Зовнішні відносини та зовнішня політика ЄС

 

ЄС підтримує дипломатичні відносини з понад 130 країнами світу. Він бере участь у роботі Організації Економічного Співробітництва та Розвитку (OECP) та має статус спостерігача в ООН. ЄС є учасником щорічних зустрічей на найвищому рівні семи провід­них держав Заходу – в особі чотирьох своїх найбільших членів – Франції, Німеччини, Великої Британії та Італії, а також президен­та Європейської Комісії, який виступає безпосереднім представ­ником інтересів Союзу в цілому.

Зовнішні відносини Європейського Союзу в своєму сучасному вигляді тісно пов'яза­ні торговельною політикою та політикою Спільноти щодо допо­моги з розвитку і є прообразом реальної спільної зовнішньої полі­тики та орієнтиром, що дозволяє оцінити масштаби, яких вона, зрештою, має досягти. Більшість країн світу сприймають ЄС як могутню економічну, торговельну й дедалі біль­шою мірою політичну силу. Країни Третього світу дедалі частіше звертаються до Спільноти по допомогу з розвитку, промислово роз­винені країни провадять переговори й укладають торговельні угоди безпосередньо зі Спільнотою, а їхні сусіди прагнуть стати членами ЄС.

Найбільш тісні зв’язки ЄС має з Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ, 4 січня 1960 р.), з якою 1972 р. та 1973 р. було підписано угоди про вільну торгівлю. Ці угоди усунули митні тарифи й інші обмеження для торгівлі промисловими видами продукції. Крім того, Спільно­та погодилася піти на певні поступки в реалізації спільної сільськогосподарської політики, які доповнювалися взаємними поступками країн ЄАВТ в аграрному секторі. Механізм вільної торгівлі ЄЕСп-ЄАВТ функціонував цілком задовільно і фактично забезпечив сталий розвиток торгівлі між двома групами країн. У жовтні 1991 р. було завершено переговори між ЄС та ЄАВТ, як єдиним утворенням, про базові правові та інституційні аспекти такого глобального об'єднання. У 1992 р. уряди дванад­цяти країн ЄС і шести країн ЄАВТ підписали Договір про євро­пейську економічну зону (ЄЕЗ). Проте через негативні результати референдуму від 6 грудня 1992 р. стосовно ЄЕЗ у Швейцарії та вступ до ЄС з 1 січня 1995 р. Австрії, Швеції та Фінляндії, Договір про ЄЕЗ, зрештою, встановлює асоціацію з ЄС лише трьох країн – Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейну. Нові члени ЄС стають учасни­ками Договору про ЄЕЗ.

Метою Договору про ЄЕЗ є створення динамічного й однорідного інтегрованого економічного утворення на основі спіль­них норм і однакових умов для конкуренції. Країни ЄАВТ, за винятком Швейцарії, погодилися дотримуватися чинного зако­нодавства Спільноти щодо вільного руху товарів, людей, послуг і капіталу (за кількома винятками) та із запровадженням пере­хідних періодів у деяких секторах. Окрім дотримання принципу «чотирьох свобод» в умовах єдиного ринку, Договір про ЄЕЗ та­кож передбачає зміцнення й розширення відносин між Спіль­нотою та країнами ЄАВТ у сферах, що можуть впливати на бізнесову діяльність, передусім у сферах соціальної політики, захисту споживачів і довкілля, статистики, корпоративного за­конодавства, дослідної діяльності та розвитку, інформації, осві­ти, малих і середніх підприємств, аудіовізуальному та туристич­ному секторах.

Першим проявом інтересу Спільноти до країн Центральної та Східної Європи став план дій у рамках програми «ФАРЕ», який з 1990 р. був поширений практично на всі країни Центральної та Східної Європи, у 1991 р. – на країни Балтії, у 1992 р. – на Словенію, а в 2000р. – на Балканські країни. 9 червня 1977 р. були затверджені нові принципи ФАРЕ, що мали пе­реорієнтувати програму на підготовку країн-претендентів до вступу в ЄC, які впроваджуються за допомогою розроблених Комісі­єю так званих «програм партнерства з питань готування до всту­пу». Вони забезпечують підґрунтя для програмно-цільового роз­поділу коштів «ФАРЕ» з урахуванням двох пріоритетів:

1) розбудови інституційного потенціалу, яка передбачає надання допомоги в зміцненні демократичних інституцій та органів державного управління і виконанні економічних і політичних вимог, що висуваються до потенційних держав-членів (особливо у сфері юстиції та внутрішніх справ);

2) фінансуванні інвести­цій, що стосується сфер, де впровадження норм Спільноти потре­бує значних ресурсів та реалізації великих проектів (охорона до­вкілля, транспорт, забезпечення якості харчових продуктів, умо­ви на робочому місці тощо).

Паралельно з «ФАРЕ» і у зв'язку з нею для надання допомоги країнам ЦСЄ створено три спеціальні потужні інструменти: Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський фонд підготовки та перепідготовки та Програму транс'європейської мобільності студентів університетів.

Завдання Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР, 1991 р.) поля­гає в забезпеченні підтримки переходу до вільної ринкової еконо­міки й сприяння становленню приватних та індивідуальних під­приємств у країнах Центральної та Східної Європи, що визнача­ють і впроваджують принципи багатопартійної демократії.

Європейський фонд підготовки та перепідготовки діє як незалежна організація, що тісно співпрацює з центром розвитку професійної освіти («CEDEFOP»), зосереджує свою роботу на професійному та неперервному навчанні й перепідготовці кадрів у певних секторах.

Програма транс'європейської мобільності студентів університетів («ТЕМПУС») ґрунтується на тих самих принципах, що й чинні програми обміну Спільноти, однак вона адаптована до спеціальних потреб країн, що отримують допомогу. Окрім різних додаткових заходів, вона передбачає реалізацію спільних тренінгових проектів за участі університетів і компаній країн Східної Єв­ропи та їхніх партнерів з принаймні двох країн-членів ЄС. Про­грама сприяє мобільності викладачів, студентів і адмі­ністративних працівників.

На двосторонньому рівні з 1 січня 1994 р. набрали чинності «Європейські угоди» про асоціацію між Європейськими Спільно­тами, їхніми державам-членами і, відповідно, Угорщиною, Польщею, Румунією, Болгарією, Словаччиною, Чехією, трьома державами Балтії: Латвією, Литвою й Естонією, а також зі Словенією.

ЄС ухвалено Пакт про стабільність у Південно-Східній Європі, мета якого полягає в сприянні співпраці між країнами Південно-Східної Європи щодо реалізації комплексних заходів стабілізації, безпеки, демократизації, відбудови економіки та розвитку регіону, аби встановити сталі добросусідські стосунки між цими країна­ми, між ними та міжнародною спільнотою.

Європейське партнерство поширюється на Албанію, Боснію та Герцеговину, Хорватію, колишню республіку Македонію та Сербію й Чорногорію, разом з Косово, та передбачає пріори­тетні напрямки співпраці на основі аналізу різної ситуації кожного з партнерів, стану підготування до інтеграції в Європейський Союз та успіхів у розвитку ПАС, зокрема у наданні угод про стабілізацію. Для західно-балканських країн і територій, які беруть участь або пов'язані з процесом стабілізації та асоціації ЄС, було запроваджено виняткові заходи у сфері торгівлі, європейське партнерство, інтенсифікацію політичного діалогу в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики, надано дозвіл на участь у деяких програмах Спільноти.

ЄС створив місію спостереження на Балканах, головним завданням якої є нагляд за розвитком подій у політиці та сфері безпеки. При цьому особливу увагу приділяють моніторингові кордонів, розв'язанню міжетнічних питань і поверненню біженців.

Спільнота відіграє вирішальну роль у забезпеченні технічної та допомоги в постачанні харчових продуктів новим республікам Співдружності незалежних держав (СНД). 1990 р. започатковано програму технічної допомоги колишнім радянським республікам на підтримку відновлення й економічних реформ (програма TACIC). Ця допомога істотно вплинула на реформи й мала наслідком укладен­ня угод про партнерство й співпрацю з 13 державами Східної Єв­ропи та центральної Азії, а саме: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Монголія, Росія, Таджи­кистан, Туркменістан, Узбекистан та Україна. Загальна програма допомоги прагне полегшити перехід цих 13 країн до ринкової економіки й утвердити демократію та верхо­венство права. Вона базується на принципах і цілях, визначених в угодах про партнерство та спів­працю (УПС), а також на угодах про торгово-економічну співпра­цю, що їх ЄC уклав з кожною з цих країн. Програма зосереджує допомогу на таких напрямках: підтримка інституційної й адміністративної реформ; приватного сектора та економічного розвитку; підтримка в подоланні наслідків перехідного періоду; розвиток мереж інфраструктури; сприянні захистові довкілля й управління природними ресурсами та розвиткові економіки села. Програма також заохочує міждержавну, міжрегіональну та транскордонну співпрацю: а) між самими державами-партнерами; б) між держа­вами партнерами та Європейським Союзом; в) між державами-партнерами й країнами Центральної та Східної Європи.

На майбутнє планується застосування європейської політики сусідства, яка передбачає нові дого­вірні відносини ЄС з сусідами Союзу на сході й на півдні у формі європейських угод про сусідство. Йдеться про поглиблення відно­син у таких сферах, як політичний діалог і торгівля, заходи підготовки партнерів до більшої частки у внутріш­ньому ринку, тісну співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ.

Середземноморські країни мають велике економічне значен­ня для Європейського Союзу, становлять групу його найбільших торговельних партнерів і мають тісні історичні та культурні зв'яз­ки з деякими його державами-членами. Квітучий демократичний стабільний та безпечний регіон з відкритою європейською перспективою повною мірою відповідає інтересам ЄС.

Починаючи з 1995 р. відносини між Європейською Спільнотою та 12 середземноморськими країнами (Алжир, Кіпр, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Мальта, Марокко, Туніс, Туреччина та Палестин­ська автономія) стають дедалі тіснішими. Згідно з положеннями Барселонської декларації, трьома основними складниками євро – середземноморського партнерства є: створення зони миру та стабільності шляхом налагодження партнерства у сфері безпеки; створення зони спіль­ного процвітання шляхом налагодження економічного та фінан­сового партнерства; створення партнерства з соціального й куль­турного розвитку та гуманітарних питань, а також людських ре­сурсів, сприяння поглибленню взаєморозуміння між країнами та процесів обміну між громадянськими суспільствами.

Середземноморська політика передбачає застосування до кожної з країн індивідуальної стратегії. Спільнота завжди дотримувалася політики відкритості стосовно середземноморських країн Європи, з перспективою їхнього приєднання до митного союзу і навіть вступу до ЄС. Сьогодні Мальта і Кіпр є членами ЄС, а Туреччина – одним з кандидатів на вступ до Союзу. Більшість інших середземноморських країн підтримують з ЄС тісні стосунки.

В основу нової стратегії Спільноти щодо країн Азії покладено ідеї партнерства з розвитку і політичного діалогу. Пріоритетами цієї стратегії є поліпшення репутації Європи в країнах Азії та створен­ня клімату, сприятливого для розвитку торгівлі й інвестицій; вдосконалення координації управління допомогою з розвитку з метою забезпечення економічного розвитку менш розвинених країн регі­ону та подолання в них бідності. Нові непреференційні угоди (угоди «третього покоління», що поширюються на три на­прями співпраці (з торгівлі, економіки та з питань розвитку) та враховують вимоги дотримання прав людини) укладено з Індією, Монголією, Шрі-Ланкою, В'єтнамом та Непалом. Допомога Спільноти позитивно вплинула на країн-членів Асоціації країн Південно-східної Азії (АСЕАН), куди входять Бруней, Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд і В'єтнам.

Програма співпраці ЄС з Ки­таєм нині зосереджується на підтримці сталого розвитку для забезпечення успіху загального реформування в Китаї та виконання зобов'язань, що їх він узяв на себе в рамках COT. Відносини Спільноти з Японією регулюються спільною декларацією, прийнятою 18 липня 1991 р., в якій встановлено загальні принципи й цілі співпраці між двома сторонами, зокрема рівний доступ това­рів на відповідні ринки із забезпеченням однакових можливостей шляхом усунення перешкод для торгівлі й інвестицій. поступова лібералізація ринку Спільноти й завершення формування єдиного ринку.

Європейський Союз є найбільшим торговельним партнером Сполучених Штатів Америки і пов'язаний з цією країною культурою, традиціями та дружбою, а також спільними економічними й політич­ними інтересами, втіленими в міжнародних організаціях: OECP та Північноатлантичному альянсі (НАТО). Зміцнення стосунків мало наслідком прийняття 22 листопада 1990р. Сполученими Штатами, з одного боку, і Спільнотою та її державами-членами, з іншого, трансатлантичної декларації, в якій сторони підтвердили свої зобов'я­зання щодо продовження та посилення співпраці на рівних засадах і з цією метою погодилися провадити спільні консультації з важливих питань, що становлять взаємний інтерес, а також активізувати діалог у межах формальної системи контактів. З 1995 р. співпраця зосереджена довкола чотирьох «стовпів», серед яких: зміцнення миру, розвиток стабільності й демократії та прискорення розвиткових процесів у всьому світі; реагування на глобальні проблеми; сприяння розширенню світової торгівлі та встановлення тісніших економічних взаємин; а також налагодження міцніших зв'язків між партнерами. Крім того, між Спільнотою і США досягнуто домовленості щодо започаткування програми співпраці у сфері вищої та професійної освіти.

Відносини Спільноти з Канадою спочатку базувалися на договорі між Євратомом і Канадою про мирне використання атомної енергії, договорі між ЄЕС та Канадою про торговельно-економічну співпрацю та договорі про рибну ловлю. 22 листопада 1990 р. сторони ухвалили спільну декларацію, яка спиралась на преферен­ційні відносини, запроваджені рамковою угодою про співпрацю 1976 р.

Спільнота впродовж багатьох років надає допомогу країнамЛатинської Америки як групі країн, що не асоційовані з Союзом. Політична декларація, підписана в Римі 20 грудня 1990 р. між Спільнотою та країнами Латинської Америки, що є членами «гру­пи Ріо» (Аргентиною, Болівією, Бразилією, Чилі, Колумбією, Еквадором, Мексикою, Панамою, Парагваєм, Перу, Уругваєм та Венесуелою), спрямована на зміцнення зв'язків між цими двома групами країн, а також конкретні спільні цілі, зокрема скорочення озброєнь, економічний розвиток і захист довкілля.

У 1986 р. Спільнота уклала рамкову угоду з питань торгове­льної й економічної співпраці та розвитку з країнами Центрально-американської економічної інтеграції (Коста-Рікою, Сальва­дором, Гватемалою, Гондурасом та Нікарагуа) і Панамою. В угоді про співпрацю між Спільнотою та країнами Андського пакту або Картагенського договору (Болівією, Колумбією, Еквадором, Пе­ру та Венесуелою) особливо наголошено на консолідації систем регіональної інтеграції та підтримці принципів демократії й прав людини. Європейський Союз також надає технічну допомогу спільному ринку країн Меркосур (до якого входять Аргентина, Бразилія, Парагвай та Уругвай), має рамкову угоду про міжрегіональну економічну та торговельну співпрацю.

Рекомендована література для вивчення теми: [2, с. 248-269], [3], [4, c. 239-266], [5, с. 361-389], [6], [7], [8, c. 105-111], [9, c. 409-426], [11, c. 313-338], [13, с. 219-270], [19, c. 188-220], [20, c. 161-178], [26, с. 335-348], [27, с. 137-142], [28, с. 148-154], [30, c. 158-173], [31-49].

Тема 21