Місцеве оподаткування в зарубіжних країнах

 

Головним джерелом доходів місцевих бюджетів багатьох зарубіжних країн є місцеві податки, збори і платежі, загальна кількість яких в ок­ремих випадках є досить значною і, відповідно, суттєвою є їх роль у формуванні доходів місцевого самоврядування.

Усі місцеві податки за­лежно від об'єкта оподаткування можна поділити на такі групи:

1.місцеві податки на доходи (корпоративні та особисті). Ця група податків є досить вагомою. Вони становлять від 80 до 100 % податкових надходжень до місцевих бюджетів Скандинавських країн, а також у Люксембурзі, Естонії, Латвії, Литві;

2.місцеві податки з продажу, які набувають різноманітних форм, але за своєю сутністю це податки на продані товари і послуги. За раху­нок цієї групи податків забезпечується від 20 до 76 % податкових над­ходжень до місцевих бюджетів США, Японії, Кореї, Австрії, Нідерлан­дів, Іспанії, Греції, Португалії, Туреччини, Угорщини;

3.податки на нерухомість, які відіграють відчутнішу роль у феде­ративних країнах, ніж в унітарних. Перш за все це стосується СІЛА, Кана­ди, Австралії, Мексики, а також Великої Британії, Нової Зеландії та ін.;

4.інші місцеві податки, які відображають політику місцевої влади у сфері охорони навколишнього природного середовища (екологічні по­датки), зайнятості, податки, які справляються у вигляді плати за послу­ги, що надає місцева влада (за користування електроенергією, газом, во­допроводом, каналізацією, зв'язком, автостоянками, за видачу різних документів).

Залежно від рівня влади, який визначає механізм місцевого оподат­кування, доцільно виокремлювати:

1.власні місцеві податки, встановлюються місцевими органами са­моврядування і справляються лише на території місцевої громади. До них належать як прямі, так і непрямі податки: особисті прибуткові, по­датки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на авто­мобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фі­скальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

2.надбавки до державних податків на користь місцевих бюджетів. Крім того, до цієї групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Обсяги відра­хувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом.

Важливим аспектом місцевого оподаткування є фіскальна автоно­мія, тобто фінансова незалежність місцевих органів влади при визначенні власної податкової бази, ставок місцевих податків, платників. Міс­цеві органи влади в багатьох країнах (США, Франції, Італії) наділені правом самостійного встановлення місцевих податків і зборів. Така са­мостійність може набувати різних форм, які виявилися найбільш прий­нятними для конкретних умов кожної країни, відповідають її дер­жавному устрою (федеральна чи унітарна держава) і розподілу повнова­жень між центральним урядом та місцевим самоврядуванням.

Рис. 12.3. Класифікація місцевих податків

 

У більшості зарубіжних країн місцева влада має право встановлюва­ти та контролювати ставки місцевих податків. Поширеною є практика розподілу місцевих податкових надходжень між центральною, федера­тивною і місцевою владами; пропорції цього розподілу переважно визна­чаються центральною владою і можуть бути зафіксовані у законодавстві (Бельгія, Швейцарія, Чехія, Данія, Фінляндія, Мексика, Норвегія).

Отже, органи місцевої влади можуть мати широкі права у запрова­дженні місцевих податків, виборі їх форм та обсягів. Самостійність міс­цевої влади обмежується з боку держави таким чином.

Встановлення обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, найважливіший місцевий податок на нерухоме майно обов'язковий до запровадження місцевими органами самоврядування таких країн, як Франція, Фінляндія, Італія, Іспанія, Туреччина, Австрія, Данія. Обо­в'язковими є місцеві податки на доходи фізичних осіб у Данії, Фінлян­дії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства — у Франції, Португалії; на торгівлю — в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компа­нії — в Австрії, Фінляндії, Італії, Іспанії.

Визначення ставок місцевих податків і зборів. Так, ставки міс­цевого податку на нерухомість визначаються центральними органами влади у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб — у Болгарії і Латвії; на торгівлю — в Албанії; на компанії — у Фінляндії.

Встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, у межах яких місцеві орга­ни влади самостійно визначають ставку оподаткування. Така практика застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Фінляндії, Франції, Іспанії та інших країнах; податку на доходи фізич­них осіб — у Норвегії, Естонії; податку на торгівлю — в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства — у Франції, Угор­щині, Португалії; на компанії — в Австрії, Франції, Іспанії, Угорщині.

Обмеження фіскальної самостійності місцевої влади в зарубіжних країнах стосуються не всіх місцевих податків, а лише тих, що спричи­нюють макроекономічні ефекти і визначають справедливість і ефектив­ність системи оподаткування в цілому.

У табл. 12.6 наведено дані про структуру місцевих податкових надхо­джень, показано частку місцевих податків у сукупних податкових до­ходах місцевих бюджетів зарубіжних країн, а також частку місцевих податків у валовому внутрішньому продукті. Аналіз даних таблиці по­казує, що немає єдиних для всіх країн підходів у місцевому оподатку­ванні, у наданні переваг тим чи іншим податкам і застосуванні їх як місцевих. Справа в тому, що визначення пріоритетів у податковому ме­ханізмі зумовлюється особливостями адміністрування податків, доціль­ністю передачі повноважень щодо їх збирання на місцевий рівень та ін­шими конституційними та законодавчими вимогами.

Таблиця 12.6

Місцеві податки в окремих країнах, % *

 

Країна	Частка в сукупних місцевих податкових над­ходженнях	Місцеві податки, У % ДО ввп	Місцеві податки, У % ДОвсіх по­датків
податків з доходів	податків з прода­жу	податку з не­рухомості	інших по­датків
Федеративні
Австралія	—	—		—	1,0	3,0
Австрія	55,3	29,7	9,9	5,1	4,4	10,1
Бельгія	86,5	13,2	—	0,3	2,1	4,7
Канада	—	1,9	91,3	6,8	2,9	8,1
Німеччина	78,0	6,0	15,8	0,2	2,6	7,5
Мексика	—	2,6	86,7	10,8	0,1	0,8
Швейцарія	84,4	0,3	15,3	—	5,0	14,0
СІЛА	6,5	21,8	71,8	—	3,5	11,5
Унітарні
Чехія	90,8	4,2	4,6	0,4	4,8	12,4
Данія	93,4		6,5	—	15,9	32,9
Фінляндія	95,4	—	4,4	0,1	9,9	21,2
Франція	—	11,5	48,2	40,4	4,4	9,7
Греція	—	46,3	—	53,8	0,4	1,0
Угорщина	0,8	76,2	22,5	0,4	2,0	5,2
Ісландія	78,0	7,6	14,3	—	8,3	22,4
Італія	12,2	8,6	18,6	60,6	4,8	11,4
Японія	47,4	20,7	30,9	1,0	7,0	25,6
Корея	16,6	26,5	53,3	3,6	3,9	15,1
Люксембург	92,9	1,3	5,6	0,3	2,4	5,9
Нідерланди	—	44,0	56,0	—	1,4	3,4
Нова Зеландія	—	9,7	90,3	—	1,8	5,8
Норвегія	89,9	2,2	7,9	—	6,5	16,3

Продовження таблиці 12.6

 

Польща	78,4	1,8	19,8	—	5,7	16,3
Португалія	21,6	33,7	44,5	0,2	2,3	6,3
Словаччина	59,9	11,8	28,2	0,1	1,5	4,0
Іспанія	25,2	36,1	37,3	1,4	5,9	16,9
Швеція		—	—	—	16,0	29,8
Туреччина	24,7	31,5	6,5	37,3	4,3	13,0
Велика Бри­танія	___	_____	99,5	0,5	1,5	4,1

 

Як переконує досвід західних країн, загальний рівень місцевого по­даткового тягаря залежить від змісту і важливості тих завдань, які по­кладаються на органи місцевої влади, тобто визначається обсягом їх ви­даткових повноважень. У країнах, де місцеві податки становлять неістот­ну частку загальних податкових надходжень, місцева влада має, як прави­ло, менші видаткові повноваження.

Крім того, слід звернути увагу на ще одну залежність: у федератив­них країнах відносна значимість місцевих податків у доходах місцевих бюджетів є переважно меншою, відповідно меншою є їх частка у ВВП порівняно з унітарними державами. Так, у федеративних країнах, які представлені в табл. 10.6, частка місцевих податків у ВВП за 2001 р. ко­ливалась від 0,1 % у Мексиці до 5 % у Швейцарії, водночас в унітарних країнах діапазони значень цього показника становили від 0,4 % ВВП у Греції до 16,0 % ВВП у Швеції. Місцеві податки становили від 0,8 % (Мексика) до 14 % (Швейцарія) податкових надходжень місцевих бю­джетів федеративних країн, в унітарних — від 1,0 % у Греції до 32,9 % у Данії.

У країнах з високими показниками місцевих податків у ВВП та в по­даткових надходженнях перевага у місцевому оподаткуванні надається податкам з корпоративних та особистих доходів. Так, у Швеції, де част­ка місцевих податків у ВВП становить 16 %, їх надходження повністю забезпечуються за рахунок податків на доходи; те саме стосується і Данії.

Для більшості європейських країн, а також країн інших частин світу останніми роками характерна тенденція поступової передачі видатко­вих повноважень органам місцевої влади з одночасним скороченням їх фінансування з боку загальнодержавних органів. Це змусило муніципа­літети більше покладатися на власні дохідні джерела, домагатися біль­шої фіскальної автономії.

У зв'язку із закріпленням таких тенденцій закономірно виникають проблеми, які потребують теоретичного обґрунтування і вирішення. На­самперед це стосується з'ясування питання, які суспільні послуги повинні фінансуватися за рахунок місцевих податків? У теорії місцевих фі­нансів сформульовано висновок щодо доцільності фінансування з над­ходжень від місцевих податків тих суспільних послуг, від надання яких виграють місцеві жителі, а не населення сусідніх населених пунктів і те­риторій. Крім того, такі суспільні послуги не повинні призводити до пере­розподілу доходів між окремими групами населення.

Світовий досвід підтверджує: що коли місцева влада фінансує свої по­треби з власних надходжень, ця влада є підконтрольною, діє більш ефек­тивно і відповідально. Це передбачає надання додаткових прав органам місцевої влади у сфері місцевого оподаткування, принаймні у встанов­ленні ставок місцевих податків. Звичайно, доцільнішим було б забезпе­чення певних прав у визначенні місцевої податкової бази, проте така практика не має загального поширення і застосовується в окремих країнах.

Ще одне важливе питання, пов'язане із забезпеченням фіскальної ав­тономії місцевої влади, — це регулювання ставок місцевих податків з боку держави. У випадках, коли місцева влада використовує як місцеві такі податки, що повністю належать до їхньої компетенції і дають мож­ливість за рахунок цих надходжень фінансувати свої видатки, потреби у регулюванні ставок місцевих податків не виникає. Принципово по-ін­шому будуються відносини між державною і місцевою владою за умови використання спільної податкової бази. Саме в таких випадках виникає потреба у державному регулюванні ставок оподаткування з метою попе­редження небажаних зовнішніх ефектів.

Актуальною і дискусійною є проблема оподаткування компаній на місцевому рівні, яке може передбачати стягнення податків на нерухоме майно, дохід, капітал та інші промислові та комерційні податки.

Місцеві податки і збори в розвинених країнах, як правило, мають досить високу питому вагу в загальній сумі грошових надходжень органів місцевого самоврядування на відміну від колишніх соціалістичних країн, де власні кошти у формі місцевих податків і зборів становлять відносно малу питому вагу в доходах місцевих бюджетів. У світовій практиці місцеві податки та збори є основою дохідної частини місцевих бюджетів більшості держав (рис. 5.8). У середині 1990-х років за рахунок місцевих податків формувалися 61% комунальних доходів у Швеції, 51% – у Данії, 46% – у Швейцарії, 43% – у Норвегії, 34% – у Фінляндії, 31% – в Іспанії, 66% – у США, 37% – у Великій Британії, 46% – у Німеччині [59]. Місцеві податки становлять у загальній сумі доходів місцевих бюджетів Австрії 72%, Японії – 55%, Франції – 48%.

Кількість місцевих податків i зборів у різних країнах неоднакова. Так, у Великій Британії стягується лише один податок з нерухомого майна – землі, будівель, крамниць, установ, заводів i фабрик, причому сільськогосподарські угіддя та будівлі на них, а також церкви не оподатковуються.

Більшість доходів надходить з невеликої кількості таких головних джерел: податок на майно, податок на доходи фізичних осіб, податок з продажу.

На сьогодні сформувалися принципи функціонування інституту місце­вих податків і зборів європейських країн, які передбачають:

– справедливий розподіл тягаря місцевих податків з урахуванням платоспроможності платників податків і вигоди, яку вони отримують від послуг, що надаються місцевими органами влади;

– транспарентність податкового тягаря для фізичних і юридичних осіб – платників податків, що має сприяти ефективному розподілу ресурсів;

– визнане право органів місцевого самоврядування змі­нювати за необхідності в обсязі наперед установлених об­межень обсяг місцевих податків;

– різниця між обсягом місцевих податків, які збираються органами місцевого самоврядування різних адміністративно-територіальних одиниць, не повинна бути великою, за винятком випадків, коли це пояснюється такими чинниками, як різний рівень послуг;

– невисокий рівень економічних (міні­мальний вплив на економічну структуру території муніци­палітету), демографічних (неспричинення міграції жителів) і соціальних (запобігання погіршенню становища соціальних груп) наслідків;

– певна еластичність, яка б сприяла коригуванню обсягу податкових надходжень залежно від зміни рівня витрат.

Більшу самостійність у запровадженні місцевих податків мають місцеві органи влади в країнах з федеральним устроєм. Так, в США кожен штат має власну відокремлену від федеральної податкову систему. В бюджетах штатів найбільшу питому вагу становлять прибуткові податки з корпорацій та громадян, а також податок з продажу.

Країни з унітарним устроєм місцевим органам влади, як правило, надають менше самостійності у запровадженні місцевих податків. Розглянемо досвід країн Європейського Союзу щодо системи місцевих податків та зборів, який буде цікавим і для України.

Право самостійного встановлення місцевих податків та зборів мають місцеві органи влади у багатьох країнах, наприклад у США, Франції, Італії. Така самостійність може виявлятися у різних формах, найбільш прийнятних для конкретних умов кожної країни, і обмежуватися з боку держави шляхом:

– запровадження обов'язкових місцевих податків та зборів. Так, обов'язковими до встановлення місцевою владою є такі місцеві податки: на нерухоме майно – в Австрії, Данії, Франції, Фінляндії, Італії, Іспанії, Туреччині; на доходи фізичних осіб – у Данії, Фінляндії, Норвегії, Швеції; на домогосподарства – у Франції, Португалії; на торгівлю – в Австрії, Албанії, Італії, Іспанії, Люксембурзі; на компанії – в Австрії, Італії, Іспанії, Фінляндії;

– встановлення ставок місцевих податків та зборів. Так, центральні органи влади визначають ставки місцевих податків: на нерухомість – у Туреччині, Словаччині, Болгарії, Албанії; на доходи фізичних осіб – у Болгарії і Латвії; на торгівлю – в Албанії; на компанії – у Фінляндії;

– встановлення граничних ставок місцевих податків і зборів або надбавок до загальнодержавних податків, в обсязі яких місцеві органи влади самостійно визначають ставку оподаткування. Практика встановлення граничних ставок застосовується щодо місцевих податків на нерухомість в Австрії, Данії, Іспанії, Фінляндії, Франції; податку на доходи фізичних осіб – в Норвегії, Естонії; податку на торгівлю – в Австрії, Іспанії, Естонії, Угорщині; податку на домогосподарства – у Франції, Португалії, Угорщині; на компанії – в Австрії, Іспанії, Угорщині, Франції.

У зарубіжних країнах обмеження фіскальної самостій­ності місцевих органів влади стосуються лише тих місцевих податків, які зумовлюють макроекономічні ефекти та впливають на ефективність і справедливість системи оподаткування в цілому.

Питома вага корпоративного пода­тку у власних надходженнях місцевих бюджетів коливається в межах від 20% – у Португалії та Іспанії, до 35% – у Франції, 50% – в Австрії, 70% – у Німеччині та 90% – у Люксембурзі, тому обсяг надходжень цього податку є досить стабільним дже­релом наповнення місцевих бюджетів.

У Бельгії, Данії, Фінляндії, Італії, Іспанії, Швеції та Великобританії впро­ваджений місцевий податок з доходів, який є важливим джерелом наповнення місцевих бюджетів у цих країнах. Цей податок справляється у вигляді місце­вої надбавки до державного податку з доходів фізичних осіб. У деяких країнах ЄС (Бельгія, Фінляндія та Швеція) місцеві орга­ни влади мають повноваження щодо встановлення частки місцевої надбавки в межах, визначених на державному рівні, на податок з доходів.

Частка надходження місцевого податку з доходів є досить вагомим джерелом доходів місцевих бюджетів, вона коливається у межах від 40% – у Бельгії та понад 90% – у Данії, 95% – у Фінляндії та майже 100% – у Швеції у податкових надходженнях місцевих бюджетів.

Крім трьох основних видів місцевих податків та зборів, місцеві органи влади отриму­ють доходи від інших місцевих податків та зборів, які суттєво розріз­няються по країнах. Зокрема, до таких податків належать: податок на здійснення операцій з нерухомістю, податок на спадщину, туристичний збір, податок з власників собак, податок на рекламу, податок з власників транспортних засобів, податок з продажу тютюнових виробів, податок на проведення азартних ігор, збори за видачу дозволів або ліцензій, готельний збір, рин­ковий збір та збір за здійснення туристичної діяльності.

Рис.12.7..Групи податків

Для більшості розвинених країн, як правило, передбачена можливість застосування численних місцевих податків: у Франції – понад 40, Німеч­чині – 55, Італії – близько 70, Бельгії – близько 100 [55, с. 90]. Проте перелік місцевих податків, які можуть стягуватися, методику їхнього розрахунку зазвичай регламентує державне законодавство, залишаючи на розгляд місцевих органів влади лише визначення ставок податків. Умовно згрупуємо місцеві податки в декілька груп.

Податки першої групи є найважливішими на місцевому рівні. Серед них найбільш поширені податки на нерухоме майно, дещо рідше стягуються місцеві непрямі податки (у вигляді акцизів і податків на продаж) та прямі прибут­кові податки з фізичних і юридичних осіб, а також місцеві подушні податки.

Податки на нерухоме майно вважаються найефективнішими саме на місцевому рівні. Це пов'язано з тим, що податки на нерухомість порівняно з іншими місцевими податками і зборами мають окремі переваги, що стосуються:

– здатності місцевих органів влади отримувати постійні надходження за будь-який період часу, ці надходження можуть зростати під час інфляції;

– справедливого розподілу податкового тягаря;

– легкості у адмініструванні та мінімального стримування економічного зростання;

– майнові податки не є конкурентними щодо державних податків у частині бази оподаткування та сплати до бюджету, гарантується відповідальність;

– суми податків опосередковуються через вигоди, які отримують їхні власники від органів місцевого самовряду­вання тією мірою, якою місцеві послуги капіталізуються у вартості власності.

У Литві, Нідерландах, Угорщині, Франції платниками цього податку можуть бути як власники, так і орендатори нерухомості. Податок на нерухомість сплачується як фізичними, так і юридичними особами, проте платниками цього податку можуть бути лише юридичні особи (в таких країнах, як Ірландія та Данія) або лише фізичні особи (в таких країнах, як Великобританія та Словенія). Податок на нерухомість нараховується відповідно до оціноч­ної вартості об'єкта нерухомості, при цьому також враховуєть­ся місце розташування об'єкта нерухомості або його корисна площа.

У більшості країн ЄС оцінка нерухомості, яка використовується для нараху­вання податку, нерідко є застарілою, тому місцеві органи влади не можуть гарантувати правильність нарахування податку і для оновлення бази оподаткування застосовується механізм індексування.

У Німеччині, Ірландії, Великобританії місцеві органи влади мають певну незалежність щодо впровадження ставок цього податку, хоча в більшості країн граничні обсяги ставок податку на нерухомість встановлю­ються на центральному рівні. У тих країнах, в яких ставки податку на державному рівні не врегульовано, визначено верхню межу, вище якої ставки податку бути не можуть.

Як свідчить досвід Польщі, запровадження такого виду податку на май­но, як «за квадратний метр», підвищує щорічно рівень ВВП приблизно на 1% або рівень загальних доходів громади на 15%.

Серед податків другої групи найбільшого поширення набув прибутковий податок із громадян, який вважається одним із найбільш досконалих видів фіскальних інструментів. Проте прибутковий податок, як правило, стягується за прогресивною шкалою, економічна доцільність якої в прибутковому оподаткуванні фахівці заперечують.

Виокремлюють два головні способи стягнення місцевого прибуткового податку, які мають як переваги, так і недоліки.

Перший спосіб – місцева влада самостійно встановлює базу і ставки місцевого прибуткового податку. Він зручний тим, що дає змогу краще адаптувати при­бутковий податок до характерних завдань певної територі­альної громади. Проте самостійне обчислення і стягнення власного прибуткового податку на рівні органів місцевого самоврядування може бути досить трудо­містким.

Другий спосіб – місцевий прибутковий податок є лише над­бавкою до загальнодержавного податку. Цей спосіб є простішим з технічного боку, але загальнодержавне регулювання оподатковуваної бази може не збігатися із місцевими інтересами, що є його недоліком.

До третьої групи можна віднести податок з обороту, податок на додану вартість і податок на роздрібний продаж. Характеризуючи місцеві податки на продаж, зауважимо, що в світовій практиці вирізняють дві групи податків на продаж: універсальні, до яких належать податок з обороту, податок із доданої вартості та податок на роздрібний продаж, а також спеціальні акцизи, які сплачуються при продажу лише певних товарів.

Четверту групу становлять місцеві подушні податки та екологічні податки, які застосовуються у багатьох країнах і, як правило, мають невелику частку в загальній сумі доходів місцевих бюджетів. Наприклад, до місцевих подушних податків можна віднести частину префектурного і муніципального податку на жителів у Японії. В Україні комунальний податок теж можна розглядати як особливий вид подушного податку.

Отже, враховуючи світовий досвід, чимало місцевих податків можна розділити на декілька груп.

Податки першої групи охоплюють податки на нерухоме майно, місцеві непрямі податки, прямі прибут­кові податки з фізичних і юридичних осіб та місцеві подушні податки, які становлять найбільшу частку в доходах місцевих бюджетів. Друга група – це податки на прибуток та доходи. Одним із найбільш досконалих видів фіскальних інструментів другої групи є прибутковий податок із громадян. Третю групу становлять непрямі податки: податок з обороту, податок на додану вартість, податок на роздрібний продаж. До четвертої групи можна віднести місцеві подушні та екологічні податки, які застосовуються у багатьох країнах і становлять невелику частку в загальній сумі доходів місцевих бюджетів. До наступної групи належать податки на ігри, видовища, розваги, аукціони, збори, які проводять органи місцевої влади, за виконані ними послуги, які в структурі доходів місцевих бюджетів становлять незначну частку.

Попри велику кількість місцевих податків у розвинених країнах ключове фіскальне значення мають лише деякі з них. Передусім – це помайнові податки, що має економічне обґрунтування, оскільки оподаткування майна гарантує стабільне надходження доходів до бюджету.

Система місцевого оподаткування повинна передбачати такі підходи до вибору місцевих податків:

1. Забезпечення достатніх обсягів надходжень та справедливого розподілу коштів. Надходження від місцевих податків і зборів мають бути відчутними у загальному обсязі фінансових ресурсів місцевих органів влади, а потреби міс­цевого бюджету повинні задовольнятися переважно за рахунок надхо­джень від місцевих податків і зборів.

2. Незначні адміністративні та виконавські витрати. Істотного зниження адміністративних витрат можна досягти за допомогою використання єдиного фіскального апарату, спільних форм і баз оподаткування при справлянні загальнодержавних та місцевих по­датків.

3. Вплив місцевих податків на соціальну поведінку громадян не повинен бути суттєвим, місцеві податки не повинні сприяти переміщенню податкових баз. У зв’язку з цим найбільш доцільними місцевими податками є майнові податки та податки з доходів. Обсяг місцевих податків має бути безпосередньо пов'язаний з рів­нем надання місцевих послуг.

4. Рівень ефективності витрат означає, що місцеве оподаткування має сприяти досягненню оптимального рівня видатків органів місцевого самоврядування.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що ефективність діяльності ор­ганів місцевої влади щодо надання суспільних послуг і задоволення по­треб населення, що постійно зростають, ступінь їх фінансової самодостат­ності та незалежності великою мірою визначається тим, як побудована система місцевого оподаткування — основного джерела фінансових ре­сурсів місцевої влади. Безпосередній обов'язок держави полягає у ство­ренні всіх можливостей для формування власної дохідної бази органів місцевої влади в обсягах, необхідних для виконання покладених на них функцій і завдань, створення сприятливих умов для життєдіяльності громадян.