ТОП 10:

Зміст і значення Європейської хартії місцевого самоврядування



 

Розвиток демократії передбачає розподіл владних повноважень і від­повідний поділ фінансових ресурсів, все вищий рівень децентралізації. Як показує досвід, чим більше грошових коштів та інших видів фінан­сових ресурсів перебуває у розпорядженні органів місцевого самовряду­вання, тим меншою є загроза встановлення диктатури і тоталітарного режиму правління. Зміцнення демократичних основ, яке відбувалося у другій половині XX ст, передбачало проведення організаційних реформ органів місцевого самоврядування, в результаті яких уся їх діяльність набула більш публічного і демократичного характеру; до прийняття рі­шень почали залучатися широкі верстви громадськості; посилилась роль мерів і місцевих виборних органів; відбувалися зміни у побудові місцевих органів самоврядування, кадровому складі тощо.

Метою фінансових реформ місцевого самоврядування стало збіль­шення обсягів фінансових ресурсів, які центральна влада передавала місцевій владі. Це завдання вирішувалося за допомогою запроваджен­ня фіскальної автономії місцевих органів, наданням їм права залучати альтернативні джерела доходів, а також субсидуванням територій з бо­ку держави.

У жовтні 1985 р. країни — учасниці Ради Європи підписали Євро­пейську хартію місцевого самоврядування, яка узагальнила надбан­ня тривалого етапу становлення і зміцнення місцевого самоврядування в Європі, стала першим багатостороннім правовим актом з цих питань. Невеликий за обсягом документ (усього 18 статей) концентровано виражає концепцію місцевого самоврядування, засади його функціонуван­ня, правову та фінансову основу. Зупинимося детальніше саме на фі­нансових аспектах діяльності органів місцевого самоврядування, які знайшли відображення у хартії.

Зміст цього документа, його провідну ідею багато в чому визначає вихідне положення, вміщене у преамбулі: місцева влада є однією з голов­них підвалин кожного демократичного режиму, найважливішим прин­ципом якого повинно бути право громадян на участь в управлінні дер­жавними справами, а це право безпосередньо може здійснюватися саме на місцевому рівні.

Існування місцевої влади може забезпечити ефективне і близьке до громадянина управління за умов, що ця влада наділена реальними й ав­тономними функціями, має створені на демократичній основі директив­ні органи, володіє відповідними ресурсами, необхідними для виконан­ня покладених на неї завдань.

Важливою вимогою хартії є визнання і закріплення принципу місце­вого самоврядування у національному законодавстві і, в міру можливо­сті, в основному законі країни — конституції.

У ст. З хартії дається концептуальне визначення місцевого самовря­дування як права і спроможності місцевої влади в межах закону здійсню­вати регулювання та управління суттєвою часткою державних справ, які належать до її компетенції, в інтересах місцевого населення.

Право місцевого самоврядування здійснюється відповідними органа­ми (радами, зборами тощо), члени яких вільно обираються на основі пря­мого, рівного, загального виборчого права. Головні повноваження міс­цевої влади визначаються національним законодавством і в кожній кра­їні мають свої специфічні межі, які сформувалися в результаті тривало­го періоду становлення інституту місцевого самоврядування, особливос­тей історичного розвитку країни. У межах своєї компетенції місцева вла­да має право вирішувати будь-які питання.

Адміністративний нагляд за діяльністю місцевої влади, як правило, здійснюється загальнодержавними органами з метою забезпечення до­тримання конституції та законодавства, крім того, за своєчасністю ви­конання завдань, які держава доручила місцевій владі.

Центральне місце в хартії займають питання фінансового забезпе­чення функціонування місцевого самоврядування. І це не випадково, адже зрозуміло, що жодні права та автономія місцевих органів не мо­жуть бути реалізовані ефективно і повною мірою, якщо не будуть під­кріплені реальними, чітко визначеними і, по можливості, стабільними джерелами фінансових ресурсів. У зв'язку з цим набувають особливого значення положення наведеного вище визначення поняття місцевого самоврядування не тільки як права, а й як спроможності місцевої вла­ди регулювати й управляти державними справами в межах їхньої ком­петенції в інтересах місцевого населення. Така спроможність гарантується відповідними фінансовими ресурсами, без яких вона не може бути реалізована на практиці.

У ст. 9 хартії зазначено, що місцева влада має право на свої власні
фінансові ресурси, якими вона може вільно розпоряджатися в межах
своїх повноважень, а їх обсяг повинен відповідати функціям, наданим
їй конституцією або законом.

Частина фінансових ресурсів органів місцевої влади формується за рахунок місцевих податків і зборів, обсяг яких ці органи мають право встановлювати в межах закону. Становлення систем оподаткування в контексті розвитку національних держав, відокремлення державних і місцевих завдань і відповідно функцій центральної та місцевої влади закономірно визначило доцільність існування загальнодержавних і міс­цевих податків. Місцеві податки і збори виникли як плата за певні по­слуги, що надаються органами влади населенню. Кошти, залучені за до­помогою цих податків, використовуються для задоволення різноманіт­них місцевих потреб. І тому надходження від місцевих податків і зборів мають поповнювати сукупні фінансові ресурси органів місцевого само­врядування.

Окрім місцевих податків і зборів, у розпорядження органів місцевої
влади можуть надходити також кошти від справляння загальнодержавних податків; бюджетні трансферти; доходи від власності, яка їй належить; кошти, одержані від випуску муніципальних позик; кредити;
добровільні пожертвування тощо.

Фінансові системи, що становлять підґрунтя ресурсів органів місцевого самоврядування, зазначається у хартії, мають бути пристосовані
до можливого зростання вартості виконуваних ними послуг, тобто мати
диверсифікований і підвищувальний характер. Це положення набуває
особливого значення в умовах зміни дії економічних факторів, таких як
інфляція, падіння темпів виробництва та ін. Якщо фінансові важелі,
що забезпечують надходження коштів у розпорядження органів місце­вого самоврядування, не будуть достатньо гнучкими і різноманітними,
то це може поставити під загрозу реальне здійснення повноважень місцевого самоврядування.

Наявність значних розбіжностей у рівнях розвитку окремих терито­рій у кожній країні зумовила проголошення у хартії необхідності захи­сту слабшої у фінансовому плані місцевої влади, тобто застосування про­цедур фінансового вирівнювання. Обов'язковою умовою здійснення таких процесів має бути врахування повноважень органів місцевого самовря­дування та недопущення завдання їм шкоди чи утиску, інформування органів місцевої влади про порядок виділення їм перерозподілених ресурсів.

Фінансова допомога держави органам місцевого самоврядування мо­же надаватися в різних формах (дотації, субсидії, субвенції), по можли­вості вона не повинна бути пов'язана з фінансування конкретних про­ектів, тому що вимога цільового використання одержаних від держави коштів обмежує свободу органів місцевого самоврядування у проведен­ні самостійної політики в межах власної компетенції.

Звичайно, на початкових етапах становлення місцевого самовряду­вання в Україні, коли ще не склалась ефективна система загальнодер­жавного фінансового контролю, застосування повною мірою цієї вимо­ги хартії викликало справедливе заперечення. Тому фінансова допомо­га місцевим бюджетам в Україні надається, як правило, з умовою цільо­вого використання виділених коштів.

Заключне положення ст. 9 "Фінансові ресурси місцевої влади" сто­сується інвестиційної діяльності органів місцевого самоврядування, які, як зазначено у хартії, повинні мати доступ до національного ринку ка­піталу, а держава має створити для цього необхідні умови.

Визначальні положення Європейської хартії місцевого самоврядуван­ня, які безпосередньо стосуються функціонування місцевих фінансів:

1. місцева влада має право на власні фінансові ресурси;

2. обсяг фінансових ресурсів повинен відповідати функціям, які ви­конує місцева влада;

3. місцева влада має право вільно розпоряджатися власними фінан­совими ресурсами;

4. частина фінансових ресурсів повинна формуватися за рахунок міс­цевих податків та зборів;

5. органи місцевої влади мають повноваження встановлювати розмі­ри місцевих податків та зборів у межах закону;

6. порядок формування фінансових ресурсів повинен бути гнучким і забезпечувати відповідність наявних ресурсів зростанню вартості вико­нання завдань місцевої влади;

7. захист слабкої у фінансовому плані місцевої влади проводиться за допомогою процедур усунення фінансових диспропорцій (фінансового вирівнювання);

8. перевага у виборі форм фінансової допомоги надається дотаціям, не призначеним для фінансування конкретних проектів і які не обмежу­ють свободу місцевої влади.

Нині до Європейської хартії місцевого самоврядування приєдналося більш ніж 30 країн, у 1996 р. її підписала Україна. Відтоді формування та вдосконалення нормативно-правової бази місцевого самоврядування в Україні відбувається під впливом цього важливого документа, основ­них положень якого повинна дотримуватись наша держава.

 

Бюджетний федералізм

Бюджетний федералізм — це законодавчо закріплена стратегія роз­поділу функціональних повноважень та відповідальності державної, ре­гіональної, місцевої влади з компромісним розмежуванням на цій осно­ві доходів і видатків між ланками бюджетної системи на засадах полі­тичної доцільності, соціальної етики, міжрегіональної й міжнаціональ­ної солідарності.

Таке визначення підкреслює багатофункціональну природу бюджет­ного федералізму, поняття якого охоплює широке коло політичних, еко­номічних і фінансових питань. Важлива функція бюджетного федера­лізму — за адекватних пропорцій розподілу зібраних податків забезпе­чити витрачання завжди обмежених бюджетних коштів на тому рівні державної влади, де вони дають максимальний ефект.

Бюджетний федералізм точніше було б назвати фіскально-бюджет­ним федералізмом, що означає пряме зарахування податків за встанов­леними однаковими квотами в бюджети трьох рівнів за належного фі­нансування потреб усіх бюджетів. Правильно побудований бюджетний федералізм має регулюючий характер, тому що дає змогу оптимізувати зіставлення потреб територій з їхніми фінансовими можливостями. На противагу цьому в разі застосування дозвільних чи розподільчих форм надання бюджетних ресурсів в умовах їх хронічного дефіциту об'єктив­но формуються передумови для корупції. Нераціонально організовані відносини бюджетного федералізму спричиняють ситуації, коли місце­ва влада не бачить для себе фінансової вигоди від економічного підне­сення регіонів, якими вона управляє.

Історичний розвиток демократичних держав підтверджує, що бюд­жетний федералізм — це не просто результат переговорного процесу між центральною та місцевою владами. Це скоріше продукт суспільної згоди у фінансовій політиці згладжування регіональних і локальних асиметрій економічного розвитку та соціального добробуту, що відобра­жає стереотипи мислення й поведінки людей, які вміють домовлятися, йти на компроміси.

У західних країнах бюджетний федералізм не обмежується терито­ріальним перерозподілом ресурсів у вигляді фінансової допомоги (за ви­нятком екстраординарних випадків). Головною метою сучасного бю­джетного федералізму є активне прагнення до самодостатності територіальних формувань в розрахунку на власні сили, нарощування еконо­мічного потенціалу. Ринок і конкуренція змушують місцеву владу фор­мувати привабливий образ своїх територій з метою залучення інвести­цій, реалізації вигідних проектів, проведення міжнародних ярмарків, виставок, конгресів, чемпіонатів.

Заохочення власних зусиль адміністративно-територіальних оди­-
ниць базується на партнерстві за принципом доповнюваності, згідно з
яким центральний уряд у певній пропорції додає свої ресурси до регіо­нальних. Така пропорція оперативно змінюється залежно від економіч­ної і соціальної кон'юнктури чи рівня розвитку. В західних країнах про-­
водиться типологізація регіонів і територій за станом інфраструктури,
конкурентоспроможності виробництв, структури населення та ін. На­
дання фінансової підтримки передбачає взаємні зобов'язання сторін,
умовою передачі коштів є поліпшення соціально-економічного стану
регіону (території) і, зокрема, перспектива розширення податкової бази
та економії бюджетних коштів.

Бюджетний федералізм виконує політично-консолідуючу і соціаль­но-психологічну функції. Рух бюджетних ресурсів у напрямку від тери­торій до центру об'єднує регіони з різним фінансово-економічним по­тенціалом в єдиний державний організм і тим згуртовує націю. В си­стемі бюджетного федералізму кожен регіональний чи місцевий бю­джет, крім суто фінансового призначення, набуває соціального, політич­ного й етичного змісту, оскільки перетворює всіх громадян, незалежно від їхньої національності, майнового становища, політичних уподобань тощо, в єдину спільноту.

Сучасний бюджетний федералізм має важливу соціально-психоло­гічну перевагу, яка полягає в тому, що він згладжує фінансово-еконо­мічну ущербність окремих регіонів і так забезпечує загальнонаціональ­ну єдність, не протиставляючи регіони-донори регіонам-реципієнтам. Така ситуація, неможлива на ринку, в бізнесі, коли сильний допомагає слабкому, на державно-політичному рівні реалізується засобами бюд­жетного федералізму.

Серед сучасних теорій бюджетного федералізму особливо помітне міс­це займає так звана модель Тібо (1956 р.). Американський економіст Чарльз Тібо виходив з альтернативних соціально-психологічних моти­вацій людей — одним вигідніше з фінансових міркувань залишатись удома і намагатися змінити на краще умови свого існування, ніж мігру­вати, а тим більше емігрувати, тоді як інші охоче змінюють місце про­живання. На цьому соціологічному спостереженні Тібо та його послі­довники побудували теорію міжтериторіальної мобільності населення в комплексі з теорією забезпечення суспільними благами.

За класифікацією, запропонованою спеціалістами Міжнародного ва­лютного фонду, залежно від форм політичної взаємодії та ступеня фі­нансової самостійності ланок бюджетної системи склалися три типи міжбюджетних відносин, які показано на рис.12.1.

 

       
 
   
 
 
 

 


Типи міжбюджетних відносин

 

 
 

 


Рис.12.1 Типи міжбюджетних відносин

 

Відповідно фінансові взаємовідносини верхнього й нижчих рівнів влади у першому випадку характеризуються чітким розмежуванням бюджетних надходжень, комбінуванням власних доходів місцевих бю­джетів із трансфертами з вищих бюджетів; у другому — застосуванням механізму солідарного розподілу доходів та системи міжбюджетних суб­сидій; у третьому — залежністю від дотацій центрального уряду.

Важливим елементом бюджетного федералізму є розподіл видатків між рівнями бюджетної системи відповідно до встановленого розмежу­вання владних повноважень і компетенції між центральною, регіональ­ною та місцевою владами, яке в кожній країні сформувалося під впливом історичних, національних, економічних, політичних та інших чинни­ків. У табл. 12.1 наведено пропорції розподілу державних видатків між окремими рівнями бюджетної системи і фондами соціального спряму­вання в країнах Євросоюзу в 2003 р.

Таблиця 12.1.

Розподіл державних видатків у країнах Європейсько­го Союзу в 2003 р., % до ВВП*

 

Країна Бюджет Соціальне страхування
  центральний членів федерації громад  
Бельгія 28,8 14,0 6,7 19,4
Республіка Чехія 34,2 13,0 5,9
Данія 34,5 33,5 5,1
Німеччина 14,5 13,5 7,0 22,0
Естонія 27,7 9,7 4,4

Продовження таблиці 12.1

 

Греція 38,2 2,6 17,5
Франція 23,7 10,3 24,8
Італія 27,2 15,4 17,4
Кіпр 41,2 1,8 5,9
Латвія 20,8 9,5 8,8
Литва 20,4 7,3 11,5
Люксембург 20,3 5,9 19,3
Угорщина 31,8 13,3 15,6
Мальта 50,4 0,7
Нідерланди 16,5 16,5 16,5 16,5
Австрія 29,4 9,0 8,0 16,8
Португалія 30,5 6,2 14,8
Словенія 30,8 9,4 19,2
Словаччина 15,5 7,4 15,5
Фінляндія 26,2 19,5 16,2
Швеція 33,1 26,0 6,5
Велика Британія 39,8 12,3
Норвегія 38,8 15,3

 

Наведені дані наочно демонструють різноманітність національних особливостей організації бюджетного федералізму. Але, незважаючи на наявні відмінності, у всіх країнах достатньо значна частка державних видатків фінансується з центрального бюджету: від 14—16 % ВВП у Ні­меччині, Нідерландах і Словаччині до 40—50 % ВВП у Греції, на Кіпрі, Мальті, у Великій Британії та Норвегії. На частку бюджетів членів фе­дерації (у Бельгії, Німеччині, Нідерландах і Австрії) припадає фінансу­вання державних видатків в обсязі від 9 до 16,5 % ВВП; частка бюджетів громад у країнах Європейського Союзу у 2003 р. коливалася від 0,7 % ВВП на Мальті до 33,5 % ВВП у Данії.

 

Таблиця 12.2.

Доходи і видатки місцевих бюджетів країн Європей­ського Союзу в

2004 р., у % до ВВП

 

Країна Частка Країна Частка
доходів місцевих бюджетів видатків місцевих бюджетів   доходів місцевих бюджетів видатків місцевих бюджетів
Данія 32,8 33,2 Велика Британія 12,7 12,7
Швеція 25,2 25,0 Чехія 12,6 12,6
Бельгія 21,2 21,1 Угорщина 12,6 12,9
Іспанія 20,2 20,2 Франція 10,7 10,8
Фінляндія 19,0 19,7 Латвія 10,1 10,2
Німеччина 18,9 20,2 Словенія 9,2 9,3
Австрія 17,5 17,0 Литва 9,0 8,9
Нідерланди 15,9 16,4 Естонія 8,8 9,0

 

Продовження таблиці 12.2

 

Італія 14,9 15,8 Словаччина 7,3 7,1
Ірландія 14,5 14,3 Португалія 6,0 5,9
Норвегія 13,8 14,2 Люксембург 5,8 5,9
Польща 13,5 13,6 Греція 3,1 3,0
Ісландія 12,9 14,1 Кіпр 1,8 2,0

 

У табл. 12.2 показана частка доходів і видатків місцевих бюджетів у валовому внутрішньому продукті країн Європейського Союзу за 2004 р. Видно, що частка акумульованих у місцевих бюджетах ресурсів у різ­них країнах має значні відмінності, зумовлені національною специфі­кою, особливостями систем оподаткування, рівнем розвитку місцевого самоврядування, його фінансовими можливостями тощо.

Таким чином, бюджетний федералізм як певний розподіл повнова­жень між окремими рівнями влади з відповідним розмежуванням дохо­дів і видатків бюджетної системи існує як у федеративних, так і в унітар­них державах. Але особливу увагу привертають держави з федератив­ним устроєм, де проблеми міжбюджетних відносин особливо складні. Роз­глянемо організаційні засади чотирьох національних моделей бюджет­ного федералізму: американської, німецької, канадської, російської.

Американський федералізм склався ще в постколоніальну епоху нав­коло принципу локалізму як політичної ідеї, що об'єднувала конститу­ційно відособлені уряди різних рівнів. На функціонування бюджетного федералізму суттєвий вплив справляють особливості американської вер тикалі державної влади, відповідно до якої країна поділена на відомчі (банківські, фіскальні, судові, навчальні та ін.) федеральні округи, які не збігаються з адміністративно-територіальним поділом. Наприклад, у фіскальному плані США розділені на дев'ять податкових округів. На території одного штату функціонують установи декількох різних відом­чих округів. Це запобігає концентрації ресурсів влади і коштів у певно­му регіоні в одних руках. Вирішення фінансових питань, що належать до федеральної компетенції на певній території, належить керівникам різної відомчої підпорядкованості.

Американська система фінансових відносин за схемою

є резуль­татом еволюційного компромісу між локальними і федеральними сила­ми. Тому і модель міжбюджетних відносин є суперечливим поєднанням обмежених повноважень й ініціативних можливостей різнорівневих під­розділів державної адміністрації, їх тісної взаємозалежності та віднос­ної самостійності, сполученням співробітництва й конкуренції, розбіж­ностей і угод на ґрунті спільних інтересів. Ці риси відображають зміст десятої поправки до Конституції США, згідно з якою влада штатів і фе­деральний уряд розділені й рівноправні між собою. Декларована мета міжбюджетних взаємовідносин — підвищення ефективності використан­ня бюджетних коштів через координацію федеральних, штатних і міс­цевих програм, забезпечення на субнаціональному рівні загальнодер­жавних стандартів якості життя.

Крім власних податкових доходів, штати і території фінансують свою діяльність за рахунок фінансової допомоги з боку федеральної влади у формі грантів, а також перерозподілу податкових надходжень. Феде­ральна допомога надається за 28 статтями видатків.

Загалом своєрідність американської схеми бюджетного федералізму
полягає в існуванні практично автономних бюджетних систем трьох
рівнів на основі чіткого розмежування урядових функцій і податкових
надходжень.

Бюджетний устрій Федеративної Республіки Німеччини сформу­вався за традицією, закладеною ще комунальною фінансовою реформою 1893 р. — максимальної фінансової самодостатності адміністративно-територіальних утворень усіх рівнів. Бюджети федерації, земель і ко­мун формуються на умовах консолідованої пайової участі у розподілі спільних для національної бюджетної системи джерел податкових до­ходів. Пропорції такого розподілу час від часу коригуються.

У ФРН діє унікальна система горизонтального бюджетного вирівню­вання, фіскальним джерелом якої є податок на додану вартість. Його надходження розподіляються між бюджетами земель не за місцем сплати (принцип походження), а в розрахунку на душу населення. На рівні низових бюджетів горизонтальне вирівнювання не здійснюються. Феде­ральні землі самостійно субсидують місцеві бюджети зі спеціального фонду, який розподіляється в порядку, аналогічному визначенню по­даткового потенціалу та бюджетного навантаження земель.

ФРН властивий комбінований бюджетний федералізм, що передба­чає використання регулюючих і закріплених податків, доповнених си­стемою субсидій. Загалом німецький федералізм, особливо після об'єд­нання країни, характеризують дві ключові риси — субсидіарність і солі­дарність. Тому німецька модель має назву кооперативного федералізму.

Специфічних змін зазнав бюджетний федералізм у Канаді. Між Пер­шою і Другою світовими війнами, особливо в епоху Великої депресії, практикувався так званий екстраординарний федералізм — різновид, який став можливим в умовах максимального розширення повнова­жень федерального уряду за рахунок провінцій. Саме в той час були за­проваджені особистий і корпоративний прибутковий податки, контроль за цінами та здійснені інші заходи соціально-економічного регулюван­ня. У 1940—1950 рр. такий стан фактично унітарної держави набрав форми патерналістського федералізму. В цей період кейнсіанські рецеп­ти розвитку передбачали централізоване керівництво економікою. За­вдяки зосередженню в федеральному бюджеті 75 % податкових надхо­джень та фінансуванню економічних і соціальних програм по всій країні Канада перетворилась на державу загального добробуту. Пізніше феде­ралізм відродився в асиметричній формі, що означає різностатусність провінцій та неоднакові для всіх фінансові відносини з федеральним центром на основі двосторонніх угод і, зокрема, протилежні підходи до ідеї федеративного союзу з боку англомовної частини країни і націо­налістичного франкомовного Квебеку.

З 1977 р. у Канаді діє субсидіарний механізм вирівнювання фінансо­вого потенціалу провінцій за рахунок спеціального фонду, створеного з коштів федерального бюджету. Величина субсидій визначається залеж­но від суми кожного з податків, які надходять у бюджети провінцій. У результаті уряди всіх провінцій розпоряджаються фінансовими ресур­сами, достатніми для фінансування загальнонаціонального стандартно­го рівня видатків з урахуванням кількості населення. Система фіскаль­ного вирівнювання доповнюється федеральними цільовими субсидіями на фінансування соціальної сфери.

Російська система бюджетного федералізму ґрунтується на пайово­му розподілі бюджетних доходів і трансфертах регіонам із федеральних фондів; за формальними ознаками вона близька до німецької моделі. Але російські фахівці називають принаймні чотири її вади:

1) асимет­ричність — множинність і "різносуб'єктність" Російської Федерації зу­мовлює неоднакові фінансові взаємовідносини з центром автономій не тільки з різним статусом (республік, країв, округів та ін.), а й з однако­вим;

2) використання грошових сурогатів або негрошових форм пла тежів при виконанні бюджетів є середовищем для зловживань;

3) від­сутність чіткого розмежування витратних повноважень між владою різ­них рівнів;

4) правова невизначеність інституту фінансової неспромож­ності (банкрутства) регіональної і місцевої адміністрації.

З 2000 р. у Російській Федерації розпочата федеральна реформа, ме­тою якої є запровадження приблизно рівного розподілу бюджетних до­ходів між центром і регіонами.

У кожній країні ведуться пошуки оптимальної пропорції між центра­лізованими й децентралізованими (регіональними та місцевими) фінан­сами, результат яких залежить від динамічного співвідношення заінте­ресованих соціально-економічних сил. Ознайомлення із зарубіжними моделями бюджетного федералізму має велике пізнавальне значення в сучасних умовах розвитку України, коли відбувається процес форму­вання бюджетної та податкових систем, ведеться активний пошук такої власної моделі бюджетного федералізму, яка б повною мірою відобра­жала національні традиції, узгоджені з визначеними цілями та пріори­тетами суспільного розвитку.

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-09; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 100.26.182.28 (0.02 с.)