Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

НИ!

борців; депутатів представницьких органів місцевого самоврядування сільських, селищних і міських голів; органи та посадових осіб Верхов­ної Ради України; виборчі комісії; об'єднання громадян — політичні партії, громадські організації, релігійні об'єднання; загальні збори громадян за місцем проживання тощо¹.

В. Ф. Мелащенко, відзначаючи нерівність суб'єктів консти-туційно-правових відносин, розрізняв такі суб'єкти: Український на­род; громадяни України та іноземці; Українська держава; органи дер-жавної влади Україні; народні депутати та посадові й службові особи; політичні партії та громадські організації; територіальні громади, ор­гани та інші суб'єкти місцевого самоврядування; адміністративно-те-риторіальні одиниці, передбачені Конституцією та законами; дер-жавні, комунальні, приватні та інші підприємства, установи й ор­ганізації, навчальні й інші заклади².

Такої самої думки на коло суб'єктів конституційно-правових відносин дотримуються й такі вчені, як О. Ф. Фрицький та Ю. М. То-дика³. Втім Ю. М. Тодика слушно, на нашу думку, відносить до суб'єк­тів конституційно-правових відносин суди, прокуратуру, Національ-ний банк України та ін.⁴.

Аналіз вищевикладених думок вітчизняних і зарубіжних право-знавців щодо суб'єктів конституційно-правових відносин свідчить про неоднозначність поглядів на правову природу учасників консти-туційних правовідносин. Рельефно прослідковується тенденція до розширення кола суб'єктів конституційно-правових відносин, що є виправданим у зв'язку з розширенням кола суспільних відносин, які є предметом конституційно-правового регулювання. Водночас більшість правознавців уникають класифікації суб'єктів консти­туційно-правових відносин і обмежуються їх сумарним переліком. Такий методологічний підхід не вирішує проблему правосуб'єктності ряду колективних учасників конституційно-правових відносин статус яких закріплено в чинному конституційному законодавстві — націо-нальні меншини, корінні народи, зібрання виборців, зібрання грома­дян за місцем їх проживання, релігійні громади тощо.

¹ Кравченко В. В. Конституційне право України. — К., 2002. — С. 15-16.

² Конституційне право України/ За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2002. — С. 66-67.

³ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Шдруч. — К., 2002. — С. 37.

⁴ Конституційне право України: Шдруч. / За ред. Ю. М. Тодики і В. С. Жу-
равського. — К., 2002. — С. 26.

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

Суб'єкти конституційного права — це учасники суспільних відносин, наділені конституційною правосуб'єктністю, тобто правоздатністю і дієздатністю, що визначається нормами конституційного права. Консти-туційна правоздатність виражається у системі конституційних прав і обов'язків учасників конституційно-правових відносин, а консти-туційна дієздатність полягає у здатності реалізовувати ці права і обов'язки.

При цьому конституційна правосуб'єктність може як установлю-ватися, так і визнаватися нормами конституційного права. Зокрема, за рядом колективних суб'єктів конституційних правовідносин пра­восуб'єктність визнається і в певних випадках не потребує спеціаль-ного законодавчого закріплення. Наприклад, згідно зі ст. 11 Консти-туції України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто Українська держава визнає основні природні права національних і етнічних спільнот.

До суб'єктів конституційно-правових відносин, як правило нале­жать такі найпоширеніші види суб'єктів: 1) спільноти (народ, нація, національні меншини, корінні народності, територіальні громади то-що); 2) держава, органи державної влади та органи місцевого само-врядування, депутата, службові та посадові особи; 3) політичні партії, громадські організації та блоки (асоціації); 4) громадяни України, іноземці, особи без громадянства, жителі, біженці; 5) підприємства, установи, організації; 6) міжнародні органи і організації; 7) органи са-моорганізації населення; 8) засоби масової інформації.

Пріоритетним суб'єктом системи конституційно-правових відно­син є Український народ. Відповідно до ч. 1 Преамбули Конституції України Український народ — громадяни України всіх національнос-тей. Український народ згідно зі ст. 5 Основного Закону є носієм су-веренітету і єдиним джерелом влади. Народ здійснює владу безпосе-редньо і через органи державної влади та органи місцевого самовря-дування і саме Українському народові належить виключне право виз-начати і змінювати конституційний лад України, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ України виступає первинним суб'єктом владарювання землею, її над-рами, атмосферним повітрям, водними та іншими природними ре­сурсами, які знаходяться в межах території України, природними ре­сурсами її континентального шельфу, виключної (морської) еко-номічної зони.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

Особливістю Українського народу як суб'єкта конституційних правовідносин є те, що Український народ як і інші суверенні народ_и має переважно природні права у всіх сферах суспільних відносин, які до того ж майже не обмежені чинним законодавством. Зокрема, у політичній сфері він як носій суверенітету і єдине джерело влади має право на утворення держави (право на самовизначення), право виз-начати і змінювати конституційний лад, визначати основи місцевого самоврядування, право легітимізувати діяльність будь-якої кількості політичних партій і громадських організацій, право на будь-яку фор­му безпосередньої демократії: референдуми, вибори, мирні збори, мітинги, демонстрації, революції та інші форми прямого народовлад-дя, за винятком обмежень, прямо визначених Конституцією України.

У духовній сфері народ України має право, зокрема, на державну мову, релігію, церкву, національну ідею, ідеологію, освіту, науку, на ут­ворення загальнонаціональної та галузевих наукових академій тощо.

Народ має право на природні ресурси: землю, її надра, атмосфер-не повітря, водні та інші природні ресурси, що знаходяться на тери-торії України, природні ресурси її континентального шельфу, ви-ключної (морської) економічної зони.

Народ має право на будь-яку економічну та соціальну системи, що вважає найбільш прийнятними для себе, свого існування і розвитку. При цьому народ може визначати моделі такого розвитку безпосеред­ньо на загальнодержавному референдумі. Наприклад, у більшості країн — учасниць ЄС напередодні вступу до цієї організації народ висловлювався на референдумах щодо перспектив перебування своєї держави у складі ЄС.

Така спеціальна правосуб'єктність визнається за Українським на­родом Конституцією і законами України й логічно має знаходити своє продовження в інших галузях законодавства. На практиці ж ця аксіома часто не береться до уваги вітчизняним законодавством. Зок­рема, ст. 80 нового Земельного кодексу України, визначаючи суб'єк-тами права власності на землю: громадян та юридичних осіб; тери-торіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування; державу, яка реалізує це право че­рез відповідні органи державної влади, але не згадує серед цих суб'єктів головного — Український народ. На жаль, такі «новели» не є поодинокими в чинному законодавстві України.

Конституція України у ст. 11 визначає такий суб'єкт конституцій-но-правових відносин, як українська нація. На жаль, цей суб'єкт кон

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

ститушйного _Пр_{ава не} отримав належної нормативно визначеної конституиійної правосуб'єктності у чинному законодавстві України.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є також національ-_ні меншини та корінні народи. Видається, що конституційно-право-_вий статус національних меншин і корінних народів залишається не-достатньо законодавчо визначеним щодо їх правосуб'єктності, хоча Конституція України передбачає прийняття відповідних законів. Зо-крема, Закон України «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. визначає у ст. 3, що до національних меншин нале­жать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та собою¹. Дер­жава гарантує національним меншинам права: на національно-куль-турну автономію, а саме на користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних закладах освіти або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій, використання національної символіки, відзначення національних свят, сповідування своєї релігії, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації, створення націо­нальних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяль-ність, що не суперечить чинному законодавству тощо. Зазначимо, що цей нормативно-правовий акт було прийнято у 1992 р. На період йо-го дії більшість нормативних положень мали декларативний характер.

Більш складною є ситуація щодо визначення конституційної пра­восуб'єктності корінних народів України. Ситуація ускладнюється тим, що не існує нормативного визначення корінних народів. На сьо-годні у світі (за винятком Конвенції про корінні народи як спільності, що ведуть кочовий спосіб життя в незалежних країнах, № 169, що бу-ла прийнята 27 червня 1989 р. Генерального конференцією Міжнарод-ною організацією праці на її 12 сесії) не існує єдиної точки зору ні у юристів-теоретиків, ні у юристів-практиків на поняття «корінні наро­ди»². Визначення ж зазначеної Конвенції не підпадає ні під жоден із суб'єктів конституційно-правових відносин в Україні, оскільки кочо­вий спосіб життя не характерний для нашої держави.

У вітчизняній теорії конституційного права склалася думка, що під національними меншинами необхідно розуміти громадян України,

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 36. — Ст. 36.

² Права человека: Сб. международньіх договоров. — Т. 1. — Нью-Йорк — Женева,
1994.

Розділ VIII. Конституційно-правові відяосини

що мають національність нині існуючих держав і постійно підтриму-ють зв'язки із зазначеними державами, а корінні народи — це насам-перед національні спільноти, що споконвічно проживали на теренах сучасної України.

Водночас здобутки української конституційно-правової думки не вирішують проблеми нормативного визначення корінних народів та їх правосуб'єктності з метою уникнення політичних спекуляцій. По-требує, зокрема, вирішення проблема конституційної правосуб'єкт­ності кримсько-татарського народу, що претендує визнання за ним прав корінного народу.

Наступною спільністю є територіальна громада. Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування» 1997 р. тери­торіальна громада — це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-тери-торіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають адміністративний центр¹. Цей Закон детально визначає конституційну правосуб'єктність територіальної громади, але водно­час видається, що залишаються недостатньо нормативно визначени-ми гаранта прав і обов'язків територіальної громади, що знецінює певною мірою цей інститут місцевого самоврядування.

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є релі-гійна громада, оскільки у багатоконфесійній державі, якою є Україна, саме релігійні громади виступають важливим чинником формування як загальнодержавної, так і регіональної політики. Попри те, що відповідно до ч. 3 ст. 35 Конституції церква і релігійні організації в Ук-раїні відокремлені від держави, а школа — від церкви, порядок ор­ганізації та діяльності релігійних громад визначається законодавст-вом України, а відтак вони є повноцінними суб'єктами консти­туційно-правових відносин. Відповідно до ст. 8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 р. релі-гійною громадою є місцеве релігійна організація віруючих громадян одного і того самого культу, віросповідання, напряму, течії, або толку, які добровільно об'єдналися з метою спільного задоволення релі­гійних потреб². У зв'язку з особливостями розвитку українського суспільства нагально постає проблема нормативно-правового визна­чення правосуб'єктності релігійних громад в Україні.

¹ Відомості Верховно! Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

² Відомості Верховно! Ради України. — 1991. — № 25. — Ст. 283.

Водночас недостатньо визначеним залишається питання консти-хуиійно-правової правосуб'єктності таких учасників конституційно-правових відносин, як трудові колективи. Зокрема, трудові колекти-ви виступають суб'єктами конституційно-правових відносин хоча б з огляду на ті обставини, шо є суб'єктами висунення кандидатів на пре­тендента на державні нагороди.

Наступним самостійним суб'єктом конституційно-правових від­носин є Українська держава. Відповідно до ст. 1 Конституції Украї-на є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова дер­жава.

Суверенітет України, що виражає зміст правосуб'єктності Ук­раїнської держави, поширюється на всю и територію, а сама територія держави в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Ук­раїнська держава виступає гарантом, тобто бере на себе виключні конституційні обов'язки дбати про людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку (ч. 1 ст. 3 Конституції); утверджує і забезпечує права і свободи людини та відповідає перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3 Конституції); гарантує місцеве самовряду-вання в Україні (ст. 7 Конституції); забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України (ч. 1 ст. 10 Конституції); сприяє вивченню мов міжнародного спілкування (ч. 3 ст. 10 Конституції); сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, тра-дицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції); забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість еко-номіки (ч. 4 ст. 13 Конституції); охороняє землі, що є основним національним багатством (ч. I ст. 14 Конституції); гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами Ук­раїни (ч. 4 ст. 15 Конституції); забезпечує екологічну безпеку і підтри-мання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу (ст. 16 Кон­ституції); захищає суверенітет і територіальну цілісність України, за­безпечує її економічну та інформаційну безпеку (ч. 1 ст. 17); забезпе­чує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей (ч. 5 ст. 17) та ін.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносиии

Важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є органи державної влади, які від імені держави здійснюють її державно-владні повноваження. Органи державної влади — не основний складовий елемент механізму держави, представлений сукупністю колегіальних та одноособових органів державної влади, наділених юридично виз-наченими державно-владними повноваженнями та необхідними за-собами для здійснення завдань і функцій держави. Формування та діяльність органів державної влади грунтується на принципах демо­кратизму, гласності, підзвітності та підконтрольності органів держав­ної влади, поділу влади тощо. Органи державної влади формуються безпосередньо народом (шляхом виборів) чи державою, мають чітко визначені в чинних нормативно-правових актах повноваження і влас-ну внутрішню організаційну структуру. Органи державної влади кож-ної держави співпрацюють з іншими елементами механізму держа­ви — державними підприємствами та державними установами, а та-кож недержавними органами (політичними партіями, громадськими об'єднаннями, органами та посадовими особами місцевого самовря-дування тощо), що забезпечує функціонування держави в цілому.

Існують різні види органів державної влади, які можна класифіку-вати за різними критеріями. За способом формування виділяють ви-борні (Верховна Рада України, Президент України) та призначувані органи державної влади (Конституційний Суд України, Кабінет Міністрів України, Генеральна прокуратура України, Вища рада юс-тиції, Центральна виборча комісія, Національна рада телебачення і радіомовлення, місцеві державні адміністрації та інші); за тери-торією, на яку поширюється юрисдикція, виділяють загальнодер-жавні (Верховна Рада України, Президент України, Верховний Суд України та ін.) та місцеві (локальні) (Рада Міністрів Автономно! Рес-публіки Крим, місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін.) ор­гани державної влади; за терміном дії виділяють постійно діючі (Вер­ховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України та ін.) та тимчасові (спеціальні комісії Вер­ховної Ради України тощо) органи державної влади; за складом виділяють колегіальні (Верховна Рада України, Конституційний Суд України) та одноособові (Президент України, Уповноважений Вер­ховної Ради України з прав людини) органи державної влади; за ха­рактером повноважень виділяють державні органи загальної (Кабінет Міністрів України) та спеціальної (Міністерство юстиції України) компетенції; за видами державної влади поділяють на законодавчі

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

(Верховна Рада України), виконавчі (Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації) та судові (Верховний Суд України) державні органи влади; за функціями та правовими формами діяль-ності виділяють правотворчі (Верховна Рада України, Президент Ук­раїни, Кабінет Міністрів України), правозастосовчі (Кабінет Мініст­рів України, міністерства, місцеві державні адміністрації), правоохо-ронні (Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки Ук­раїни), контрольно-наглядові (Генеральна прокуратура України) дер­жавні органи. Існують й інші класифікації.

Державні органи влади виконують свої функції відповідно до чин­ного законодавства України (Конституція України, закони України, підзаконні нормативно-правові акти). Порушення чинного законо­давства про органи державної влади з боку органу державної влади чи державного службовця передбачає юридичну відповідальність — конституційну, адміністративну, кримінальну, цивільну та дисциплінарну. На органи державної влади поширюються загальні та спеціальні (юридичні) гарантії права в Україні.

Отже, органи державної влади репрезентують широке коло суб'єктів конституційно-правових відносин, що різняться між собою обсягом конституційної правосуб'єктності. Водночас доводиться констатувати, що правосуб'єктність окремих і часто найважливіших органів державної влади залишається законодавчо невизначеною. Зо-крема, до сьогодні не існує закону про Кабінет Міністрів України.

Особливим суб'єктом конституційних правовідносин є органи та посадові особи місцевого самоврядування. Так, ст. 7 Конституції визначає, що в Україні визнається і гарантується місцеве самовряду­вання. Відповідно до п. 1 ст. 2 Закону України «Про місцеве само­врядування в Україні» 1997 р. місцеве самоврядування — це гаранто-ване державою право та реальна здатність територіальної громади — жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жи-телів кількох сіл, селища, міста — самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядуван­ня вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України¹.

Отже, основою місцевого самоврядування в Україні є територіаль-ні громади. Поряд із безпосередніми формами демократії на місцях

¹ Відомості Верховно! Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

(місцеві референдуми, загальні збори тощо) важливим елементом ме-ханізму реалізації волі територіальної фомади є представницькі орга-ни місцевого самоврядування — виборний орган (рада), що скла-дається з депутатів, і відповідно до закону наділяється правом пред-ставляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення, а також посадові особи місцевого самоврядування — сільські, селищні та міські голови і голови районних та обласних рад.

Самостійними суб'єктами конституційно-правових відносин є політичні партії, громадські організації та їх блоки, а також проф-спілки. Зазначені суб'єкти мають на меті представляти, реалізувати і захищати політичні, економічні, соціальні, культурні та екологічні права і свободи людини і громадянина в Україні.

Політичні партії є одним із первинних і найважливіших суб'єктів державно-владних відносин. їх виникнення пов'язують із виникненням парламентських об'єднань і клубів виборців. Політичні партії стали першими суспільними спільнотами, що виражали певні політичні інтереси. Так, відомий французький політолог М. Дюверже писав: «Партіями однаково називають як великі народні організації, які виражають суспільну думку в сучасних демократіях, так і ворогу-ючі угруповання античних республік або клани, котрі утворювалися навколо якого-небудь кондотьера в Італії епохи Ренесансу; клуби, що об'єднували депутатів революційних асамблей, і комітети, що готува-ли цензові вибори у конституційних монархіях. Частково це виправ-дано, оскільки відображає певну глибинну спорідненість: хіба ці інститути не відіграють одну і ту ж роль, сутність якої — боротьба за політичну владу і її здійснення»¹.

Відповідно до Закону України «Про політичні партії в Україні» 2001 р. політична партія — це зареєстроване згідно з законом доб-ровільне об'єднання громадян — прихильників певної загально-національної профами суспільного розвитку, що має на меті сприян­ня формуванню і вираженню політичної волі фомадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах². Тобто політичні партії мають своїм першочерговим завданням сприяння реалізації політичних прав фомадян і насамперед їх виборчих прав.

Питання про конституційно-правовий статус політичних партій України, яких станом на 31 березня 2005 р. Міністерство юстиції Ук-

¹ Дюверже М. Политические партии / Пер. с франц. — 3-е изд. — М., 2005. — С. 21.

² Урядовий кур'єр. — 2001. — 28 квітня. — № 77.

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

раїни зареєструвало 126, оскільки вибори до Верховної Ради України 2006 р. відбуватимуться за пропорційною виборчою системою, а відтак саме політичні партії, що отримають представництво в парла-менті, стануть найвпливовішими суб'єктами формування внутріш-ньої та зовнішньої політики України.

Наступним суб'єктом конституційно-правових відносин є фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства та біженці. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про громадянство Ук­раїни» 2001 р. громадянин України — це особа, яка набула громадян­ство України в порядку, передбаченому законами України та міжна-родними договорами України; іноземець — особа, яка не перебуває в громадянстві України, і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава від­повідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про біженців» 2001 р. біженець — осо­ба, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, вірос-повідання, національності, громадянства (підцанства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за ме­жами країни своєї громадянської належності та не може користувати-ся захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного про­живання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначе-них побоювань.

Фізичні особи не є рівними у своїй конституційній право-суб'єктності. Відповідно до ст. 26 чинної Конституції іноземці та осо­би без громадянства, що перебувають в Україні на законних підста-вах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов'язки, як і громадяни України, — за винятками, вста-новленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. При визначенні прав і свобод людини і громадянина у Кон­ституції України застосовується подвійна формула — «кожна людина має право», «кожен має право», «усі мають право» (ст. 27, 28, 29, 30 і т. д.) і «громадяни мають право» (ст. 25, 36, 38, 39).

Суб'єктами конституційно-правових відносин також є під-приємства, установи, організації незалежно від форм їх власності. Традиційно ці суб'єкти відносяться правознавцями виключно до учасників господарсько-правових відносин, але конституційне зако-

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

нодавство України визначає їх і як суб'єктів конституційних пра-вовідносин. Наприклад, п. 6 ст. 13 Закону України «Про Уповноваже-ного Верховно') Ради України з прав людини» 1998 р. передбачає мож-ливість виникнення конституційно-правових відносин між омбудс-маном та вищеназваними суб'єктами¹.

Суб'єктами конституційно правових відносин є також міжнародні органи та організації. Зокрема, важливий вплив на перебіг референд-ної кампанії 2000 р. в Україні мав моніторинговий комітет ПАРЄ, більш відомий як «Віденська комісія»².

До суб'єктів конституційно-правових відносин також необхідно відносити органи самоорганізації населення — жителі певного регіону, об'єднання населення за місцем проживання, трудові колек-тиви, колективи виборців, релігійні громади, асоціації міст і місцевих влад тощо. Коло цих суб'єктів є доволі поширеним, а їх функції, як правило, є законодавчо невизначеними.

Суб'єктами конституційних правовідносин, що в цілому визнача-ють внутрішню і зовнішню політику держави, є депутатські групи. Вони поділяються на парламентські фракції (за партійною на-лежністю) та депутатські групи (як правило, за регіональною на-лежністю). Нагадаємо про важливість цих суб'єктів у процесі консти-туційного будівництва України: у 2000 р. одним із ключових питань всеукраїнського референдуму за народною ініціативою було питання про формування у парламенті парламентської більшості як не-обхідної запоруки його ефективної діяльності. Видається, що у май-бутньому внутрішня і зовнішня політика України значною мірою за-лежатиме від позицій парламентських фракцій і депутатських труп.

Суб'єктами конституційно-правових відносин є також жителі пев­ного конкретного регіону, котрі можуть реалізувати свої права та обов'язки через зібрання населення за місцем проживання тощо. Зокрема, важливим суб'єктом конституційно-правових відносин є зібрання селян за місцем їх проживання. Саме цей суб'єкт визначає основні засади розвитку провідного, аграрного сектора економіки України. Якщо в Україні цей суб'єкт конституційного права пережи-ває період свого становлення, то в країнах — членах ЄС населення не-залежно від громадянства формує виборчим шляхом органи місцево-

¹ Відомості Верховно! Ради Украши. — 1998. — № 20. — Ст. 99.

² Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Референдуми в Україні: Історія та сучасність. — К.,
2000. — С. 157-158.

8.2 Суб'єкти конституційно-правових відносин

_го самоврядування. Видається, що пріоритетність цього суб'єкта не викликає сумнівів, оскільки саме зібрання народу за локальним принципом, врешті-решт, визначає внутрішній курс держави.

На сьогодні ні у кого не викликає сумнівів конституційна право-суб'єктність засобів масової інформації як повноцінних учасників конституційно-правових відносин. Саме ЗМІ на сьогодні формують громадську позицію всіх суб'єктів конституційно-правових відносин, порушують найактуальніші проблеми суспільного та державного бу-дівництва. Існують й інші суб'єкти конституційно-правових відносин.

Із суб'єктами конституційно-правових відносин тісно пов'язаний інший елемент складу конституційно-правових відносин — права і обов'язки учасників конституційно-правових відносин. Права учас­ників конституційно-правових відносин полягають у можливості певної діяльності або поведінки, набуття, володіння, користування певними політичним та іншими цінностями.

Для суб'єктивних прав властиві такі ознаки: суб'єктивні права виз-начають вид і міру можливої правомірної поведінки учасника консти­туційно-правових відносин; зміст суб'єктивних прав визначається нормами конституційного права; суб'єктивне право виступає спосо­бом реалізації інтересів учасників конституційно-правових відносин; суб'єктивні права одних учасників конституційно-правових відносин породжують юридичні обов'язки інших суб'єктів конституційно-пра­вових відносин тощо.

Права суб'єктів конституційно-правових відносин об'єктивізу-ються в їх повноваженнях, що закріплюються Конституцією та зако­нами Украши й деталізуються в підзаконних нормативно-правових актах. Наприклад, ст. 85 Конституції Украіни визначає повноваження Верховної Ради Украіни, ст. 106 — Президента Украіни і т. д.

Обов'язки суб'єктів конституційно-правових відносин — це нор­мативно визначена міра належної діяльності або поведінки учасників правовідносин у сфері конституційних правовідносин. Юридичний конституційний обов'язок має три основні форми: а) утримання від заборонених дій, що суперечать інтересам інших учасників консти­туційно-правових відносин; б) здійснення конкретних дій чи дотри-мання конкретно! поведінки; в) обмеження в правах особистого, май-нового чи організаційного характеру (заходів юридичної відповідаль-ності).

Юридичні конституційні обов'язки поділяються на загальні та спеціальні. Загальні юридичні конституційні обов'язки поширюють-

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини

ся на всіх суб'єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, такі загальні обов'язки визначаються в ст. 65—68 Конституції України: не-ухильно додержуватись Конституції та законів України; не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей; сплачувати податки і збори у порядку і розмірах, встановлених законом; подавати щорічно до податкової адміністрації декларації про майновий стан та доходи за минулий рік; не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині та відшкодовувати завдані збитки; захист Вітчизни, неза-лежності та територіальної цілісності України; відбувати військову службу відповідно до закону.

Спеціальні юридичні обов'язки у конституційно-правових відно-синах покладаються на спеціальні категорії суб'єктів цих правовідно-син — народних депутатів України, Президента України, суддів Конституційного Суду України та суддів судів загальної юрисдикції тощо. Як правило, спеціальні юридичні обов'язки учасників консти­туційно-правових відносин об'єктивізуються у відповідних норма-тивних актах, що визначають правовий статус суб'єктів конституцій-ного права. Наприклад, Закон України «Про статус народного депута­та України» від 17 листопада 1992 р. містить нормативні положення про обов'язки народного депутата України у Верховній Раді України та її органах (ст. 16-17), а також у виборчому окрузі та за його межа­ми (ст. 23).

Як наголошував О. Ф. Фрицький, особливості змісту конституцій­но-правових відносин слід шукати в характері прав та обов'язків учас­ників правовідносин, встановлених нормами конституційного права. Особливості цих прав і обов'язків полягають у тому, що вони най-повніше виражають суверенітет Українського народу, визначають ста­новище людини і громадянина в суспільстві і державі, закріплюють форми здійснення державної влади в Україні¹.

Слід розрізняти юридичний і фактичний зміст правовідносин, що співвідносяться як абстрактна і конкретна правові категорії. Юри­дичний зміст конституційно-правових відносин виражається в нор­мативно визначених правах і обов'язках учасників конституційно-правових відносин. Як правило, норми права визначають систему суб'єктивних прав і систему юридичних обов'язків щодо кожного суб'єкта конституційно-правових відносин, що дає можливість обра-

¹ Фрицький О. Ф. Конституційне право України: Підруч. — К., 2002. — С. 36.

8.3 Об'єкти конституційно-правових відносин

_ти певну конкретну модель правомірної поведінки цього суб'єкта. Та-_ка модель поведінки і буде фактичним змістом конституційно-право­вих відносин.

8.3 Об'єкти конституційно-правових відносин

Ключовим елементом складу конституційно-правових відносин, щодо яких здійснюється діяльність суб'єктів конституційного права, є їх об'єкти. Вони відіграють важливу роль у забезпеченні зв'язків між учасниками цих правовідносин і є важливим структуроутворюючим елементом конституційно-правових відносин і водночас найменш дослідженим елементом конституційно-правових відносин.

Фундаментальні наукові дослідження об'єкта правовідносин, по-кладені в основу досліджень об'єкта конституційно-правових дослі-джень, були започатковані ще за радянської доби. Так, на думку одно­го з перших радянських правознавців, які досліджували проблему об'єктів правових відносин, С. Ф. Кечекьяна, право завжди розуміло-ся як можливість користуватися чи розпоряджатися будь-чим. Вихо-дячи з цього, автор приходить до висновку, що об'єктом правовідно­син (суб'єктивні права) завжди є владарювання правомірної особи надь будь-чим. 3 цієї точки зору об'єктом правових відносин може бу­ти все, що може слугувати інтересам суб'єкта, над чим суб'єкт може владарювати, підкоряти своєму впливу і розпоряджатися на власний розсуд.

Іншої думки дотримувався О. К. Стальгевич, який вважав, що об'єктом правовідносин є насамперед суспільні відносини, на які на­правлено дію цих правовідносин. Автор указує на складність поняття про об'єкт, що являє єдність предмета правового регулювання та йо-го реального обгрунтування. Щодо діянь, то їх О. К. Стальгевич роз-глядає як фактичні обставини, із якими пов'язане виникнення пра­вовідносин. До таких фактичних обставин учений також відносить події та стани¹.

Ю. К. Толстой також розглядав правовідносини як об'єкт право­вих відносин і писав, що «загальним об'єктом правовідносин є ті фак-

¹ Стальгевич А. К. Некоторьіе вопросьі социалистических правовьіх отношений // Советское государство и право. — 1957. — № 2. — С. 30.

Розділ VIII. Конституційно-правові відносини