в XVII столітті стають перші буржуазні революції в Нідерландах (кінець XVI - почало XVII вв.) і Англії (середина XVII ст.). Зміни в економіці, політиці, соціальних стосунках, свідомості людей були такі значні, що цей історичний період дістав назву - Новий час. З новою силою розгорнулася полеміка про те, що ж є основою справжнього знання - розум або досвід. Виникають дві основні концепції пізнання - емпіризм і раціоналізм. Френсис Бэкон (1561-1626) - родоначальник емпіризму в англійській філософії. Його головний філософський твір "Новий органон" протистоїть "Органону" Арістотеля - символу старої схоластичної умоглядної науки. На відміну від суджень і понять схоластики, утворених на принципах логіки Арістотеля, Ф.Бэкон пропонує абсолютно інший шлях формування загальних понять - індукцію, в основі якої лежить експеримент і очищення розуму від помилок ("ознак" або "ідолів"). Цей процес пізнання заснований на русі думки від частки до загального: на основі окремих досвідчених даних в результаті систематизації досягається істина у формі загального висновку.

Істинний метод дослідження, що полягає в розумовій переробці досвідченого матеріалу, представленого експериментом, Ф.Бэкон образно порівнював з діями бджоли, що невтомно збирає нектар. У "Новій Атлантиді" розглядається утопічний прообраз "технократичного суспільства" - концепції, що набула широкого поширення в XX столітті.

Рене Декарт (1596-1650) - французький філософ, математик, фізик, фізіолог, представник класичного раціоналізму. Також ставив завдання створення наукового методу пізнання, супротивного схоластиці. Але на відміну від Ф.Бэкона, який звертався до досвіду, експерименту, Р. Декарт апелював до розуму, самосвідомості.

У основі філософії Р. Декарта лежить дуалізм душі і тіла. Механістична риса його світогляду проявляється в твердженні того, що світ представляє сукупність різних механізмів - "рослина такий же механізм, як і годинник".

Подальший розвиток ідеї раціоналізму отримали в працях Би. Спінози, який здолав дуалізм Декарта і єдність світу пояснював через матеріалістично зрозумілу субстанції. Раціоналіст Г. Лейбніц, навпаки, доводив гармонію світу наявністю вселенської системи монад - духовних утворень нерозривно пов'язаних з Богом - вищою монадою. При усіх відмінностях в поглядах прибічники раціоналізму дотримувалися головного принципу - порядку ідей відповідає порядок речей.

Від філософії Нового часу невід'ємна Освіта - потужна течія в області культури і духовного життя передових європейських XVIII століття. Видатними представниками Освіти прийнято вважати Дж.Локка, Вольтера, Ж.Ж.Руссо, Д.Дидро, Монтескье, П. Гольбах, раннього І.Канта та ін.

29. Філософія Ф.Бекона (концепція "ідолів", індуктивний метод пізнання).

Англійський мислитель був істориком, який створив ряд серйозних історичних творів, моралістом, який написав «Досліди моральні та політичні», пропагандистом і методологом науки. Серед його найважливіших творів: «Новий Органон», «Нова Атлантида», «Про гідність і примноження наук».
Френсіс Бекон вважав, що головний недолік стародавнього філософствування полягав у недосконалості методу, який належало реформувати в першу чергу. Метод - це взагалі спосіб виконання чого-небудь, основний прийом реалізації якихось завдань. Філософський метод - це спосіб мислення або пізнання, шлях, яким ми просуваємося в осягненні навколишнього. Методом старої філософії була дедукція - такий спосіб міркування, при якому з громадського правила робиться висновок для приватного або конкретного випадку. Нова філософія і наука, на думку англійського філософа, повинна прийняти на озброєння інший метод - індукцію. Важливе достоїнство цього методу полягає в тому, що в основі його завжди лежать не загальні, а приватні положення, які ми завжди можемо перевірити експериментальним шляхом і тому не сумніватися в них, в той час як загальні положення дедукції завжди приймаються нами на віру, внаслідок чого і є сумнівними. Індуктивний шлях представляє собою поступове нарощування або збагачення нашого знання, збирання інформації про навколишній світ по частинах, по крупицях, яке відбувається в процесі щоденного життя. Знання накопичується тільки в результаті життєвого досвіду, постійної практики. Досвід по- грецьки - «емпірія», тому індуктивний метод філософського пізнання, запропоновані Беконом і спирається на досвід, отримав назву емпіризму. Емпіричне філософствування - це виведення знання з навколишнього світу в процесі життєвого досвіду і послідовне наповнення спочатку порожнього або чистого людського розуму різними уявленнями або інформацією. Бекон вказував, що на шляху пізнання людини підстерігають різноманітні труднощі у вигляді різних стереотипів і забобонів. Ці забобони він назвав «ідолами».
1. Ідоли роду - це особливості нашої загальнолюдської (родовий) природ. У людини певним чином влаштовані органи чуття і розум, в силу чого він сприймає світ не таким, яким він насправді, а таким, яким він може його чинності влаштування своїх пізнавальних знарядь.
2. Ідоли печери являють собою наші суб'єктивні стану, в яких волею-неволею перебуває кожен - це вік, стать, національність, соціальне походження, а також виховання, погляди, переконання, звички і т.п.
3. Ідоли ринкової площі - це наше некритичне і нетворче ставлення до слів і виразів мови. Як на ринковій площі люди виступають у спілкуванні за допомогою слів, так і вся справа пізнання неможливо поза мови, слова і вирази якого можуть неправильно передавати думки, створювати плутанину і відводити від істини.
4. Ідоли театру представляють собою наше сліпе і беззастережна довіра до вчених авторитетам.
Позиція Бекона більш яскраво виражена в афоризмі: «Знання - сила!». Сила, здатна пізнати світ і підпорядкувати природу людині. Сила, здатна побудувати цілісне і завершене вчення про світобудову.

30. Філософія Р.Декарта (методологічний сумнів, теза "мислю - отже існую", дедуктивний метод пізнання).

 

Родоначальником філософії Нового часу по праву вважається французький мислитель і вчений Рене Декарт.
З філософськими роздумами (які отримали своє втілення насамперед у роботах: «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію») Декарт органічно поєднував великі наукові інтереси. Він вніс колосальний внесок у математику, займався дослідженнями в області оптики та психології. Подібно древнім піфагорійцям Декарт був переконаний в тому, що світ математично структурований (Творцем) і математично исчислим. А значить, філософія повинна стати математичность, а математика - філософської. Міцно зв'язавши філософію з наукою, Декарт вельми критично ставився до сучасної йому філософії, знаходячи її незадовільною, непрактичною і догматичною. Декарт починає побудову своєї філософії з сумніви. Мислитель говорить, що він вирішив грати сам з собою в своєрідну гру за жорсткими правилами: засумніватися в усьому, в чому тільки можливо, щоб таким чином знайти безперечне. Спочатку Декарт сумнівається у твердженнях авторитетних авторів старовини і сучасності. Він допускає, що існує якийсь злий дух, який майстерно обманює нас, морочить нам голову, створюючи ілюзію достовірності там, де її немає.

Р.Декарт говорив так: я можу сумніватися в усьому, проте не в тому, що я сумнівають, а коли я сумніваюсь, я мислю; звідси випливає знаменита теза філософа “Cogito ergo sum” – “Мислю, отже існую”. Декарт був впевнений у тому, що цю тезу ніхто і ніколи не зможе спростувати тому, що вона фіксує найперший момент у діяльності розуму, а поза розумом та розумністю не існує ніякого пізнання.
Потім Декарт кладе в основу свого вчення мислячий суб'єкт. Мислення засновує буття, пізнає суб'єкт є основою всього світу... Все інше ще треба довести, вивівши з «Я» - Бога, а з Бога - мир, але точка опори в океані сумнівів уже визначена. Острівець бажаною достовірності розширився - з безсумнівності наявності мислячого «Я» до обгрунтованості істин логіки і математики. Їх ми знаходимо в собі безпосередньо і вбачаємо за допомогою інтелектуальної інтуїції в «природному світлі розуму». Це вищий вид пізнання по Декарту. А з цього поступово виводиться - дедукується - все інше знання. Таким чином, дедукція доповнює і продовжує інтелектуальну інтуїцію, як знання опосередковане доповнює знання безпосереднє і самоочевидне. Головне в дедукції - не поспішати і дотримуватися правил методу, підкреслював Декарт. По-перше, ясність і виразність вихідних підстав. По-друге, деталізація (розчленування складних думок на прості складові). По-третє, послідовність. По-четверте, повнота розгляду питання, не випускає з уваги нічого суттєвого і що відноситься до справи.
Філософ порівнював людське знання з деревом, коренем якого є метафізика, стовбуром - фізика, а гілками - всі інші науки. Декарт з'явився основоположником раціоналістичного напряму у філософії, який вважає, що чи не почуття, а розум є джерелом і основою людської свідомості.

31. Філософія доби Просвітництва. Загальна характеристика, основні проблеми та представники.

XVIII ст. у Франції сформувався широкий і могутній рух, який дістав назву Просвітництво. Він не був тільки політичним чи філософським явищем, хоч філософія, особливо матеріалістична, відігравала в ньому важливу роль. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру, вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, в її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.

Епоха Просвітництва - це період розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. Глибокі зміни в економічному, політичному, духовному житті, розвиток науки, техніки, культури, освіти, зміни в суспільних відносинах і суспільній свідомості були передумовою становлення нового світогляду. В цей період раціоналізм, який вирізняється філософсько-світоглядною і політичною радикальністю вчень, у центр виводить активно діючого суб'єкта, здатного пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розуму. Саме розум є джерелом усієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. Будучи найістотнішою характеристикою суб'єкта, розум виступає найяскравішим проявом свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод.

Класичним філософом французького Просвітництва був Вольтер (1694-1778), головні ідеї якого викладені у працях: "Філософські листи" (1734), "Метафізичний трактат" (1734), "Роздуми про людину" (1737), "Філософський словник" (1764), "Філософія історії" (1765) та ін.

Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в розвінчуванні релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню. У філософії природи Вольтер - послідовник Ньютона. Він розвинув ідею загальної закономірності природи, а також відстоював перевагу принципу причинної зумовленості її явищ перед принципом доцільності.

У теорії пізнання Вольтер прагнув поєднати сенсуалістичний емпіризм з деякими елементами раціоналізму. Основою для нього була теза про походження всіх знань із відчуттів. Одночасно він стверджував, що існує ще й абсолютне знання - логіко-математичне, і знання, яке стосується моралі.

Вольтер обґрунтував ідею рівності людей, і цю рівність розумів як рівність політичну, рівність перед законом і правом. Соціальну та майнову нерівність він розглядав як умову соціальної рівноваги і морального розвитку суспільства.

Молодшим сучасником Вольтера був Жан Жак Руссо (1712-1778). Центральна проблема творчості Руссо - нерівність між людьми та шляхи її подолання. Саме цьому питанню присвячено працю "Роздуми про походження і основи нерівності між людьми" (1755). Руссо досліджував виникнення майнової та соціальної нерівності людей і прагнув знайти шляхи її ліквідації. Він вважав, що нерівність між людьми не споконвічна, у її виникненні винна приватна власність. На думку Руссо, первісне людське суспільство перебувало у природному стані і людина була істотою самодостатньою, матеріально незалежною від інших людей. Приватна власність, яка виникає внаслідок суперечностей між інтересами людей, приводить до несправедливості.